notice
Друкувати

Франц Годяк: Відвідини

переклад К. Міщенко (Понеділок, 12 Травня 2008)
Приїжджаючи, Крістіан всякчас навідував Макса, міського божевільного, який із часом перетворився на мислителя. Його жарти сповнилися глибокого змісту, від чого було ще веселіше. Макс завжди був під рукою, власне його ніхто ніколи не кликав, але він свою справу знав. Якщо він бува не з&146;явиться, наприклад, у загсі під час одруження, це означало невдалий шлюб. Макс це знав і волів, щоб усі були щасливі. Скільки йому було років, Макс ані гадки не мав, зрештою йому було байдуже. Приблизно було йому років сорок. Зростом був біля метра шістдесяти і всякчас носив завеликий одяг, бо вважав себе ощадливою людиною, яка росте й досі, і за два-три дні вбрання сидітиме, як на нього шите.

В усіх кнайпах, ресторанах, цукернях, буфетах і закусочних його пригощав заклад, у продуктових крамницях з нього так само не брали грошей. Це ж бо вважалося за честь, якщо заходив Макс, як то кажуть, пересвідчитися, чи все у порядку. Здебільшого все було гаразд. Він жив у мансарді, що її віддало одне літнє подружжя. Коли мав гроші, добуті випадковим підробітком, він виводив подружжя в люди. Одного разу в Макса було стільки грошей, що він поїхав разом із літнім подружжям у відпустку, до якоїсь халупчини у Західних Карпатах, неподалік від міста. Понад усе Макс любив природу, цвинтарі також полюбляв, оскільки був переконаний, що людина ніде інде не має такого зв&146;язку із природою як на кладовищі, бо тільки там людина може цілковито розчинитися у ній. Тому він радів випадковим підробіткам на цвинтарях. Натомість до співів максова душа не лежала, та оскільки його звучний бас мав добру славу, і образити Макс нікого не хотів, він співав у всіх хорах міста і був активним членом усіх дванадцяти співочих гуртків.

Макс мав за святий обов'язок постійно ходити із миртовою гілкою на закоті піджака, бо завжди, коли десь з'являвся, хотів виглядати належним чином. Його пухнасті вуса із закрученими вгору кінцями завжди навіювали мир і спокій, а одвічна наївна кумедність сама собою викликала нестримний регіт, а коли всі сміялися, Макс променів радістю. Крім всіляких справ, він мав чим іще здивувати. Після революції, яку Макс, на жаль, проспав, водій аварійного фургона покликав його з собою у подорож, тому що вважав Макса дуже приємним і сподівався розважитися у дорозі. Сказати правду, Макс чув якийсь гуркіт, але вирішив, що знову настав Сильвестр, а то було єдине свято, на якому Макс не був потрібен. Лише наступного дня, наладнавшись вітати усіх з Новим роком, він дізнався про події минулого вечора і ночі. Померлих налічувалося тридцять один чи тридцять два, а лікарні були переповнені через велику кількість поранених. Макс не дуже переймався, що все проспав, у той час як інші, кого він стрічав, розповідали, що вони були там, а саме, на передньому фронті. Власне героєм він не був, і тому не хотів морочити собі голову. Отак він пояснював водієві аварійного фургона свій погляд на речі.

Коли фургон прибув до Чорного моря, Макс якось хутко зник у круговерті розвантаження. Він блукав містом, дивом дивуючись, що воно більше не було таким, яким він його знав. Проходячи повз відділок поліції, він зайшов і поцікавився, що сталося, і насамперед, звідки тут взялося море. Врешті поліція встановила – Макс гадав, ніби він у рідному місті, з якого він ще жодного разу не виїздив і тому не може собі уявити, що існують ще й інші міста. Поліція терпляче намагалася його просвітити. Тепер, коли помилку виявлено, Макс дійшов висновку, що він - проклятий і відтепер житиме в омані, й ніхто не зможе цьому зарадити, навіть поліція. Він сумував за рідною домівкою, починав скиглити й рюмсати, однак поліція не могла допомогти, адже Макс навіть не знав назви свого міста, знав лише, як воно виглядало. Там, де стояв мінарет, мала бути приймальня бургомістра, - пояснював він із подивом, - і хто це дозволив перетворити величну оперу на мерзенне казино, а це кипуче море взагалі нікому тут не потрібне, на цьому місті мав би бути парк з маленьким гарненьким дитячим майданчиком. А у трактирі, де пригощали вареними бобами, тепер знаходиться аптека, що є безглуздям, бо за кілька кроків далі, на розі, мала б бути аптека, чи трактир з аптекою помінялися місцями? Замість майстерні чоботаря нині була поховальна фірма, чи чоботар відкрив ще й поховальну фірму, бо майстерня давала мало прибутку? Подальші витлумачення багатьох деталей не приносили користі, як і чергові зауваги, що все не так. Найбільше Макса бентежило те, що він не міг знайти тих багатьох шкіл, які регулярно відвідував, оскільки, на його думку, у питаннях навчання він назавше лишиться дитиною. Він зажди любив школу – пояснював Макс поліції – тільки от школа ніколи не любила його. У зв'язку із тим виникало щось на кшталт потреби у надолуженні. Часто ранком він сідав у класі, байдуже в якому і якій школі, і з подивом слухав. Він сидів тихенько, і говорив тільки, якщо вчителі щось запитували. Коли, наприклад, на уроці геометрії йшлося про тангенс, і вчителька питалася, чи він знає, що це, він відповідав – коло означає життя, а нікому на думку не спадає, що воно нагадує лабіринт, та ніхто його так не сприймає через відсутність позначених шляхів, входу та виходу. Або ж якось на уроці арифметики сказав, що нуль подобається йому саме тим, що складається лише з країв і не має середини. Такі витівки всіх розважали, вчителів та учнів, тому Макс був бажаним гостем, оскільки він дещо звеселяв процес навчання. І тепер він сумував за школами, які зникли з невідомих причин. Він невтомно благав поліцію повернути хоч би школи туди, де вони мають бути.

На щастя, його відсутність помітили у рідному місті, й тамтешня поліція, в рамках масштабного, загальнодержавного розшуку, почала довідуватись про Макса. Спочатку виникли певні труднощі, пов'язані із суцільним безладом після революції, та й лінії комунікації разом з телефонним зв'язком не стали виключенням у загальному хаосі. До того ж багато працівників поліції, передусім керівні особи, ще не повернулися після завчасної втечі, відтак у сфері повноважень іще панував деякий розгардіяш. Коли Макса нарешті відшукали, і він знов опинився вдома, усі раділи, а місцева газета написала зворушливу статтю під заголовком «Яким було б наше місто без свого символу – Макса».

Одного разу Крістіан запитав Макса, чому той не хоче емігрувати, чи йшлося про ностальгію, яка ще тримає його тут. Макс жартував тільки румунською, німецькою він давно-давно говорив лише із самим собою. Може, так, може, й ні, казав Макс. Та й чого слід чекати від світу, якому бракує мудрості. Тут він потрібен, і в нього є все, навіть більше, ніж йому дійсно треба. Крім того, він в принципі й не німець. Тепер уже не погоджувався Крістіан, який давно його знав, зазначаючи, що Макс - німець у незліченних поколіннях. Воно, звісно, так, визнавав Макс, але не можна бути кимсь тільки через те, що такими були твої батьки, діди й прадіди, що ти від них походиш. Щоб, наприклад, бути справжнім німцем, міркував Макс, не достатньо просто мати німецьке походження. То він твердить, що є румуном, запитував Крістіан, поки Макс блимав очима. А чому обов'язково потрібно бути тим чи іншим, суперечив Макс, а коли й так, він скоріше почувався ірландцем. То чому в такому разі не поїхати до Ірландії, запитував Крістіан. Це, по-перше, надто складно, оскільки Ірландія його не прийме, він уже довідувався про те. Спершу йому слід емігрувати до Німеччини, і вже як німецький громадянин оселятися в Ірландії. По-друге, він боявся розчаруватися, якщо ірландці насправді виявляться інакшими, ніж вони мають бути. А серед абсолютно інакших ірландців хтозна чи не почне він відчувати себе італійцем чи португальцем. І тоді доведеться вирішувати, чи емігрувати в такому випадку до Португалії чи Італії. А коли б він емігрував до Італії і потім розчарувався, бо італійці виявилися б не настільки італійськими, як здавалося, він більше не почувався б не тільки італійцем, але й португальцем, відповідно з'явилося б відчуття, що він скоріше естонець, і якби він емігрував до Естонії, це призвело б до усвідомлення того, що естонці за своєю сутністю більш подібні до угорців чи шведів, аніж до самих себе, а він радше є словаком або марокканцем або ж індійцем, а Індія так і так надто далеко, щоб звідти принагідно емігрувати до Іспанії, адже за місяць може виявитися, що Індію населяють не справжні індійці, відповідно, можна припустити, що він швидше іспанець, але це вкотре не було твердим переконанням, оскільки призвело б до чергових розчарувань щодо справжності ідентичностей, і що тоді? Отож, він краще лишиться тим, ким він є, а саме, ні тим, ні іншим.

Хоча те, що пояснював йому Макс, звучало дещо плутано, Крістіан був уражений. Це логіка, яку може мати лише той, кому немає чого втрачати. Ніколи не воюючи, міркував Крістіан, цей Макс завжди був переможцем. Він навіть заздрив йому, коли думав, скільки сили і потуг коштує щонайменше уникання поразок. Він не міг сказати про себе, що йому погано велося, чи він був нещасний. У нього добре йшли справи з виноторгівлею у Нойштадті поблизу Вайнштрассе, куди він привозив найшляхетніші вина Пфальцу з Еденкобена й околиць, з друзями й колегами все було гаразд, сім'єю він також був задоволений. Ішлося не про те. Але він ненадовго впав у тугу. Він, Крістіан Вагнер, завжди був оптимістом, і ніколи не вірив, що песимізм може зробити людину такою щасливою. Коли Крістіан нарешті попрощався із Максом, він вирішив частіше відвідувати цього дивака, і не лише коли він заїжджав в приватних справах, але й під час відряджень. Вдома діймало відчуття, що йому чогось бракує, і це відчуття наростало в регулярні періоди від приблизно півроку аж до нестерпності.