notice
Герта Мюлєр: Кожне слово знає щось про порочне коло
Друкувати

Герта Мюлєр: Кожне слово знає щось про порочне коло

переклад Катерини Міщенко (Середа, 30 Червня 2010)
Чи є в тебе хустинка, запитувала мати кожного ранку біля воріт будинку, перш ніж я виходила на вулицю. Хустинки з собою я не мала. І оскільки я її не мала, ще раз верталася до кімнати й брала собі одну. Кожного ранку у мене не було хустинки, бо щоразу чекала на це запитання. Хустинка була доказом того, що вранці мати оберігає мене. У пізніші години й у повсякденних справах я була полишена на саму себе. Запитання чи є в тебе хустинка було прихованою ніжністю. Відверта ніжність змусила б мене ніяковіти, бо так у селян не заведено. Любов перевдягнулася у запитання. Подібно до прийомів праці вона викривала себе лише у жорстких, наказових інтонаціях. Сухість голосу навіть підкреслювала ніжність. Кожного ранку я стояла біля воріт, перший раз без хустинки і вдруге – з нею. Лише після того я виходила на вулицю, наче разом із хустинкою поруч була моя мати.

А двадцять років пізніше я – перекладачка на машинобудівній фабриці – була вже у місті сама по собі. О п’ятій годині ранку я вставала, о пів на сьому починалася робота. Зранку з мікрофонів на весь фабричний двір лунав гімн. В обідню перерву – робітничі хори. А в робітників, що сідали їсти, очі були порожні, наче біла бляха, руки вимащені маслом, їжа загорнута в газетний папір. Перш ніж з’їсти свій шматочок сала, вони ножем зішкрібали з нього друкарську фарбу. Два роки промчали по заїждженій колії буденности, один день був схожий на інший.

На третій рік одноманітності днів настав край. За один тиждень до мого кабінету рано-вранці тричі заходив велетенський кістлявий чоловік із променистими синіми очима, колóс із таємної поліції.

Першого разу він облаяв мене, стоячи, й пішов.

Другого разу він скинув вітрівку, повісив її на ключ від шафи й сів. Того ранку я принесла з дому тюльпани й ставила їх у вазу. Він спостерігав за мною й похвалив за надзвичайне знання людей. Голос його був слизький. Мені стало моторошно. Я заперечила похвалу й запевнила, що розбираюся в тюльпанах, та не в людях. Тоді він зловісно мовив, що знає мене краще, ніж я тюльпани. Потім перекинув вітрівку через руку й пішов.

Третього разу він сів, а я лишилася стояти, бо на мій стілець було покладено портфель. Я не наважилася поставити його на підлогу. Чоловік обзивав мене тупоголовою, ледачою, крутихвісткою, гулящою, як бродяча сука. Тюльпани відсунув аж на самий край столу, а в центрі поклав чистий аркуш паперу й олівець. Прогарчав: пиши. Стоячи, я писала те, що він диктував: ім’я, дату народження й адресу. А далі: я нікому, незалежно від близькости чи споріднення, не повідомлю, що я... і ось прозвучало це жахливе слово: colaborez, що я співпрацюватиму. Я не стала писати це слово. Поклала олівець й підійшла до вікна, виглянула на запорошену вулицю. Незаасфальтовану, з вибоїнами та горбатими будинками. Ще й до всього ця занехаяна вуличка звалася Strada Gloriei, вулиця Слави. На голій шовковиці по вулиці Слави сиділа кішка. То була фабрична кішка з розірваним вухом. Над нею вранішнє сонце, схоже на жовтий барабан. Я мовила: «N-am caracterul, це не в моєму характері». Сказала це надвір, до вулиці. Слово характер викликало в людини з таємної поліції істерику. Він розірвав аркуш і кинув шматки на підлогу. Потім, певно, збагнув, що має показати спробу вербування своєму начальникові, бо нахилився, згріб усі клапті паперу й кинув їх у портфель. Зазнавши поразки, він глибоко зітхнув і жбурнув вазу з тюльпанами об стінку. Та розбилася вщент, а скрегіт уламків був такий, наче зуби злетіли в повітря. З портфелем під рукою він тихо промовив: «Ти ще пошкодуєш, ми потопимо тебе в річці». Я відказала, ніби сама до себе: «Якщо я підпишу, не зможу більше з собою жити, тоді доведеться самій зробити це. Краще вже ви». У той час двері кабінету стояли відчинені, він пішов. А надворі, на Strada Gloriei фабрична кішка перестрибнула з дерева на дах будинку. Гілка гойдалася, неначе трамплін.

Наступного дня почалася тяганина. Я повинна була забратися з фабрики. Кожного ранку о пів на сьому треба було показатися директорові. Щоранку з ним сиділи голова профспілки й секретар партії. Як свого часу мати запитувала: чи є в тебе хустинка, нині щоранку питав директор: чи знайшла ти іншу роботу? Я відповідала кожного разу одне й те саме: я не шукаю іншої, мені подобається на фабриці, лишилася б тут до самої пенсії.

Одного ранку я прийшла на роботу, а мої товсті словники лежали у коридорі, на підлозі під дверима кабінету. Я відчинила двері, за моїм письмовим столом сидів якийсь інженер. Він сказав: «Треба стукати, перш ніж заходити. Це моє місце, тобі нема чого тут робити». Додому я піти не могла, бо дала би привід звільнити мене за безпідставну відсутність. Я не мала кабінету, але на роботу мусила сумлінно ходити щодня, пропускати не можна було ніяк.

Моя подруга, якій я розповідала все дорогою додому по вбогій Strada Gloriei, звільнила для мене на перший час куточок свого письмового столу. Та одного ранку вона стала перед дверима свого кабінету й мовила: «Я не можу тебе впустити. Всі кажуть, що ти стукачка». Гонитви дійшли до самого низу, поговір пустили серед колеґ. Це було найгірше. Від нападів можна відбитися, проти наклепів ти безсилий. Кожного дня я готувалася до всього, навіть до смерти. Але такої підступности не чекала. Хоч як готуйся, а цього не витримаєш. Наклепи набивають тебе брудом, ти задихаєшся, бо не можеш захиститися. В очах колеґ я була саме тією, ким відмовилася бути. Якби я на них доносила, вони довіряли б мені, нічого не підозрюючи. Власне, вони карали мене за те, що я їх оберігала.

Оскільки тепер мені зовсім не можна було пропускати роботу, але кабінету я не мала, і моя подруга більше не могла мене впускати, я нерішуче стояла на сходовому майданчику. Кілька разів я ходила сходами туди й сюди, раптом я знову стала дитиною своєї матері, бо в мене була хустинка. Я поклала її на східцях між першим і другим поверхом, розправила охайно й сіла на неї. Свої товсті словники я поклала на коліна й перекладала описи гідравлічних машин. Я була чудасією на сходовому майданчику, а хустинка – моїм кабінетом. В обідню перерву моя подруга сідала до мене на сходи. Ми їли разом, як раніше в її, а ще раніше в моєму кабінеті. З мікрофона у дворі робітничі хори співали, як завжди, про народне щастя. Вона їла і плакала наді мною. Я не плакала. Я мусила лишатися жорсткою. Ще довго. Кілька довічних тижнів, поки мене не звільнили.

У часи, коли я була чудасією на сходовому майданчику, я гортала у словнику, які значення слова сходи він подає: перша сходинка називається вхідною, остання – вихідною. Горизонтальні східці, на які ми ступаємо, збоку укладені в сходові щоки. А окремі сходинки можуть вставлятися у сходові зубці. Серед комплектувальних деталей гідравлічних, змащених маслом машин мені вже були відомі такі слова: ластів’ячий хвіст, гусяча шия, з’єднання деталей називається мамка. І так само мене вражали поетичні назви елементів сходів, краса технічної мови. Сходові щоки, сходові зубці – отже, сходи мали обличчя. З дерева чи з каменю, з бетону чи заліза – чому саме люди вбудовують свою власну подобу в найгроміздкіші речі світу, дають назви власної плоті мертвому матеріялові, персоніфікують його в частинах тіла? Чи завдяки потаємній ніжності технічним спеціялістам легше витримувати сувору працю? А будь-яка робота, у кожній професії, виконується за тим самим принципом, що й запитання моєї матері про хустинку?

У дитинстві в мене вдома була шухляда з хустинками. У ній двома рядами одне за одним лежало по три стоси:

Зліва чоловічі хустинки для батька й діда.
Справа жіночі хустинки для матері й баби.
Посередині дитячі хустинки для мене.

Шухляда була нашою сімейним знімком хустинкового формату. Чоловічі хустинки були найбільші, з темними облямівками коричневого, сірого чи бордового кольору. Жіночі хустинки були менші, краї – світло-сині, червоні чи зелені. Дитячі хустинки – найменші, без облямівки, але з мальованими квітами чи тваринами у білому чотирикутнику. Всі типи хустинок поділялися на хустинки робочого дня, у передньому ряді, та хустинки вихідного дня, у задньому. У неділю хустинка, навіть якщо її не було видно, мала пасувати до кольору вбрання.

Жоден предмет у домі, навіть ми самі, не був для нас таким важливим, як хустинка. Вона була універсальна в користуванні: при нежиті, носовій кровотечі, пораненні руки, ліктя або коліна, коли плачеш або стискаєш її зубами, щоб стримати сльози. Волога, холодна хустинка на лобі допомагала від головного болю. З чотирма зав’язаними у вузли куточками вона закривала голову від палючого сонця чи дощу. Потрібно щось запам’ятати – в’яжеш на хустинці вузлик на згадку. Нею обмотували руку, щоб нести важкі сумки. Вона майоріла на знак прощання, коли потяг від’їздив із вокзалу. А оскільки потяг румунською tren, а сльози на банатському діялекті – trän, то для мене свист потягів завжди був подібний до плачу. Коли на селі хтось помирав удома, йому одразу обмотували хустинкою підборіддя, щоб рот лишався закритим, поки труп не задубіє. Коли в місті на краю дороги хтось помирав, завжди знаходився перехожий, що накривав своєю хустинкою лице покійного – так, хустинка ставала його першою домовиною.

У спекотні літні дні пізно ввечері батьки відправляли своїх дітей на цвинтар поливати квіти. Вдвох або втрьох, від могили до могили переходили всі разом, поливали швидко. Потім ми сідали, притискаючись одне до одного, на сходах каплиці й дивилися, як із деяких могил піднімалися білі клапті туману. Якусь мить вони літали у чорному повітрі й щезали. Для нас то були душі померлих: образи тварин, окуляри, пляшечки й чашки, рукавиці й панчохи. А між ними де-не-де біла хустинка з чорним краями ночі.

Згодом, коли я розмовляла з Оскаром Пастіором, щоб написати про його депортацію в радянський трудовий табір, він розповідав, як отримав від однієї літньої російської матері білу батистову хустинку. «Може, вам пощастить, тобі й моєму синові, і скоро ви зможете повернутись додому», – мовила росіянка. Її синові було стільки само, як і Оскарові, й він був так само далеко від дому, по іншому боці, казала вона, у дисциплінарному батальйоні. Мручий від голоду жебрак Оскар Пастіор постукав у її двері, думав виміняти за вуглину трохи харчів. Вона впустила його в дім, налила гарячого супу. А коли в нього з носа почало капати в тарілку, дала білу батистову хустинку, якою ще ніхто не користувався. З ажурними краями, стовпчиками й розетками, охайно вишитими шовковою ниткою – хустинка була красою, що обіймала жебрака й завдавала болю. Була мікстурою, лікувальною сумішшю – з одного боку, батистовою розрадою, з іншого, мірною стрічкою з шовковими стовпчиками, білими рисками на шкалі знедолення. Сам Оскар Пастіор для цієї жінки був мікстурою: несьогосвітнім жебраком у неї вдома та заблудлою в світі дитиною. Ці двоє людей у ньому були утішені й пересичені жестом жінки, яка також була для нього двома людьми: чужою росіянкою і турботливою матір’ю, що запитує: чи є в тебе хустинка?

Я, відколи знаю цю історію, також маю запитання: чи скрізь справджуються слова чи є в тебе хустинка, на пів світу простягаючись підсніжниками, від морозу до відлиги. Чи проходить воно горами й степами повз будь-які кордони, аж до велетенської імперії, засіяної виправними й трудовими таборами. Невже запитання чи є в тебе хустинка не доконати навіть серпом і молотом? Навіть перевихованням на сталіністський лад укупі з усіма таборами?

Хоча я кількадесят років говорю румунською, в розмові з Оскаром Пастіором мені вперше спало на думку: хустинка румунською зветься batista. Знову ця чуттєва румунська, що встромляє слова в саме серце речей. Матерія не шукає обхідних шляхів, позначає себе як готова хустинка, batista. Неначе скрізь і в усі часи хустинки були з батисту.

Оскар Пастіор зберігав у валізі хустинку як реліквію від подвійної матері подвійного сина. І потім після п’яти років табору забрав із собою додому. Чому? – його біла батистова хустинка була страхом і надією. Якщо випустиш страх і надію з рук, загинеш.

Після розмови про білу хустинку я півночі клеїла на білій листівці колаж для Оскара Пастіора:

Беа каже тут точки танцюють
вхід у довге стебло молока в бокалі
білизна біла хакі цинкова ванна
при післяплаті матеріяли
майже всі збігаються
глянь сюди
я є рухом потяга і
вишнею в мильній банці
не розмовляй з незнайомцями і
через центральну станцію

Коли я через тиждень прийшла до нього, хотіла подарувати колаж, він мовив: «Ти ще маєш наклеїти “Оскару”». Я відповіла: «Що я даю тобі, те твоє. Ти ж знаєш». Він сказав: «Ти маєш приклеїти, може, листівка того не знає». Я забрала листівку додому й наклеїла: Оскару. І знову подарувала її наступного тижня, неначе перший раз я поверталася назад без хустинки, а вдруге стояла біля воріт уже з хустинкою.

Хустинкою закінчується ще одна історія.

Сина моїх діда й баби звали Матц. У 30-ті роки його відправили до Тимішоари вчитися крамарства, щоби він продовжив сімейну справу з торгівлі зерном і колоніяльними товарами. У школі викладали вчителі з Німецького райху, справжні нацисти. Мабуть, після навчання Матц якоюсь мірою став крамарем, але головно він вивчився на нациста – мізки йому вправили чітко за планом. Після навчання Матца наче підмінили, він був полум’яним нацистом. Дзявкав антисемітські гасла, до нього, мовби до дебіла, не було як догукатися. Мій дід не раз його осмикував: усім своїм статком він завдячує кредитам від єврейських компаньйонів. А коли нічого не допомагало, він давав йому кілька ляпасів. Та розум Матца було погашено. Він розігрував із себе сільського ідеолога, утискав однолітків, що ухилялися від фронту. У румунській армії він служив писарем. Але рвався від теорії до практики, добровільно вступив до СС, хотів на фронт. Кілька місяців пізніше він повернувся додому, щоб одружитися. Навчений злочинами на фронті, він скористався із законної магічної формули, аби втекти від війни на декілька днів. Ця магічна формула звалася: шлюбна відпустка.

На самому дні шухляди в моєї бабусі лежало дві фотокартки сина Матца, знімки молодого та мерця. На весільній світлині стоїть молода в білому, на чотири пальці вища за нього, худа й серйозна, мадонна з гіпсу. На її голові восковий вінок, немов засніжене листя. Поруч із нею Матц у нацистській уніформі. Замість бути нареченим, він – солдат. Солдат весілля і сам собі останній солдат вітчизни. Тільки-но він повернувся на фронт – надійшов знімок мерця. На ньому самий останній, мінами рваний солдат. Фото мерця завбільшки з долоню, чорне поле, посередині біле покривало із сірим залишком від людини. На чорному тлі лежить біла тканина, невеличкий клаптик, мов дитяча хустинка, білий чотирикутник, помальований химерними малюнками. Для моєї бабусі цей знімок також був мікстурою: на білій хустинці був мертвий нацист, у її пам’яті – живий син. Цей подвійний образ, покладений між сторінок молитовника, зберігся в моєї бабусі на всі роки. Вона молилася щодня. Мабуть, її молитви також мали подвійне дно. Мабуть, вони ринули слідом за розколиною між коханим сином й очманілим нацистом і просилися в Господа Бога, аби стати містком поміж любов’ю до сина й пробаченням нациста.

У Першу світову війну мій дід був солдатом. Він знав, про що говорить, коли часто й з гіркотою казав про свого сина Матца: «Так, коли майорять прапори, розум зісковзує в трубу». Ця пересторога стосувалася й прийдешньої диктатури, в якій жила я сама. Щодня було видно, як розум малих і великих горлохватів зісковзував у трубу. Я вирішила в цю трубу не дути.

Але дитиною я мусила проти власної волі вчитися грати на акордеоні. Бо в домі стояв червоний акордеон мертвого солдата Матца. Ремені акордеона були задовгі для мене. Щоб вони не зісковзнули з плеча, вчитель зв’язував їх хустинкою в мене за спиною.

Можна сказати, що саме найменші предмети, труба, акордеон чи хустинка, зв’язують у цьому житті найнесумісніше. Що предмети кружляють і у своїх відхиляннях мають щось, що кориться повторам – порочному колові. Можна думати так, але не промовляти цього. Але те, чого не сказати, можна написати. Адже письмо є німим діянням, роботою голови й руки. Без участи рота. Я багато говорила у диктатуру, здебільшого тому, що зважилася не дути в трубу. Мовлення мало здебільшого нестерпні наслідки. А письмо почалося в мовчанні, там, на фабричних сходах, де сама із собою я мала домовитися про більше, ніж можна було сказати. Подія вже не могла артикулюватися в мовленні. На крайній випадок зовнішні доповнення, але не їх масштаб. Подію я могла лише мовчки, в голові, називати по буквах, у порочному колі слів на письмі. На страх смерти я реаґувала голодом до життя. Це не був голод до слів. Тільки у словесній круговерті можна було вловити мій стан. Словесна круговерть називала по буквах те, чого не дозволяв собі промовити рот. Я йшла слідом прожитого у порочному колі слів, поки щось не виринало таким, яким я його не знала раніше. Паралельно до дійсности в дію вступила пантоміма слів. Вона не визнає жодних реальних вимірів, скорочує головне й розширює другорядне. Порочне коло слів стрімголов прищеплює пережитому якусь зачакловану логіку. Пантоміма скаженіє й лишається боязкою, так само прагне до дійсности, як і знуджена нею. Тема диктатури зачіпається безпосередньо, адже самозрозумілість не відновлюється, якщо її майже повністю викрадено. Тема диктатури присутня імпліцитно, але мною заволодівають слова. Вони заманюють цю тему туди, куди забажають. Тепер все не відповідає дійсності й усе правда.

Чудасією на сходовому майданчику я була такою ж самотньою, як тоді, коли дитиною стерегла корів у річковій долині. Я їла листя й цвіт, щоб стати однією з них, бо вони знали, як треба жити, а я ні. Я зверталася до них на ім’я. Назва «будяк молочний» насправді належала колючій рослині з молоком у стеблі. Та на ім’я «будяк молочний» рослина не відгукувалася. Я пробувала вигадані імена: колюче ребро, голчаста шийка, в яких не було ні молока, ні будяка. В омані хибних назв справжньої рослини відкривався люк у порожнечу. Сором – говорити вголос до самої себе, а не до рослини. Та цей сором стався мені у пригоді. Я стерегла корів, а мене оберігало звучання слів. Я відчула:

Слів усіх лице
знає щось про порочний круг
і мовчить про це

Звучання слова знає, що мусить обманювати, адже предмети ошукують своїм матеріялом, почуття – своїми жестами. На стику, де сходяться обман матеріялу й жестів, оселяється звучання слова зі своєю винайденою правдою. У письмі не може бути й мови про довіру, радше про вірогідність обману.

Тоді на фабриці, коли я була чудасією, а мій кабінет хустинкою, я знайшла в словнику чудове слово ступеневий відсоток. Воно означає збільшувані ступенями відсоткові ставки позики. Зростання відсоткових ставок – для одного витрати, для іншого прибутки. У письмі вони стають і тим, й іншим, чим глибше я занурююсь у текст. Чим більше написане мене обкрадає, тим більше воно показує прожитому саме те, чого не було у безпосередньому переживанні. Лише слова відкривають це, бо вони не знали того раніше. Там де приголомшують прожите, вони відображають його найкраще. Вони стають настільки нагальними, що прожитому доводиться чіплятися за них, аби не розпастися.

Мені здається, предмети не знають про свій матеріял, жести не знають нічого про почуття, а слова – про рот, який промовляє. Але щоб упевнитись у власному існуванні, ми потребуємо предметів, жестів і слів. Та чим більшої кількости слів ми можемо себе позбавити, тим вільнішими ми є. Коли заборонено відкривати рот, ми намагаємося стверджуватись у жестах, навіть у предметах. Їх важче тлумачити, тривалий час вони не викликають підозри. Тож вони можуть допомогти нам обернути приниження на гідність, яка довго лишається поза підозрою.

Незадовго перед моєю еміґрацією з Румунії мою матір рано-вранці забрав сільський поліціянт. Вона вже підійшла до воріт, коли згадала: чи є в тебе хустинка? Її не було. Поліціянт був нетерплячий, але вона вернулася додому й узяла собі хустинку. У відділку поліціянт скаженів. Румунської моєї матері не вистачало, щоб зрозуміти його крики. Тоді він вийшов із кабінету й замкнув двері. Цілий день моя мати просиділа замкненою. Перші години вона сиділа за його столом і плакала. Потім ходила туди й сюди і почала витирати пил з меблів вологою від сліз хустинкою. Після того вона взяла в кутку відро з водою й рушник з гачка на стіні й помила підлогу. Я вжахнулася від її розповіді. «Як ти могла прибирати йому кабінет?» – питала я. Не зніяковівши, вона відповідала: «Я шукала собі роботу, щоб згаяти час. А в кабінеті було стільки бруду. Добре, що я взяла з собою одну з тих великих чоловічих хустинок».

Лише тепер я збагнула: завдяки ще більшим, але добровільним приниженням вона здобула гідність у цьому арешті. В одному з віршів я шукала потрібні слова:

Я думаю про довгу троянду в серці
про душу нікчемну як решето
та володар питання задав:
візьме перевагу хто
відповідаю: рятунок шкіри
він кричить: шкіра це
просто скривджена батистова пляма
без тями

Усім тим, кого до сьогодні у диктатурі позбавляють гідности, я хотіла б сказати одну фразу – нехай це буде фраза зі словом «хустинка». І нехай це буде запитання: чи є у вас хустинка?

Чи може бути, що це запитання стосується зовсім не хустинки, натомість пронизливої людської самотности.

Переклад Нобелівської промови Герти Мюлер було опубліковано у 3-4 числі часопису "Критика" 2010 року [www.krytyka.com]