notice
Друкувати

Міркування про добровільне рабство

Етьєн де ля Боесі (П'ятниця, 25 Червня 2010)
Блага нема в многовладді, – Один хай буде державець [1], –

так говорив привселюдно гомерівський Одіссей. Якби він сказав лише:

Блага нема в многовладді,

– цього вистачило б; та замість розгорнути цю думку і сказати, що правління кількох не є добрим, бо вже навіть влада одного, щойно він робиться володарем, стає жорстокою і безглуздою, додав зовсім протилежне:

Один хай буде державець.

За це, певно, треба було б вибачити Одіссеєві, який, очевидно, потребував вдатися до такої мови, щоб утихомирити бунтівну армію; тому вважаю, що його слова більше відповідають духові часу, аніж правді; але якщо говорити розсудливо, страшне це лихо – бути підвладним якомусь одному панові, з яким ніколи немає певності, що він добрий, бо бути злим завжди в його волі, як тільки він забажає цього; мати декількох панів – значить стільки ж разів бути вельми нещасним. Якщо зараз не хочу торкатися тут цього дискусійного питання, чи інші вияви республіки [2] кращі за монархію [3], хотів би тільки дізнатися, перш ніж піддати сумніву, яке то місце має займати монархічна влада серед республік, якщо їй таке місце належиться, бо важко повірити, що при такому правлінні, що коли належить одному, є щось суспільне. Та залишимо це питання до іншого часу – воно потребуватиме свого окремого висвітлення і до того ж могло б навіть викликати справжні політичні суперечки.

А поки що я хотів би лише зрозуміти, як може так бути, що стільки людей, стільки містечок, міст, народів часом терплять лише одного тирана, який має тільки ту владу, яку вони самі йому дають; який може їм шкодити лише доти, доки вони ладні його терпіти; який не міг би скоїти їм жодного зла, якби вони радше заперечили йому, а не залюбки його терпіли. Важлива то річ, а однак річ така звичайна – з яким то болем та здивуванням [4] бачиш ті мільйони та мільйони людей, які злиденно тягнуть своє ярмо, покірно підставивши шиї, змушені до цього не якоюсь фатальною силою, але, здається, зачаровані, приворожені самим лише одним ім’ям, могутності якого не повинні боятися, бо він є тут сам-один, у чеснотах якого не повинні кохатися, бо серед них він має вигляд нелюдський і дикий. Наша слабкість полягає в тому, що нам часто доводиться підкорятися силі; слід вичекати – нам не завжди вдається бути найсильнішими. Отже, якщо якийсь народ при небезпеці війни змушений комусь підкоритися, як місто Афіни – тридцятьом тиранам [5], не треба дивуватися, що цей народ йому служить, але лишається скрушно ремствувати через те, що сталося; чи, радше, не дивуватися, не ремствувати, а лишень спокійно терпіти таке зло і сподіватися в майбутньому на крашу долю.

Така вже наша природа – загальні обов’язки дружби панують над доброю частиною нашого життя; добре є любити чесноти, шанувати шляхетні вчинки, віддавати належне добру там, де його дістаєш, применшувати часто свою гідність, аби звеличити гідність та перевагу того, кого любиш і хто цього заслуговує. Отож, якщо мешканці певного краю знайшли якусь поважну людину, котра на практиці засвідчила їм серйозний намір їх оберігати, велику відвагу, з якою може їх захистити, велику турботливість, аби ними керувати; якщо відтепер вони звикають до того, щоб їй підкоритися, якщо довіряють їй так, що поступаються деякими своїми привілеями, то не знаю, чи розумно щось забирати там, де все йшло добре, а передавати туди, де може чинитися зло; та, звичайно, коли б не страх того, що тут може забракнути ласки, то нема чого боятися зла від того, хто дарував лише добро.

Але, о милосердний Боже, що ж це таке? Як маємо це назвати? Що то за лихо? Що за напасть? Чи, радше, що за хвороблива вада? Незліченна кількість людей не лише підкоряється, вона служить; володар не керує нею, а її тиранізує; вона не має ні свого добра, ні родичів, ні дружин, ні дітей, не має навіть свого власного життя; мусить терпіти пограбування, бешкети, жорстокість не якогось війська, не якогось варварського табору, проти якого слід було б захищати свій рід, навіть своє життя, а однієї лише людини; не якогось Геркулеса чи Самсона, а одного чоловічка, найчастіше чоловічка серед нації найпідлішого і найбільш розніженого; не звиклого до пороху битв, з великим трудом призвичаєного до піску турнірів; чоловічка, який не тільки не зможе, вживаючи силу, наказувати іншим чоловікам, але й неспроможний по-рабськи служити якомусь чоловікові-телепню. Чи ми назвемо це браком волі? Чи скажемо, що той, хто служить – боягуз і людина малодушна? Якщо двоє, троє чи четверо не опираються одному, таке виглядає дивним, але принаймні можливим; гаразд, таке трапляється, скажімо, від браку відваги. Та якщо сто, якщо тисяча терпить лише одного, хіба не скажемо, що вони нічого не хочуть, що навіть не наважуються заперечити йому? І що це вже не якась малодушність, а радше презирство чи погорда? Коли бачимо вже не сто, не тисячу людей, а сто країн, тисячу міст, мільйон людей, які не виступають проти того одного-однісінького, для кого навіть найшанованіший є кріпаком і рабом, то як це ми назвемо? Чи це боязнь? Отже, кожна вада природно має якусь межу, що її годі переступити: двоє можуть боятися одного, можливо, десятьох; але якщо тисяча, якщо мільйон, якщо тисяча міст не борониться проти одного-однісінького, то це вже не боягузтво, воно не так виглядає; так само, як відвага не полягає в тому, що хтось один спинається на фортечні мури, змагається із цілим військом чи завойовує певне королівство. Що ж то за огидна вада, яка навіть не заслуговує назви «боягузтво», яка не знаходить для себе якоїсь гидкої назви, що її зрікається сама природа, а язик відмовляється вимовити?

Поставмо з одного боку п п’ятдесят тисяч збройних людей; з другого – стільки ж; розташуймо їх у бойовий стрій. І нехай вони зійдуться в битві: одні – люди вільні, які змагаються за свої привілеї; інші ж – ті люди, що намагаються одібрати в них ці привілеї; кому з них, скажіть, обіцяна перемога? Хто з них, на вашу думку, жвавіше піде на битву – той, хто сподівається за свої страждання зберегти свободу, чи той, хто за завдані чи одержані рани не дістане нічого іншого, як рабське служіння якійсь людині? Одні завжди бачать перед собою картини щасливого минулого і очікують чогось подібного в майбутньому; вони думають радше не про тимчасові нестатки, спричинені битвою, а більше про ті злигодні, які доведеться вічно терпіти – терпіти їм, їхнім дітям та всім нащадкам. Інші ж для відваги мають трохи пристрасного бажання, яке слабне, щойно зустрівши небезпеку, і яке не є аж таким пристрасним, як це виглядає, бо вмирає із першою краплиною крові, що виступає з їхніх ран. Що, на вашу думку, дало силу і міць Мільтіадові, Леонідові, Фемістоклу [6] в тих славних битвах, що відбувалися дві тисячі років тому і які ще сьогодні настільки свіжі в книжках та людській пам'яті, немовби точилися лише вчора; що дало в битвах, які велися в Греції, для добра греків та в науку цілому світові, нечисленним грекам, не міць, а відвагу втримати силу-силенну кораблів, що ними вкрилося море, побороти стільки народів, яких було тут так багато, що ескадрон греків не зміг би при потребі дати ворожим арміям стількох полководців? Здається, що в ті славні дні, це була не так битва греків із персами, як перемога свободи над поневоленням, волі над самим лише пристрасним бажанням її мати.

Дивно слухати розмови про відвагу, що нею свобода переповнює серця тих, хто її захищає; але хто повірить у те, що робиться в усіх країнах, усіма людьми, щоденно, коли одна людина кривдить тисячі інших, позбавляючи їх свободи; хто повірить у це, якщо таке тільки чує, а не бачить? І ще, як би це діялося в землях чужинецьких та заморських, і хтось би таке сказав, то не один би подумав, що то річ вигадана і вважав би це лжею. А той єдиний тиран – нема потреби його поборювати, не потрібно його скидати, він здоланий сам по собі, аби лиш країна не годилася йому рабськи служити; нічого не треба у нього відбирати, але й нічого не треба йому давати; не потрібно, щоб країна завдавала собі клопоту і намагалася нічого для нього не робити, хай краще нічого не робить проти себе. Отже, самі народи дозволяють чи, радше, змушують себе картати: переставши комусь служити, вони звільнилися б від цього; якраз сам народ себе поневолює, сам народ підставляє шию, народ, який має вибір бути рабом чи бути вільним, позбувається своїх привілеїв, вдягає на себе ярмо, погоджується на таке зло чи навіть його прагне. Якби чогось коштувало народові знов повернути собі свободу, я не підганяв би його до цього; наскільки ж милішим є для людини повернутися до свого нормального природного стану і, образно кажучи, з тварини знов стати людиною; а крім того, не вимагаю від неї такої великої відваги; волію, щоб вона радше любила впевненість убогого життя, аніж примарну надію на життя задля власної втіхи. Що ж! Якщо для самої волі достатньо лишень її забажати, якщо вистачає для цього лише звичайного хотіння, то чи є на світі якийсь хоча б один народ, який ще найпалкіше її цінує, маючи змогу здобути її самим лише бажанням, і який жалкує за тим, що в нього відсутнє бажання повернути собі втрачене благо, що тепер можна викупити лише ціною власної крові, а при втраті його для всіх шляхетних людей життя повинне виглядати осоружним, а сама смерть рятівною? Так само, як вогонь з малої іскри перетворюється на вогнище, і ще більше розгоряється, і що більше має дров, то більше може їх спалити, і тоді, щоб його погасити його не заливають водою, а лише перестають підкидати дрова – більше нічого не споживаючи, він сам по собі знесилюється й гасне, перестає бути вогнем; так само й тирани – що більше вони грабують, що більше вимагають, що більше руйнують та нищать, що більше їм дають і їм прислуговують, то більше вони міцніють і набирають нових, свіжих сил, щоб усе довкола руйнувати і нищити; та якщо їм нічого нe давати, якщо їм не підкорятися, то вони стають незахищеними й немічними, не здатні до боротьби та зусиль, і нічого більше не варті, так само, як гілка, що сохне і відмирає, коли корінь не дає вже вологи або підживлення.

Щоб здобути бажаний їм достаток, відважні нехтують небезпекою; розсудливі не відмовляються від труду; боягузи та ледарі не вміють ні стерпіти лиха, ні повернути собі втрачене добро; вони зупиняються на тому, що бажають його, а бажання мати його гине внаслідок їхнього остраху; таке прагнення вони мають від природи. Таке прагнення, така воля спільні для мудреців та людей нерозсудливих, для відважних та боягузів – вони бажають усього цього, а здобувши, стають щасливі та задоволені; бракує єдиної речі. І тут я сам не знаю, як то природа зраджує людей, котрі цього бажають; це свобода, це таке приємне і таке приємне добро, що як його втратити, то за тим відразу ж тягнеться ціла низка негараздів, і навіть ті статки, що залишаються після неї, зіпсуті поневоленням, цілковито втрачають свій смак та соковитість; люди не хочуть мати саму лише свободу з тих лише міркувань, що якби їм цього тільки захотілося, вони б мали її, – так, ніби відмовляються від цієї гарної речі лише тому, що її дуже легко здобути.

Бідні, нещасні і нерозважні народи, нації, вперті у своєму лихові та засліплені своїм достатком, ви дозволяєте, щоб вам просто з-під носа забирали найкращу та найсвітлішу частку вашого добра, щоб грабували ваші поля, обкрадали ваші будинки, виносили звідти давні батьківські меблі! Ви живете так, що не можете похвалитися тим, що вам щось тут належить; і тепер здається, що для вас було б великим щастям чіпко триматися за ваші статки, ваші родини і ваші життя; і все те спустошення, те нещастя, та руїна прийшли до вас не від ворогів ваших, але, звичайно, через одного лише ворога, того ворога, якого ви якраз робите таким великим, задля якого ви так відважно йдете на війну, задля величі якого ви без вагань віддаєте на смерть ваших людей. Той, хто над вами отак панує, має лише двоє очей, дві руки, має лише одне тіло, і нічого більше від того, що має найменша людина з великої чи малої кількості людей наших міст, хіба що тільки ту перевагу, яку ви даєте йому, щоб вас нищив. Звідкіля ж у нього стільки очей, щоб шпигувати за вами, якщо ви самі йому не дали їх? Як тo сталося, що він має стільки рук, аби вас лупцювати, якщо не взяв їх від вас самих? А звідки ж ті ноги, якими він топче ваші міста, якщо то не ваші власні ноги? Звідки ж то в нього влада над вами, якщо не від вас самих? Хіба ж він одважився б переслідувати вас, якби не порозумівся в цьому з вами? Що він міг би вдіяти з вами, якби ви самі не переховували того злодія, котрий вас грабує, якби не були спільниками того вбивці, котрий вас убиває, якби не зраджували самих себе? Ви засіваєте для того, щоб він міг нищити ваш урожай; ви умебльовуєте свої домівки, заповнюєте їх речами, віддаючи їх йому на пограбування; ви плекаєте своїх дочок для того, щоб він мав змогу задовольняти свою хіть; ви виховуєте своїх синів для того, щоб він міг якнайшвидше взяти їх на свої війни, повести їх на різанину, щоб він зробив з них звістовників своїх пристрасних бажань та виконавців своєї мсти; ви з великим зусиллям ламаєте характер своїх жінок, аби він міг мило розважатися з ними, поринати у свої брудні та низотні втіхи; ви стаєте слабшими, даючи йому більшу силу та непохитність для того, щоб він міг ще сильніше тримати вас у покорі; і з усієї цієї мерзотності, на яку навіть тварини не погодилися б, якої вони б не терпіли, ви могли б звільнитися, якби лише спробували, – не звільнитися від цього, а лише забажати це зробити. Наберіться відваги більше не слугувати, і ось ви вільні! Я не хочу, щоб ви нападали на нього чи скидали його, лише не підтримуйте його більше, і ви побачите, як він, наче той великий колос, якого позбавили підпори, від своєї власної ваги падає ниць і розбивається.

Та, звичайно, лікарі не радять торкатися незагоєної рани, і тому я розважливо не запрошую до цього народ, який вже давно втратив будь-яку пам'ять, а оскільки не відчуває більше свого лиха, це значить, що його недуга смертельна. Спробуймо тепер з’ясувати, якщо зуміємо це зробити, як сталося так, що навіть перед тим, як вкоренилося це вперте бажання комусь слугувати, тепер видається, що навіть сама любов до свободи не була природною.

Насамперед, і це не викликає, на мою думку, жодного сумніву, коли б ми жили у злагоді з тими правами, які дала нам природа, і тими настановами, яких вона нас навчає, ми, звичайно, слухалися б наших батьків, підкорялися розумові і нікому не слугували. Були б слугами послуху, що його кожен з нас лише за природним покликанням виявляє до свого батька та матері, кожен сам для себе є свідком цього; були б слугами розуму, незалежно від того, чи він народжується, разом з нами, чи ні – питання, яке ґрунтовно дискутується академіками, а також цікавить кожну школу філософів. Зараз думаю, що не помилюся, якщо казатиму, що в нашій душі заховане якесь природне зерно розуму, яке, виплекане добрими порадами та звичаями, буйно розквітає своїми чеснотами; і, навпаки, воно часто не здатне переносити ті пороки та вади, що з ними воно зустрічається, ними побивається, від них гине. Але, звичайно, найзрозумілішим та найочевиднішим у природі є те (і треба бути хіба що сліпим, щоб цього не бачити), що природа, посланниця Господня, повелителька людей, усіх нас створила однаковими і, як мені видається, за тією ж формою, аби ми всі розпізнали один одного як соратники чи, радше, як брати. І якщо, обдаровуючи нас тими благами, які вона нам давала, природа виявила комусь свою більшу ласку, чи тілесну чи розумову, одним більше, а другим менше; якщо вона не хотіла оселяти нас у цьому світі, як у якомусь замкненому таборі, і не послала сюди найдужчих чи найкмітливіших, як тих збройних розбійників до лісу, щоб вони брутально поводилися зі слабшими, то радше слід вважати, що, обдаровуючи таким чином одних більше, а других менше, вона хотіла залишити місце для братерських почуттів, для того, щоб було їх де застосувати – одні їх виявляють, а інші приймають. А ще ця добра мати дала нам усім цілу землю для нашої домівки, оселила нас не в якійсь одній кам'яниці, а кожного з нас зробила господарем, щоб кожен з нас умів придивитися до себе, вмів побачити себе в іншому; якщо вона всім нам дала цей великий дар голосу та слова, аби ми ще більше спілкувалися та браталися, і такими спільними взаємними свідченнями наших думок творили спільноту нашої доброї волі, якщо вона постаралася різноманітними способами зміцнити та ще дужче скріпити узи нашої спільноти і нашого товариства, якщо вона показала цим усім, що радше хоче бачити нас єдиними, а не об'єднаними, не треба навіть сумніватися в тому, що ми справді вільні, бо всі ми є товаришами, і ніхто не повинен навіть мати таку гадку, що когось природа залишила в рабстві, бо всіх нас вона об'єднала в одному товаристві.

Та, справді, лише неук може роздумувати над тим, чи свобода є явищем природним, бо нікого не можна тримати в рабстві, не завдаючи йому шкоди, і нічого нема на світі, що більше суперечило б людській природі, як така образа. Отже, виходить, що свобода є природною, а тому, на мою думку, ми не лише народилися з нашою свободою, але також із бажанням її боронити. Отож, якщо ми випадково тут засумнівалися і настільки вже виродилися, що не можемо пізнати наші блага, ані також наші прадавні привілеї, треба, щоб я віддав вам належну шану і, сказати витяг, на кафедру неотесану худобу, пояснюючи вам, що таке ваша природа і ваше життя. Тварини, створіння Божі, гукають людям – аби тільки люди хотіли до них прислухатися: «Хай живе свобода!» Багато з них гинуть, щойно опиняться в неволі: так само, як рибина прощається із життям, щойно покине воду, так само вони покидають цей світ, не бажаючи пережити свою природну свободу. Якби між тваринами існували відмінності, вони б шляхетно з них користалися. А так – від найбільших до найменших, як тільки їх поневолили, так вперто, так завзято опираються своїми кігтями, рогами, дзьобами та копитами, що цим показують, як леліють вони те, що втрачають; а потім, у неволі, дають нам стільки свідчень розуміння того, яке лихо їх спіткало, що ми добре бачимо – це вже не життя для них, а животіння, і вони вже радше живуть для того, щоб скрушно оплакувати втрачену волю, аніж тішитися рабством. Що інше може означати вчинок слона, який, віддавши останні сили опорові, не бачить жодного виходу, і розуміє, що зараз його схоплять і встромляє свої ікла в дерево, і відламує їх; хіба це не від великого бажання залишитися вільним, таким, яким він є; воно додає йому кмітливості, радить торгуватися з мисливцями: можливо, він відкупиться своїми іклами, можливо, віддасть свою кість і таким чином заплатить викуп за свою свободу? Ми годуємо лоша, щойно воно прийшло на світ, аби навчити його нам слугувати; хіба ми не вміємо так гарно його приборкати, що воно вже не гризе вуздечку, не кидається на остороги, так ніби (видається) хоче показати природі, принаймні тим засвідчити, що, як уже навіть і служить, то робить це не з власної волі, а тому, що ми його до цього присилували. Що тут казати!

Ревуть воли, як під ярмом ступають,
І птахи в клітках тужно нарікають [7],

як писав я колись, розважаючись французьким віршуванням; бо я зовсім не боятимуся, пишучи тобі, о Лонга [8], вставляти тут і свої вірші, що їх ніколи не читаю, щоб ти особливо не вихваляв мене, вдаючи своє захоплення. Таким чином, оскільки всі речі, які здатні відчувати, тільки-но діставши таке відчуття, усвідомлюють лихо від поневолення і прагнуть до свободи, оскільки тварини, що створені для слугування людям, звикають до цього, лише гамуючи своє протилежне почуття, що ж то за напасть могла так переродити людину, яка насправді народжується лише для того, щоб жити вільною, а мусить здобувати свій первісний стан і навіть бажання знов його собі повернути?

Існують три типи тиранів: одні дістають владу з волі народу, другі – силою зброї, а треті – за правом успадкування. Ті, що здобувають її як завойовники, поводяться так, що відразу ж упізнаєш, що перебувають вони, як то кажуть, на завойованій землі. Ті, що народжуються королями, в принципі не кращі; народжені й виплекані в лоні тиранії, вони разом із молоком годувальниці вбирають у себе природу тирана, перетворюючи життя підлеглих їм народів на існування немовби успадкованих рабів; і відповідно до своїх схильностей, – чи скнари вони, чи марнотратники, – так і правлять королівством, як своїм спадковим набутком. Той, кому народ доручив державу, мав би бути, як на мене, більш терпимим, і був би таким, на мою думку, якби щойно піднявшись над іншими і огорнувшись чимось таким, що називається величчю, він ухвалив на цьому зупинитись; звичайно він намагається передати своїм дітям ту владу, яку надав йому народ; а як тільки вони утверджуються в такій думці, то, дивна річ, як своїми різноманітними пороками й та навіть жорстокостями вони перевищують інших тиранів, не знаходячи іншого способу для утвердження нової тиранії, як тільки ще сильніше змінюючи рабство і віддаляючи своїх підлеглих від свободи; поки спогад про свободу ще зовсім свіжий, вони змушують їх, таким чином про неї забути. Отже, я, правду кажучи, бачу, що між ними ніби є певна різниця, але, по суті, її немає; якщо способи завоювання влади різні, то спосіб правління завжди подібний: обрані трактують їх так, немовби схопили бика за роги, і мусять їх приборкати; завойовники чинять з ними так, ніби впіймали свою здобич; а спадкоємці думають поводитися з ними так, ніби то їхні власні раби.

Та, до слова, якби нині випадково народилося кілька зовсім нових людей, не звиклих ні до поневолення, ні до любого смаку свободи, які не знали б ні того, ні другого, навіть не знали тих слів; коли б їм дали вибір – бути рабами чи жити вільними за тими законами, з якими вони не погоджуються, не треба навіть сумніватися, що вони хотіли б радше підкорятися велінням свого розуму, аніж служити людині; хіба що це були б люди Ізраїлю, які без жодного примусу, без жодної потреби створили собі тирана: історію цього народу я завжди читаю з великою досадою і мало не втрачаю людяність, радіючи стільком бідам, які випали на їхню долю. Але, звичайно, з усіх людей, якщо вони зберегли якісь людські почуття, перш ніж дозволити себе підкорити, потрібно, аби знайшовся один із двох, присилуваних до цього чи привернених обманом; присилуваних чужинецьким військом, як Спарта або Афіни військом Александра Македонського, або ж змовниками, як, наприклад, ще раніше афінські вельможі потрапили до рук Пісістрата [9]. Часто люди втрачають свободу через ошуканство, і нерідко бувають обурені не кимось іншим, а самими собою; таким чином, народ Сіракуз, головного міста Сицилії (мені кажуть, що тепер воно називається Сараґуса), бачивши загрозу неминучої війни, необдумано врахував тільки найближчу небезпеку і звів на трон Діонісія, першого тирана, доручив йому командування військом і не остерігся того, що дав йому такий козир у руки; вернувшись із перемогою, той виглядав так, ніби не ворога переміг, а власних громадян – з половця став царем, а з царя – тираном. Неймовірно, як то народ, тільки-но опинившись під чужою владою, відразу ж настільки забуває про свою волю, що втрачає надію прокинутися, щоб знов її повернути, а служить так щиро і з такою охотою, що, глянувши на нього, видається, що він не втратив волю, а виборов собі рабство. Справді, спочатку служать з примусу, переможені силою; але ті, що приходять за ними, вже служать без докорів сумління і охоче роблять те, що їхні попередники робили з примусу. Ось так люди, народжені в ярмі, вигодувані та виплекані в рабстві, не зазираючи вперед, задовольняються тим життям, яке знають від народження, і думають про те, щоб мати якісь інші статки, інші права, аніж ті, які застали; як природну річ, вони сприймають той стан, який знають з дня народження. Та все ж на світі нема такого спадкоємця, хай навіть марнотратника чи недбальця, який би вряди-годи не переглянув господарських книг свого батька, аби переконатися, чи він користується, як це й належить, усіма спадковими правами, чи, бува, нічого не відібрали в нього чи в його попередника. Та, безперечно, звичай, який в усьому справляє на нас великий вплив, найбільше вчить нас слугувати, аби, – як кажуть про Мітридата, котрий призвичаївся випивати отруту, – навчитися ковтати трутизну рабства і зовсім не знаходити її гіркою. Не можна заперечувати, що природа займає в нас добру частку, достатню для того, щоб вести нас туди, куди хоче, і дозволити нам казати, чи вдало, чи невдало ми народилися; але таки треба визнати, що на нас більше діє звичай, аніж природа; все природне, яким би гарним воно не було, втрачається, якщо його не підтримувати; а виховання завжди робить нас таким, яким хочуть зробити нас усупереч нашій природі. Зерна добра, що їх природа в нас засіває, такі тендітні й крихітні, що вони не можуть витримати найменшого зіткнення із протилежним вихованням; вони не втримуються і вироджуються, марніють, сохнуть, достеменно як плодові дерева – кожне з них має свою власну природу, вони добре її зберігають, якщо їх доглядати, але відразу після щеплення, вони відразу ж починають плодоносити іншими плодами – чужими, не власними. Кожна травинка має свою особливість, свою природу й відмінність, та мороз, час, ґрунт або рука садівника додають чи відбирають багато її властивостей: рослину, яку бачиш у якомусь одному місці, важко розпізнати в іншому. Хто побачив би венеційців, жменьку людей, які живуть так вільно [10], що найлихіший з них не хотів би стати їхнім королем, які народжені та виховані так, що не визнають інших прагнень, крім змагання за те, хто краще й ретельніше берегтиме та доглядатиме свободу – і так до цьoгo навчені і виховані з колиски, що за всі земні блага не поступляться й найменшою дещицею своєї волі, – отож, побачивши таких людей, він далі вирушить у землі того, кого називаємо Великим Володарем [11], і там побачить тих, хто бажає народжуватися лише, аби йому служити: задля забезпечення його могутності вони ладні покласти свої життя; чи спаде тому чоловікові гадка, що й одні, і другі мають таку саму природу, чи, може, йому здаватиметься, що, вийшовши із міста людей, він спинився в загоні для худоби? Розповідають, що спартанський правитель Лікург вигодував двох псів, двох братів, обидва ссали молоко однієї й тієї ж матері – одного він вигодував на кухні, а другий навчився бігати полями під звуки мисливського ріжка та горна. Бажаючи показати лакедемонянам, що люди стають такими, якими їх робить їжа, він випустив обох псів на волю, поклавши поміж ними миску та зайця: один побіг до їжі, а другий погнався за зайцем. «Однак, – зауважив він, – це все-таки брати». Отож своїми законами та правлінням він так добре виплекав та сформував лакедемонян, що кожен з них вважав би милішим умерти тисячею різних смертей, аніж визнати над собою якогось іншого владаря, окрім закону та розуму.

Мені приємно нагадати ті слова, які промовили колись один із фаворитів Ксеркса, могутнього перського царя, та двоє лакедемонян. Готуючи для завоювання Греції своє велике військо, він відправив посланців до грецьких міст, аби попросити в них воду та землю; так звичайно перси примушували міста підкорятися своїй силі. До Афін та Спарти він не посилав нікого, бо колись посланців, що їх відправив його батько Дарій, афіняни і спартанці повкидали одних у рови, а інших – у колодязі, кажучи їм, щоб, не стидаючись, взяли там землю і воду та й віднесли їх своєму цареві; ті люди навіть не могли допустити, що якимсь маленьким словом можуть зазіхати на їхню свободу. Вчинивши так, спартанці дізналися, що накликали на себе гнів зокрема Талтібія, бога оповісників: вони постановили послати до Ксеркса для заспокоєння богів двох своїх громадян; ті мали з'явитись перед ним, а він міг з ними збити так, як сам вважатиме за потрібне, щоб таким чином відкупитися за вбитих посланців його батька. Два спартанці – один на ймення Сперт, а другий – Буліс, добровільно зголосилися взяти це на себе. Отож вони вирушили туди, а по дорозі вступили до палацу одного перса, що звався Індарн і був намісником царя в усіх азійських містах морського узбережжя. Він шанобливо прийняв їх, добре почастував, а потім, поговоривши про се про те, запитав, чому вони так відмовляються від дружби з царем. «Зрозумійте, спартанці! – мовив він, – із власного досвіду можу вам розказати, як уміє цар щедро винагороджувати тих, хто цього вартий; подумайте лишень, якби ви пішли за ним, він так само нагородив би й вас: якби ви пристали до нього, якби він краще пізнав вас, кожен із вас став би правителем якогось грецького міста». – «В цьому, Індарне, ти не можеш бути нам добрим порадником, – відповіли лакедемоняни; ти вже скуштував того добра, яке нам обіцяєш, але зовсім не знаєш, яким благом тішимося ми: ти спізнав царську ласку, та зовсім не знаєш, який смак має свобода, яка вона солодка. Якби ти лишень її спробував, то сам би радив нам її захищати – і то не тільки списом і щитом, а й власними зубами та кігтями». Лише цей спартанець промовляв те, що треба було сказати, але, звичайно, і один, і другий говорили так, як їх виховали; бо як то перс міг тужити за свободою, якої ніколи не мав, чи лакедемонян погодитися на рабство, якщо спізнав волю.

Ще в дитячому віці, коли його ще били різкою, Катон з Утіки часто навідувався до диктатора Сулли; двері останнього були завжди відчинені перед ним, зважаючи на те, де він народився і з якого дому походив; до того ж, вони були близькими родичами. Ішов він туди завжди зі своїм навчителем – цьoгo звичай вимагав від дітей із шляхетних домів. Отже, він зауважив, що в резиденції Сулли в його присутності або з його згоди одних кидали до в'язниці, іншим зачитували вирок; одного відправляли у вигнання, іншого душили; той вимагав конфіскації майна якогось громадянина, а інший стяти йому голову; одне слово, тут велося не так, як мало бути в домі правителя міста, а як у тирана: то не було місце правосуддя, а осередок тиранії. Тоді цей юнак так промовив до свого навчителя: «Чи не дав би ти мені кинджал? Я заховаю його під одягом; я часто заходжу до покою Сулли ще до того, як він встає з ліжка, і в мене досить міцна рука, щоб вибавити від нього місто». Ось слова, які справді належать Катону: то був початок шляху людини, справді гідної своєї смерті. Та навіть як не називати його ім'я, чи того краю, а лише розповісти, як усе сталося, сам факт про все це скаже, і ствердять безпомилково, що він був римлянином і народився в Римі, коли це місто ще було вільне. Навіщо говорю про все це? Звичайно, я вважаю, що тyт ніякого значення не мають ні край, ні якась околиця, бо в усіх землях, під усіма вітрами рабство є гірким, а відчувати себе вільним приємно; та я певний, що сповнюєшся жалем до тих людей, які народилися з ярмом на шиї, тоді вибачаєш їм, прощаєш, бо, ніколи не бачивши навіть натяку на свободу, ніколи не чувши про неї жодного слова, вони навіть не підозрюють, яке лихо їх спіткало, що вони є рабами. Якщо є такий край, як розповідає Гомер про кіммерійців, де сонце з’являється не так, як нам, а, посвітивши їм безперервно протягом шести місяців, залишає їх дрімати в темряві, навіть не показавшись у другій половині року, отже, той, хто народиться посеред такої глибокої ночі, якщо ніколи не чув про світло, дивуватиметься йому, а, якщо ніколи не бачив дня, то звикне до темряви, в якій народився, і не бажатиме світла. Не шкодуєш за тим, чого ніколи не мав, а жаль настає лише після радості, і завжди поряд із пізнанням гіркоти чомусь зринають спогади про пережиту радість. Природа людини справді є щирою, такою прагне бути, але водночас вона є такою, що зберігає ті звички, які накладає на неї виховання.

Скажемо, отже, так: для людини є звичними всі ті речі, серед яких вона вихована, і до яких звикла: але наївним є те, до чого її кличе щира й не зіпсута природа: отож перша причина добровільного рабства – звичаї: вони, як ті найвідважніші невеликі коні, які спочатку гризуть вудила, а потім забавляються ними, і там, де недавно брикалися під сідлом, тепер хвацько походжають у своїй збруї й гордовито бундючаться в запрягу. Добровільні раби пояснюють, що завжди були підданими, що так прожили їхні батьки; вважають, що вони повинні переносити зло, дозволяють говорити собі нісенітниці і самі в перспективі часу зміцнюють владу тих, хто їх пригноблює; але, якщо казати правду, збіглі роки ніколи не дають права чинити зло, роки збільшують відсутність права [13]. Обов'язково знаходяться такі, що народилися у кращих умовах, ніж інші, що відчувають тягар рабства і неодмінно хочуть його скинути; такі, що ніколи не погоджуються на рабство і завжди, як Одіссей, котрий, мандруючи морями й суходолами, неодмінно хотів побачити дим своєї домівки, не можуть не згадати про свої природні права, про своїх попередників і про те, якими вони були; це якраз ті люди, які завдяки своєму мисленню та ясному розумові не вдовольняються, як та чернь, лише тим, щоб дивитися собі під ноги, а неодмінно оглядаються назад, зорять уперед, згадуючи події минулих літ, аби уявити те, що їх чекає, і зважити на часи теперішні; це такі люди, які від природи мають добрий глузд, а ще більше витончили його наукою та здобутими знаннями. Це такі люди, які, навіть якби свобода взагалі пропала, зникла з землі, її собі уявляють, відчувають своїм духом; вони втішаються нею, а рабство їм зовсім не миле, хоча вони стільки разів із ним стикаються.

Турецький султан добре зметикував, що книжки й науки більше, аніж щось інше, дають людям відчуття і усвідомлення потреби самопізнання і ненависті до тиранії; маю на увазі те, що на його землях майже нема людей вчених, та їх там і не потребують. Отож взагалі добра старанність та відданість тих, хто всупереч часові зберіг відданість свободі, скільки б таких людей там не було, залишаються без жодного наслідку, бо вони не знають одні про одних: під владою тирана вони позбавлені свободи дій, слова і навіть думки; вони стають якимись диваками у своєму фантазуванні. Отож Мом, бог-насмішник, не дуже й жартував, коли взявся виправити в людині те, що зробив Вулкан – дорікаючи, чому той не вклав людині в серце маленьке віконечко, щоб через нього можна було бачити всі її думки. Хочу сказати, що коли Брут і Кассій задумали визволити Рим, чи радше всіх людей, то не хотіли, втягати в те Ціцерона, знаного великого поборника народної справи; вони вважали, що в того надто м'яке серце для такого відповідального кроку; вони дуже покладалися на його волю, та не були вельми впевнені в його мужності. Та все ж той, хто схоче охопити зором геройські діяння часів минулих, стародавні літописи, мало там знайде таких людей, або зовсім їх не знайде, які, побачивши, що їхнім краєм невдало правлять, що край опинився в поганих руках, взялись би зі свого боку, зі своєї доброї волі, повної і щирої, його звільняти; мало хто допровадив до завершення цю справу, а свобода навіть нічого не зробила для свого вияву. Гермодій, Арістогітон, Трасібул, Брут Старший, Валерій та Діонісій [14], мужньо все це обміркувавши, вдало здійснили свій план; у подібному випадку доброму намірові майже завжди фортунить. Брут Молодший та Кассій досить щасливо скасували рабство, але, повертаючи свободу, вони самі наклали головою; померли вони не марно (було б блюзнірством твердити, що в житті цих людей та у їхній смерті було щось даремне), але, звісно, на великий жаль, вічне лихо та повну руйнацію республіки, яка, здається, загинула разом з ними. Інші заміри, які робилися відтоді проти римських імператорів, були лише змовами амбітних людей; не варто ремствувати на перешкоди, які їм трапилися – добре видно, що вони бажали не знищити панування, а лише трохи потрясти короною – хотіли прогнати тирана, зберігаючи тиранію. Не хотілося б мені самому, щоб вони в цьому мали якихось послідовників, і я дуже задоволений з того, що вони показали на власному прикладі, що не треба зловживати святим ім'ям свободи задля сповнення негідного задуму.

Та, повертаючись до нашої розмови, нитку якої я майже загубив, скажу, що перша причина того, чому люди радо дають накинути собі ярмо рабства, полягає в тому, що вони народжуються рабами і такими виростають. З цим пов'язане й інше – під владою тирана люди дуже легко стають лякливими та розніженими; тут я вельми вдячний Гіппократові, прабатькові медицини, який уникнув цьoгo і зумів про це розповісти в одній зі свої книжок, що входять у працю «Про недуги». Безперечно, цей видатний чоловік завжди вмів належно себе поставити; він це добре засвідчив тоді, як великий цар хотів прихилити його до себе обіцянками й коштовними подарунками; той щиро відповів йому, що остаточно для себе вирішив не лікувати варварів, які намагаються знищувати греків, а також не слугувати йому своїм мистецтвом, бо він готується поневолити Грецiю. Цей лист ще й донині зберігається серед інших його творів, і назавжди залишиться свідченням його благородного серця і шляхетної вдачі. Отже, зрозуміло, що разом зі свободою відразу ж втрачається відвага. Люди підлеглі не мають пристрасного бажання йти на битву; на зустріч із небезпекою вони виходять так, ніби їх тягнуть за налигача, ніби мусять сповнити якийсь борг; вони не відчувають у своєму cepці палахкотіння вільнолюбного полум'я, яке дозволяє нехтувати небезпекою і сповнює бажанням завоювати честь і славу, обравши прекрасну смерть разом із товаришами. Серед людей вільних кожен поспішає один перед одним, кожен хоче спричинитися для громадського блага, для свого достатку; вони не квапляться дістати свою частку при гіркій поразці або ж при радісній перемозі. Зате люди уярмлені, окрім подібного войовничого запалу, в усіх інших випадках втрачають свою жвавість, мають ниці та розніжені серця, неспроможні на якісь величні діяння. Тирани добре це знають, і, бачивши, що ті переймають таку звичку, ще краще сприяють їм у цьому, аби вони ще більше принизили себе.

Ксенофонт, першорядний і ґрунтовний грецький історик, написав книжку, в якій Симонід говорить про скрушні хвилини в житті тирана із Гієроном, сіракузьким правителем. Ця книжка сповнена добрими й поважними повчаннями, які, на мою думку, містять у собі й приємну доброзичливість. Якби то ж Бог дав, щоб тирани минулих часів брали ту книгу в руки й послугувалися нею як дзеркалом! Не думаю, щоб вони не впізнали помилок і не засоромились трохи своїх власних вад. У цьому трактаті він розповідає про ту скруту, в якій опиняються тирани, котрі чинять усім зло, а тому мусять боятися всіх людей навколо себе. Між іншим він говорить про те, що погані королі для ведення війн користаються з допомоги чужинцiв, наймають їх на службу, не наважуючись вкласти зброю в руки своїм людям, яким зробили зло. (Було, правда, багато добрих королів, які мали на платній службі чужинецькі народи, як, скажімо, самі французи; радше так було колись, аніж тепер, та це робилося з іншим наміром – зберегти своїх людей, адже краще втратити гроші, але захистити життя людей. Так говорив, здається мені, Сцiпіон, великий африканець, який волів радше рятувати одного свого громадянина, аніж подолати сто ворогів.) Та, звичайно, і це абсолютно зрозуміло, що тиран ніколи не впевнений у своїй міцності, хіба що дійшов до такого стану, що не має більш під своєю владою жодної путньої людини: зовсім справедливо можна сказати йому те, чим хвалиться Трасон у Теренція, звертаючись із докором до господаря слонів:

Ви такі відважні стали,

бо тварин позапрягали.

Та найкраще ту хитрість, з якою тирани роблять дурнями своїх підлеглих, можна бачити у Кіра [15], який застосував її проти лідійцiв, захопивши Сарди, найголовніше місто Лідії; він помилував Креза, вельми багатого царя, взявши його в полон. Отож його сповістили, що сардійцi збунтувалися; він дуже скоро втихомирив їх; та, не бажаючи ні спустошувати таке гарне місто, ні мати клопіт із великим гарнізоном, аби втримати місто в покорі, він здогадався, як найкраще забезпечити там лад: влаштував там доми розпусти, шинки та різні ігрища, і ознайомив укази, щоб городяни обов'язково з цього користали. Гарнізонові там було так добре, що відтоді воякам більше ніколи не доводилося витягати меча проти лідійців. Ті бідні та нещасні люди з великим захопленням вигадували різноманітні ігрища і робили це так добре, що латиняни взяли від них своє слово – те, що ми називаємо «розвага», вони називають ludi, ніби хотіли б сказати lydi. Та не всі тирани так вочевидь показували намір розбещувати своїх людей; задля істини скажу, що вони, втім, переслідували багатьох мешканців. Правду кажучи, це зовсім природно для чеснот народу – в місті завжди більше таких людей, які з підозрою ставляться до того, хто їх любить, а з довірою – до того, хто їх обдурює. Не думайте, що кожна пташка радо кидається на пташиний крик, a рибка поспішає на гачок, вже наперед смакуючи хробачка, якщо стільки-то народів радо спокушається рабством, тільки-но їм, як то кажуть, легенько проведуть пером під носом; справді дивно, як вони на це швидко піддаються: вистачає тільки їм трохи полестити. Театри, ігри, комедії, вистави, бої гладіаторів, заморські тварини, медалі, картини і таке інше – все це було для давніх народів принадкою ддя рабства, платою за волю, знаряддям тиранії. Колишні тирани використовували такий спосіб, таку практику, такі принади для того, щоб заколисувати своїх підлеглих у ярмі. Ось так ошукані народи вважали привабливими ті розваги, втішалися марними насолодами, які пропливали їм перед очима, призвичаювалися до безглуздого слугування, ще гіршого від того, яке бачимо в маленьких дітей, котрі задля барвистих малюнків у яскравих книжках навчаються читання. Римські тирани вдалися тоді ще й до іншого способу: часто вшановували десятки простих людей, використовуючи той простолюд, як їм заманеться, бо задля вдоволення свого шлунку він ішов на будь-які вчинки: найрозсудливіший та найкмітливіший з-поміж них не залишив своєї миски, щоб повернути собі свободу в часи республіки Платона. Тирани жбурляли широким жестом чверть фунта зерна, міру вина, один сестерцій, і як то прикро було слухати вигуки: «Слава імператорові!» Те вайло навіть не здогадувалося, що одержувало лише частину свого власного добра, що навіть те, що йому дісталося, тиран міг дати лише після того, як забрав у них самих. Той, хто нині підняв сестерцій і досхочу наївся на народному гулянні, славлячи Тіберія і Нерона, їхню ласкаву щедрість, на другий день був змушений віддавати своє майно, щоб вдовольнити їхню невситимість, своїх дітей – щоб угамувати їхню хіть, свою кров через жорстокість тих славних імператорів, і не говорив ні слова, мовчав як камінь, стояв як той пень непорушний. Народ завжди був таким відкритим і швидким до насолод, яких не може чесно одержувати, та нечутливим до кривди й горя, які не можна шляхетно переносити. Не бачу тепер жодної людини, яка не здригнулася б при самій згадці імені Нерона, тієї паскудної потвори, тієї мерзоти, тієї бридоти та світової чуми; а однак про цього палія, цього ката, цю дику тварюку можна сказати, що з його смертю, не менш бридкою од його життя, благородний римський народ був такий засмучений, згадуючи його грища та свята, що ладен уже був оголосити за ним жалобу; так писав про це Корнелій Таціт, автор добрий і поважний, один із найправдивіших істориків. Це зовсім не дивно, якщо зважити на те, що той самий народ раніше зробив по смерті Юлія Цезаря, котрий потоптав закони, поглумився над свободою, для якого, на мою думку, не існувало нічого святого – сама його гуманність, яку так вихваляють, завдала більшої шкоди, аніж жорстокість якогось найдикішого тирана, бо таки справді ця його отруйна ніжність до римського народу підсолодила його рабство; та по його смерті народ, який не переставав говорити про його бенкети і пам'ятав про його марнотратство, висловлював йому свою шану і віддавав його вогневі з великим завзяттям, наввипередки звалював на купу лави площі, а потім спорудив колону, неначе батькові народу (так було написано на капітелі) і вшановував його, померлого, більшими почестями, аніж міг законно віддати їх будь-якій сущій на землі людині, хіба що тим людям, які його вбили. Римські імператори також не забували одночасно брати собі і титул «трибун народу», через те що ця посада вважалася священною та непорушною, а також і тому, що вона була встановлена задля охорони та захисту народу, під покровом держави. Таким чином вони запевняли себе, що народ їм більше довірятиме, почувши лишень їхній титул, і не відчуваючи жодних протилежних наслідків. Сьогодні не краще чинять ті, які майже не роблять ніякого зла, навіть опосередкованого, байдуже проходять повз гарне слівце про народне, або загальне, добро: бо ти дуже добре знаєш, о Лонга, про той збірник [17] встановлених правил, яким за певних обставин вони могли б доволі вміло скористатися; та загалом зрозуміло, що не може бути чуйності там, де стільки безсоромності. Царі ассирійські, а після них ще й мідійські, з'являлись перед людом з великим запізненням, аби примусити чернь замислитися, чи бува не є вони чимсь більшим од самих людей; лишали з такими думками людей, які радше почнуть буйно фантазувати про те, чого не можуть побачити на власні очі. Таким чином, при такій таємничості багато народів, які протягом довшого часу перебували під ассирійською владою, звикали рабськи служити і робили це з тим більшою охотою, що не знали, хто їхній володар і чи взагалі мають такого. І всі вже наперед боялися людини, якої ніколи не бачили. Перші єгипетські фараони з'являлися перед людом неодмінно з котом, галузкою, чи вогнем на голові; показуючи такі дива, вони викликали у своїх пiдлеглих певний пошанівок та захоплення; а людям, менш простодушним, менш поневоленим вони, на мою думку, готували розваги та сміховинки. Прикро навіть чyти, скільки-то всього використовували тирани минулих часів, аби зміцнити свою тиранію; до скількох усяких дрібничок вони вдавалися, постійно вважаючи, що чернь готова їм слугувати, досить незграбно розставляючи їй сіті, а вона туди зразу ж потрапляла; народ, який вони завжди так хвацько обдурювали, поневолювали ще більше тоді, як досхочу з нього поглузували.

А що сказати про іншу знану брехню, яку давні народи щиро приймали за чисту монету? Вони вперто вірили, що великий палець Пірра, царя Епіру, творить чудеса і виліковує хворих на селезінку; вони ще й збагатили цю казочку розповідями про те, як той палець залишався неушкодженим у попелі, коли тіло покійного спалили на вогні. А втім, саме так нетямущий народ складає різні побрехеньки, щоб потім у них вірити. Багато людей про це писало, але писали так, що добре зрозуміло – вони нагромаджували всі ті чутки з вуличних розповідей та порожніх балачок черні. Повертаючись з Ассирії до Риму, щоб заволодіти імперією, Веспасіан заходив в Александрію і творив там чудеса: випрямляв горбатих, сліпцям повертав зір і робив ще багато іншого, сам не розуміючи причини чудес; на мою думку, він був тут більш незрячим, аніж ті, кого він лікував. Самі тирани досить дивним вважали те, що люди ладні терпіти людину, яка завдає їм страждань; вони намагалися поставити своїм охоронцем релігію, і, якщо було можливим, позичити собі трохи божественності задля підтримання свого мерзенного життя. Отже, якщо вірити Сивіллі Вергілія, Сальмоней за свої глузування над людьми і через те, шо він хотів удавати з себе Юпітера, мусить тепер це спокутувати в пеклі, і вона бачила його в глибині пекла:

Бачила я й Сальмонея, шо, відданий мукам жорстоким,
Взявсь удавать він Юпітера блискавки з громом Олімпу,
Й гнавсь четвернею по грецькій країні, й махав смолоскипом;
Їхав з тріумфом в столицю Еліди, і божої честі
Він зажадав, божевільний. А пломінь небесний і хмари,
Що їх нічим не підміниш, він міддю хотів удавати
Й тупотом кінських копит. Aлe батько, могутнiй володар,
Громом ударив із хмари густої. Та не головня це
І не палаюча тріска соснова! І вниз головою
Кинув він ним в круговерті великій [18]…

Продовження...