notice
Друкувати

Катя Ланґе-Мюллер: Злі вівці

переклад Н.Ваховської (П'ятниця, 24 Жовтня 2008)
Це було однієї суботи у жовтні 63-го. Зранку я електричкою поїхала до Кьоніґс Вустергаузена, щоб пошукати грибів, але насправді – щоб розвіяти тугу, яка вже кілька днів травила мені душу, хоч причин для неї начебто й не було. Не склалося: став накрапати дощ, і, не дійшовши навіть до узлісся, я рушила до вокзальної кнайпи й осіла там. Забігайлівка була забита чоловіками, дивними чоловіками: їхні очі сяяли, навіть якщо у декого в них, здається, вже двоїлося. А ще всі вони були вкриті татуюваннями, у багатьох наколки були не лише на плечах, а й на кистях і шиях, і навіть на обличчях. Я дізналася, що довгаста темно-синя пляма біля правої ніздрі одного хирлявого молодика на ім'я Вільгельм означала тюряжну сльозу і що такі сльози можна бачити лише у «пацанів», які вже «відмотали пару років». - Не виключено, Гаррі, що твоя лялька-клоун з намальованою крапелькою під одним зі скляних очей видалася мені такою підозрілою; хоча, можливо, ця асоціація виникла в мене лиш тепер, коли я пригадую Вільгельма і вираз «тюряжна сльоза».

Як розказав Вільгельм, його та більшість присутніх у кнайпі вже тиждень як амністовано з нагоди «найбільшого із наших державних свят», а вчора випущено із «місця позбавлення волі «Гірничо-видобувний кар'єр бурого вугілля Реґіс Брайтінґен»» біля Альтенбурґа, тож тепер, «в натурі бухаємо», доки «бабло» за останні три місяці горбатіння на прокладанні колій остаточно не скінчиться і тоді «все, кранти».

Я не питала, за що він сидів, а тільки чому він напивається у вокзальному барі замість їхати до Берліна.

«Ми - я і ті, позаду,» - Вільгельм (який попросив називати його Віллі, а мене непомильно величав Сонею) вказав великим пальцем собі за плечі, - «ми всі місцеві, до того ж господар також один із нас. І взагалі, куди нам податися? Думаєш, наші баби чекають на нас? Нєєє, вони точно не стоять у нічних сорочках біля плити й не шкварять нам голубці, не мрій.»

Вільгельм мав сильні плечі, по-індіанському червоне селянське обличчя і старі, трохи осклілі очі. Не знаю, я напилася з ним, тому що він мені сподобався, чи, швидше, навпаки, в будь-якому разі я не жмотилася, до того ж Вільгельм, попри всі чарки, які ми з ним перекинули, не в(и)пав ані з табурета, ні зі своєї ролі - після кожного розливу він щоразу стукав своїм келишком об мій і по-дружньому бубнів «ну давай, мала, будьмо».

Через якийсь час - надворі була вже глупа ніч, а я - тепленька. Вільгельм, підійшовши перед тим на хвильку до барної стійки, повернувся з ключем у руці, обійняв мене за плечі, так міцно, що я не могла впасти, ба навіть зашпортатися, і повів через прокурену кнайпу до якихось дверей. Не впевнена, що Вільгельму було конче треба чи хотілося того, що зараз мало трапитися. Проте оскільки випадала нагода, і я була в наявності, то це автоматично належало до ритуалу «я-на-свободі». І Вільгельм достатньо спонсорував чи то інвестував у цю справу, та й треба ж було мені десь заночувати - до того ж, я ніколи не робила цього з таким, як він - кимось, хто багато років відбував покарання, зажив помилування і хтозна скільки днів пробуде на свободі.

За дверима була маленька кімнатка із затхлим запахом. Жовте світло падало на зеленувату шмату, якою був засланий розкладений диван. Вільгельм не вдавав із себе хвацького мачо - він спочатку дивився, як я знімаю босоніжки, блузку, спідницю, ліфчик і труси. Тільки коли я сіла біля нього, зігріваючи своє голе стегно об його обтягнуту штаниною ногу, він торкнувся мене - не шалено, не грубо, а з недолугою обачністю, так наче я - чужорідне тіло, що може легко пошкодитися або стати небезпечним. Вільгельмові долоні були сухі та жорсткі, пучки - загрубілі, так що від його доторків ішов тихий шерех, і коли Вільгельм водив мені по спині згори вниз, аж до западинки, що її розділяє, я чула шурхіт попри звуки із кнайпи, що, приглушені, але не надто тихі, долинали до нас крізь ясно освітлену шпарину над дверима. Врешті-решт Вільгельм дістав свого бешкетника, розщепнувши ремінь і блискавку, повалив мене на край дивану, колінами розсунув мені ноги, і тупо, але цілеспрямовано, наче гладенька сліпа, повністю автономна істота - його член увійшов у мене. Поки він рухався вперед-назад, нетерпляче, але не сконцентрувавшись по-справжньому, я розглядала синьо-зелено-червоні зображення на його плечах, порослих волоссям грудях, руках. Там були два серця, охоплені полум'ям, корабель, меч, порожня шибениця, троянда, черепаха, яка широко всміхалася - вона мені сподобалася, і я спробувала її поглядити; проте Вільгельм так далеко відвів руку, на якій вона мешкала, що я могла б її дістати, хіба якби вдалося підвестися.

Це було тієї ночі, коли я хотіла розповісти тобі про Вільгельма, чи іншої? Колись я запитала, чому на тобі немає жодного татуювання, хоч ти так довго пробув у в'язниці, і чи, можливо, у західних тюрмах так не роблять? Ти пояснив, що у вас лише рецидивісти «розмальовують один одного». А ти, через те що вони «загребли» тебе за «привласнення чужого майна» та крадіжки через наркозалежність, завжди вважав себе лівим, а не «злодюгою». Тобі ніколи не йшлося про збагачення, тільки про те, щоб «забезпечити» себе і таких, як ти. І, можливо, про іллегалізацію тих наркотиків, на яких держава не може чи не хоче заробити, «криміналізувавши лівих», поставши їх на один щабель «зі звичайними злочинцями», а це дійсно злочинно, адже насилля не може походити від держави, принаймні від тієї, що називає себе демократичною. Політичні - тобто анархісти, РАФлери[1] та інші терористи будуть довго «мотати», проте «цілком свідомо» не стануть робити наколки, хіба, можливо, голуба миру. Але тату з голубом миру а-ля Пікассо, що схожий із - ось вона, іронія: більше відомим за своє біле пір'я, ніж надзвичайною для голубів агресивністю - в'яхирем, це тату навряд чи хтось помітить, хіба що на тілі чорношкірого комуніста, а такого ти ще досі не стрічав ні по той бік в'язничних мурів, ні по цей.

Вільгельм скоро кінчив, і це мене порадувало. Він заснув, що ж іще. Я дві-три години полежала в нього під боком біля холодної стіни, слухала його хропіння, хотіла пити, не могла вмоститися. Коли шамотіння в забігайлівці стихло і чути було тільки бряцання келихів, бо господар, як я правильно припустила, їх мив, я встала з лежбища, зібрала свої шмотки, вдягнулася, відкрила двері і знову закрила їх за собою.

- Добрранк, - сказав мені господар.

- Ктра зараз? - спитала я.

Тоді він:

- По третій. Скоро перша електричка.

Ішов дощ, ще сильніший, ніж попереднього дня. Глянувши на розклад, я зрозуміла, що мушу чекати до за десять четвертої. Змерзла і втомлена, як собака, я стовбичила на, на щастя, освітленій платформі й не знала, сісти чи лишитися стояти. З одного боку, кортіло розвести й витягнути ноги, щоб не так відчувати липку вологу між ними, з іншого - не хотілося іще посилювати прісний запах сперми, який, якщо він і так не витав у повітрі, йшов від мого лона. До того ж я боялася, що варто мені опуститися на одне із сидінь, я одразу ж засну, так що пропущу не лише першу електричку.

Хоч мій язик був шорсткий і на смак як дохла миша, я відчула потребу закурити. Проте в моїй сумці не знайшлося ні сигарет, ні запальнички, лиш моє портмоне, ніж для грибів, три складені паперові пакети і майже порожня коробка сірників. Отже свою почату пачку f6 я забула у кнайпі чи в кімнаті позад неї. Часу було достатньо, тож я точно повернулася б, якби в моєму портмоне не лишилося якихось три копійки (Де поділася дещиця грошей, яку я мала? Я що, в припадку п'яної щедрості пригостила всіх разів зо три?), не до Вільгельма, що, імовірно, все ще хропів, а щоб купити собі в автоматі під кнайпою ще одну пачку.

Отже, якийсь час закурити я не зможу; від цієї думки моє бажання так зросло, що я миттєво прокинулася і весь мій стан к бісу. Я никала платформою, обшукала кожен квадратний метр й обидві кам'яні сміттєві урни на предмет пристойного недопалка, по можливості майже нечіпаної сигарети, яку було запалили, але тут підійшла електричка, і її викинули, й вона згасла. Я нагнулася за двома чи трьома жалюгідними бичками, але ті смерділи так огидно, що я їх відкинула і вирішила, що краще кілька годин потерпіти, коли раптом угледіла між шпалами м'яку пачку сигарет Club, що вочевидь випала в когось з кишені й приземлилася на ребро; вона виглядала досить повною, ще й з отвору біля акцизи виглядали кілька сигарет.

Я глянула вгору, на сіре небо; якби я знала, як це робиться, я вознесла б молитву. Мій захват і жага аж зашкалювали, тож я не стала марнувати час на обрахунки відстані від краю платформи до колії, а одразу шугнула донизу.

Моя здобич лежала під залізною рейкою, тож трішки змокла хіба що упаковка, але не сигарети; гаразд, може, трохи відсиріли, але загалом - у порядку. Мені коштувало зусиль притлумити своє бажання одразу вихопити сірника і прикурити там, внизу, у тій, як мені тоді здалося, дивовижній глибині. Зараз, думала я, зараз я зроблю паровозик. Вочевидь, асоціація, викликана цим словом, частково повернула мені розум, бо я запхала пачку до сумки, вчепилась у край платформи - і повисла на ньому, наче лантух. Мої руки були зовсім безсилі, а підтягування ніколи не були і не стали одним із моїх нечисленних спортивних досягнень. Хай як я старалася, мені не вдавалося підтягнутися принаймні настільки, щоб спертися ліктями на бетонний виступ і спробувати якось доправити й решту тіла нагору. Марність моїх зусиль ще більше ослаблювала мене, і ця безжальна слабкість поєднувалася зі страхом перед часом, моментом, коли я почую, як вона наближається - перша електричка цього дня.

Що я тоді дійсно почула - щось, що швидко наближалося, гриміло глухо й голосно - це багатоногий тупіт; як з'ясувалося, його створювали люди, а точніше - чоловіки в синіх мундирах. Коли тупіт стих, я глянула вгору і побачила голови; голови у кашкетах, а під козирками - люті обличчя. Дві лапи схопили мене за руки, дуже нем'яко, і витягли нагору - з біса легко, що мене приголомшило, але не порадувало, адже я здогадувалася, з ким матиму справу і що буде далі. Електричка під'їхала, не встигли мене витягти; один із п'яти обмундированих чоловіків (двоє з них, якщо я правильно протлумачила їхні погони та нашивки, були із транспортної поліції) заламав мені руку за спину, блискавично й так брутально, що все плече пронизав різкий біль, і поштовхав перед себе сходами вниз, потім через темну підземку, що смерділа амоніаком, до розміщеного в іншому кінці службового приміщення, освітленого мигтючою неоновою лампою.

Службовець, який витягнув мене і конвоював, - приблизно тридцятирічний кремезний приземкуватий молодик - відпустив мою руку, штовхнув у грудину, так що голова відкинулася назад і я мусила глянути на нього. «Ти що, геть збожеволіла!», - ревнув він.

Інші четверо стояли навколо нас, дуже близько до мене й один до одного, в тісній кабуші. Вони також розлючено витріщалися, - я це помітила, тому що не хотіла більше зустрічатися поглядом з ревуном, тож дивилася повз нього. Потім я вже нічого не бачила: у моєму черепі накопичилася вода, яка піднімалася вище і вище, аж врешті-решт вихлюпнулася крізь очі та ніздрі, так наче я - садовий шланг, закріплений на вже відкрученому крані: він геть заплутаний, зношений від постійних перенапруг і вже отримав перші чотири розриви. Я хлипала, сопіла, захлиналася, не чула нічого, крім себе, аж доки не запитала якимось незрозумілим, чужим і писклявим голосом, чи можна мені закурити. Якась рука взяла мене за підборіддя. Той, кому вона належала, чи хтось інший сказав: «Вище носа». Мені зворушили волосся, дали картатого носовичка, під зад засунули стілець, а до рота - запалену сигарету. Хтось зітхнув: «Ах, дівчино, ти ще така молода»; а далі я заревіла, і сигарета була на смак, наче смажена резина.

Буря минула, лють залізничників розвіялася швидше, ніж дим від сигарети, першої з тих, які я від них ще отримаю. Окрім молодика, що мене витягнув і назвав божевільною, жоден із цих чоловіків не виглядав молодшим сорока років, тому мої сльози, можливо, збудили в них батьківські почуття або принаймні зачепили їх - вони вирішили, що я спочатку напилася, а потім кинулася на колію через нещасливе кохання.

«Все добре, мала,» - сказав один, - «забудь це лайно. Не варто через таке вкорочувати собі віку. Ти ж отримаєш, кого забажаєш, із твоєю-то вродою, тільки перестань рюмсати і розправ плечі».

Інший чоловік витяг із внутрішньої кишені куртки півлітрову пляшку горілки. «Я та ось, Рольф», - сказав він, показуючи на товстуна поряд із собою, - «скоро закінчуємо зміну. Тож незабаром зможемо собі дозволити по сто грамів». Рольф відкрив вузьку залізну шафку на протилежній стіні, вийняв звідти три келишки і поставив на робочий стіл.

«Але спочатку хай перехопить якийсь шматок, вона ж голодна,» - сказав худий довгань, якого я вважала одним із транспортних поліцейських. Він встав, пішов до якось полиці позад мене і повернувся із судочком, з якого здобув половину пряного пахучого бутерброда, і термосом, у кришку якого він налив чорної кави, що парувала.

Я їла бутерброд із вареною ковбасою, пила каву й горілку - ще одну, і ще, і ще, і мої сльози стихли. Та нє, - сказала я тихо і так, наче намагаюся втішити цих чоловіків, - нема в мене ніякого кохання, і вмирати я не збиралася - лише покурити; а там, внизу, на колії лежало те, чого мені бракувало, а саме ось. Майже з тріумфом я простягла п'яти чоловікам пачку Club, яку я нарешті дістала із сумки, але не скурила з неї досі ще жодної сигарети, бо й так була забезпечена за вищим розрядом.

І знову вітер змінився: в очах навколо мене вогник добра згас, і причиною цьому був ніхто інший ніж я. Товстун Рольф, чий погляд найшвидше перетворився на попіл, забрав зі столу термос, потім пляшку, яку демонстративно закрутив, і пробухтів у тишу перед себе: «Не може бути. Хочеш нас кинути, ти, мала жаба, втираєш нам, що ризикувала життям за пару затяжок? Та ти в мене тут здохнеш. Вдихни глибоко, бо в тебе зараз почнуться проблеми, справжні круті проблеми.»

До мене почало доходити, як тупо і як небезпечно було в цій ситуації, в руках у цих слуг закону намагатися сказати правду. Та й що таке правда? Чи існують десь люди, які зовсім не страждають через кохання? Чи ж щонайпізніше після статевого дозрівання кожна проблема не стає якось пов'язаною з коханням?

Не знаю, такі питання прийшли мені в голову ще в підсобці залізничників чи лише коли я лежала біля тебе і не могла розказати цю історію. Чи вони виникають прямо тепер, коли я зайнята одразу обома історіями - тією, що відбулася тоді в Кьоніґс Вустергаузені, та нашою, яка не скінчиться, доки зі мною не буде покінчено?

Рольф загріб мою сумку - власне, то був безформний, брудний, колись жовтий шкіряний мішок, витрусив його вміст на стіл, вхопив моє портмоне, в якому збирався побачити паспорт чи ще якийсь документ, що вказав би на мою ідентичність, проте не знайшов нічого, крім моїх останніх трьох копійок та вчорашнього квитка на електричку. Він повністю перевернув мій мішок - з його дірявої підкладки вилетіли й закружляли ворсинки та кілька соснових голочок. «Маєш кишені в спідниці, а в них щось, що би тебе легітимувало?» - запитав Рольф.

Хоч загалом я й усвідомлювала небезпеку, що тут наростала, але на якусь мить я втратила контроль. Можливо, то через горілку, яку я так швидко ковтнула, - хай там як, я захихотіла, поводила брудним вказівним пальцем лівої руки над столом і сказала: «Таж певне, глянь оно, документ на проїзд. Ви ж так називаєте такі речі, правда?»

То було занадто - для чоловіка на ім'я Рольф та інших чотирьох: вони мовчали - довго, аж доки один із них не повернувся до кутової полички, на якій - я помітила це лише тепер - стояв сірий телефон. Рольф взяв слухавку, зважив її в руці, наче кийка, прокашлявся і сказав майже без ніякого виразу: «Досить. Ім'я, вік, адреса?»

Пробачте, я не хотіла хамити, - нявкнула я. - Зоя, ім'я Зоя Едит Крюґер, проживаю на Карл-Маркс-Аллєе, 112, шістнадцять виповнилося в травні цього року, учениця 10-Б класу політехнічної школи ім. Карла фон Оссієцького.

«Е нє,» - сказав той, трохи молодший, що мене витяг, - «ти нас більше не наколеш. Рольф, а набери-но відділ прописки... А, чорт!» - перебив він сам себе, - «ще ж зарано для цієї служби. Я краще відведу нашу ягідку до місцевого КПЗ. Хто зі мною?»

Лише один, мабуть, начальник групи, дав знати, що має лишитися. Рольф поклав руку мені на карк. Я знала: ні мої сльози, ні нахабство не завадять їм мене затримати, і, як, мабуть, більшість тих, кого загнано в кут, я згадала маму, маму, з якою я вже тоді, та власне від самого початку мала складні відносини. Вона вважала мене невдахою, я її - безсердечною роботягою, яка, якщо хотіла, могла шити кльові шмотки, - і грати на акордеоні революційні пісні, що мені було просто огидно. Ще огиднішим мені було її політичне марнославство, яке вона щодня потроху роздимала; одного разу, коли вона посеред ночі стирчала перед холодильником і жувала салямі, я тихенько прокралася до неї, притулилася їй до спини й злякала: «Ти скоро луснеш - від гордості». Непомильно, наче на ту вербу біля озера, вона піднімалася по кар'єрній драбині. Із міцної комсомолки із по-саксонському низьким голосом, яким вона проголошувала найбанальніші дурниці, вона стала партійною функціонеркою; про те, ким вона стане, стала б, якби все й далі рухалося своїм соціалістичним шляхом, я навіть думати не хочу, бо мені страшно; передусім через власну долю, адже я була - і це не заперечиш - плоттю від плоті цієї жінки. Коротше кажучи, мені було соромно - за неї і за себе.

Я знала: щоб завадити найгіршому, у мене більше не було й хвильки часу, і попри чи то через це раптом із чорного ніщо поміж нещасних вогників у моєму черепі, немов комета, прошипіло речення, шугаючи в напрямку язика, речення, яке мені колись наснилося, і від якого я тоді прокинулася, тому що сприйняла його як епіфанію, навіть як вирішення проблеми, що також наснилася і неминуче вислизала від мене: Подзвони моїй матері, щоб вона мені допомогла, і вбий її. Проте з моїх губ злетіло не це; замість цього я сказала: А ну, вгадайте, хто моя мама. Альма Крюґер. Товаришка Крюґер, другий секретар берлінського райкому партії, якщо до якогось віслюка тут іще не дійшло. А тепер лапи геть, або будуть проблеми.

Рольфів захват ослаб, наче в нього стрельнули снодійним. Його рука зробилася важка, як у покійника, і зісковзнула з мого карку, проїхавши трішки по спині. Далі контакт між його і моїм тілом перервався, на завжди, як я сподівалася - хоч полегшення й не відчула. Мені було жарко, обличчя від сорому, мабуть, палало. Я не наважувалася на когось глянути; я й так знала, що вони знають, що я знаю: після мого затримання, як кажуть сьогодні, від моменту, коли я ввела у гру свою матір, кожне наступне слово проти мене могло мати тяжкі наслідки, що навіть якщо вони, не зважаючи на різницю рангів, як виняток, триматимуться разом й однаково зобразять хід подій, у їхніх особових справах з'являться плями, яких ніколи не змити, що попри те, що їх п'ятеро, а я одна, лише моїй версії буде даровано довіру, саме даровано, тому що поліцейські, слідчі, судді ..., які займатимуться цією справою, муситимуть повірити мені, бо я - дочка Альми Крюґер.

Чи затримали вони мене і чому, від чого я була змушена відмовитися, цього не знаю ні я, ні будь-хто інший, але просто щоб усім нам шістьом стало ясно: навіть побіжний сумнів у правдивості мого досі нічим не підтвердженого твердження може стати фатальним. Коли я зиркнула на полицю, телефонна слухавка знову лежала на апараті, тож я далі опустила свою спаленілу голову; серед льодяного мовчання пролунав рип дверей, які відкрив один із чоловіків - і тримав їх, доки я не пройшла повз нього і не зникла у темряві підземного переходу.

Лише коли я знову на платформі при- і дійшла до тями, мокра від поту, наче після наркозу чи зі сну, я помітила, що забула пачку Club там внизу, в кабуші. Але якраз під'їхала електричка, а я на ній - до станції Шьогаузер Аллєе, тієї довгої вулиці, де жила моя подруга Клаудія, яка, якщо вона дома, могла би дати мені дві-три сигарети і, можливо, навіть позичити трохи грошей.



[1] RAF можна розшифрувати як Rote Armee Fraktion - Фракція Червоної Армії, підпільна комуністична організація часів ІІ Світової, та як Rich And Famous - Багаті і знамениті, персонажі віртуальних ігор «Бійцівський клуб» на «Легенда-спадок драконів» - прим. перекл..<-->

 
Коментарі (3)
1 Четвер, 30 Жовтня 2008
Вибачайте, з RAF ви щось наплутали... Але роман дуже добрий!
2 Неділя, 02 Листопада 2008
ну чому ж наплутала? це в стилі Ланге-Мюллер - погратися із символічним спадком НДР, а що тексти в неї дуже відкриті до інтерпретації, то й додаткові конотації їм не вадять... це ж текст-гра! цілком згодна, роман непоганий.
3 Понеділок, 10 Листопада 2008
Я мала на увазi Ваше пояснення про RAF (заснована в 1970 році). У Нiмеччинi подiї пов'язанi з RAF дуже добре вiдомi. Доречi зараз успiшно iде фiльм з нiмецькими кiнозiрками про кривавi злочини RAF (Der Baader Meinhof Komplex). Про Бійцівський клуб автор мабyть нiколи не чула. RAF це наcтiльки вiдоме скорочення як россiйською CCCP...