notice
Друкувати

Єнс Мюлінг: Моя російська пригода

З німецької переклала Роксоляна Свято (Четвер, 14 Червня 2012)
 Ніс Леніна

Він увесь – порив уперед. Нога, занесена в кроці, витягнуте підборіддя, та й сам ніс. Цей ніс височіє десять метрів над Бессарабською площею в центрі Києва. Він – із граніту, а належить Владіміру Іллічу Леніну. Революційний орган нюху сміливо стримить уперед.

Що довше на нього дивишся, то важче зрозуміти, звідки дує вітер. Гранітне тіло Леніна опирається чомусь невидимому, його погляд блукає в пошуках горизонту, наче він тужить за якимось противником. Запитуєш себе: а за що досі бореться цей чоловік, чого він прагне після всіх цих років. Повертаєшся в напрямку його погляду, але там – нічого. Час надав цій позі свого сенсу. Тепер вона відображає найсумнішу з усіх історичних доль: чоловік на постаменті назавжди націлив свій погляд у майбутнє, що стало минулим, так ніколи й не бувши теперішнім.

Червоний намет – біля підніжжя пам’ятника. Перед наметом стоїть Вєра Єфімовна, і зараз Вєра Єфімовна цілком у своїй ролі.

«Що тут сталося? Я можу Вам сказати, молодий чоловіче, можу сказати напевне!». Їй вже явно за сімдесят, але її очі блищать, наче в юної піонерки. «Українські фашисти відбили ніс вождеві світового пролетаріату!».

Мій погляд мандрує вздовж пам’ятника – від постаменту до тімені. Ніс Леніна там, де йому і належить бути.

«Нам довелося замінити всю голову! Й ліву руку! Вони напали на нього з молотком! Фашисти!».

Її гнівний монолог непослідовний. Мені знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти хід подій. Минулого літа, десь вісім місяців тому, Леніну відбили ніс. Хто це зробив, я не розумію: Вєра Єфімовна безперестанку повторює лише щось про «фашистів». Тимчасом пам’ятник відреставрували. На кошти київських комуністів, які, крім того, розбили біля Леніна намет. Відтоді Вєра Єфімовна та її товариші охороняють статую цілодобово, позмінно: вночі – чоловіки, вдень – жінки.

Вони беруть у цьому участь добровільно, переважно по троє, як-от сьогодні: двоє інших жінок стоять біля намету.

Ми балакаємо. Жінки показують фотографії пам’ятників Леніна зі всього світу: Гавана, Калькутта, Копенгаґен. Усюди Леніна шанують, і лише в Україні його хочуть позбутися. Навіть у Берліні стоїть Ленін, кажуть жінки. Але фото старе, а я не наважуюся сказати жіночкам, що статую знесли вже багато років тому. Мені їх шкода. Ті дві, що показують мені знімки, ще старші, ніж Вєра Єфімовна. Вони виглядають задоволеними, адже в такому пізньому віці знайшли справу життя. Знайшли її в світі, мало придатному для комуністів.

«Ти один із нас?», – запитують вони. – «Ти наша людина?».

Я не розумію. Вони хихочуть. «НДР чи ФРН?»

Тепер я розумію: «Я виріс у Західній Німеччині».

«Але ж ти за радянську владу?»

Це запитання таке несподіване для мене, що відповідь не відразу приходить у голову. «Я ніколи не жив при радянській владі, – обережно відповідаю я. – Я не можу уявити собі соціалізм».

Вони німо кивають. Тепер уже вони відчувають до мене жаль.

Вєра Єфімовна хапає мене за руку: «Два дев’ять п’ять вісім вісім сім нуль. Мій номер телефону. Подзвони мені. Ми зустрінемось, і я поясню тобі соціалізм».

Після цього вона зникає. Її заміна вже тут. Троє чоловіків заступають на нічну зміну, двоє з них – пенсіонери, третій відчутно молодший і носить потертий офіцерський мундир. Я чую, як він шепочеться з жіночками: німець, цікавиться Леніном, із Заходу. Чоловік підходить до мене зі саркастичною посмішкою на устах. Я ще не встиг із ним не те що почати дискусію, а й навіть привітатися, як він уже починає контрнаступ.

«Отже, ви з тих, які вважають Радянський Союз суцільним злом».

«Я…».

Але це безнадійно. Я не можу його стримати. Ця війна почалася ще до того, як ми обоє народилися, і не в моїх силах її завершити.

«Свобода, ви завжди розказуєте про свободу. Але що це за свобода, яку насильно нав’язують іншим народам?».

Він не чекає на мої відповіді, він їх не потребує, він точно знає їх, ці мої відповіді. Я розкриваю і закриваю рот, наче викинута на берег риба, не здатний перервати його словесний потік. Він зчитує з моїх уст докори, які я ще не сформулював, і все для того, щоби дати їм відсіч зустрічними докорами. Східний Берлін 1953-го? Сербія 1999-го! Будапешт 1956-го? Афганістан 2001-го! Прага 1968-го? Ірак 2003-го! Ми зіткнулися, наче дві імперії. Я – це Захід, Америка, НАТО. Але насамперед я – це буржуазія.

«Звісно, ви радо винищите нас, комуністів. Ви, молодий чоловіче, і не вмієте інакше. Це ваша історична роль, і ви граєте її майже бездоганно. Не розповідайте мені, що це воля українського народу! Ви занадто розумний, щоб не бачити за цим міжнародні маніпуляції  експлуататорів…».

І тільки на цей раз мені вдається вставити відповідь. «Я думаю, комуністів не виберуть, бо вони ніколи не просили вибачення».

«Вибачення?» – з награним здивуванням він підняв одну брову. «За що? Назвіть мені хоч одну провину, за яку потрібно просити вибачення».

«Я не знаю цифр…».

«Одну. Лише одну».

Я розумію, що нічого не зміню. І все ж я кажу, що був у Звіринецьких печерах, і згадую розстріляних священиків. Чому, запитую я, чому?

В нього сухий, противний сміх: «Діалектика, молодий чоловіче. Все дуже просто. Священики стверджують: Бог існує. Більшовики довели: його нема. Ідеалізм проти матеріалізму. Непримиримі твердження. Вижити може тільки одне. Закон історії».

Від його цинізму мені забиває подих: «Розстрілювала не історія,» – протестую я.

«Якраз вона, молодий чоловіче, – сміючись, відповідає він. – І вона й далі буде розстрілювати, подобається вам це чи ні».

Після п’ятнадцяти хвилин я відчуваю, наскільки внутрішньо вичерпаний. Моя концентрація послабилася, а з нею – й моя російська. Я дивлюся на Леніна. Його ліва рука – та, що зігнута, – застигла в жесті промовця: він завжди агітує маси. Але публіка порідшала. Тепер тут можна агітувати лише голубів, горобців і одного шаленого німця.

Двоє стареньких жінок із попередньої зміни з посмішкою стежать за нашою дискусією. Я не певен, що вони усвідомлюють, у чому суть суперечки, і чи вони взагалі щось розуміють. Коли я іду, вони прощаються зі мною, як із родичем. 

Увечері в інтернеті я шукав щось про ніс Леніна. І знайшов відео замаху, зняте влітку минулого року однодумцями. Починається воно з того, що чоловік виходить перед камеру з темної зернистої ночі: ні старий, ні молодий, з коротко стриженим волоссям, хрипким і напористим голосом. «Мене звати Микола Коханівський. Я – український націоналіст. Ми виконаємо указ Президента України про демонтаж пам’яток тоталітарного минулого. Слава Україні!».

Знято. П’ятеро чоловіків розкладають довгу драбину. Противне рипіння і скрип: її верхній кінець впирається Леніну в груди. Коханівський закидає на спину мішок. 28 кроків, і ось він стоїть на рівні очей Леніна: голова в комуніста вдвічі більша, ніж у націоналіста. Коханівський витягує з мішка молоток.

Чіткість зйомки невисока, про процес руйнування можна лише здогадуватися. Летять іскри, удари відлунюють серед ночі, залізом по граніту, знову і знову. Автівки проїжджають повз, пішоходи повертають голови, на ближніх балконах збираються глядачі. Ніхто не ставить запитань, ніхто не втручається. Тільки згодом біля ніг пролетаря з’являються двоє міліціонерів. Знято. Кінець. 

«Ало? Алоооо?»

«Вєра Єфімовна? Добрий день, це….»

«А, мій маленький німець!»

«Так точно. Ви хотіли пояснити мені соціалізм, пам’ятаєте?»

«Я все тобі поясню! Коли зустрінемось?» 

Ми зустрічаємося за декілька днів на набережній, в одному з районів бетонних багатоповерхівок, які я бачив з боку монастирських печер. Мені розповіли, що ця місцевість – квартал радянських бонз, збудований для привілейованих осіб колишньої системи. Це важко собі уявити. Повз вікна автобуса проминали нескінченні ряди однакових будівель, і я не розумів, як хтось міг уважати привілеєм проживання в них. І лише коли я вийшов і пішки рушив до місця нашої зустрічі, то помітив, що зблизька район виглядав не так сумно, як мені здавалося з протилежного берега Дніпра. Однаковими бетонні будівлі здавалися лише на перший погляд. Покоління мешканців за допомогою шматків дерева і скла розбудували справжні зимові сади, прикрасивши фасади мозаїкою в стилі дефіцитарної економіки. Тополі й берези обперізували річку, і навіть зараз, узимку, можна було уявити, яка зелена ця алея влітку. Трохи підключивши фантазію, я зумів майже наяву побачити, як років п’ятдесят тому молодий доцент кафедри марксизму-ленінізму з гордістю отримував ключ від своєї нової квартири в бетонному будинку, як він у перший вечір після роботи пив на балконі пиво і як, погладжуючи живіт своєї вагітної дружини, подумки дякував великому Леніну.

Реальні ж мешканці району, натомість, дивилися на цілком змінену міську перспективу. На протилежному березі Дніпра світилися цибулясті куполи відреставрованих церков, оточених вигадливими віллами нових багатіїв. Вєра Єфімовна ненавиділа Бога, і вона ненавиділа гроші. Тепер же і перше, й друге (та ще й розташовані поряд), спотворювали їй панораму.

«Ти бачив дачу Брежнєва? Наймогутніша людина Радянського Союзу жила в невеликому дерев’яному будиночку! А тепер поглянь на ці палаци: в що ці люди вірять, хто вони такі? Усе своє життя вони палець об палець не вдарили! Вони смітять усюди грошима, й більше нічого!».

Ми сиділи у фойє старого готелю для «інтуристів». Спершу я не зрозумів, чому ми домовилися саме тут. Але за якусь мить я вже здогадався: готельне лобі було, мабуть, одним із тих небагатьох прилюдних місць, де пенсіонери ще могли спокійно посидіти в теплі, не витрачаючи грошей. Готельні працівники ігнорували нас. Вони не звернули на нас увагу навіть тоді, коли Вєра Єфімовна розпакувала принесене з собою печиво і ми почали кришити ним на шкіряну канапу.

Вона підготувалася. Крім печива, вона вийняла зі своєї торби папку. Вона розклала переді мною вирізані із партійних газет статті: «Правда про буржуазію», «Двадцять років економічної руйнації народу», «Чому вони нам брешуть». Поряд вона поклала шість листків, списаних вручну. Це були її тези про соціалізм. Вона зачитувала їх мені: голосно, рішуче. Такою мені й запам’яталася наша розмова: історія життя в перервах між повідомленнями з голосника.

«По-перше! У слов’ян сильніше відчуття спільноти, ніж в інших народів, у них яскраво виражене усвідомлення колективу. Не випадково саме слов’яни заснували Союз Радянських Соціалістичних Республік – СРСР».

Вона народилася наприкінці 1930-х, у маленькому містечку Східної України, оточеному сталеливарними заводами та вугільними шахтами Донбаського басейну. З дитинства вона пам’ятає свою бабусю. Про батьків, натомість, залишилися розмиті спогади, бо в її житті вони не були головними дійовими особами.

«По-друге! Німці подарували світові Маркса й Енгельса, вони сформулювали закони розвитку людського суспільства. Слов’яни ж подарували світові Леніна й Сталіна, які втілили ідею соціалізму в життя».

Її дитинство скінчилося рано. Коли прийшли німці, чоловіків із її міста позабирали на війну, а жінок із дітьми евакуювали в Казахстан. Після війни вони повернулися додому, але їхніх будинків уже не було. Вєра Єфімовна більше ніколи не бачила свого батька. Зі всієї їхньої вулиці з фронту повернувся один-єдиний чоловік. Його дружина була неймовірно щаслива: вона пішла в гастроном і витратила там усі свої гроші. Після цього вона скликала всіх дітей-сиріт вулиці. «Діти, – кричала вона, – погляньте. Я щось вам покажу! Це називається торт! Таке ми їли перед війною!».

«По-третє! У тридцяті капіталістам була потрібна війна. Гітлер стер усю Європу на порох. І лише СРСР розгромив фашистську Німеччину».

Декілька років по війні сусідка показала їй альбом зі старими малюнками. Це були російські класики: Рєпін, Левітан, Куїнджі, Суріков. Вєра Єфімовна дивилася на малюнки. Їй було одинадцять, дитинство вже минуло, але вона відкрила любов свого життя – картини.

Через кілька років помер Сталін. Вєра Єфімовна сіла на найближчий поїзд до Москви. Вона не встигла на траурну демонстрацію, але побачила Сталіна в мавзолеї: відразу за Леніним. Вона плакала, як ніколи досі.

«По-четверте! До Жовтневої революції Росія була неписьменною аграрною державою. Моя бабуся була звичайною селянкою, вона не вміла ні читати, ні писати. Я, її онучка, вже маю два дипломи про вищу освіту».

В українському провінційному училищі вона пішла на хімію: не через уподобання, а керуючись здоровим глуздом. Щодня вона втуплювалася в таблицю елементів. Ночі ж віддавала картинам. Вона читала все, що було в місцевій бібліотеці. Після малярства вона відкрила для себе фотографію, а після фотографії – кінематограф. Отримавши диплом хіміка, вона подала заяву в московський кіноінститут. Сотні кандидатів змагалися за навчальне місце. На вступному іспиті треба було витягувати з колоди малюнки, і хто не міг назвати картини – пролітав. Вєра Єфімовна відповідала без вагань: Рєпін, Левітан, Куїнджі, Суріков. Її прийняли. Вона стала операторкою.

«По-п’яте! Зі всіх мистецтв кіно – найважливіше. Так сказав Ленін. Чарлі Чаплін вивів маленьку людину на екран, але тільки СРСР подарував світові режисерів, які зробили із пролетаря героя: Ейзенштейн! Пудовкін! Довженко!».

Після навчання її відправили назад в Україну, в Київ. Вона отримала роботу на кіностудії Довженка, названу в честь найбільшого режисера перших радянських років. На території студії росла яблуня, яку Олександр Довженко сам посадив. Коли Вєра Єфімовна сіла під цим деревом, в неї защеміло серце. Ось сидить вона, онука неосвіченої селянки, і пожинає плоди революції.

«По-шосте! Не капіталістичні країни, а саме СРСР відправили в космос першу людину: Юрій Гагарін, виходець із селянської родини».

Роки минали. Вєра Єфімовна була вже не молодою, але й не старою, і ось люди в Києві почали шепотітися. Хтось казав, що бачив дим, жовті хмари над міським пляжем. Іще хтось чув про пожежників у лікарнях, які були при смерті. Родичі однієї знайомої вже полетіли на південь. А ще один розповідав, що знав людей із партії, які все заперечували. А якщо вони все заперечували, то це означало, що це таки правда. Нонсенс, казала Вєра Єфімовна, яка сама була в партії й нічого не знала: якби це було правдою, вони б відмовилися від травневого параду!

Але парад відбувся. І, як і кожного року, 1 травня 1986-го Вєра Єфімовна несла великий плакат із зображенням Леніна, в той час, як за якусь сотню кілометрів звідти горіла електростанція: атомна електростанція імені Леніна в місті Чорнобиль.

«По-сьоме! Коли електростанція вибухнула, ми всі були разом, як на війні. Відразу знайшлися герої, які добровільно вирушили на палаючий реактор, аби запобігти найгіршому. Радянський Союз урятував світ від катастрофи».

Два роки потому Вєра Єфімовна їздила в Чорнобиль. Упродовж чотирьох місяців вона тягала свою камеру зоною відчуження, що була довкола реактора, знімаючи документальний фільм. Відтоді минуло вже два десятиліття, але ті картини закарбувалися їй у пам’яті. Коли вона розповідала про зйомки, то пальцями правої руки знову і знову показувала коло, ніби відображаючи невидимий об’єктив, що рухався уявним краєвидом.

«Близький план. Колючий дріт. А на дроті – краплі дощу. Вони відриваються і падають донизу, наче сльози. Загальна панорама. За колючим дротом – покинуте місто атомників. Художнє полотно! Весь кінозал реве!».

Багато що після Чорнобиля вже було не так, як перед Чорнобилем, тож документальний фільм назвали «Поріг»[1]. А коли він вийшов на екрани, назва несподівано звучала вже так, ніби на увазі мали зовсім інший поріг – той, перед яким, затамувавши подих, стояла вся країна. Те, що стояло за цим порогом, було для Вєри Єфімовни страшніше за Чорнобиль. Це була найбільша з можливих катастроф світової історії: Радянський Союз розпався, його ядро вибухнуло, і в неконтрольованій ланцюговій реакції країна почала розщеплюватися.

Вєра Єфімовна безсило спостерігала за тим, як руйнувався її світ. Радянське царство розпадалося, одна по одній союзні республіки починали йти власними шляхами, насамкінець і Україна. Європейські держави-сателіти Москви вийшли на інші орбіти. Несподівано навіть німці відвернулися від Маркса. Трохи згодом почалася війна в Югославії, й коли НАТО кидало бомби на Бєлґрад, сербський посол у Києві давав плутану прес-конференцію. Вєра Єфімовна знімала її для телебачення. І його застереження закарбувалися їй у пам’яті.

«По-восьме! Нині в Європі постає новий фашизм під проводом США та Євросоюзу. Після Югославії наступну війну буржуазія спрямує проти України. Перша бомба НАТО впаде на Київське водосховище, і половину міста затопить».

Темна, незрозуміла буря розхитала світ Вєри Єфімовни. За найкоротший термін зникло все, що створив Ленін. Лише сам Ленін досі стоїть на Бессарабській площі. Хоча й це вже не було беззаперечним, адже багато інших пам’ятників Леніну після Незалежності демонтували. Врешті десь рік тому політики запропонували всіх Ленінів, що залишилися, перенести на острів посеред Дніпра, створивши там «Парк радянської епохи» – такий собі туристичний атракціон. Вєра Єфімовна вважала цю пропозицію обурливою. І коли незадовго після цього націоналісти прийшли зі своїми ковальськими молотами, вона була майже вдячна їм за те, що могла щодня стояти біля червоного намету й пояснювати людям, чому Ленін має стояти в центрі, а не в якомусь парку розваг.

«По-дев’яте! Я ненавиджу буржуазію. Я не хочу жити під правлінням буржуазії: це крок у минуле. Це десь так, якби завтра несподівано знову проголосили феодалізм».

Одного дня біля пам’ятника Леніну з’явилася телевізійна група. У Вєри Єфімовни брали інтерв’ю для телебачення. «Яка Ваша найбільша мрія?» – запитали її журналісти.

«Я мрію про те, – відповіла вона, – щоб можна було прийти на вокзал і купити квиток у Радянський Союз».

Наступного дня незнайома жінка запросила її в автобус. «Це ж ви вчора виступали на телебаченні?». Вєра Єфімовна гордо кивнула. Те, що трапилося потім, вона не може спокійно сприймати й досі, і навіть не здатна висловити свої думки. Вона мовчки простягає мені фото. На ньому – її обличчя. Я не відразу його впізнав, бо за чималими синцями його майже не видно: жінка в автобусі не була прихильницею Радянського Союзу.

«По-десяте! Звісно, були помилки, були прорахунки. Тільки той, хто нічого не робить, не помиляється: це ще Ленін казав. Нам довелося будувати комунізм із нуля. Ніхто не показував нам шлях, ми були перші, що на нього ступили. Ми були, наче Гагарін у космосі».

Вєра Єфімовна закрила свою папку. Декілька секунд вона мовчки дивилася на мене.

«Запитання?»

Її довгий монолог я слухав мовчки. А всі ті запитання, що виникали в моїй голові, в несподіваній тиші готельного лобі раптом здалися несуттєвими. Двоє молодих дівчат із рецепції здивовано поглядали на нас. Я бачив, як упродовж її розповіді вони не раз нажахано підіймали погляди. Але за якийсь час вони вже звикли до нетипової риторики і знову повернулися до полірування своїх нігтів. Тепер їхні погляди промовляли інше: «Бідний хлопець, і як ти тільки потрапив до рук цієї божевільної?». Я відвів погляд. Вєра Єфімовна і я хотіли жити в різних світах. Але хоч як мене дратував її світогляд, я не міг вважати цю жіночку несимпатичною.

«Вєро Єфімовно, ви казали про помилки і прорахунки, – врешті мовив я. – Які це були помилки?»

Лише після розмови мені стало зрозуміло, що Вєра Єфімовна зрозуміла моє запитання не так. Я мав на увазі розстріляних священиків, табори, показові судові процеси, депортації. Вона, натомість, думала про те, чому її світ розпався.

«Радянська влада була занадто гарною для людей, – сказала вона. – Вона була надто м’якою, надто поблажливою». Вєра Єфімовна гнівно звузила очі й вимовляла слова жорстко – немов хотіла компенсувати всю м’якість минулого. «Ми не були достатньо суворими до своїх ворогів. Це й була наша помилка». 

Чоловік, на совісті якого був ніс Леніна, своїми великими долонями мало не розчавив мені пальці. Я зустрів Миколу Коханівського в кафе у центрі міста: один київський журналіст дав мені його номер. По телефону ми не змогли порозумітися: я погано розумів його українську, а він не хотів спілкуватися російською. Проте якось нам вдалося домовитися. На зустріч він привів свого юриста – в ролі перекладача. Спершу я сприйняв його відмову говорити російською за політичне дивацтво: обидві мови звучали подібно, майже кожен українець розуміє російську, а більшість людей виросли двомовними. Та коли після кількох перших речень Коханівський нарешті перейшов на російську (бо цей обтяжливий двосторонній переклад таки сповільнював його мовлення), я зрозумів, що він і справді погано володів нею. Він рідко спілкувався російською, та й не хотів. Для нього це була «мова завойовника».

Але він не походив, усупереч логіці місцевої політичної географії, із Західної України. Він виріс у маленькому південно-східному містечку, неподалік Чорного моря. «Козацькі землі,» – сказав він. Ці слова він промовив ніжно, і його холеричний вираз обличчя на якусь мить змінився на інший, м’якший.

Та і найменший слід цього чоловіка зник, коли Коханівський почав розповідати свою родинну історію. Він говорив про своїх дідуся з бабусею, котрі після Жовтневої революції воювали проти більшовиків (як і багато хто із тих місць, де новий режим утверджував свою владу довго й насильно). Навіть у тридцятих мир в Україні був для Сталіна під знаком запитання. І коли його примусова колективізація сільського господарства викликала черговий спротив, він вирішив зламати селянську непокору через штучний Голодомор. Це відбувалося також і в інших частинах Радянського Союзу, але ніде селянам не довелося так скрутно, як в Україні. Загинули мільйони людей (дехто стверджує, що й десятки мільйонів). Ніхто не знає напевне, адже в багатьох регіонах не залишилося майже нікого, хто міг би порахувати померлих.

Також і в родині Коханівського ніхто не знав точної кількості жертв. Дядько помер від голоду ще немовлям, чотирьох дідових братів вислали в табори. Це були ті випадки, яким Коханівський знайшов документальне підтвердження в архівах. Інші ж члени родини залишилися лише в спогадах родичів. Їхні історії передавали від покоління до покоління, так само, як і речення Леніна, яке Коханівський почув від свого батька: «Хлібна монополія в руках робітничої держави є могутнішим інструментом, аніж гільйотина».

Коханівський дав реченню відзвучати, а тоді несподівано нахилився вперед, аж я відчув його подих на своєму обличчі: «Це була Ленінова ідея виморити українців голодом. Втілив її вже Сталін, після його смерті, але план був Леніна. А вони хочуть віддати мене під суд! Мене! Це Леніна треба під суд!».

Тепер Коханівський уже півроку чекав на свій процес. Слідство тягнулося, прокурор іще перевіряв докази, а саме – уламки Ленінового носа. Коханівському закидали «хуліганство», яке в українському законодавстві визначають як «немотивоване правопорушення». Коханівський не приймає цього звинувачення. Він відстукував свої аргументи долонею по поверхні стола: «Мої дії (баммм!) є більш ніж (баммм!) мотивованими (баммм!)».

Свій замах він не вважав злочином. Він апелював до «указу про демонтаж пам’яток тоталітарного минулого», виданого Віктором Ющенком – президентом, який прийшов до влади 2005 року внаслідок Помаранчевої революції. Ющенко багато що хотів змінити в Україні, також і щодо Леніна. Та його розпорядження було сформульовано настільки нечітко, що відповідальним установам не становило труднощів його проігнорувати. Небагато втілилося і з його інших революційних обіцянок, тому невдовзі українці вже не вибрали його на новий термін.

«Проте його указ і досі має силу!», – кричав Коханівський, а його долоня відстукувала своє: «Баммм!». «І якщо ніхто його не виконує, то я виконаю його сам!».

Він довго планував свій замах. Спершу вправлявся на маленьких пам’ятниках, аби в потрібну мить знати, що тут і як. «Граніт важко розбивати. Потрібно знати, де найчутливіші місця. Потрібно бити по носі!».

Саркастична посмішка осяяла його обличчя, і не вперше за час нашої розмови я відчув до цього розлюченого чоловіка щось схоже на симпатію. В найкращі із моментів він справляв враження особи, що просто не може змиритися з несправедливістю. І доки він реалізує свою помсту лише на пам’ятниках, він принаймні не звертає її проти людей (на що він, поза сумнівом, був спроможний).

У найгірші з митей Коханівський мав вигляд заручника минулого, яке він хотів зруйнувати. Цілі дві години я слухав його твердження, що починалися з обґрунтованої люті, але потім безнадійно грузнули в теоріях змови. Провина за всі пережиті Україною страждання лежала, на думку Коханівського, на Росії, й спокутувати її можна було тільки через нові страждання. Потрібно вразити росіян туди, де їм найбільше болить, потрібно зруйнувати їхню історію: пам’ятник за пам’ятником, ніс за носом.

«Тепер вони вже хочуть збудувати для Леніна цілий парк,» – важко зітхнув Коханівський. Це було майже наприкінці нашої розмови. «Як на мене, будуйте парк. Але не в Києві! В усій Україні є лише одне-єдине місце, де я залишу Леніна в спокої».

Я звернув до нього запитальний погляд.

Він підняв долоню.

«Чорнобиль!».

Баммм!

Спаситель Чорнобиля

Я вирушив із самого ранку, назустріч снігові та світанню, аж доки дорогу мені не перегородив шлагбаум. З моїми документами було все гаразд: шлагбаум піднявся вгору, як палець. Палець, що вказував на безхмарне небо.

Одного разу я наклав на мапу циркуль. Утворене коло відділило від решти світу 4300 квадратних кілометрів. Концетричні кола з колючого дроту і донині впорядковують нейтральну територію (Зону): тридцятикілометрова зона, десятикілометрова зона, зона реактора. По центру стоїть саркофаг. Тут закопано триста тисяч кубічних метрів залізобетону. Аварія на четвертому блоці Чорнобильської атомної електростанції ім. Леніна сталася 26 квітня 1986 року о 01:23. Причина аварії: людський фактор. Вентиляційна труба, посмугована червоно-білим, стирчала із забетонованої електростанції, наче отруєний цукровий льодяник. Я бачив знімки 1986 року: пожежник, який підняв на вершині вентиляційної труби радянський прапор, – останній героїчний подвиг на честь приреченої на смерть країни. В Києві я спробував знайти того чоловіка, але його колега з бригади стомлено похитав головою: «Він помер. Нас було п’ятеро, і всі вже померли. Я вже також майже мертвий».

Я їхав вздовж річки Прип’ять, яка постачала холодну воду на реактор. Через чотири кілометри доїхав до однойменного міста-привида Прип’ять, збудованого 1970 року для атомників. Однієї квітневої ночі кількість мешканців у ньому впала від п’ятдесяти тисяч до нуля.

Дороги вкривав суцільний сніг. Налякана косуля проскакала через центральну міську площу, коли я наблизився. Копитами об асфальт вона відстукала декілька неритмічних тактів, а потім знову запанувала тиша. Сніг, бетон, тиша – і більше нічого.

Я довго ходив осиротілою будівлею школи. Заходив у класні приміщення, і здавалося, що за мною стежать, хоча на шкільних лавах уже декілька десятиліть ніхто не сидів. Вітром крізь розбиті віконні шибки задувало сніг. Бур’ян пустив корені в тріщинах паркету. Паростки молодих беріз і тополь терпляче продавлювали суцільну дерев’яну дошку, аж доки не підважили її. А розкриті підручники тим часом розповідали випадкові історії: «Якщо друг із іншої країни захоче дізнатися щось про Володимира Ілліча Леніна, що ти йому розкажеш? – Мир для всього світу! – За ті вісім років, які Фридрих Шиллер провів у військовій школі, він зненавидів деспотію. – Все найкраще – дітям: це в нашій країні закон».

В одній із кімнат усю підлогу вкривали зужиті протигази. Їхні риб’ячі очі сліпо втупилися в пустоту. Їхні хоботи скрипіли під моїми ногами.

Ленін був усюди. Його шахраювата цапина борідка прикрашала стіннівки, бюсти, портрети, книжкові палітурки. Двічі я прочитав його прізвище на табличках із назвами вулиць, одного разу – на фасаді поліклініки, незліченну кількість разів – на адміністративних будівлях реактора, названого на його честь. А сніжно-білий пам’ятник Леніну я вперше побачив, щойно опинившись просто перед ним: він причаївся в снігу, немов хамелеон між камінням.

І лише після кількох годин враженого блукання я зрозумів, у чому справжній чар цього осиротілого краєвиду: його пустка подвійна. Тут немає не лише людей. Тут нема ще й усього того, що сталося після 1986-го. Один несподіваний «клац» завершив усю тутешню історію. Тут не було поступової перебудови, як по інший бік колючого дроту. Я спробував уявити Київ, подумки прибравши з нього все, що мало б зникнути після атомної катастрофи. Це місце не було б таким, як Прип’ять. У Києві залишилися б сміття, реклама, сяйво пластикових упаковок із-під йогурту, шурхіт плакатів, лишилися б антагонізми, банальності, безглуздий надмір речей і образів, можливий лише в суспільстві споживання. Зона – інша. Вона – зі суцільного злитка. В ній усе взаємодоповнюване, навіть найбанальніші рештки є тут частиною соціалістичного цілого. І хоча її бетонні фасади кришаться, моторошним чином вона здається краще збереженою, ніж територія довкола. Я знайшов його, цей «парк радянської епохи», який хотіли збудувати в Києві. 

За п’ятнадцять кілометрів від реактора, між другим і третім колом із колючого дроту, розташоване місто Чорнобиль. Його можна б і не помітити, якби не церква. Її свіжо побілені стіни затьмарювали сіризну довколишнього розпаду.

«У вас нема при собі лічильника Ґейґера?»

Отець Ніколай, бородатий чоловік шістдесяти років, запитально поглянув на мене.

«Ні».

«Це добре. Він вам не потрібен. У церкві він не спрацює».

Тепер запитання було в моєму погляді.

«Це дім Господа. Радіація сюди не проникає».

І, як виявилося, це було лиш одне із багатьох див.

Отець Ніколай витягнув брязкітливу в’язанку ключів зі складок своєї ряси і відімкнув двері до церкви. Ми зайшли в зону Зони. Мій недовірливий погляд блукав настельними фресками, золотими окладами вівтаря, іконами. Просто над нашими головами висіла величезна люстра, яка миготливо засяяла, коли отець Ніколай увімкнув світло. Її сяйво заповнило простір, прогнавши і   найменшу тінь катастрофи. Десь іззовні мав бути реактор, та несподівано почало здаватися, наче це сотні світлових років звідси.

«Отож,» – почав отець Ніколай. Він говорив уривчасто, його речення часто починалися з кінця, ніби він навчився розмовляти лише в дорослому віці. За вікнами сутеніло, коли він приступив до своєї історії. І лише тоді, коли отець Ніколай віз мене своєю машиною назад до кордону Зони, його розповідь поволі наблизилася до початку.

«Отож. Все було ось як».

Отець Ніколай, коли це сталося, ще не був отцем Ніколаєм. Та й Зона ще не була Зоною. Чорнобиль називали Чорнобилем, але на увазі мали місто, а не катастрофу. Бога звали Богом, але ліпше було не називати його на ім’я.

На атомних електростанціях проводять розщеплення: вони для цього й призначені. Але саме ця, в чиїй тіні отець Ніколай виростав, розщепила все: життєві шляхи, сім’ї, імена й час. Лише після цього люди дізналися, що існувало Досі.

Отця Ніколая, коли це сталося, звали Ніколаєм Якушиним, він працював на комбінаті сільськогосподарської техніки, був інженером. Інженер знав, як функціонує атомна електростанція. Священик знав, як функціонує душа. А отець Ніколай знав і перше, й друге. Також він знав, що атомна електростанція не має душі: «А як могло бути інакше, якщо її будували без душі?».

Долонею отець Ніколай гримнув по керму свого «опеля» 94-го року випуску. «Опель» був старенький, але він витримав. Чому? Тому що німці будували його з душею. «Ми, – мовив отець Ніколай, вказуючи на те, що було за вікном машини: на димарі та електроопори, а також на металеві балки й рештки радянського минулого, – ми будували сімдесят років, будували й будували. Але робили все це без душі».

Якушини були священичим родом. Прадід Ніколая служив у церкві святого Іллі, дід також. А потім прийшли більшовики. Вони загупали в церковні двері й закричали: «Харе молитися, попе, в людини немає душі». Дід не погодився: «Та ні, – сказав він,  – людина має душу, й ця душа безсмертна». Більшовики ув’язнили діда. Коли його звільнили, він був уже старим. Йому пощастило: він помер досить рано й таким чином уникнув сталінського терору, який не пережив ніхто із кліриків. Син дідуся, батько Ніколая Якушина, не був священиком. Часи були не ті.

І все ж Ніколая охрестили, потай, вдома, як і більшість православних. Хто зважувався хрестити своїх дітей у церкві, мав зважати, що на роботі будуть проблеми. Коли народився Ніколай, невдовзі після завершення війни, Божий дім і так було зачинено, а місцевий колгосп використовував приміщення як комору. Такою Ніколай уперше побачив церкву своїх батьків: від підлоги до купола заповнену пшеницею. На стелі збляк переслідуваний Христос. Він здіймав на куполі руки не так у жесті благословення, як оборони.

Містечко Чорнобиль старе, навіть древнє, хоч і не виглядає таким: від часу заснування не залишилося жодної будівлі. Спершу містом пройшлися монголи, потім були литовці, поляки, більшовики і врешті німці. Нині між суцільними панельними домами стоять лише декілька дерев’яних будиночків, жодному з яких не більше, ніж двісті років. Утім, Чорнобиль заснували водночас із Києвом, і коли 988 року князь Володимир хрестив своїх підданих, чорнобильці були серед перших християн слов’янського світу.

Для кого це минуле було живим і в період радянського cп’яніння майбутнім, того не мало здивувати й те, що тут, у Чорнобилі, тисячу років після хрещення слов’ян, час мав добігти свого кінця, як і сказано в Одкровенні: «І засурмив третій Ангел, і впала з неба велика зоря, що палала, мовби світильник, і рухнула на третину рік та на джерела води. Ймення цій зорі “Полин”, і третина води стала, як полин, і багато людей померло від води, тому що вона стала гіркою»[1].

Це сказано в Йоана, розділ 8, вірші 10 та 11. Втім, українською полин має іншу назву – чорнобиль.

Це був сірий день, останній перед Великим постом. Ніколай Якушин ішов до крамниці: хотів купити рибу до пісного столу. Він побачив, як із Києва до електростанції вишикувалася автоколона. Там були солдати, пожежники, лікарі: всі в протигазах. Місцеві ставили запитання. Але ніхто не давав відповідей. «Тренування», – подумав Ніколай Якушин. Це, мабуть, тренування. З електростанції валив дим.

У великодній понеділок, через дев’ять днів після аварії, Чорнобиль евакуювали. «Це лише тимчасово,» – казали людям. Ніхто не вірив. Старих доводилося запихати в автобуси силою. Де ця радіація, запитували вони, про що ви кажете, ми нічого не бачимо!

Солдати замикали будинки. Вони запечатали й церкву. Тиша вкрила Чорнобиль. Христос розпростер свої збляклі руки над осиротілим церковним кораблем, а між дошками в підлозі шаруділи миші в пошуках решток зерна. Вітер виносив зерно крізь розбиті вікна, вівтар обріс бур’яном.

Одного дня прийшли мародери. В пошуках старого металу вони їхали по Зоні, вламуючись у покинуті будинки. Прив’язали стальний трос до опечатаних дверей церкви і потягнули його трактором. Трос обірвався. Його обірваний кінець пролетів повітрям: він шукав ціль і знайшов грішника. Один із мародерів упав від удару просто в обличчя, інші – втекли. Кожен у Зоні знає цю історію Божої помсти.

Ніколая Якушина з родиною виселили до Києва. Час від часу він повертався в рідне місто, зупинявся перед церквою і плакав. Металева баня дзвіниці розкололася й скрипіла на вітрі. Стіни почали кришитися. Вепри розрили церковний двір, зі збезчещеної землі зловісно стирчали могильні хрести.

Одного дня Ніколай Якушин не витримав. Він прийшов у резиденцію київського єпископа і не зрушив із місця, доки церковне духовенство не погодилося його вислухати. «Церква моїх батьків занепадає, – сказав він. –Церкві потрібен священик». Духовенство притихло. Через місяць вони покликали Ніколая. «Ми шукали, – сказали вони, – ніхто туди не хоче. Стань священиком, але ж ти в Зону також не захочеш».

Так Ніколай Якушин і став отцем Ніколаєм.

Відтоді минуло вже десять років. Певний час його старе життя доповнювало нове. Інженер знає, як облаштувати дім, в тому числі, й Божий дім. Отець Ніколай звів риштування. Перед тим, як піднятися на дах церкви, він перехрестився. Баню він встановлював сам. Сам покрив стіни штукатуркою і замінив вікна, виполов бур’ян і підмалював збляклому Христу руки.

Коли все було готово, отець Ніколай поставив велику ікону перед вівтарною стіною. Ікона була з Києва. Її намалював один із тих ліквідаторів, які після аварії пройшли крізь розплавлений реактор. Чоловікові уві сні явився Спаситель: Христос ходив по хмарі, хмара висіла над електростанцією, зоря на ім’я Полин упала з неба, і в її світлі зібралися померлі Зони й ті, хто вижив.

Чоловік намалював свій сон. Отець Ніколай показав мені ікону. Вона виявилася не ортодоксальною. Іконопис не передбачає людей, тим паче, в уніформах пожежників (що вже казати про людей у протигазах). Утім, ікона отримала церковне благословення: Митрополит Київський особисто освятив «Спаса Чорнобильського». Ще коли він промовляв свої молитви, сталося перше диво: повз образ пролетів голуб, ледь черкнувши Спаса крилом. І коли трохи згодом ікону окропили святою водою, веселка увінчала її куполом, немовби вінцем. І так тривало й далі: диво за дивом. Отець Ніколай зібрав десятки свідчень. Коли ікону везли дощовим містом – небо прояснилося. Коли її поставили в церкві – над банею засяяла веселка. Коли паралізована жінка, в якої з дитячих років не працювала рука, клякнула й почала молитися перед іконою, її пальці раптом заворушилися.

2._Erlser_von_Tschernobyl                                 Фото надане Єнсом Мюлінгом

Отець Ніколай мандрував з іконою через пів України – від Чорного моря до Чорнобиля: тим самим шляхом, яким колись пройшов слов’янський апостол Андрій.

Ікона потверджувала свою чудотворність. Вона допомагала людям, а люди із вдячності допомагали отцеві Ніколаю. За гроші, які йому давали в пожертву, він відновив свою церкву.

Коли церква була готова, почали приходити люди. Спершу з цікавості, каже отець Ніколай, а не тому, що вірили. Це були старші люди, які повернулися в Зону, щоб жити в своїх покинутих селах, люди, які не вірили в радіацію або ж були надто старими, щоб її боятися. Приходили сторожі, яких поставили охороняти кордони Зони. Приходили атомники, котрі обслуговували зруйновану електростанцію.

Всі запитували: «Батюшка, а що ти тут робиш?»

«Я будую дім, – відповідав отець Ніколай, – дім для Господа. Щоб він міг повернутися в Чорнобиль».

І подивіться: Бог повернувся.

«Коли хтось потрапляє в Зону, – каже отець Ніколай, – він опиняється на межі смерті. Цій людині страшно. Вона роздумує над смертю, над тим, що буде після неї, про вічність. Так Бог приходить у її життя. По людях Зони ззовні видно, як це відбувається».

Скоро люди, які навідували отця Ніколая в церкві, почали ставити запитання. Що з нами буде, батюшка? Чому все це сталося? Це Бог нас покарав? Він нам простить? А правда, що коли ми помремо, наші душі житимуть далі?

«У всій Зоні, – каже отець Ніколай, – немає нікого, хто б не вірив».

Вочевидь, він не помиляється, адже знає їх усіх – і тих, хто повернувся, і сторожів, і працівників електростанції. І отець Ніколай знає, що, з певної точки зору, вони краще живуть, аніж люди поза Зоною. В багатьох із тих, хто виїхав, а тепер живе в Києві або ще десь в Україні, хвороби, яким науковці ще не придумали назви. Стрес, кажуть тоді медики. Стрес, пов’язаний із міграцією. чорнобильський стрес. Багато хто помер через цей стрес, через сердечні, легеневі історії, хвороби крові та голови.

«У нас же, – каже отець Ніколай, – у нас у Зоні міцне здоров’я, слава Всевишньому. Старі люди вмирають у покинутих селах, але вони вмирають від старечої немочі, а не від хвороб».

При цьому, вони навіть тутешню воду п’ють. Отець Ніколай кивнув із вікна автівки: біля дороги вималювалася засніжена льодяна поверхня Прип’яті. Річка протікає біля електростанції. Вода в ній гірка. «Ми освячуємо її, – каже отець Ніколай, – а вже тоді п’ємо». Він перехрестив повітря над Прип’яттю: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

«Треба вірити. Хто вірить – тому нічого не буде».

Раз на рік, на Великдень, Зону відкривають, і тоді сюди приїздять ті, хто вижив, і плачуть за своїми померлими. Багато хто тоді навідується в церкву. Це найбільше свято для отця Ніколая. Щороку в день Воскресіння він співає православну Великодню літургію: «Христос воскрес із мертвих. Смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував».

Цілу ніч і аж до світанку, або ж незадовго до нього, відповідно до церковного календаря, відзначають роковини катастрофи. Щороку 26 квітня о 1:23 отець Ніколай дзвонить у траурні дзвони в церковному подвір’ї: один удар дзвону за кожен рік, що минув.

Науковці кажуть, що має пройти двадцять тисяч років, щоб люди могли повернутися в Зону. 

Отець Ніколай висадив мене біля шлагбаума. В автобусі, повному туристів, я поїхав назад до Києва. Вони приїхали з Америки, Австралії, Англії, в більшості – молоді мандрівники. Вони провели день у Чорнобилі, і мало який київський турист уникнув цієї екскурсії. З ними сидів український екскурсовод і розповідав страшилки, щоразу з однаковими акцентами: Чорнобиль не випромінює стільки радіації, як усі думають; справді потужна радіація підстерігає десь інде.

«А ви знаєте, яке найнебезпечніше місце в усьому Києві?»

Емфатична пауза. Хитання головою.

«Пам’ятник Леніна».

Емфатична пауза. Запитальні погляди.

«З граніту! Ніщо не акумулює радіацію краще! Від нього йде таке випромінювання, як і в перший день!».

Коли ми вночі приїхали до Києва, всі як один із групи побігли до пам’ятника. Щедрі фотознімки посипалися на Леніна та його комуністичну сторожу. Червоний намет здавався порожнім, але раптом ізсередини роз’їхалася блискавка, і заспаний пенсіонер роздратовано закліпав очима назустріч несподіваним фотоспалахам. За декілька секунд він, лаючись, поліз назад.

Ще довго потому, як туристи зникли, я стояв і придивлявся до засніженого намету. Якась непояснима повага до його мешканців несподівано огорнула мене: повага до їхньої впертості, небажання змінюватися і, зрештою, до їхнього захвату перед провальним суспільним експериментом. Я обернувся. На вулиці не було людей, світилися лише поодинокі вікна довколишніх будинків. Серед людей, які жили за цими вікнами, багато хто мав ту ж мрію, яку Вєра Єфімовна та її товариші охороняли до нині. Про що мріяли ці люди за вікнами зараз? Чи вони взагалі про щось досі мріяли? Я цього не знав. Я вирушив у дорогу, щоб це з’ясувати.

Ленін височів над наметом, наче кам’яний тотем, язичницький бог, ідол секти. Все ще було декілька послідовників, які зчитували з його уст обіцянку кращого світу – не потойбіч, а тут, на землі. Вони снили давнім сном, навіть якщо цей сон був нічним жахіттям, сповненим крові, й костей, і страждань. Вони принесли занадто велику жертву цій мрії, вони зайшли надто далеко, щоб тепер кудись звертати.

Що далі вони заходили в суспільний офсайд, тим принциповішими ставали їхні переконання. Вони були немов старовіри. Одного дня вони втечуть у Сибір і візьмуть із собою свого Леніна. Колись, може, за триста років, якийсь німецький журналіст натрапить на їхній слід і вирушить у мандрівку Росією, щоб у глибинах тайги відшукати сліди останнього комуніста. 

День перед моїм від’їздом я повернувся до Дніпра. Це був сонячний день – перший такий від часу мого прибуття до Києва. Сонячні відблиски витанцьовували по крихкій льодяній кірці замерзлої ріки, що простяглася і на сушу.

Перед тим, як побачити, я їх почув. Бризки води, чуттєве сопіння. Лиш один кущ відділяв мене від звуків. Коли я обійшов його, то опинився надто близько до оголених, щоб їх обминути. Вони були старі: купальники й плавки зісковзували з їхньої стомленої шкіри. Але очі в них сяяли. Троє чоловіків і чотири жінки стояли біля ополонки, з якої вихлюпувалася чорна річкова вода, п’ята в ній плюскалася. По пояс у воді, вона, сопучи, занурилася й поплила до задньої стінки льодяного басейну, потім повернула назад і врешті вилізла на землю. Вона з шумом обтрушувалася, краплі води розліталися від її почервонілої шкіри. Мені спало на думку, що насправді насичену історією дніпровську воду я вперше побачив на тілі цієї жінки: досі нас розділяв шар льоду.

Я відчув тут якісь релігійні мотиви. Та коли запитав про це, всі засміялися.

«Релігійні? Відколи це моржування стало релігійним?»

«Ми комуністи! Ми ні в що не віримо!».

«Я не комуніст!».

«А хто? Чуєте, Петрович – не комуніст».

«А хіба в мене є партбілет? Ніколи в мене не було партійного білета!».

«Але ти все-одно комуніст, у серці…».

«Я вірю в Росію, а більше ні в що».

«До дідька Росію, Росія нас зрадила!».

«А я вірю тільки в своє здоров’я: моржування кожної неділі».

«Здорову країну не переможеш. Знаєте, хто це сказав? Це сказав…».

«Ніхто нас не переможе! Наша зима здолає їх усіх: шведів, Наполеона, Гітлера».

«Хе, німцю, бачиш он той пам’ятник Світовій війні на пагорбі? Матері-Батьківщині? Ми поставили його для ваших земляків».

«Їм наша зима зовсім не сподобалася».

«Б’юся об заклад, що цьому наша зима теж не подобається».

«Він виглядає дуже блідим».

«Хе, німцю, то тобі холодно?».

І вони всі подивилися на мене. Відступати не було як.

Тисячі голок впилися в мою шкіру, коли я занурився у воду, але це тривало тільки мить, доки біль не перейшов у ейфорію. І коли я, торжествуючи, виліз на берег, то почувався найщасливішою людиною в усьому Києві. Пройшовши випробування і хрещення, я рушав далі – на Москву.

Перекладено за виданням: Jens Mühling, „Mein russisches Abenteuer“, S. 40-55, S. 55-70.
© 2012 DuMont Buchverlag, Köln.


[1] «Поріг» – фільм Ролана Сергієнка (СРСР, 1990). Оператори: Олескандр Ковалі, Віра Бердашевич. Прим. пер.

1] Переклад Біблії Олександра Гижі.