ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Єнс Мюлінг: Моя російська пригода - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Єнс Мюлінг: Моя російська пригода Оксана Забужко – сексі? Про деякі аспекти «еротичного» письма - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Оксана Забужко – сексі? Про деякі аспекти «еротичного» письма [Описание одного фантастического ландшафта, снабженного экраном] - ПРОSTORY - украинский литературный журнал [Описание одного фантастического ландшафта, снабженного экраном]

Uncle Sam’s Curse

Запропонований текст є третьою та заключною частиною розвідки „Від конкретного до загального: Історія американського вязня“. Перша частина присвячена долі Мумії Абу-Джамала, американського журналіста, письменника, колишнього учасника Чорної Пантери, та, мабуть, найвідомішого політичного в’язня за всю історію Сполучених Штатів. Друга частина розвідки присвячена аналізу ширшого історичного контексту, - розбудові неоліберальної держави в США (заміна соціальної держави карною державою, покликаною забеспечити функціонування дерегульованого ринку праці та нормалізувати стан соціальної незахищеності; різке збільшення дистанції в прибутках та доступі до ресурсів між найбагатшою та найбіднішою частинами суспільства включно з ерозією позицій середнього класу; становлення пропаганди, покликаної натуралізувати status quo, видаючи конкретні наслідки державної політики останніх тридцяти-сорока років за споконвічну та незмінну реальність тощо). Запропонована вашій увазі заключна частина дослідження присвячена рефлексії окреслених історичних процесів на найнижчому рівні соціальної та етнічної ієрархій – культурі ґенста-репу. Ця частина публікується вперше та по змозі позбавлена академічних рис – найсухіших теоретичних частин та незлічених і довжелезних виносок та посилань. Повний же текст „Від конкретного до загального“ незабаром буде опублікований на сайті журналу соціальної критики „Спільне“ (commons.com.ua).


Uncle Sam’s Curse

В американських медіа-дебатах з приводу ґенста-репу побутує уявлення, мовляв, культура ґенста-репу є відхиленням від традиційних цінностей американського суспільства. Ми ж спробуємо показати, що він просто просякнутий визнанням домінантних цінностей американського капіталізму. На нашу думку ґенгста-реп насамперед є вираженням не так заперечення, як акцептації панівних цінностей. Домінантні цінності трансформовано тут лише частково.

Ідеологія ґенста-репу кристалізована в його найпопулярніших мотивах. Одним з них є ствердження незмінності (життя в ґето, людей, світу):

Життя було, є та буде тяжким, жорстоким та несправедливим. Альтернатива проста: або, зціпивши зуби, жити за правилами цього світу, або, виявивши слабкість, чи то, піддавшись м’якосердим ілюзіям, пропасти. Потрапивши до цього світу, забудь про надію, - ти можеш бути лише злочинцем, або жертвою - tertium non datur. Покладатися слід лише на самого себе. Кінець кінцем, єдиною цінністю на цьому світі є гроші. Не мати грошей (being broke) – означає належати до жертв, лузерів, hatas. Як би там не було, справжньою провиною є бідність, а не злочин, здатний відкрити шлях до успіху. Зрештою, матеріальний успіх та вдала злочинна діяльність – це одне й те саме. Розбагатіти можна лише коштом страждань інших людей. Провина бідних лежить на них самих. Це вони винуваті, - жодним чином не слід їх жаліти, інакше ти ризикуєш опинитися серед них.

 

Дивовижним чином ґенста-реп водночас – одним і тим самим словом – як підтверджує найгірші упередження щодо маргіналізованих прошарків субпролетаріату, так і, окреслюючи суспільні стосунки в їх найогидніших проявах, цілковито акцептує уявлення про їхню вічність та незмінність. Адже в підсумку йдеться-таки про віру в незмінність та вічність наявного суспільного устрою, непорушність якої і є головною опорою status quo. Відтворюючи віру в незмінність суспільства ці асиметричні тавтології сигналізують як згоду прийняти накинуті правила гри так і готовність проявити їхній деструктивний потенціал максимально.

Цей мотив тісно переплетений з іншим скрізним мотивом – мотивом ультра-індивідуалізму, що подиву гідним чином сполучає як віру у відповідальність за ситуацію, в якій ти опинився, так і ствердження власної цілковитої безвідповідальності в стосунку до інших, зокрема, й тієї миті, коли ти завдаєш їм страждань. Так, в одному й тому ж альбомі Проджект Пет, з одного боку каже: «And don’t blame me // ’Cause the dope sells itself, nigga». З іншого боку свій фінансовий успіх він схильний приписувати винятково індивідуальній відповідальності: «The cars, the clothes, the life, I chose // I been gettin money, I been gettin money» (Project Pat, 2006).

Так само й фінансовий успіх, скажімо, Джорджа Сороса, ми схильні приписувати його індивідуальній наполегливості, тоді як спричинену нею кризу 1997-го року (невідомо, чи знайдеться наркоторговець, що зміг би похвалитися такою кількістю жертв за такий короткий період), ми схильні зачисляти до чого завгодно, але аж ніяк не індивідуальних заслуг видатного фінансиста. Можливо, читач(ка) обуриться такими порівняннями, адже Сорос, як відомо, активно займається благодійницькою діяльністю, а в деяких стосунках він таки зробив для розвитку української культури більше, ніж український уряд. Але ж так само й «вільний підприємець» та голова місцевого відділу Black Kings Джей Ті з чиказького ґето South Side не забував про громаду (яку його банда щодня тероризувала та труїла наркотиками), та опікувався її культурним життям, влаштовуючи баскетбольні турніри, вечірки з безкоштовним пивом, піклуючись про те, щоб молоді ґанстери закінчували школу, та беручи участь у кампаніях із реєстрації виборців (під час яких Чорні Королі ходили від квартири до квартири та пояснювали мешканцям, за кого саме слід голосувати) (Venkatesh, 2008).

Дійсно, у багатьох стосунках злочинність в ґето виглядає як пародія на суспільні відносини в США, у той час як ґенста-реп – його цінностей. Соціолог Судхір Венкатеш, що протягом десяти років мав змогу безпосередньо спостерігати Чорних Королів, отак описує своє здивування від ближчого знайомства зі структурою злочинної організації: «Я навіть і не уявляв наскільки структура вуличної банди відбиває структуру першої-ліпшої американської фірми.» А найвищий ешелон в ієрархії Чорних Королів так і називався «рада директорів» (Board of Directors) (Venkatesh, 2008, p. 48).

Так само й ґенста-реп оперує аналогіями між організованою злочинною діяльністю та бізнесом, або (щоправда рідше) американською політикою. Але менша кількість випадків аналогій між злочинною діяльністю та політикою в межах ґенста-наративу свідчить аж ніяк не про короткозорість, а про символічне ототожнення бізнесу та політики, разом із цілком справедливим призначенням останній підпорядкованої ролі. «Політика» ж, як буцімто доступний і для нижчого класу в межах наявної політичної системи інструмент боротьби за власні інтереси, для ґенста-репу є дискредитованою. Про неї ґенста-репери згадують рідко, подеколи відверто зневажливо.

Ґенста-реп з’явився наприкінці 80-х – не лише на завершення руйнівної для інфраструктури ґето епохи «рейгономіки», наслідком якої було тотальне зубожіння його населення, та в той самий час, коли офіційна риторика індивідуалізму сягнула небачених висот, але й у період занепаду традиційних чорних політичних організацій, які продемонстрували свою цілковиту нездатність впливати на поточну ситуацію. Інакше сказати, в очах молоді з ґето легітимність втратила не лише держава, але й традиційні форми опозиційної політики та політичні ідеали старшого покоління. Дійсно, об’єктом провокативних месиджів ґенста-репу від самого початку був також і чорношкірий середній клас. Маючи неймовірний політичний потенціал, та бувши наскрізь просякнутим рефлексією структурного насилля, ґенста-реп попри це максимально дистанційований від «політики». Гостре усвідомлення несправедливості суспільного устрою у ґенста-наративі є перманентно та систематично витісненим. Властивий для ґенста-наративу ультра-індивідуалізм слід, зокрема, брати як ерзац цього усвідомлення.

Мабуть що жоден інший жанр поп-музики не є настільки рефлективним у стосунку до фінансового боку музичної індустрії та настільки провокативно-відвертим у цьому відношенні. Від самого початку ґенста-реп добре розумів, чим є той товар, що він його виносить на продаж: «Why do I call myself «nigga», you ask me? // Because my mouth is so mutherfucking nasty // Bitch this, bitch that // Nigga this, nigga that // In the meanwhile my pockets are getting fat // Getting paid to say this shit here // Makin more in a week than a doctor makes in a year» (NWA, 1991), (вже на початку 90-х більша частина покупців реп музики в США були білими). Хизування своїми фінансовими успіхами на цій нелегкій ниві вже давно стало чи не найзатертішим топосом ґенста-наративу. В своїх піснях репери залюбки розповідають скільки та як вони заробляють.

Головною фігурою ґенста-наративу зазвичай є сам оповідач, події він показує як їхній учасник та зі своєї власної перспективи. Оповідач, як головна фігура ґенста-оповіді дуже часто балансує на межі фіктивного та реального світів (як пояснив в одному зі своїх інтерв’ю учасник Geto Boys Бушвік Біл, «замість «я бачив» ми кажемо «я зробив»«). Але, здавалося б, вже настільки заяложене обігрування топосу «з грязі в князі» (from rags to riches), що входить до обов’язкового репертуару ґенста-репера, належить проте до найбільш достеменних елементів оповіді. Відвертість та щирість у цьому разі подеколи гармонійно поєднані з відвертим цинізмом та зневагою до «лузерів».

Навряд чи десь за межами жанру ґенста-реп ви знайдете на обкладинках компакт-дисків такі маси стодолоравих купюр, таку кількість товстих та позбавлених смаку виробів із золота, стільки шикарних автомобілів і под. Підтверджуючи в найвідвертіших формах стереотипи американського суспільства щодо ґето та його мешканців, ґенста-репери успішно реалізують ходовий товар, продають саме ту «автентичність», що її від них і чекають. Як тут не згадати, що ґенста-реп постав в розпал істерії «війни проти злочинності», що завершилася безпрецедентним пожорстокішанням кримінального законодавства; якраз тоді, коли на американському телебаченні, одразу побиваючи усі рейтинги, одна за одною з’являлися такі реалиті-шоу як American Detictive, America’s Most Wanted, COPS, Resque 911, що в них на тлі нелегких але героїчних буднів охоронців громадського спокою найжаскішими фарбами живописали ґето та його мешканців, якраз тоді, коли Буш-старший переміг на виборах, експлуатуючи страх виборців перед «андеркласом», а фірма Найк в ході масштабних рекламних воєн з конкурентами затверджувала за собою образ автентичної чорної марки, заробляючи на цьому (та гіперексплуатації робітників у Південній Азії) шалені гроші тощо – тобто в той час коли на ґенста-реп, і то, з самих різних поглядів, був попит.

Саме ґенста-репери насолоджуються своєрідним привілеєм – публічно стверджувати про мешканців ґето такі речі, що їх, зважаючи на рівень політкоректної цензури в США, не може дозволити собі в аналогічній ситуації найпослідущий консерватор. В жодному іншому з американських поп-жанрів у піснях не вбивають, та ще й так брутально, таку кількість чорношкірих, як у ґенста-репі. Навіть куклукскланівець місцями аж залюбки ідентифікуватиме себе з оповідачем ґенста-наративу. Зрештою, в якій ще сфері американської публічної культури дозволено, та до того так активно, вживати настільки обтяжене історичною семантикою та вкрай «політнекоректне» слово «nigger»? Як тут не згадати, що притаманна ґенста-репу відверта мізогінія, була та залишається ідеальною ширмою для расистського консервативного дискурсу, що в даному разі навіть примудряється прибратися в шати борця за права жінок.

Неважко побачити, що фігура успішного репера в межах ґенста-наративу є лише черговою варіацією американського міфу про Selfmademan. Звичайно, що завдяки репу чимало кому вдалося вибитися в люди і навіть розбагатіти. З другого боку, мільйонерів-реперів не з-так і ібагато. У кожному разі вони є лише краплиною в морі реп-виконавців у Сполучених Штатах. Можливо, у символічному вимірі, актуалізований біографією успішного ґенста-репера міф про Selfmademan є його найадекватнішим втіленням. Ось що ми маємо на увазі. Єдиним товаром ґенста-репера є «автентичність ґето». Якщо ж йому вдається досягти хоч якогось фінансового успіху, він зазвичай звідти тікає (що цілком нормально). Можна навіть вивести своєрідну закономірність: чим успішніше (фінансово) експлуатує ґенста-репер «реальність ґето», тим більше він віддаляється від реальності ґето, – того, чого він у дійсності уникає як смертельної зарази, затуляючи її ходовим товаром екзотичних картинок.

Серед реперів шикарне життя насправді доступне одиницям, натомість оспівують його майже всі. Відтворення міфу про Selfmademan просто-таки належить до законів жанру. Та й узагалі, який би шалений успіх не мали ті чи інші реп-альбоми на ринку збуту, прибутки від їх продажу йдуть головним чином у кишеню продюсерів та власників фірм звукозапису. Не один колись успішний репер завершив свою кар’єру повторивши шлях «із грязі в князі» в зворотному напрямі.

Так само як і Проджект Пет із зацитованих вище пісень торговці креком зі Східного Гарлему (Нью-Йорк), що їх протягом п’яти років вивчав соціолог Філіп Бурґуа, цілком акцептували уявлення про «власну відповідальність» та «вибір» тієї ситуації, в якій вони опинилися. Втім, прискіпливіше з’ясування обставин, за яких людина втратила легальну роботу, показувало, що йшлося аж ніяк не про «вільний вибір».

За підрахунками Бурґуа заробіток вуличного торговця креком був трішечки вищим за мінімальну зарплату, в той час коли умови праці були набагато жахливішими, ніж при легальній зайнятості (не згадуючи про ризик бути пограбованим, покаліченим, вбитим). За всією бравадою наркоторговців щодо «красивого життя», яке вони буцімто ведуть, Бурґуа лише згодом зміг з’ясувати, як мало насправді вони заробляли. Один з наркоторговців навіть знітився, коли Бурґуа випадково побачив у його гаманці талони на харчування. Втім, наркоторговці, здавалося, щиро вірили, що насправді вони заробляють багато, і від реальності буднів, коли «збут товару» відбувався аж надто повільно вони відгороджувалися спогадами про (насправді дуже рідкісні) свята, коли протягом коротких годин їм вдавалося заробляти сотні доларів. За підрахунками ж Майка Девіса вуличні наркоторговці з Лос-Анджелесу заробляли приблизно 700 доларів на місяць (Davis, 2006) – для Лос-Анджелесу це просто мізер. Так само й Судхір Венкатеш, що досліджував нелегальну економіку в Чикаго, лише тоді зрозумів, чому вуличні дилери паралельно до своєї основної зайнятості не цураються таких речей, як перебиватися підробітками у Макдональдсі тощо, коли йому вдалося з’ясувати скільки ж вони заробляли насправді.

Проте, свою бідність та маргінальне становище у суспільстві вони прикривали модним одягом (fly clothes), золотими прикрасами (bling-bling), розмовами про розкішні авто, тощо, а дехто навіть щиро вірив у можливість зробити карколомну кар’єру в сфері наркобізнесу. І це до того, що зазвичай серйозні спроби зробити таку кар’єру призводять або на цвинтар, або до в’язниці, тоді як хоч якісь фінансові чи кар’єрні успіхи виявляються вкрай нетривкими. Шанси ж розбагатіти всерйоз та надовго зводяться тут до статистичної похибки.

Навіть високопоставлені учасники вуличних злочинних угруповань під кінець своїх славетних кар’єр нерідко повертаються в обійми жаскої бідності, з яких, як колись хотілося вірити, їм вдалося виборсатися назавжди. Та й взагалі, участь молоді з бідних районів у вуличних бандах в підсумку зводиться лиш до відстрочення неуникного,- до невдалої спроби досягти соціальної мобільності та уникнути долі батьків, зловлених в пастку безперспективної низькооплачуваної праці.

Так само симптоматичними є функції поняття «хаслер» (hustler, hustla). Одним словом передати його семантичну палітру важко. Його можна звести до двох основних значень: воно означає як людину, що їй в той чи інший, зазвичай нелегальний, спосіб вдається «заробити свою копійчину» на вулиці, так і носія позитивних цінностей – трикстера, спритну та веселу людину, красеня, людину з грошима, успішного коханця, тощо. В цьому понятті обидва значення з’єднані в одне.

Втім, усупереч ґенста-оповідям, реальність ґето набагато прозаїчніша. Хаслери є нічим іншим як людськими відходами деіндустріалізації, дерегуляції ринку та демонтажу соціальної держави. Вже з підліткового віку мешканцям маргіналізованих районів постіндустріальних американських міст так чи так доводиться брати участь в напівлегальній/нелегальній економіці. Йдеться про людей відтиснутих на наймаргінальніші позиції дерегульованого ринку праці. Основна маса хаслерів – це люди, що перебиваються підробітками, здаючи себе в найм на поденну (найбруднішу) працю через агенства зайнятості, збирачі консервних бляшанок, нелегальні таксисти та авторемонтувальники, проститутки, тимчасові няньки та прибиральники/ці, вуличні торговці дрібним крамом, мийники машин тощо. В ґенста-репі, звісно ж, домінує другий полюс цього поняття. Годі наголошувати, що, скажімо, у випадку мільйонера Джусі Джея, який обіцяє «Ah’m’a hustle till I die» (Juicy J, 2009), йдеться про дещо інший вид «індивідуального вибору» ніж у випадку переважної маси (справжніх) хаслерів.

Аналогічне зауваження робить Роні Саріг щодо іншого, такого поширеного в ґенста-наративі, ідеального образу – фігури сутенера: «Насправді не завжди йдеться про справжнє сутенерство – ницу експлуатацію жінки з корисливою метою. Йдеться скоріше про більш загальний сенс сутенерства, про патетичну ілюзію життя на широку ногу, всупереч кричущим фактам, що засвідчують протилежне. Фігура сутенера уособлює раба, що тішиться з екстренно заробленого кусня хліба» (Sarig, 2007, p. 64).

Найважливішою ж для нашого аналізу є фігура, що в межах ґенста-наративу має саму найнижчу позицію – з цим представником касти недоторканих не стане ідентифікувати себе жоден реп-виконавець, й разом з тим в межах жанру фігура ця є просто-таки неуникною – йдеться про завидника (player-hater, hata - заздрісник, завидько). Це – типовий «лузер», слабка та нікчемна істота, здатна лише на те, щоби безмежно заздрити успішному ґенста-реперу та дихати на нього ненавистю. Хоча насправді найпалкіше мріє завидник лише про те, щоб опинитися на місці об’єкта своїх вкрай неврівноважених почуттів. Одно слово, в межах ґенста-наративу, персонаж цей придається хіба, щоб бути висміяним та зневаженим.

 

Людина, що знається на реп-музиці, могла би звинуватити наш виклад у надмірній тенденційності. Звичайно ж, треба зазначити, що весь реп до ґенста-репу не зводиться. В Америці вистачає й абсолютно неґанстерзького хіп-хопу. Особливо слід було б виокремити політичний реп (conscious rap). До того ж, відповідні класифікації аж ніяк не можуть бути застосовані універсально. Навіть у класичних ґенста-реперів можна натрапити на окремі пасажі, а то й цілі пісні соціально-критичного, антивоєнного, антисексистського спрямування, пісні присвячені політичним в’язням тощо. Зрештою, тими мотивами та образами, на яких ми зосередили наш аналіз, ґенста-наратив не вичерпується.

Також не можна заперечувати політичний потенціал таких хітів як «Fuck tha Police» групи NWA, - пісні, що стала символом лосанджелеського повстання 1992-го року, яка доводила поліцейських до сказу та змусила ФБР до недолугих маневрів, що мали на меті заборонити публічне виконання пісні.

Було би неправдою стверджувати, що реп не зіграв жодної ролі у зверненні уваги громадськості до проблем маргіналізованих районів, поліцейської жорстокості та расизму. Так само нас би неправильно зрозуміли, ніби ми намагалися зобразити якусь таємну змову між консервативними політиками та реп-виконавцями, – насправді обурення та лють політиків у зв’язку з ґенста-репом, як і втіха реперів з приводу вдалої (та прибуткової) провокації, були цілком щирими.

Взагалі на захист ґенста-репу можна навести чимало аргументів. Скажімо, попри жінконенависницьку лірику, саме завдяки йому в американській музичній індустрії на початку 90-х вперше з’явилися жінки-продюсери (які й крім того були ще афроамериканками).

Важко погодитися з досить поширеним серед афроамeриканської інтелігенції уявленням, що ґенста-репери є лишень «сучасними рабами, що гарують на ниві жінконенависництва та расової ненависті», лиш збагачуючи білих продюсерів та завжди пошиваючись в дурні – адже якраз саме завдяки ґенста-репу й вдалося розширити таку омріяну чорношкірим середнім класом сферу black capitalism – підприємств, що перебувають у власності афроамериканців. Та й узагалі, уявлення про «несвідомість» та «примітивність» ґенста-репу при прискіпливішому погляді виявляються аж на рідкість наївними.

Сподіваємося, наш попередній виклад зміг продемонструвати, наскільки складною, а подеколи ретельно прорахованою та продуманою, є його провокативна «аполітичність». Навіть у невід’ємному від ґенста-репу вживанні політнекоректного слова «nigga» можна, зокрема, вбачати ефективний захисний механізм, що допоміг вберегти увесь жанр хіп-хопу від апропріації білими – а така доля, як ми знаємо, спіткала вже не один напрям чорної музики, і дійсно становила для хіп-хопу реальну загрозу на початку дев’яностих.

Так само в ґенста-репі не бракує й цілком не-екзотичних зображень життя в ґето, та розвінчування як романтичних так і абсолютно ірраціональних (неоконсерваторських) уявлень про сутність злочинності в його межах:

People think hustlin is cool, all hustlin is live
They don’t understand hustlers only hustlin to survive
They wished they lived in the ’burbs, wished they didn’t have to hang
Out on corners in low-income house in projects and slang
They wish their daddy was home, mama wasn’t on drugs
And they didn’t have to grow up to be dealers and thugs
Po’ children got aspirations and dreams just like the wealthy
But it’s hard when that environment you live in ain’t healthy
You ain’t givin no hope, nobody showin you pride
And you live with all this anger and frustration inside (UGK, 2007)

Зрештою, чи не видає Снуп секрет полішинеля стосовно суті злочинності в ґето, коли він співає: «They tryin to get that paper [гроші] just like Uncle Sam // And just like Sam niggaz just don't give a damn” (Snoop Dogg, 2006). Навіть серед успішних реперів можна знайти таких, що й після досягнення фінансового успіху не полишили ґето, або пишаються тим, що незважаючи на свою евентуально без проблем конвертовану в товсті пачки стодолоравих банкнот андеґраундну славу (субкультурний капітал), вони «ніколи не закладали свою душу в банк». Так само й не всі генгста-репери відмовилися від анти-поліцейської лірики, ризикуючи при цьому не лише комерційним успіхом. Тощо.

Проте наш аналіз аж ніяк не є притягнутим за вуха, а наведені у виносках цитати не висмикнуто з контексту. Для ілюстрації трьох китів, що на них стоїть ідеологія ґенста-репу – віри в незмінність світу, ультра-індивідуалізму та культу грошей – їх можна наводити сотнями. Злочинці ж дійсно є його центральними фігурами. Та й нашу спробу апології з попереднього абзацу не слід брати як бездоганну, – на кожен з її аргументів можна навести переконливі контраргументи.

Якби цього не хотілося окремим авторам, реп per se не є революційним медіумом. Скажімо, те, що Тупак Шакур присвячував пісні політичним в’язням та невтомним критикам американського імперіалізму Джероніму Прату та Мумії Абу-Джамалу аж ніяк не перешкодило йому бути одним з найулюбленіших виконавців серед американських солдат в Іраці (реп поряд із металом американські вояки люблять над усе). Навіть немолодий уже адмірал Кітон назнаменував початок американської агресії в 2003-му році бадьористо зацитувавши ЕмСі Хамера: «Its Hammer time!»...

 

Ми не заперечуємо, що ґенста-репу притаманні субверсивні елементи, що він, серед усього іншого є також і вираженням протесту. Але одначе – якщо не брати до уваги окремі конкретні випадки успішних кар’єр – він є всого лиш однією з численних субкультур, що ««розв’язують», проте уявним шляхом (in an imaginary way), проблеми, які на конкретному матеріальному рівні залишаються нерозв’язаними» (Hall & Jefferson (eds.), 1993, p. 48).

«Саботаж» в даному разі є йно своєрідною формою співпраці. Так само й злочинність у ґето, попри її абсолютно дезорієнтоване та авто-деструктивне вираження, містить, зокрема, й протестну складову. В цьому випадку цілком реальні проблеми на рівні суспільних стосунків так само мають абсолютно уявне розв’язання. Реальними ж наслідками такого нонкоформістського (але зрештою, санкціонованого системою) «героїзму», супроводжуваного патетичними заявами на кшталт «краще загинути або потрапити за ґрати ніж погодитися на ці умови існування» є кінeць-кінцeм лише обернення тих самих умов на ще більш нестерпні.

Звичайно можна було б нагадати, що «поряд з семантичним аспектом наслідування чогось уже існуючого [...] змістом мімезісу є не копіювання, а вираження, вираження чогось ще неіснуючого, того, що постає в самому акті мімезісу» (Schmid, 2005, p. 33). Тож, вдавшись до запропонованого Джеймсом Скотом розрізненням між офіційними та прихованими ідеологічними репрезентаціями (Scott, 1990), можна було б поспекулювати з приводу того, що раз одним з перформативних змістів ґенста-репу є представлення вивороту панівних цінностей, представлення їх в їхній найсокровеннішій суті, то йому таким чином вдається якимось чином підточувати ідеологічні підвалини наявної системи суспільних відносин, мовляв експлікація hіdden transcript в тій формі, як це робить ґенста-реп призводить до надання прихованим, найнеапетитнішим, аспектам суспільного знання відкритих буттєвих форм, до їх соціальної онтологізації, і виявляється таким чином ефективним чинником ерозії домінантних вірувань. Проте, якесь емпіричне обґрунтування таких спекулятивних гіпотез видається малоймовірним. Зрештою, шалений успіх ґенста-репу очевидно не в останню чергу якраз і зобов’язаний саме тій обставині, що офіційною ідеологією тут можна насолоджуватися в її найчистіших формах. Адже трансльована ґенста-репом ідеологія – це не ідеологія якихось далеких та загадкових чужинців. Аж ніяк! de te fabula narratur: Чим чистішими є консистенція взірців консумованого pure gangsta shit, тим більшу змогу має слухач(ка) насолодитися етикою капіталістичного суспільства (до якої, власне кажучи, ці елементи анальної еротики й належать). Адже остаточним об’єктом фасцінацій виступає тут аж ніяк не загнаний в ґето «чужинець», а відчужене від самого себе суспільство з його обожненням «конкуренції, тобто війни всіх проти кожного» та структурною насолодою від страждань жертв (расистським perpetuum mobile капіталізму).

Трансльовану ґенста-репом ідеологію слід брати як вияв інтерналізації status quo на найнижчому рівні соціальної ієрархії. В цьому контексті (і на завершення нашої статті) доречно навести цитату з Філіпа Бурґуа, в якій він підбиває підсумки своїх польових досліджень:

Вони [наркоторговці] не є «екзотичними Іншими», які живуть в ірраціональному підземному світі. Навпаки, їх «виготовлено в Америці» (made in America). Протягом 80-х та 90-х швидко зростаюча мультимільйонна наркоекономіка приваблювала надзвичайно мотивовану та амбіційну молодь з центральних міських районів саме тому, що вони вірили [...] в «американську мрію».

Як і більшість американців, наркоторговці та вуличні злочинці прагнуть за будь-яку ціну та якомога швидше відхопити свій «шматок пирога». В дійсності у своєму прагненні до успіху вони до найдрібнішої деталі наслідують класичну американську модель висхідної мобільності. Вони вкладають усю свою енергію будуючи кар’єру приватного підприємця: вони ризикують, тяжко працюють та моляться за успіх. Вони є довершеними та радикальними індивідуалістами, які наважуються кидатися в стихію, що в ній успіх, слава, чи смерть чатують за рогом; що в ній прийнято полювати на ворогів та забивати їх на смерть без краплини жалю чи злого сумління (Bourgois, 1995, p. 326).

Найгірше ж було б, якби хтось взявся вичитувати з нашої праці виправдання злочинності, чи то навіть приймати її за одне з тих «тисяч літературних дзеркал», що романтизують її, «повторюючи фальшивий полиск стеклярусу, що видає себе за діамант». Йдеться аж ніяк не про виправдання, чи романтизацію, а саме про засудження того злочину, що лежить в основі наших суспільних стосунків і породжує стільки зла.

 

Бібліографія:

-         Bourgois, Philippe, 1995. In Search of Respect: Selling Crack in El Barrio. New York: Cambridge University Press.

-         Davis, Mike, 2006. City of Quartz: Excavating the Future of Los Angeles. London: Verso.

-         Hall, Stuart & Jefferson, Tony (eds.), 1993. Resistance through Rituals: Youth Subcultures in Post-War Britain. London: Routledge.

-         Sarig, Roni, 2007. Third Coast: OutKast, Timbaland, & How Hip-Hop Became A Southern Thing. Cambridge, MA: Da Capo Press.

-         Schmid, Wolf, 2005. Elemente der Narratologie. Berlin: De Gruyter.

-         Scott, James C. , 1990. Domination and the Arts of Resistance: Hidden Transcripts. New Haven & London: Yale University Press.

-         Venkatesh, Sudhir, 2008. Underground Economy: Was Gangs und Unternehmen gemeinsam haben. Berlin: Econ.

 

Дискографія:

-         Juicy J, 2009. Hustle Till I Die.

-         NWA, 1991. Niggaz 4 Life.

-         Project Pat, 2006. Crook by da Book: The Fed Story.

-         Snoop Dogg, 2006. Tha Blue Carpet Treatment.

-         UGK, 2007. Underground Kingz.

 

* Читайте повну версію книжки Кирила Ткаченка «Від конкретного до загального: Історія американського в’язня» на сайті COMMONS.

 

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.