ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
О выставке Леси Хоменко «Очевидец» - ПРОSTORY - український літературний журнал О выставке Леси Хоменко «Очевидец» Будьте реалістами – вимагайте неможливого! Ми граємо в футбол - ПРОSTORY - український літературний журнал Будьте реалістами – вимагайте неможливого! Ми граємо в футбол Наброски к судебному заседанию - ПРОSTORY - український літературний журнал Наброски к судебному заседанию
Друкувати

Ганс Блуменберґ: Турбота левиці

 7 листопада 2012 року не стало визначної науковиці, філологині, завідувачки кафедри теорії та історії світової літератури КНЛУ Валентини Іванівни Фесенко. За своє несправедливо коротке життя вона встигла задати інтелектуальний горизонт для кількох поколінь філологів, зробити величезний внесок до франкофонного дискурсу в Україні й своєю пристрастю перетворити викладання літератури на мистецтво, до якого нам пощастило долучитися.
Команда Просторів висловлює щирі співчуття рідним і колегам Валентини Іванівни. Ці переклади ми присвячуємо Їй.
 

Турбота левиці

Небагато поезій зажили такої популярності, як Рільків «Барс» із «Нових віршів» 1907 року. Він здобув – принаймні серед тих, що не дуже віддалений від нього часі, – щось на зразок надуспіху: рівень відомості руйнує супутню естетичну неоціненність. З картинами тварин Франца Марка[1], які любило ціле покоління, склалося майже так само: їх радше перелюбили, ніж пережили. Вочевидь, лише остаточна загубленість «Башти блакитних коней»[2] збудила потрібний острах, що дозволив знову сприймати несамозрозумілість аж до досади відомого твору. Вірші не підвладні такому остаточному зниканню: їхню присутність не вихолощують копії, як це трапляється з рукописами. Оригінал може стати раритетом, проте із надаваністю твору до сприйняття це ніяк не повʼязано.

Погляд, стомлений від миготіння ґратів у Паризькому Jardin des Plantes, для якого просвіт назовні зі стиснутого простору нічого не означає – за нібито тисячею ґратів світу немає; цей погляд визначає внутрішню сконцентрованість хижацьких рухів, танець сили навколо центру, порожнього для стороннього глядача, який, проте, утримує мʼяку ходу на одній орбіті, так, наче він – центр гравітації для фізичних тіл, що кружляють за прикладом сонячної системи. Не зринає жодної думки про Шопенґауерове рівняння[3], коли цей порожній центр «гравітації» з волі поета виповнює сила на імʼя велика воля, названа приспаною затісним простором, що приборкав її дію. Тим самим літом 1907 датовано й «заміну» головного образу «барса» в короткій текстовій сюїті з «Віршів у прозі», що починається Неапольським шедевром «Виставка рибаря». З ним «Левʼяча клітка», написана ще в 1902, рівнятися не може. Але вона важлива для того моменту в «Барсі», який можна назвати «спряженістю» поезії: очевидність  стану «так має бути» знімається в перспективі «може бути інакше».

Неспокій левиці в клітці інший, ніж неспокій барса, бо вона не одна. Вона кружляє навколо лева, і лев хворий. На цій орбіті левицю тримає не сила, але стурбоване безсилля: так, наче турбота перетворилася на рух по колу. Те, що жене її вперед, – не воля, притлумлена простором, а здогад, що хворим її супутника зробила неволя, – змішання увʼязнення і внутрішнього надлому, яке вона, здається, намагається прогнати своїм спогадом: Хвороба у нім не тривожить і не малить його; вона його лишень замикає. Проте піклувальниця– про що їй каже її спогад – не може зцілити: у ній немає поезії. Він не має памʼяті; він демонструє її як свою нестачу. Він – монумент, споруджений в собі на згадку про свою скорботу, браку того, чим він був: перевищенням власної сили. Лев незабаром помре не від туги, бо його супутниця журиться за домівкою замість нього. Він – істота марності й звеличує її, як ритуал. Внутрішнє здригання мʼязів, анклави люті, кидки крові із сердечних камер до мозку – все це засоби разючості, яка втратила сенс. Смисл мають тільки знаки його зневаги до свого стану, маленькі жести відмови від власної дикості – можливо, відмови від життя, якби зневага могла його вбити. На один такий знак левиця спиняє свій безупинний рух, занепокоєно й вичікувально вглядається, як він вже не хоче бути тим, що в ньому відбувається: Лише ген віддалік, наче тримаючи від себе подалі, мʼяким пензлем свого хвоста він виписує один і той самий малий напівкруглий жест невимовної зневаги. Тоді хранителька хворого знов повертається до невтішної сміховинної ходи, на варту, знову і знову стаючи у свій старий слід.

Вона ходить, як ходить годинник. Тут, зведена в одне речення, що могло би бути й у непрозовому вірші, проявлена вся відмінність від барса. Не ґрати заважають їй дивитися на світ, не центрифуга приборкання, а минуле турботи, несородна фізіогноміка достовірності цієї години – жахливої, коли хтось помирає. Проте смерть у її підмінності резигнацією й віддаленням – це відсутнє у леві: позір прийдешнього, ілюзія турботи, байдужість того, що дійсно станеться. Бо в цьому левициному спогаді смерті нема, смерть – як і та приспана «велика воля» в «Барсі» – це сліпота турботи, якій не йдеться ні про що.

 

Райнер Марія Рільке

Левʼяча клітка


Вона ходить туди і сюди, як сторожа там, по краю валу, де нема вже нічого. І немов на сторожі, в ній туга за домом, важка туга уламками.

Як десь там унизу в морі мають бути дзеркала, дзеркала з кают потонулих суден, уламки дзеркал, в яких, звісно, нема вже нічого: ні облич пасажирів, ні їхніх жестів; ні того, як вони обертались і так недоладно виглядали іззаду; ні стіни, ні кутка для спання; ще менше того, що зʼявлялося збоку, знадвору; нічого, ні. Але все-таки, може, якась водорость, каламуть, осідаючи, чи й просто вода, потік, розділившись і знову зіллявшись, вода стане подібна до всіх тих дзеркал – віддалено, перекривлено, хибно, одразу ж замивши – подоба того, що було...
Так лежать спогади, уламки спогадів, розсипані пласко, у темряві на дні її крові.

Так вона ходить туди і сюди навколо нього, лева, що зліг. Хвороба у нім не тривожить і  не малить його; вона його лишень замикає. Як він лежить: мʼяко загнуті кігті без наміру, зарозуміле лице закидане потертою гривою, погляд погас – він споруда в собі на згадку про власну скорботу за тим, як колись (завжди понад себе) був перевищенням власної сили.
І тепер ще здригається тут чи там мʼяз, напинаючись, тут і там, задалеко один від одного, спалахують вогники люті; кров зло, ривками, випліскує з серця і напевне містить обачні випробувані звиви дерзкої разючості, як втрапляє у мозок. І він дає тому бути, бо ще не все скінчено, і не користається, й не робить нічого. Лише ген віддалік, наче тримаючи від себе подалі, мʼяким пензлем свого хвоста він виписує один і той самий малий напівкруглий жест невимовної зневаги.  І так воно значимо, що левиця стає й придивляється: занепокоєно, збуджено, вичікувально.

А потім знов повертається до своєї ходи, невтішної сміховинної ходи постового, що завше ступає у свій старий слід. Вона ходить і ходить, і часом змайне її розгублена маска, oкругла і повновида, перекреслена ґратами.

Вона ходить, як ходить годинник. І на обличчі у неї, мов на циферблаті, освітленому вночі, – чужа, дивовижна, на мить осянна година: жахлива, коли хтось помирає.

 

Перекладено за виданнями:
Hans Blumenberg, Löwen, 2010.

Reiner Maria Rilke, Die Gedichte 1906 bis 1910 (Paris, Sommer 1907).

Ілюстрація: Томас Руфф, Без назви, 2008.


[1] Франц Марк (1880-1916) – німецький живописець-експресіоніст.

[2] Башта блакитних коней – одна з найвідоміших картин Франца Марка 1913 року, з 1945 року вважається втраченою. Останній власник – Герман Ґерінґ, який забрав її з виставки «Вироджене мистецтво» 1937 року.

[3] Артур Шопенгауер називає метафізику запорукою фізики, бо математична логіка останньої спирається на невідомиме і непояснюване – життєва сила, що, як константне невідоме, присутня в кожному рівнянні-поясненні світу.

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua