ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Семінар з художнього перекладу: фрагменти робочого процесу - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Семінар з художнього перекладу: фрагменти робочого процесу Письмо Арно Шмидта, переводчика - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Письмо Арно Шмидта, переводчика Катя Ланґе-Мюллер: Злі вівці - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Катя Ланґе-Мюллер: Злі вівці

Ельфріде Єлінек: З неволі чи з волі візьму тебе я

Про "Антихриста" Ларса фон Тріера

Терапевти часто дають домашнє завдання. Записувати те, чого найбільше боїшся. Записане справджується, та й записати можна будь-що, навіть на плівку, і з не меншим успіхом написати протилежне. І байдуже, Бог створив світ чи Сатана, хоча ми можемо накреслити діаграму й зобразити це, але робити цього немає жодного сенсу. Неможливо побачити ані Бога, ні Сатану, але фільм таки потрібно: побачити.

Подружжя трахається, а тим часом малий син, який зумів відчинити дверцята свого ліжечка, випадає з вікна, слідом за своїм ведмедиком, і помирає. Світ зруйновано. Якби цей світ було створено Богом, а не Сатаною, цього б не сталося. Усе б могло бути по-іншому, і з цього також вийшов би фільм, якщо й з меншим успіхом.  Усе, що робиться, є відступом від чогось, і водночас є винятком.  Фільм – це виняток зі світла й тіні, який іще називають знятком. На плівку щось знімається. Проте вийняте (випотрошене) ми бачимо в кінці. Ось він, світ, людей з нього вийнято, порожні плями, які може заповнити будь-хто. Будь-хто, навіть Ларс фон Трієр, який хоче покінчити з історією створення світу, обертаючи її на протилежне. Кінець, смерть дитини є початком падіння батьків, хоча смерть є не початком, а кінцем. У жодній історії годі покінчити з владою. Найбільшу владу мають люди, які можуть зробити все і все зіпсувати. Звірі (тут: ворон, косуля й лисиця, природні істоти, безневинні, віддані на поталу своїй власній природі та великій природі навколо, на противагу людині, яка противиться своєму відданню на поталу, долі або чому завгодно, борониться й може стати тільки винною, інших можливостей у неї немає) виглядають дружніми, в косулі з утроби звисає маля, воно наполовину ззовні, наполовину всередині, в той час як самка лякається людини (чоловіка) й утікає, перш ніж спокійно народити. Ворона буде вбито чоловіком у землі-матці (а він каркає знову і знову, хоч давно мав би бути мертвий), куди той утікає перед замахом на вбивство (яке власне мало змусити його лишитися, а не йти. Коли хтось помирає, про нього кажуть: він пішов. Тут смерть має означати залишення чи втримання) своєї жінки, адже тваринне кряхтіння птаха видало чоловіка та його місце перебування. Лисиця позирає, щось діється з нею, не бачу точно, що саме, але вона дивиться. На мене. На глядача. Навіть щось промовляє. Під кінець всі троє звірів, неушкоджені, ще раз ненадовго з’являться у своїй безневинності, з якою вони також нічого не можуть вдіяти, троє жебраків? на шляху втечі чоловіка, який тільки-но задушив свою жінку. Божественна триєдність, в якій немає Бога, проте троє звірів є для мене Богом, який програв, від  самого початку, чим він, власне, і є. Початком  та кінцем водночас. І при цьому він нібито все зробив, Господь Бог! Але не в цьому кіно. Чи є він одним з трьох жебраків, про яких ідеться у фільмі? «When the three beggars arrive someone is going to die.» Може, воно й так.

Смерть дитини задає катастрофу початку – посеред хтивих стогонів – музикою арії Генделя lascia ch’o pianga (ця музика точно є протилежністю «природи», вона повністю роблена) – під злягання  подружньої пари  з вікна випадає дитя, третє зайве, яке таким чином обертає на протилежність усе наступне. Батьківський фалос стирається смертю сина, батько кастрований, адже він як суб’єкт зачаття, той, що, в зачатті почувався Богом, втрачає своє батьківство. Мати виносила дитину, після того як її було в неї закладено, а тепер цей плід згинув і зник. Обоє батьків занепали від того. Бог забрав назад своє творіння з усіх творінь (ну, саме собою це не виходить, з нічого не буде нічого!), дитя перепало протилежності Бога, Антихристу, який теж є Христом, тільки іншим. Адже що Бог створив, те він може забрати, він-бо може все.

Коли батьки перестали бути такими, коли провалилися в Ніщо (мати втрачає свідомість під час похорону, місяць без пам’яті лежить у шпиталі), вони йдуть геть. Забираються до лісової хижі, самі удвох, що не означає: разом. Відповідно до поведінкової терапії, жінка має поглянути в очі своєму найбільшому страху: природі. Тому, чим є вона сама. Батько, терапевт, деякий час намагається випробувати все вивчене на оцій на очах занепалій жінці, яка одним роком раніше так раптово покинула писати докторську роботу з теми «Геноцид», у цій лісовій хижі, до якої тепер вони прямують; і там чоловік ступає до колись Забороненої кімнати, кімнати Синьої Бороди, в якій на стінах висять гравюри із замордованими, вбитими відьмами, а ще він знаходить нотатки жінки, її почерк від сторінки до сторінки стає все більш нечитабельним, наприкінці його взагалі не можна розкодувати, та кодом все одно нічого не виразиш. У цій докторовій роботі йдеться про віковічні полювання на відьом (мати ще не знає або вже знає, що стане відьмою й буде знищена, а батько ще не знає, що він вже пав до рівня Ніщо та його протилежності, яка так само -  є Ніщо;  він міг би зробити нову дитину, та оцю дитину він більше зробити не може, його знищено, й тому знищіли він та його жінка.  Але в тваринному гніві жінки, яка саме  бореться зі своїм єством - з природою, - в її буянні проти себе й нього, «її» чоловіка, діаграми, які він креслить, ба навіть пентаграми, нічого не вирівняють. Хай як часто будеш викреслювати написане й замість того дописувати – добирати – щось  інше, його таки знову треба прибирати, адже це світо творення не накидане кимось на папері, щомиті воно: відкинуте. Цілком інше ставлення до влади виникає там, де панує природа, серед папороті на людський зріст, у порослі, у величезних старих деревах, у дивному граді (що то таке падає з неба, що то за маленькі зернятка, що аж зариваються в шкіру? Жолуді – падають отам, та чи дійсно це жолуді?), який б’ється об дах і шибки. Природа завжди перемагає. Та коли панує Сатана, будь-які відносини між людьми перебувають у вивернутому світотворенні, тоді й у природі вони також можливі, тобто не можливі. Людям більше нема де влаштуватись (затишно – аж ніяк!), ці двоє певно не можуть забутися, у сексі -  аж ніяк (“don’t screw your therapist”, – каже одного разу чоловік жінці), навіть якщо вони, перебуваючи в екзистенційній катастрофі, ще бажають цього, їм доводиться пам’ятати, й лише у викреслюванні самих себе спогади про дитину (що у фільмі подекуди випливає із затемнення) –  минають. Вони намагаються по-домашньому влаштуватися всередині влади, але вони втратили свій дім, і відьма/жінка намагатиметься вивернути цю владу, заради й за поради Антихриста. Спершу на черзі терапевт, у сміховинних дихальних вправах, які він призначає своїй жінці проти гіпервентиляції при нападах паніки, у його опитувальниках: вона має записувати те, чого боїться найбільше, вона має з цим конфронтувати, інакше ніколи не позбудеться своїх страхів. Отже, природа  є тим, що викликає в неї найбільший страх, але що спроможна записати людина, якої в принципі більше не існує (хіба що в подобі привиду)? Навіть якщо сила, єдине, що тримає людей разом – певно що це не любов, якщо світотворення здійснене Антихристом, Сатаною, – навіть тоді ще існуватиме насилля, і воно переживе саме себе (а не як ганьба у Кафки в кінці «Процесу»), воно буде останнім і єдиним, що лишається чоловікові й жінці. Отож коли чоловік виражає себе в тому, на що він може спиратися і що вивчав для терапевтичної роботи, в техніці, якої він навчився, а жінка  підкоряється тваринному відчаю (підкорюючись долі геноциду жінок, адже стала однією з них, вона ж бо жінка, але через ідентифікацію з відьмою вона як жінка здобуде владу), волаючи, мов звір, просто своїм існуванням, своєю природністю зазнає наруги кожної природної катастрофи (а жіноча природа зрештою була такою, через яку всі жінки приречені на тортури й спалення відьом), навіть тоді ці двоє підпадають під владу одне одного та силу одне проти одного й дізнаються, що ця влада в дійсності є неміччю. Вони роблять одне одного правомочними до немочі, в якій розпливається вимушене й пригнічене (природності) й стирається будь-яке можливе усвідомлення самих себе. І справді, обоє, Шарлотта Ґенсбур як і Уїллем Дефо мають на диво тваринні риси обличчя (що не впало б в око в якомусь іншому фільмі), кожен з помітно випнутою щелепною ділянкою, прогнатією, що підкреслює в них мавпяче, приматне.

Природа, в межах якої немає інших владних відносин, ніж прямолінійне, пряме застосування сили (яке не потрібно довго вивчати чи тренувати), тут постає як найжахливіше, власне невпинне насилля, і тільки звірі як чиста природа є безневинними у своєму застосуванні сили (хижий птах, що у фільмі зжирає пташеня); у світі, створеному Антихристом, неможливі інші відносини, ніж панування через таке здійснення влади.  У смерті дитини, цій світоприголомшливій події, в якій немає винних , окрім, напевно, неуважності батьків (правда, матір знає що дитя було сомнамбулою, вона це знала  дорікає батькові, що той ніколи насправді не цікавився нею й дитиною), необхідність влади (чоловіка) та занепадництво (жінки) стають для них очевидними - прихована дія влади в усьому, що є видимим і дієвим. Відьми начебто були проти Бога, це означає, вони були заодно з чортом, присвоїли владу, яка їм не належала, і взагалі вони були – начебто, і навпаки. Вони були могутні, самі собою правомочні.

Саме коли обоє, чоловік і жінка, попередньо: батьки, ще можуть побачити, куди це їх приведе, коли ще можливі короткі миті щастя (жінці раптом вдається перейти через маленький місток, що в її жахливому страхові раніше було проблемою, яка, майже нездоланна, гналася за нею аж до снів), обоє ненадовго сідають поруч, розмовляють одне з одним як люди, та це закінчується, коли у Забороненій кімнаті чоловік розуміє, що його жінка – відьма, яка повністю ідентифікує себе з відьмою (а не з кривавою кампанією проти них), і от тепер починається ЙОГО страх, а чоловікові з його страхом ніхто вже не може зарадити. Адже та, яка б мала бути до цього покликана, стала його найзапеклішим ворогом, і не терпить того, що він їй не піддається.

„Freud is dead, isn’t he?“, - каже вона, сучасний терапевт звертається вже не до нього, а до техніки. Ні, мертвим він, Фройд, не видається. Так, він-то вже мертвий, але він був, як і усе мертве, що коли-небудь існувало, а все живе також є трохи мертвим. Раціональні чи філософські пояснення, байдуже, за якою системою, безглузді, так само безглуздою стає будь-яка система, системи цікаві, але безглузді. Там, де влада діє й викриває свою сутність, для чого їй завжди потрібен інший – а спантеличує в цьому фільмі те, що жінка (чоловікові) й чоловік (жінці) завжди повинні продемонструвати іншу, наступну, приховану сутність, владу, хоча смерть дитини могла б поєднати батьків. Отож де діє влада, там Бог втрачає свої права, перемагає інша партія – Антихрист. В одному з найбільш прояснених та жахливих епізодів фільму, одному з останніх, який вони ще можуть провести одне з одним, чоловік закидає своїй жінці, чи свідома вона того, що століттями жінок вбивали тільки тому, що ті були жінками. Але то були не просто якісь жінки – а відьми.  Чоловік не має вибору, відмовлятися від своєї влади чи ні. Чоловік не думає про здійснення влади, коли просто хоче допомогти своїй жінці, яку невпинно руйнує трагедія. Але в царстві Антихриста злягання стає вбиванням, а вбивання – сексом. Дії, які могли б творити життя, стають знищенням серед природи (як уже було сказано: також безжальної, попри всю безневинність), що постає похмурою й загрозливою: високий ліс, праліс. Фройд перетворюється на пародію, коли жінка – у гротескній едипальній цитаті – забиває чоловікові в ногу точильний камінь, який вона викручує зі станка, (жорно? вона – жорно на шиї у свого чоловіка? А тепер він більше не зможе піти геть, не зможе втекти!) і ще й фіксує його гайкою-«мамкою», перетворює чоловіка на «розпухлу ногу», на кульгу, майже знерухомлює його, вдаривши дошкою аж до втрати свідомості. А він, якому вона потім мастурбує, бризкає кров’ю їй на блузку. Цим вона хоче домогтися лише того, щоб він лишився («don’t leave me!», дикий крик у чистому вигляді, звернений до Батька ще Ісусом на хресті, даремно, бо він мав бути даремним і від початку був задуманий як такий). Едипа, одну з найпровідніших ланок теоретичного доробку Фройда, дитиною зробили «розпухлою ногою» й загнали до лісу, отже: вигнали. Його перебування поряд було небажаним, адже крізь нього промовляло жахливе; але цей чоловік мусить лишитися, він не може піти. Жінка, вкотре перетворена своїм чоловіком/терапевтом (батьком/раціоналістом) на свою власну (недієздатну) дитину, яку вона втратила (так само акт інфантилізації, адже й батько хоче повернути дитину, а це не виходить), реагує відвертим гнівом на цей процес втрати дієздатності, власне: позбавлення, адже найгіршим є те, що Бог, чоловік, іде, що він покидає жінку.

Коли Сатана вивертає світ, тобто руйнує те, що він створив, будучи Люцифером, світлоносцем (фільм – це світ й тінь, світло й темрява!), тим, чим він сам був раніше, янголом, Божим заступником – й у фільмі янгола слід принести в жертву, щоб прийшов Сатана й зміг заволодіти тим, що так і так йому належить як негативному Творцеві, – отож якщо світ є творінням Антихриста, тоді існують різні можливості життя, та всі вони зрештою є лише можливостями смерті. Отже, жінка нападає (як мати вона мала б бути ближчою до Божого творіння, де все на своїх місцях, і відтак до невинності, адже вона може народжувати, але народжене відьмою – занепадницьке, приречене, й у відьминому царстві жінки можуть виробляти залишок, надлишок життя, тільки для того щоб смерть в універсумі Антихриста дістала свою поживу) на свого чоловіка, який у справжньому (Божому) світі міг «лише» зачинати, але точно не народжувати, як косуля чи інша тварина. І в цьому негативі світу він може тільки нищити, більше не бути батьком, і жінка накидається на нього як на смертельного ворога (ах, якби він влучної миті таки був ворогом смерті! Він би вирвав у неї дитину, коли ще був час!). Він рятується, тяжко поранений, за каменем у лисячій норі, він залазить туди, до ворона, що живе там і видає чоловіка, й за це його треба вбити (та вочевидь ворона не можна вбити, бо той каркає без упину). Жінка вищить і вищить («where are you? You bastard! Bastard!»), шукає його, ворога, якого вона прагне не втратити за будь-яку ціну, якого вона, як свого ворога, хоче змусити залишитися, щоб задати йому, як-то кажуть, по повній. І коли вже чоловік, безневинний трахальник матері й убивця батька, заробив собі розпухлу ногу, бетонну колоду на нозі, щоб залишитися, то саме так і має бути, це торг, на якому йому нема чого запропонувати, винесений жінкою, що була матір’ю і вже не є нею, й відтак більше не може бути жінкою, як вирок. У кінці вона каструє себе (наче Фройд сам себе розітнув, себе каструє вже й так кастрована істота, жінка, «відьма», наче мала покаятися ще й за власне вбивство, справжнє відьмовбиство), вона обрізує собі частину видимих зовні статевих органів, великими ножицями відрізає клітор (частину, яку можна бачити й відтак: дістатися до неї, тоді як Зловісне жінки, яка зрештою мала б надати чоловікові (тиху) обитель, полягає в тому, що її статевий орган, власне обитель, з якої колись вийшла дитина, йде всередину, і його не можна бачити, можлива лише непряма репрезентація, через судоми чи текучі рідини. Або коли дитина під час народження вислизає назовні. Не випадково на початку фільму бачимо ерегований пеніс, який заштовхується в діру). Кастрована ще раз каструє сама себе. Дитини немає, також з її вини, тому її статеві органи слід видалити. Едип, батько й чоловік своєї власної матері (тут: жінки, яка через нього стала матір’ю, а потім усе втратила) цього разу не йде в дикі хащі, на природу, де він власне вже знаходиться, ні, він ще й знищує жінку, душить її в кінці. Інакше вона б його вбила. Вона б намагалася знову і знову. То був самозахист.

За допомогою інструмента, який зробив чоловіка господарем світу (тут: так званий французький ключ, яким вдається розкрутити гайку, що тримала на його нозі колоду), він може звільнитися, та йому, вільникові, парадоксальним чином не лишається вибору, бо жінка знов-таки намагатиметься втримати його біля себе. Тепер питання стоїть так: або вона, або він. То ж, звісно, – він, який бере і таким чином втримує себе біля себе. У кінці відьма згорає.  Троє звірів з’являються ще раз, показують свої дружні, милі обличчя, у природі більше не прозирає жах, аніякий, принаймні не той, з якого людина не змогла б випростатися без зусиль. Кульгавий чоловік зі своєю саморобною палицею, харчуючись ягодами, застосував свою силу, як і передбачав Антихрист, його світотворення спрацювало, його неміч не прагла нічого, крім влади (навіть коли жінка спершу застосувала силу проти нього, але жінка ніколи не перемагає, її протисила, як і проти прийдешнього насилля, завше пуста), сутність влади прикута до самої себе через чоловіка, вона може походити тільки від нього, та вона не може походити від усього, що існує, і неміч (природно фізично слабшої) жінки була обернена на короткий час, а потім мала відбитися на її долі. Удавана сутність влади (в оберненій немочі) доводить власну нужденність до абсурдного (через навіки втрачену дитину), тобто нужденність було затягнуто в абсурдне силою чоловіка. Зі смерті дитини щось народилося, безумовна неміч, віддана Антихристу (адже влада належить тільки Богові), що аж ніяк не було потрібно, бо він і так мав її, владу, яка є неміччю як посередність усіх людей. Жінку –  ближчу до природи істоту – здолано в кривавій боротьбі як чисте зловісне, і з нею й досі йде боротьба, проте вона не керує свавіллям, що належить до влади: її насилля проти чоловіка -  загнаний в ногу точильний камінь, призначений точити всі інструменти, жорно, чим люди є одне для одного, а саме на шиї, і стоять вони одне одному поперек горла, - парадоксальним чином є «цивілізованим» насиллям, оскільки воно допускає абстракцію й інтерпретацію у фройдистському сенсі, у той час як задушення жінки чоловіком є тваринним насиллям, власне самозахистом (прикінчіть те, що прикінчує вас, або тільки так можна звільнитися від жорна на шиї), тож можна сказати: ближче до природи, простіше, пряміше, бо чоловікові не потрібно сублімувати у своєму застосуванні сили. Сила – це він, він – це сила. Жінка не може «перекрутити» світотворення, але якщо світ створив Антихрист, то він був би обернено правильним. Синові, коли той ще був живий, мати вочевидь завжди одягала черевики навпаки, лівий – на праву ногу, правий – на ліву, розтин показав деформацію стоп, чоловік/батько тримає письмові висновки в конверті – навіть ноги сина уже були замордовані, власне: випрямлені – мати тоді ще прагнула змінити світотворення, якщо треба, коштом сина. Тільки тепер чоловік бачить на старих фото, що дитина носить взуття на «не тих» ногах, хоч неправильними були не ноги, а взуття, цивілізація не зважає на природу, черевик повинен взувати той, хто хоче, а все перекрутити (загоїти) може тільки відьма. Жінка МУСИТЬ сублімувати, але, за Фройдом, який нібито мертвий, не може. Її Над-Я надто слабке для цього, і для чого їй взагалі те Над-Я?  Їй воно не потрібне. Вона зовсім не здатна його вдосконалювати. Та коли вона вже на це зазіхає, буде покарана, і коли чоловік знову «від»-ступає назад до цивілізації, до нього прямує неоглядна армія, ні, не армія, просто вони, безликі, звичайні фігури, зграї жінок. Мертві жінки століть. Свою він, убивши, спалив. Відьма мертва. Кораблі, що привезли колись нас усіх, спалено.

Оригінал статті було опубліковано у журналі CARGO, 3 видання 2009 року.

 
Комментарии (6)
1 Вторник, 12 Января 2010
Дуже дякую за хороший переклад такої складної авторки, як Єлінек. Мені подобається її підхід, поневіряння гендерними метафорами, хоча вона створює аналіз, який очевидно відривається від свого об»єкту, від фільму. Наприклад тема божественної присутності, ідея про «створення» якої в фільмі практично немає. Єлінек залучає сюжет до свого міфологічного контексту, вона ніби не може/не хоче полишити власну площину порівнянь та взаємозв»язків. Як на мене, через че ця рецензія є трохи і авто рецензією, рефлексією на власну творчість.
2 Среда, 13 Января 2010
прочитав
не все зрозумів
але жорна-люди - єлінек сильна
дяк за переклад 6-)
3 Четверг, 14 Января 2010
Мене це все не зворушує, бо читала й захоплююся новелами Джона Маверіка, якого в нас не перекладають і не друкують, а росіяни його популяризують на "Срібних сторінках". От там все зрозуміло, аж до глибокого болю душі...
4 Четверг, 14 Января 2010
Текст такий собі (нагадує тексти Крістеворї і прочіх женщин), а переклад класний. Спасибі
5 Суббота, 13 Февраля 2010
Нещодавно з другом-релігієзнавцем за один довгий вечір переглянули "Розсікаючи хвилі" та "Антихриста" Ларса фон Тріера. Враження: примітивні - у своєму погано прикритому пропагуванні гностицизму - фільми. Ідеологічні фільми - схоже, саме такі мають подобатися усім послідовникам "Просторів". І режисер - ніякий: трохи від Бергмана, трохи від Герцога. Схоже, Ларс фон Тріер - не більше, ніж обранець певної ангажованої тусовки. Щось на кшталт такої тусовки намагається редакція "Просторів", забиваючи баки спраглим "неформату" неопіреним випускникам всіляких ін'язів. Цей експеремент потішає. Поки що. З одного боку, для українського суспільства на разі корисно мати хоча таких інтелектуалів. З другого боку, "Простори" можуть перетворитися у гурток зі страшним руйнівним потенціалом (як у "Бєсах").
Чи усвідомлюють це ідеологи "Просторів"? Чи їм головне - пропіаритися, а там - і трава не рости?
6 Суббота, 30 Октября 2010
дякую за переклад захоплюючого тексту.

але що за коментарі ідіотські?!

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.