Заявлена на конференції тема: політичний вимір колективної пам'яті - чи не найважливіша проблема сучасного українського пошуку національної ідентичності. Адже йдеться про форми конструювання свого образу як тяглості, що зависає між фактом і міфом, пережитим та ідеологемою. І недарма український досвід артикуляції колективних травм з 1926 по 1991 рр. співставлявся саме з досвідом Німеччини - країни, що понад 50 років живе з тягарем національної провини за ІІ Світову та Голокост.

«Німці визнали свою відповідальність за злочини ІІІ Райху,» - стверджує К.Ґерінґ-Екард, заступник голови Німецького Бундестаґу (фракція Союз 90/Зелені). Запроваджений після «години нуль» президентом ФРН Віллі Брандтом рух пригадування національних травм та вписування їх в сучасний соціо-політичний дискурс дозволив німцям провести суспільну Trauerarbeit (букв. роботу зі скорботи) - опрацювання і відпрацювання болісних спогадів, історизацію колективної травми з метою її терапевтичного переведення з царини колективного несвідомого на рівень фікціонального наративу, який постає одним із означників національної ідентичності. Засоби цього переведення надзвичайно різноманітні: від написання історичних монографій чи підручників до романів та поем.

У 1980-ті рр. Голокост та німецька родова провина стали об'єктами ґрунтовних академічних досліджень колективної пам'яті як такої і німецької колективної пам'яті зокрема[1]. Публічні дебати письменника М.Вальзера та голови Центральної юдейської ради І.Бубіса перетворили поняття пам'яті та провини на предмет громадської рефлексії та започаткували т.з. дискурс «переборення минулого» (Vergangenheitsbewältigung). Одним із головних питань стало, що саме вважати предметом роботи з визначення історичної провини/відповідальності: офіційні історичні дискурси, визначені актуальною владою, безапеляційну аргументацію статистичних даних чи пережитий приватний досвід безпосередніх учасників - тих, хто ще пам'ятає? Чи йдеться про семіотику пам'яті, зчитувану з автентичних предметів та габітусів? Про пам'ять місця чи місця пам'яті?

Нові горизонти проблемі колективної пам'яті в Німеччині задало Возз'єднання 1989/90 рр.: до теми історичної провини та відповідальності за ІІ Світову долучилася ще й 45-річна історія НДР, яку багато хто волів просто стерти, викреслити зі списків, седиментувати до рівня «змарнованого не-життя». «Тоталітаризм, сталінізм та націонал-соціалізм - ось опорні пункти сучасної політики пам'яті,» - зазначає К.Ґерінґ-Екард. Окремою проблемою у вирішенні питання «Як не забути?» є викриття вже створених повсякденних міфів - (н)остальгії та неспадковості історичної провини, що передбачає активну роботу з молоддю.

Федеральний уповноважений уряду Німеччини з роботи з архівами штазі М. Біртлер вказує на те, що тоталітарне минуле НДР зафіксоване в архівах - непограбованих, дбайливо збережених сотнях кілометрів особових справ (пані Біртлер воліє рахувати їх таким нестандартним чином). Проблема полягає у тому, як технічно грамотно їх опублікувати, адже громадський запит щодо цієї інформації просто величезний. У фільмі «Ґуд бай, Ленін» архіви публікувалися просто: в одному епізоді листочки зі справ повільно вилітають із вікон відповідної установи й меланхолійно опускаються на бруківку. От тільки в реальному житті їхня публікація виявляється значно складнішою: як запобігти можливому сплеску соціальної агресії, помстам, самосуду? Як забезпечити адекватний доступ до матеріалів і не вибовкати всьому світові приватні дані кожного учасника багатокілометрової архівної епопеї? Чи не використають це політики у своїх передвиборчих іграх? Як задати умови нормалізації минулого поза прокрустовим ложем сучасних ідеологій, так, щоб «історія комунізму була розглянута як історія Європи»?

Україні також є що додати до теми пам'яті: Голодомор. Подія, яку не заперечиш. Про яку ми не знаємо, як говорити. У Німеччині письменники як одні з головних учасників формування культурної нації (а ця ідея є ключовою для німецької національної ідентичності з ХVIII ст.) перебрали на себе левову частку артикуляції й рефлексії проблем колективної пам'яті; в Україні ж цим не так просто, адже письменнику також важко говорити з епіцентру болю під назвою Голодомор. Дискусії, що нині тривають у ЗМІ, відверто відгонять ідеологічністю, розмова ж істориків, ґрунтована на статистиці, цифрах і документах, ініційована Інститутом національної пам'яті, ніяк не може повноцінно розгорнутися.

В.о. Голови СБУ В. Наливайченко жаліється на те, що більшість інформації про Голодомор, сталінські репресії 1937/38 та дисидентський рух залишається недоступною для громадськості: у 1990-ті «росіяни вивозили архіви камазами». Ще частина тих архівів у Казахстані, що теж не поспішає їх повертати на Україну, 12-томна справа Шухевича десь безслідно зникла, не говорячи вже про документи, знищені самими НКВДшниками перед розпадом Союзу. Якщо повірити урядовцю, СБУ робить все можливе, щоб забезпечити публічність історичних матеріалів: дає вільний доступ до них всім науковцям, іноземним музеям, всіляко обходить недолуге українське законодавство («ми будемо його міняти!» - бадьоро обіцяє Наливайченко) і створює Електронний архів, у якому буде опубліковано для вільного доступу всі наявні матеріали. Ми готові до всілякої співпраці, нам болить невирішений статус Українського визвольного руху та УПА, ми визначимо героїв і жертв, відновимо історичну справедливість, повернемо народові його правдиву історію ... - аж до безкінечності. Мовлення українського політика аж розпирає від пафосу й міфічних конструкцій: «мій народ», «мої громадяни», «історична правда», «національний герой» і т.і.. Суголосний йому й Директор Інституту релігії та суспільства дисидент М.Маринович, який згадує, що свого часу 2/3 населення України були у спілці з «катівською владою», але він сам не закидає нічого співгромадянам, щоб «не підняти чорного мулу», жестом християнського всепрощення дозволяє їм забути про свою зраду. Лише радянські книги в бібліотеках він вимагає лишити, аби наступні покоління могли собі уявити, як жахливо було у ті часи.

Ідилії екстатичного злиття кількох громадських і політичних діячів у жесті випромінювання на Захід образу молодої, бідної, але страшенно ініціативної і схильної до визнання власних помилок нації, що піддається дресурі й володіє риторикою окремих не-східних ідеологічних систем, завадили запитання й доповіді істориків та Співголови Харківської правозахисної групи Є.Захарова. Тут з'ясувалося, що Голова СБУ погано володіє інформацією про стани й розосередженість українських архівів, механізми «вільного» доступу до матеріалів, про нескасованість окремих грифів «зберігати вічно» й мізерні розміри відшкодувань для реабілітованих дисидентів. От тільки політик про все це так і не дізнався - на той момент його вже покликала Державна Справа...

Свого часу філософ С. К'єркегор вимагав мучительства душі, щоб та не скам'яніла у стані комфорту:

Тож чи не є плаксиво-гордовите зазирання укранців крізь щілинку вцілілих архівів на своє минуле саме тим станом обжитої незручності, в якій так просто розслабитися? І чи не час почати бити себе, щоб колективна Trauerarbeit таки відбулася? Тому що форми колективної скорботи, запропоновані офіційним ідеологічним дискурсом все залишаються лубочно-консервативними: як можливий пошук історичної правди в добу всезагальної релятивності, чи має сенс шукати Нового Національного Героя (здійснивши стрибок від Ніни Сосніної до Симона Петлюри), якщо його роль насправді беззаперечно належить Котигорошкові? Можливо, замість абсурдної міфологізації минулого українцям варто розвивати просвітницько-викривальну історичну роботу в опозиції до будь-якої влади?

І схоже на те, що це завдання мусять виконати лише інтелектуали без надії на допомогу ура-патріотичних владних структур та інституцій.

[1] Erinnerungsräume. Formen und Wandlungen des kulturellen Gedächtnisses, C. H. Beck, München 1999; Der lange Schatten der Vergangenheit. Erinnerungskultur und Geschichtspolitik, C. H. Beck, München 2006; Helmut Schmitz: On Their Own Terms. The Legacy Of National Socialism In Post-1990 German Fiction. Birmingham: University of Birmingham 2004; Stuart Taberner: German Literature of the 1990s and Beyond. Normalization and the Berlin Republic. (Studies in German Literature Linguistics and Culture) Rochester/NY: Camden House 2005; Agazzi, Elena: Erinnerte und rekonstruierte Geschichte. Drei Generationen deutscher Schriftsteller und die Fragen der Vergangenheit. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht 2005; Hölscher, Lucian: Neue Annalistik. Umrisse einer Theorie der Geschichte. Göttingen: Wallstein 2003.