Команда Просторів висловлює щирі співчуття рідним і колегам Валентини Іванівни. Ці переклади ми присвячуємо Їй.
Турбота левиці
Небагато поезій зажили такої популярності, як Рільків «Барс» із «Нових віршів» 1907 року. Він здобув – принаймні серед тих, що не дуже віддалений від нього часі, – щось на зразок надуспіху: рівень відомості руйнує супутню естетичну неоціненність. З картинами тварин Франца Марка[1], які любило ціле покоління, склалося майже так само: їх радше перелюбили, ніж пережили. Вочевидь, лише остаточна загубленість «Башти блакитних коней»[2] збудила потрібний острах, що дозволив знову сприймати несамозрозумілість аж до досади відомого твору. Вірші не підвладні такому остаточному зниканню: їхню присутність не вихолощують копії, як це трапляється з рукописами. Оригінал може стати раритетом, проте із надаваністю твору до сприйняття це ніяк не повʼязано.
Погляд, стомлений від миготіння ґратів у Паризькому Jardin des Plantes, для якого просвіт назовні зі стиснутого простору нічого не означає – за нібито тисячею ґратів світу немає; цей погляд визначає внутрішню сконцентрованість хижацьких рухів, танець сили навколо центру, порожнього для стороннього глядача, який, проте, утримує мʼяку ходу на одній орбіті, так, наче він – центр гравітації для фізичних тіл, що кружляють за прикладом сонячної системи. Не зринає жодної думки про Шопенґауерове рівняння[3], коли цей порожній центр «гравітації» з волі поета виповнює сила на імʼя велика воля, названа приспаною затісним простором, що приборкав її дію. Тим самим літом 1907 датовано й «заміну» головного образу «барса» в короткій текстовій сюїті з «Віршів у прозі», що починається Неапольським шедевром «Виставка рибаря». З ним «Левʼяча клітка», написана ще в 1902, рівнятися не може. Але вона важлива для того моменту в «Барсі», який можна назвати «спряженістю» поезії: очевидність стану «так має бути» знімається в перспективі «може бути інакше».
Неспокій левиці в клітці інший, ніж неспокій барса, бо вона не одна. Вона кружляє навколо лева, і лев хворий. На цій орбіті левицю тримає не сила, але стурбоване безсилля: так, наче турбота перетворилася на рух по колу. Те, що жене її вперед, – не воля, притлумлена простором, а здогад, що хворим її супутника зробила неволя, – змішання увʼязнення і внутрішнього надлому, яке вона, здається, намагається прогнати своїм спогадом: Хвороба у нім не тривожить і не малить його; вона його лишень замикає. Проте піклувальниця– про що їй каже її спогад – не може зцілити: у ній немає поезії. Він не має памʼяті; він демонструє її як свою нестачу. Він – монумент, споруджений в собі на згадку про свою скорботу, браку того, чим він був: перевищенням власної сили. Лев незабаром помре не від туги, бо його супутниця журиться за домівкою замість нього. Він – істота марності й звеличує її, як ритуал. Внутрішнє здригання мʼязів, анклави люті, кидки крові із сердечних камер до мозку – все це засоби разючості, яка втратила сенс. Смисл мають тільки знаки його зневаги до свого стану, маленькі жести відмови від власної дикості – можливо, відмови від життя, якби зневага могла його вбити. На один такий знак левиця спиняє свій безупинний рух, занепокоєно й вичікувально вглядається, як він вже не хоче бути тим, що в ньому відбувається: Лише ген віддалік, наче тримаючи від себе подалі, мʼяким пензлем свого хвоста він виписує один і той самий малий напівкруглий жест невимовної зневаги. Тоді хранителька хворого знов повертається до невтішної сміховинної ходи, на варту, знову і знову стаючи у свій старий слід.
Вона ходить, як ходить годинник. Тут, зведена в одне речення, що могло би бути й у непрозовому вірші, проявлена вся відмінність від барса. Не ґрати заважають їй дивитися на світ, не центрифуга приборкання, а минуле турботи, несородна фізіогноміка достовірності цієї години – жахливої, коли хтось помирає. Проте смерть у її підмінності резигнацією й віддаленням – це відсутнє у леві: позір прийдешнього, ілюзія турботи, байдужість того, що дійсно станеться. Бо в цьому левициному спогаді смерті нема, смерть – як і та приспана «велика воля» в «Барсі» – це сліпота турботи, якій не йдеться ні про що.
Райнер Марія Рільке
Левʼяча клітка
Вона ходить туди і сюди, як сторожа там, по краю валу, де нема вже нічого. І немов на сторожі, в ній туга за домом, важка туга уламками.
Як десь там унизу в морі мають бути дзеркала, дзеркала з кают потонулих суден, уламки дзеркал, в яких, звісно, нема вже нічого: ні облич пасажирів, ні їхніх жестів; ні того, як вони обертались і так недоладно виглядали іззаду; ні стіни, ні кутка для спання; ще менше того, що зʼявлялося збоку, знадвору; нічого, ні. Але все-таки, може, якась водорость, каламуть, осідаючи, чи й просто вода, потік, розділившись і знову зіллявшись, вода стане подібна до всіх тих дзеркал – віддалено, перекривлено, хибно, одразу ж замивши – подоба того, що було...
Так лежать спогади, уламки спогадів, розсипані пласко, у темряві на дні її крові.
Так вона ходить туди і сюди навколо нього, лева, що зліг. Хвороба у нім не тривожить і не малить його; вона його лишень замикає. Як він лежить: мʼяко загнуті кігті без наміру, зарозуміле лице закидане потертою гривою, погляд погас – він споруда в собі на згадку про власну скорботу за тим, як колись (завжди понад себе) був перевищенням власної сили.
І тепер ще здригається тут чи там мʼяз, напинаючись, тут і там, задалеко один від одного, спалахують вогники люті; кров зло, ривками, випліскує з серця і напевне містить обачні випробувані звиви дерзкої разючості, як втрапляє у мозок. І він дає тому бути, бо ще не все скінчено, і не користається, й не робить нічого. Лише ген віддалік, наче тримаючи від себе подалі, мʼяким пензлем свого хвоста він виписує один і той самий малий напівкруглий жест невимовної зневаги. І так воно значимо, що левиця стає й придивляється: занепокоєно, збуджено, вичікувально.
А потім знов повертається до своєї ходи, невтішної сміховинної ходи постового, що завше ступає у свій старий слід. Вона ходить і ходить, і часом змайне її розгублена маска, oкругла і повновида, перекреслена ґратами.
Вона ходить, як ходить годинник. І на обличчі у неї, мов на циферблаті, освітленому вночі, – чужа, дивовижна, на мить осянна година: жахлива, коли хтось помирає.
Перекладено за виданнями:
Hans Blumenberg, Löwen, 2010.
Reiner Maria Rilke, Die Gedichte 1906 bis 1910 (Paris, Sommer 1907).
Ілюстрація: Томас Руфф, Без назви, 2008.
[1] Франц Марк (1880-1916) – німецький живописець-експресіоніст.
[2] Башта блакитних коней – одна з найвідоміших картин Франца Марка 1913 року, з 1945 року вважається втраченою. Останній власник – Герман Ґерінґ, який забрав її з виставки «Вироджене мистецтво» 1937 року.
[3] Артур Шопенгауер називає метафізику запорукою фізики, бо математична логіка останньої спирається на невідомиме і непояснюване – життєва сила, що, як константне невідоме, присутня в кожному рівнянні-поясненні світу.