notice
Друкувати

Єдність під/по сто грамів

Неля Ваховська (Вівторок, 21 Грудня 2010)
До тексту Фрідріха Крістіана Деліуса «Груші Рібека»

«Як досягнути єдності, нівелюючи відмінності? Вирішення цієї проблеми, принаймні у глобалізованому світі, полягає в тому, щоб ці відмінності розглядати не як недоліки, а як шанс. Але для цього ці відмінності треба спочатку з’ясувати,» – зазначав Є. Шпаршу 2004 року. Однією з перших та чи не найвагоміших для колективного уявного спроб диференціації національних стереотипів і структурування шокового досвіду Повороту стала повість західнонімецького письменника Ф. К. Деліуса (нар. 1943) «Груші Рібека» (1991). Традиційні політичні метафори німецько-німецьких відносин як «німецької рани» (1960-ті рр.), «розірваної родини» (1970-80-ті у ФРН) і «класового протистояння» (1970-ті в НДР) набувають у Деліуса карнавального виміру: Возз’єднання представлене тут як народне свято, присмачене пивом, горілкою і гороховим супом. Дія відбувається незабаром після падіння Муру, коли жителі Західного Берліна нарешті отримали можливість вільного пересування країною. Вони приїжджають до відомого з хрестоматійної балади Фонтане (ХІХ ст.) східнонімецького села Рібек, щоб здійснити ритуальне оновлення старих зв’язків – висадити молоду грушку – фонтанеанський символ завбачливості, щедрості, перемоги життя над смертю.

Падіння Муру начебто призводить до вибуху спонтанної карнавальної свободи, коли «все відкривається, повертається і навертається» (Деліус), зникають традиційні структури, межі й знання: «бо ми святкуємо, доки не знаємо, хто ви і хто ми, бо мури розсипаються, як карткові будиночки» (Деліус). Спровокований цим струс проявляється передусім як територіальна зміна: «Коли вони, ті, із Західного Берліна, зі східної сторони в’їхали в наше село» (Деліус), що змушує придивитися до територіального абсурду розз΄єднання: географічне місце Західного Берліна насправді на сході країни, його західність є чистим ідеологічним конструктом. Також це чітко вказує на те, що Захід і Схід у повісті – це певні символічні локуси, стереотипні комплекси значень, а не просто просторові координати.

Поворот для Західного Берліна реалізується як свобода пересування, в той час як для східняків - це в першу чергу свобода мовлення: «я не припиню, якщо я зараз не говоритиму, то не говоритиму ніколи, адже у нас голова обертом, і все так швидко, що забуваєш, де твоє серце, бо всюди все колотиться» (Деліус). Всю повість складає одне довге речення на понад 90 сторінок, наближене до «потоку свідомості» і Роланівського «Кола Брьона» водночас. Воно сповнене звертань до невідомого слухача, асоціацій, стихійних спогадів, перерахувань, еліптичних конструкцій, обірваних синтагм, неправильної пунктуації, неполіткоректних висловлювань тощо. У своєму монолозі Рібек повідомляє історію села від Тридцятирічної війни до різних форм капіталістичного чи соціалістичного неофеодалізму. В оповіді часові пласти змішано, час оповіді й розказаний час граматично не розрізняються (всюди вживається форма Präteritum), в результаті чого сучасність постає сукупністю історій, що «нанизуються» на образ грушового дерева як універсального символу самості, життєствердності, але також як політичного маркера.

Власне, саме «грушка» постає лейтмотивом всього твору: від грушівки, яка розв΄язує язики й думки – до дерева груші як (накинутого) ідеологічного стрижня життя села та метафори об΄єднання квазі-урбанного Заходу (Західний Берлін) із квазі-провінційним Сходом (село). Це символ, через який село вписане у «великий наратив історії Німеччини» (бо балада була хрестоматійною для шкільних програм як НДР, так і ФРН). Також груші фігурують в повісті як збірний образ християнського милосердного дару (старий Рібек у Фонтане), що на практиці виявляється конструктом, чистою симуляцією, заданою (sic!) літературою як формою колаборації з дискримінаційною владою.

Промова селянина-Рібека сповнена алюзій до національних гімнів ФРН та НДР, приказок та прислів’їв, травестії з культури романтизму (гра слів Geist – Birngeist – Weltgeist // дух – грушівка – Світовий Дух), а також іронічного цитування балади Фонтане, що задає ритм прози Деліуса. Разом з тим прийом інсценізованої наївності (п΄яного) оповідача не дозволяє читачеві довіряти карнавалу Об΄єднання: нібито п΄яний Рібек конструює складні граматичні конструкції, майстерно вплітає у свою промову найрізноманітніші цитати і грається з текстом балади Фонтане. При цьому він поступово дезавуює хрестоматійний шкільний вірш як ідеологічний інструмент різних владних полів: протягом ХІХ-ХХ ст. балада використовувалась для створення матриці мирного й затишного німецького минулого, що постала ерзацом дискусії про кричущу соціальну нерівність.

Також промова містить чітко окреслену антиномію східнонімецький мовець – західнонімецький адресат. В межах спровокованого політичною подією карнавалу проступають чіткі ідеологічні опозиції: сільський (відсталий) – міський (прогресивний) спосіб життя, Схід – Захід, ми – ви, своє – чуже. Повість пропонує одну із перших форм рефлексії образу західного німця[1], інакшість якого прописана на рівні зовнішності, поведінки та габітусу. Основними характеристиками цього стереотипного образу постають: багатство («сонячні люди», що прибули яскравими дорогими машинами із «сонячного боку життя» (Деліус)), симулятивність (вони «святкують із Рібеківцями день доброго Рібека і самі вдають доброго Рібека зі своїми повітряними кульками і ручками, і лимонадом» (Деліус), але при цьому поводяться як типові колонізатори: підманюють беззахисних місцевих – «спочатку дітей, а там поступово й нас із наших кімнат і садків» (Деліус), обдаровують усіх дешевенькими подарунками, щоб потім безбожно пограбувати), меркантильність («проходяться по стінах пожадливим поглядом і блискучими лінійками, і знімають на відео, і забирають все, що ми створювали протягом двадцяти років» (Деліус)), владність та агресія (західняки новими окупантами вдираються до нових територій, «вимірюють село хазяйськими кроками, від яких земля стугонить», «широко розставивши ноги» (Деліус), оцінюють навколишнє як свою потенційну власність). Нові господарі – західні нащадки поміщиків фон Рібеків, – формально декларуючи відродження Сходу, насправді завершують його руйнування, оскільки переривають міфологічну круговерть життя і смерті, фетишизуючи світ навколо: свою «батьківщину» вони перетворюють на бренд «буколічної архаїки», «затишного дитинства» тощо, відмовляючи недоєним коровам навіть у смерті.

Сукупність цих ознак обумовлює імажиновану вищість Заходу над Сходом, неповноцінність останнього: «ми ж бо не знаємо одне одного, маємо поділитися, поділити й панувати, ми ділимо, ви пануєте, тому що ми, нібито, не на тому рівні, не на вашому, ми не маємо вішати носа, я намагаюся, я його не повішу» (Деліус). Разом з тим несподіваний Поворот призвів до втрати Сходом усталених форм ідентичності: «земля…. належить народу, мені і тобі і нам, думав я, але хто тепер народ – об’єднаний, в суперечці, беручкий чи боязкий у бізнесі, останній Рібек – це народ, селяни, що повтікали, біженці зі Сходу?» (Деліус).

До антагоністичного образу східного німця належать такі основні ознаки: підлеглість (представником Сходу є селянин, який від феодалізму і до нашої доби перманентно перебуває в ієрархічних опозиціях: селяни – поміщики / націонал-соціалісти / бюрократичний апарат радянської влади / Західна метрополія), вітальна любов до землі, нерішучість, пасивність (всі рішення щодо своєї долі вони переживають як пасивні об’єкти впливу: навіть у Возз’єднанні вони – «визволені для єдності» (Деліус), чию проголошену ідеологічним дискурсом Возз’єднання свободу інструменталізовано задля досягненя якихось інших цілей), бідність (основна характеристика, що дозволяє гостям одразу зайняти патерналістську позицію опіки й вищості (пор. той самий мотив у І. Шульце «Симпл сторіз», К. Горста «Міст на Тельтов» та ін.)). Разом з тим наголошена бідність Сходу є результатом його колоніальної готовності інтеріоризувати систему чужих поглядів на себе: «навчений тупитися, я спробував подивитися в очі гостям, що є тут господарями, прямо крізь скельця дорогих професорських окулярів, (…) аж доки сам не видався собі голим і бідним» (Деліус).

Однією з найістотніших рис східних німців є їхня прив’язаність до традиції, на відміну від західняків, що перебувають у швидкоплинній сучасності. Для Рібека вся історія Сходу – це історія страху й репресій, тому Поворот постає бажаним звільненням від неї. Проте з іншого боку, єднання із західняками, які «не питають про минуле» (Деліус), а автоматично «сортують» його відповідно до своїх попередніх стереотипів періоду Холодної війни «у забуття, в мішки, у статистику, в шпигунські течки, прах до праху, і село робиться все порожнішим, аж доки найвідомішу частину Рібека (грушу) не буде забуто» (Деліус). Формою псевдопам’яті для Заходу постає медійна симуляція: «журналісти (…) ставлять запитання і випадають у теплі страхи свого сільського дитинства і шукають милого дідуся, подібного на старого Рібека, і люблять старі добрі часи, яких ніколи не було» (Деліус).

Переживання Сходом Повороту як часу, що «проривається з-під бруківки, все рве і перекидає» (Деліус), загрожуючи втратою місця (адже на землю претендують нащадки старих власників), призводить до випадіння східняків із розказуваного міфологічного часу в невпинну сучасність симульованого політичного карнавалу, в якому Схід залучено до не-рівності Возз’єднання, а звільнення постає наступною стратегією утиску, коли «слово тобі вривається у новий старий спосіб» (Деліус). Традиційний для подальшої літератури 1990-х років сценарій контакту Заходу і Сходу передбачає зверхність Заходу й намагання комерціалізувати й семіотизувати Схід: «ви більше не називаєте нас братами й сестрами, а тісно і впевнено оповиваєте нас правами власності, спадку, попереднього продажу, постійним рухом туди-сюди» (Деліус).

Сюжетна та наративна карнавалізація політичної події постає стратегією демонтажу повсякденних міфів та ідеологем Возз’єднання: «начебто ми не знаємо, що милостивий Рібек не був чарівником, який створює замки й конюшні із коров’ячого лайна, але також із поклонів і мовчанння й опущених очей і знімання шапок» (Деліус). В образі «груші Рібека» викриваються кілька семантичних ідеологічних пластів, що паразитують на архетипові Дерева Життя: в залежності від контексту ця груша постає ідеологічним міфом, покликаним легітимувати феодальні відносини та спроби їхньої міфологізації в сучасності; знаком антибуржуазної ідеології радянської влади; формою опору репресивному держапарату «реального соціалізму» з боку селян, а також знаком колонізаторської політики Заходу щодо Східної Німеччини. В останньому випадку йдеться про силоміць нав’язаний Рібеку замість його традиційної дички непридатний до місцевих умов сорт «Паризька графиня», за допомогою якого західняки, проводячи святковий ритуал, встановлюють свої коди домінування.

Проте карнавальна складова сюжету – мовленнєве верховенство того, хто програє у псевдорівності Возз’єднання, – спільно із системною інтертекстуальною референцією до «Кола Брюньона» Р. Роллана та народної сміхової культури дозволяють оповідачеві вибудувати дискурс домінування Вітального над Символічним. Попри шалені й неочікувані трансформації світу «минуле й далі проростає крізь траву» (Деліус), зберігаючи ідилічну єдність «конкретного куточку простору, де жили батьки й діди, будуть жити діти й онуки» (М.Бахтін). Відповідно, над ідеологемою Возз’єднання домінує єдина надісторична й надідеологічна істина: колись жив собі «Рібеків селянин, який любив груші, і після його смерті одна лишилася в кишені його куртки, тож так виросло дерево, а далі – за текстом» (Деліус).

Семінар з художнього перекладу: фрагменти робочого процесу


[1] Е. Брюнс, посилаючись на «Широке поле» Ґ. Ґраса, навіть пропонує говорити про типаж «неприємного західного німця».