ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
В Киеве откроется выставка «Референдум о выходе из состава человечества» - ПРОSTORY - український літературний журнал В Киеве откроется выставка «Референдум о выходе из состава человечества» Двадцать минут Франсиса Понжа - ПРОSTORY - український літературний журнал Двадцать минут Франсиса Понжа Ein gefährlicher Ort - ПРОSTORY - український літературний журнал Ein gefährlicher Ort
Друкувати

Юлія Фєдорчук: Зетка

 Юлія Фєдорчук (нар. 1975 року) – польська поетка, авторка чотирьох поетичних збірок. 2010 року дебютувала у прозі збіркою «Ранок Марії та інші оповідання», а роком пізніше – романом «Біла Офелія». Ця проза вимагає від читача надчутливості, бо відкриває йому світ, міцно зав’язаний травматичними вузлами – насилля, болю, трагічного досвіду тілесності.

 Вона перебирає лапками, ніби хоче викопати дірку в асфальті. Наче намагається вибратися з клітки, виборсатися з цього болю, який не хоче минати, який не мине, бо раніше мине вона. Задня частина тіла важка, як свинець – вона не знає, що таке свинець – тож задня частина тіла причавлена до дороги, задні лапки втратили чутливість, утратив чутливість її скошлачений хвіст, тепер анітрохи не кращий від зашмиганого щурячого. “Переїбошила тебе машина, мала”, – каже Зетка, нахиляючись над сконцентрованим згустком страждання. Білочка спромоглася вчепитися кігтиками в асфальт і просунулася ледь-ледь до узбіччя. Якби хтось зробив їй рентґен, побачив би перебитий таз, пошкоджений міхур, крововиливи. Але тут немає лікарів, немає апаратури, є лише Зетка, яка хоче зняти білочку з дороги, але боїться, що звірисько її вкусить, і хоча в цей момент їй у голову не приходить думка “сказ”, вона врешті передумує, не хоче наражатися. “Йобані покидьки”, – каже вона. Мала знову просувається на кілька міліметрів, ще хоче втікати, тремтить. Якби хтось зараз поклав руку на рудий животик, легко відчув би пришвидшене калатання малого серця, розпачливе, ніби біляча душа хотіла пробити грудну клітину й вирватися назовні. Куди?

Зетка залазить до кишені величезної фіолетової куртки, яку кілька днів тому знайшла на смітнику, й видобуває звідти пом’яту сигарету. Затягується, зітхає. В очах вивірки немає страху, немає в її очах суму, там чорно, там ніч, затягнена зараз туманом, каламутна, це через біль. Раз-за-разом проїжджають машини, Зетка жестикулює, рухами рук намагається передати інформацію про нещастя, надати усій цій сцені якоїсь подоби гідності. Невідомо, чи водії машин розуміють пантоміму Зетки, на всяк випадок вони ігнорують її, оминаючи широкою дугою, і лише завдяки цьому білочку ще не переїхало на кривавий млинець, хоча не виключено, що так було б навіть краще. Зетка однак має враження, що вона мусить берегти цю малу, мусить урятувати їй… смерть, бо ж не життя, життя швидко витікає через ці темні очиська, через невидимі малі дірочки в рудому носику.

Біля шосе стоїть двоколірний візок Зетки, а на ньому гілки, що їх вона везла додому для опалення, і різноманітне, знайдене в лісі, сміття. Зетка відламує меншу гілочку, потім другу. Бере білку між ці два прутики, пробує підняти. Мала пожвавлюється, хоче гризти деревину. Зетці вдається пересунути її на узбіччя. Вона сідає, опирається об візок, чекає, підставляючи обличчя під лагідне осіннє сонце, під вітер, просякнутий землистим запахом зів’ялого листя й диму. Білочка лежить без руху, дихає, зосереджена вже тільки на одному, як пережити біль, а радше як його не пережити, бо вона вже знає, що те, що болить, це вона сама, що немає іншого виходу, ніж тільки втекти в себе, зіщулитись і розчинитися в цій бездонній ночі, яку кожен, і Зетка теж, має під повіками. Машина за машиною, на узбіччі Зетка, білочка й візок, за ними поле, поле, поле, аж до лісу. “Уже більше не погасаєш”, – говорить Зетка й чекає.

Із білочки помалу виходить будь-який рух, виходять тепло, пульсування й біль. Вона здихає. Зетка думає про біляче небо, про небо жертв автокатастроф, повне роздавлених собак і котів, їжачків, жаб і косуль. Вона знову бере білочку між два патички, цього разу руденька не бореться, й ховає тіло за великим кущем шипшини. Присипає листям, поруч кладе ці свої два прутики, один упоперек іншого. За мить змінює думку й кладе їх паралельно один до одного. Бере дишло візка й відходить, тягнучи за собою свій нікчемний вантаж, свої сумні лісові трофеї: кілька пластикових пляшок із кришечками, заржавілу, але непродірявлену емальовану миску, розтоптані банки з-під пива. Поруч на всій швидкості мчать машини, подеколи сигналячи. На звук клаксона, Зетка відповідає незворушно: “Хуй тобі в сраку”. І далі: повільно, метр за метром мандрує Зетка до міста, додому, де зможе зробити собі гарячий чай, сісти на приступці, спокійно закурити, “як людина”.

Невідомо, чому Зетку звуть Зетка. Зетка сама цього не знає. Може, це скорочення від “злотка”[1], наприклад, “п'ять злоток”, але в такому разі чому воно приклеїлося до Зетки, у якої гроші ніколи не водилися? Мабуть, радше йшлося про останню літеру абетки, “зет”, лишень у формі, що відповідає жіночій статі Зетки. Так би все сходилося, бо Зетка, по суті, була якась така… остання. Уже в початковій школі: не була, щоправда, ані найдурніша, ані найбридкіша, але й без того всі знали, що Зетка – це та, та, та… інакша. Якщо вчитель був виведений з рівноваги чимось, що сталося на перерві або дорогою до школи, або за сніданком, або чимось, що не сталося, але могло статися, або чимось, чого аж ніяк не могло статися і власне тому роз’ятрювало злість, то викликав Зетку до дошки й ставив їй двійку. Зетка спочатку пробувала відповідати на питання, і її відповіді навіть не були дурними, але так якось склалося, що тих її геть недурних відповідей так ніхто ніколи й не почув. Учитель перебивав її на півслові, горлаючи: “Знову неготова! Двійка! Двійка з мінусом!” Тому Зетка врешті перестала пробувати й тільки стояла тихо біля дошки, слухаючи вчителя, який зневажав її в той момент майже так само, як самого себе. “Двійка зі знаком оклику!” Зетка сумирно поверталася на своє місце, уникаючи погляду однокласників, намагаючись не думати про те, хто з хлопців на перерві завершить справу вчителя й наваляє їй або схопить її за цицьки, щоб нинішня зірка класу – Маґда чи Моніка – могла на мить відчути себе жінкою з великої “ж”.

Зетка хоче тепер відігнати ці гнітючі спогади, тому починає посвистувати собі під ніс. Візок трохи скрипить, надаючи ритму імпровізованій пісні Зетки. Угорі вибух крил: це хмара птахів, може, гусей, підірвалася для польоту. Зетка зупиняється й дивиться, як із хаосу поволі формується порядок, “ключ”, як галочка, значок, яким працівниця пошти позначає те місце, де треба поставити свій підпис, коли забираєш посилку. Зетка рідко отримує посилки, але колись одна жінка прислала їй коробку старого одягу та дві шоколадки. Власне тоді Зетка мусила підписатися біля “галочки”. Звісно, вона не могла просто нашкрябати “Зетка”, вона мусила переписати ім’я й прізвище з пом’ятого паспорта, який тримає вдома під стосом старих часописів, а в неї їх ціла колекція: німецькомовні видання “Бурди” з вісімдесятих років, з викрійками, “Світ молоді”, “Пані”, “Твій стиль” і ті, новіші, з іноземними назвами, “Glamour” або “Elle”. З новіших вона вириває сторінки на підпал. Старіших їй жаль.

Після початкової Зетка пішла у профшколу вчитися на швачку, звідти у неї та стара “Бурда”. Однак щось там сталося, в школі, після школи, за школою, в лісочку за школою, щось сталося, що Зетка зараз посвистує голосніше й крокує швидше, і не буде, не буде про це думати. Гуси вже високо, високо. Не чути ані їхніх голосів, ані тріпотіння крил. Здалеку вони виглядають так, ніби пливуть повільно, гідно. Чи бачать вони Зетку? Чи бачать дорогу, вузьку, як чорна тасемка, поміж лісами, поміж полями, яка провадить до будинків, до міста, у якому всі готуються до другої, пообідньої пори дня? Внизу дорога, Зетка і цей її скрипучий візок. Угорі гуси, беззвучні, в густій блакиті жовтневого неба.

Коли Зетку врешті-решт вигнали зі школи, її мати (батько завіявся десь ще перед її народженням) сказала: “Тепер давай собі раду сама”. Зетка ніколи не мала через це претензій. Удома були ще менші діти, а їжа коштує грошей. А ліки? А одяг? А зошити й підручники? Зетка справлялася сама, прибираючи вулиці міста. Вона підмітала тротуари, збирала сміття, а в неділю вранці змивала блювотиння з автобусних зупинок. Отримувала за це зарплату, якої їй вистачало на хліб, китайські бульйончики й дешеве вино. Одягу вона не потребувала, бо після того випадку за школою Зетка вже більше не хотіла бути жінкою й увесь цей цирк із перевдяганням просто перестав її цікавити. Вона носила те, що знайшла або дістала. Жила тут і там, де прийдеться, аж врешті коли померла її мати, а молодші діти почали давати собі раду на інших вулицях, Зетка поселилася знову в прогнилій халупі на околиці міста, де провела усе своє дитинство. Із часом до Зетки приєднався вилинялий чорний пес, великий і неповороткий, а також невелика зграя бездомних котів, які із вдячності за гостину обпісяли, по черзі, вилинялий килимок, стос часописів і ліжко господині. Пес із вдячності лазив за Зеткою як тінь, а Зетка великодушно дозволяла йому це робити, хоча бували в неї й миті роздратування, наприклад тоді, коли їй треба було виполоти клумбу перед міською радою. Бо хто таке бачив, щоб перед резиденцією міського голови (Зетка справді саме так і казала: “резиденція міського голови”) лазило таке вилиняле невідомо-що.

Часом Зетці не хотілося працювати. Тоді вона йшла до лісу збирати гриби або пила вино з хлопцями із будівництва. Вони були часом підсміювалися над нею, питали: “Ну що там, Зетка, як там у твоїх апартаментах?” або “Де твій наречений, Зетка?”, але вона не звертала уваги на цю балаканину, і це швидко минуло. Жоден із них не смів зачіпати Зетку. І справа не в цьому затяганому, безстатевому дранті, яке вона носила, справа навіть не в передчасно постарілому обличчі й абияк зав’язаному аптекарською гумкою волоссі, в якому ніби кури греблися. Справа радше в тому, що Зетка тепер була недоторканна. Усі про це знали, хоча ніхто не зміг би цього пояснити. Отже вони сиділи, влітку в лісі, взимку – в підвалі висотки, попивали вино й курили дешеві міцні сигарети. А потім Зетка поверталася на роботу, перепрошувала, виправдовувалася хворобою і знову протягом якогось часу отримувала зарплату. Аж поки одного разу їй врешті не сказали: досить. “Більше не приходь сюди, будь ласка”. Двійка з мінусом.

Ну й дуже добре. Тепер вона вміє жити з того, що знайшла або нажебракувала. Гроші їй були потрібні виключно на вино. Їжу вона знаходила на смітниках або діставала. Часом заробляла якусь копійчину, продаючи гриби або крадені квіти, тоді якийсь час жила як королева: купувала китайський бульйон або суп “Knorr”, свіжий хліб, вино, сигарети. У гірші часи вони з собакою йшли до продуктового. Коли до магазину наближався хтось, хто скидався на приїжджого, Зетка ввічливо говорила “добрий день”, після чого просила щось для звіриська, люди охочіше подавали на сумні очі пса. Один раз хтось спеціально для них купив пачку собачого корму: цілий пакет сухого коричневого окоту. Вони харчувалися тим окотом кілька днів. А бувало й так, що обоє обжиралися ковбасою.

Пес лазив за нею, як тінь. Коли Зетка йшла пити з хлопцями із будівництва, пес терпляче чекав під висоткою. Лише до лісу вона не дозволяла йому ходити разом із нею. “Іноді людина потребує самотності”, – пояснювала йому, а потім рішуче тупала ногою. Собака бачив, що це не жарти й, підібгавши хвіст, повертався дрімати в затінку великого куща бузку, що ріс перед халупою Зетки. З віком усе простіше було відмовити його від цих прогулянок, він усе охочіше дрімав під бузком, і Зетка добре знала, що якогось дня він і зовсім не підніметься, махне лиш хвостом, ніби скаже: “Йди сама, я почекаю тут”. Зетка знала й те, що коли прийде той день, то повернувшись, вона не застане пса під бузком, бо в тим часом пес піде, щоб спокійно сконати десь, де його труп не буде їй заважати, може, навіть на смітнику.

Але тепер Зетка наближається до міста. Минає бензозаправку. Місто маленьке – власне, це містечко. Тільки оце єдине шосе, яке з одного боку веде до лісу, а з іншого – у великий світ, але Зетка ніколи не заходить на той бік, їй вистачає цього світу, що його вона минає під час своїх щоденних мандрівок. Обабіч шосе хати й продуктові магазини, а далі, ближче до центру – невисокі панельні будинки. Вузькі вулички ведуть вглиб містечка, де поряд з елегантними новими будинками (Зетка каже: “палаци”) збереглися й розвалюхи, серед них і резиденція Зетки.

Тепер вона минула заправку. Навколо все більше людей, вони щось вирішують, кудись рухаються, пішки, на велосипедах, на машинах, хоча тих у машинах Зетка, власне, не вважає людьми, для неї вони – наповнення галасливих бляшаних банок, які її надміру дратують. Іншим же вона говорить “добридень”, “добридень”, “добридень”, бо хоч якісь манери таки треба мати. Скісне сонце гріє їй сильно в спину. Вона зупиняється, щоби зняти фіолетову куртку, кладе її на візок, упоперек усіх тих гілок, які везе невідомо нащо до своєї смердючої розвалюхи. В повітрі пахне паленим. Вона минає свій улюблений продуктовий: хлопці з будівництва п’ють пиво для кондиції, але побачивши Зетку, відвертають погляди. “Що таке?”, – думає Зетка, але без емоцій, вона вже пройшла той етап, коли чимось переймалася.

Тож вона минає продуктовий. В повітрі сильний запах паленого. Ще кількадесят метрів і біля косметичного салону “Гелена” вона поверне праворуч. Поверне праворуч і побачить дві пожежні машини, припарковані впоперек вулиці, поліцейську машину й невеликий натовп. Над головами ґав брудні клуби пари й сірого диму. Зупиниться й усе зрозуміє – не дурна ж вона. Пригадає собі дивні вирази облич хлопців біля продуктового. Залишить візок і повільним кроком піде в бік людей, послухає трохи їхні збуджені голоси, а потім, відчувши, що в їхніх словах для неї немає місця, відійде.

Може, знову повернеться на ту дорогу, що веде до лісу. Всядеться на узбіччі, десь недалеко від смітника. Зніме взуття, щоб дати стопам відпочити. Сидячи так на узбіччі, в кущах шипшини, Зетка не думатиме ані про вогонь, ані про німецькомовні видання журналу “Бурда”, ні про затертий килимок, ані про старі пластикові стільці, які вона колись отримала від однієї жінки, ні про шухляду, заповнену кольоровими нитками й шматками тканин: чорного, як сажа, оксамиту, червоного, як вогонь, шовку, мережива білого, як імла. Не думатиме про пса. Просто сяде, зніме взуття й буде дивитися на свої стопи з потрісканими, як висушена глина, підошвами. Сидітиме, чекаючи на сутінки.

 

Переклад здійснено за виданням Julia Fiedorczuk. Poranek Marii i inne opowiadania. Biuro Literackie, Wrocław 2010.

 

 

 

 



[1] Злотка (Zeta) - розмовний варіант назви польського злотого (Прим. перекл.).

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua