ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Німецька література після Повороту: основні координати - ПРОSTORY - український літературний журнал Німецька література після Повороту: основні координати Выставка «Перед казнью»: часть первая - ПРОSTORY - український літературний журнал Выставка «Перед казнью»: часть первая ЛЕВІАФАН, або Найкращий з усіх світів. Твір для трьох голосів, піску та звукової симфонії - ПРОSTORY - український літературний журнал ЛЕВІАФАН, або Найкращий з усіх світів. Твір для трьох голосів, піску та звукової симфонії
Друкувати

Не Я, а «Я»

До роману Вольфґанґа Гільбіга «Я»

Заявлені в назві роману Вольфґанґа Гільбіга «Я» лапки легко перескочити – вони легкі й непомітні, проте вказують на сутнісний вимір цього тексту: йдеться про «Я» в лапках, Я-цитоване, визначене кимось іншим, невласне-Я. Роман, що вийшов друком у 1993 році, проводить антропологічну розвідку з питання, коли чи на підставі чого суб’єкт має право говорити про себе як про Я. Гільбіг ставить питання про умови, в яких можливе це Я. В умовах змодельованого автором НДРівського життя за режиму СПЄН, що спирався на потужну систему служби держбезпеки, це питання набуває особливої ваги. Адже йдеться про постановку питання подібно до Дурса Ґрюнбайна в есе «Транзит Берлін»: чи є люди, які зуміли б «наполягти на своєму всупереч манії величі, цинізму, самозречення і банальних ідеалів, серед пониклих соціальних класів, на противагу цілій колективній тектоніці?»[1]. Гільбіг обертає питання інакше, розглядаючи в романі, за яких умов людині загрожує втрата здатності наполягати на своєму. У змодельованому в романі експерименті цим піддослідним є письменник (від якого ми зазвичай очікуємо найбільшої лояльності до свого «Я»), який своїм потоком свідомості артикулює ґрунтовне для 90-х років запитання: як письменник може стати прислужником, шпиком штазі?

Вольфґанґ Гільбіг (1941 – 2007) від початку самостійного життя перебував у ситуації подвійності: слюсар, монтажник, кочегар із провінційної Тюрингії, у 60-ті він зробив свої перші спроби з лірикою, проте не знайшов можливості опублікуватися. В кінці 70-х Гільбіг переїхав до Східного Берліна, продовжуючи поєднувати письменницькі пошуки та життя кочегара. У ФРН критики вперше зауважили його як поета в антології «Крики про допомогу з того боку» (1978), а вже наступного року в видавництві С.Фішера у Франкфурті-на-Майні вийшла друком його перша збірка «Відсутність» (1979). Реакція влади НДР не забарилася: новому автору було інкриміновано «махінації з валютою». Проте ще того ж 1979 Гільбіг звільнився з посади кочегара й відтоді працює лише як письменник.

Попри всі відмінності вже навіть цей короткий біографічний нарис вказує на наближеність біографічного досвіду автора до «Я» свого персонажа-письменника. Останній, позначений ініціалами М.В. (кодове ім’я Камберт), так само як і Гільбіг, працював на східно-німецькому заводі, жив у маленькому місті, пишучи літературні тексти, для яких не міг знайти видавця, і зрештою переїхав до Берліна. Навіть питання про те, як письменник може стати агентом штазі, пов’язане з конкретним епізодом з життя Гільбіга: 1978 року за звинуваченням у підпалі він утрапив до в’язниці, де його намагалися завербувати до штазі. Попри погрози Гільбіг відмовився від такої пропозиції й був звільнений. Міркування про те, чому саме письменник є бажаним для штазі в якості агента, лягли в основу конфлікту роману, на що Гільбіг вказує у своїй Франкфуртській лекції про поетику, виданій під заголовком «Обрис критики»:

«Сподівання колись мати змогу вести письменницьке життя мені самому завжди видавалися далекими від реальності, і цей стан я дуже важко переживав у години слабкості. Саме через це я не постановив собі, що якщо залучення до якоїсь структури допоможе мені увійти в літературу, то я стану членом цієї структури. В найгіршому випадку я прибирав би у їдальні, якби в ній часто бували письменники. Від цього лишався тільки маленький крок до думки: якщо, ставши шпиком, я зможу знайти доступ до книгоіндустрії, то я ним стану. Хіба у своїй фрустрації я не дійшов би сам до ідеї, яку цього разу (1978) мені підкинула штазі, хіба не тішився б з хибних уявлень, що зможу писати свої тексти попри все, навіть за легших умов?»

Протагоніст роману «Я» М.В. подібним чином утрапляє під пресинг штазі, співробітник якої шантажує його відповідальністю за батьківство позашлюбної дитини, з матір’ю (Сінді) якої М.В. ніколи не мав стосунків. Під тиском офіцера М.В. погоджується стати НС (неофіційним співробітником), про що (не без зусиль штазі) незабаром дізнається все містечко А., тож головному герою не лишається вибору, крім як переїхати до Берліна, де він сподівається отримати кращі шанси для публікації своїх творів, у чому йому має допомагати «офіцер-керівник» Фоєрбах. Як НС Камберт – такий оперативний псевдонім він отримує у штазі – отримує завдання займатися «просвітительством» альтернативної літературної сцени Берліна, а саме в режимі «оперативного процесу» наглядати за поетом С.Р., якого у звітах мусить називати кодовим ім’ям «Читець». Останній не робить жодних спроб опублікувати свої твори, відмовляється від виступів на Заході, просто виступаючи на читаннях в різних квартирах з одним і тим самим текстом. Поряд із ним Камберт часто зустрічає молоду жінку із Західного Берліна, за якою вирішує пошпигувати на власний ризик, сподіваючись потім отримати призначення на роботу агентом у Західному Берліні, де йому відкриються широкі можливості публікації власних творів.

У задзеркаллі художнього світу Гільбіга штазі постає якимось ризоматичним організмом, що прагне увібрати в себе всіх без винятку: «Метою служби було перетворити всіх… Я сказав: всіх! – подумав він. Всіх без винятку … на співробітників служби, навіть якщо ця думка видається божевільною». Так виявляється, що Читець насправді також є НС, а молода жінка – агенткою, якій Камберт завадив провести операцію із вивозу Читця на Захід; пані Фальбе, що здає головному герою кімнату, – дружина агента, якого через два роки після їхнього одруження нібито було закинуто на Захід, і відтоді вже 10 років від нього не надходило жодних звісток; Гаррі – друг М.В., який «здав» його штазі і є справжнім батьком байстрюка Сінді, – також агент, який взяв собі прізвище Фальбе, коли свого часу знімав у Берліні ту саму кімнатку, що й Камберт. Штазифіковане суспільство постійно симулює себе через відтворення ієрархії об’єктів та агентів спостереження, які перебувають у невпинному коловороті підміни й ротації: перебуваючи на службі, Камберт шпигує за Читцем і водночас сам є об’єктом стеження для Фоєрбаха, Гаррі викрадає свого позашлюбного сина і цим привертає до себе увагу своєї служби, проте використовує свою «легенду» про бажання емігрувати до ФРН, щоб дійсно сховатися у постійному представництві Західної Німеччини в Берліні. Так зване нормальне життя постає лише результатом суцільної інсценізації, в якій означники виявляються визначальними: коли через невдачу Камберта Фоєрбаха було знову понижено до лейтенанта, його оперативний псевдонім було змінено на Кесельштайн (перший псевдонім Фоєрбаха був Васерштайн – букв. осад, накип, що дозволяло колегам кепкувати, пишучи слово Васерштайн на пісуарі; Кесельштайн майже повністю відтворює його семантику). Коли після звільнення зі служби й ґвалтівного примусу підписати зобов’язання не розголошувати таємниці М.В. повертається назад до свого містечка, його мати дуже дивується, бо була впевнена, що він емігрував на Захід і всі три роки отримувала від нього листи з ФРН.

Окремі сюжетні лінії супроводжуються міркуваннями головного героя про психологічні наслідки роботи в штазі. В романі переплітаються автобіографічна пасажі від імені автора, оповідь від першої та третьої осіб однини (часто зміна перспективи відбувається в одному реченні) й літературні тексти головного героя. Оповідне Я в романі настільки нестабільне, що неспроможне вибудувати цілісну оповідь, що провокує постійне відчуття внутрішньої нерозрізнюваності та розщеплення. До того ж М.В./Камберт поступово втрачає здатність розрізняти реальність і вигадку. Перебуваючи в системі множинної й абсурдної симуляції дійсності як агент штазі, головний герой-письменник водночас має працювати з іще одним рівнем фікції, що призводить до шизофренічного нерозрізнення дискурсів. У своїх нарисах М.В. описує персонажа, якого називає Камерт або К., тобто наділяє його своєю квазі-ідентичністю неофіційного співробітника штазі. Читач, як і оповідач, приречений губитися в фікціональних голосах різного рівня фіктивності, від яких головний герой намагається сховатися у підземелля, що поєднують собою всі будинки в місті, повторюючи Кафчин хід маління і вислизання в нору з-під авторитарного патерналістського дискурсу. Водночас Гільбіг дає негативну відповідь на вихідне питання роману: чи можна бути письменником, працюючи на службу держбезпеки. За Гільбігом, це неможливо, тому що призводить до дифузії ідентичності суб’єкта.

Проте чому письменник не чинить опору, коли його вербують до штазі? Чим ця робота так спокушає, що в його житті вона обіцяє спростити? Окрім матеріальних привілеїв (житло, гроші) для головного героя визначальним є те, що його сприймають як письменника, що дозволяє йому сподіватися на публікації. Майор Фоєрбах навіть підіграє цим очікуванням: «А що, якби ми трішки підштовхнули Вашу кар’єру поета?» – запитує він Камберта на початку; з часом він не вірить його звітам про Читця, закидаючи їм фікціональність.

Проте пояснення Гільбіга зачіпає значно глибші рівні. Поєднуючи письменника й шпигуна, він ставить питання, чи не чинять ці двоє те саме: чи не симулюють вони світ засобами мови? Адже вони обоє відтворюють те, що відбувається в головах персонажів, як вони їх уявляють. Так письменник М.В./агент Камберт розмірковує про змішання фікції й реальності, постійно відсилаючи читача до Шопенгауера: «Я поринув у світ фантазій… Раз у раз я плутав реальність із уявленням і знаходив рівновагу лише в неправдоподібно тривалій симуляції. Це не дивно, адже нам завжди вбивали в голову, що ми маємо бачити те, чого, мабуть, зовсім не існувало.»

Цікавим у романі є те, що він концентрується не просто на рефлексії феномену шпиків, але й на ідеологічній поєднуваності шпигунства та поетики східноберлінської альтернативної літературної сцени, що перебувала під впливом французького постструктуралізму. Цитований фрагмент наглядно демонструє, наскільки близькі міркування Камберта про шпигунську діяльність до постструктуралістських тем «розщепленого суб’єкта», «розпаду Я» та «симуляції». Вказівки на цей зв’язок розпорошені по всьому романі. Всі співробітники штазі походять з інтелектуальних кіл, читають ті самі книжки, що й митці з Пренцлауер Берґ, – Самуеля Беккета, Мішеля Фуко, Нормана Мейлера.

Тут слід вказати, що Гільбігові міркування щодо шпигунства й письменництва та зв’язків між естетичною програмою східноберлінських поетів і штазі ґрунтуються не лише на «теорії», але й на реальних подіях. У 1991/92 роках було опубліковано інформацію про те, що провідні поети альтернативної східноберлінської сцени Саша Андерсон та Райнер Шедлінські були неофіційними співробітниками штазі. Вольф Бірман[2], який на отриманні премії ім. Ґ. Бюхнера 20 жовтня 1991 вперше звинуватив Андерсона у донощицтві, прийшов до висновку, що нон-конформістська поетична сцена району Пренцлауер Берґ 80-х років була «квітучою теплицею штазі». Це твердження викликало бурхливу дискусію в пресі. Проте не слід забувати, що архіви штазі не можна розглядати як об’єктивні свідчення; швидше, це результати вибіркового погляду на світ певної ідеологізованої свідомості.

Для Гільбіга ці дебати були особливо цікавими. В багатьох пунктах він був близьким до цієї сцени, контактував з поетами і, як і вони, тримався осторонь книжкового ринку НДР, щоб уникнути потреби йти на компроміси. Гільбіг також намагався уникнути владної риторики та досліджувати її симуляцію реальності засобами мови. Проте на відміну від багатьох поетів Пренцлауер Берґ у нього це не призвело до нівелювання ліричного Я під впливом постструктуралістських сумнівів у мові, що відкидали ідею відповідальності митця. За всіх своїх сумнівів Гільбіг у своїх «експериментах» завжди випробовує можливості поетично «просвітниченого» Я. Таким чином він свідомо вписує себе до традиції поетичного й гуманістичного просвітництва від Сервантеса й Дідро до Жана Поля й Канетті.

Свого часу в публіки утвердилася думка, що в автори групи Пренцлауер Берґ репрезентують нову генерацію поетів НДР, яка завдяки своїй новій поетичній мові не ставиться до владної риторики ні позитивно, ні негативно, продукуючи порожні фрази і таким чином викриваючи беззмістовність та віддаленість офіційної мови від реальності. Публікація інформації про співпрацю Андерсона та Шедлінські зі штазі поставили цю думку під великий сумнів. У своєму романі Гільбіг також висуває цей сумнів, але утримується від будь-якого моралізаторського судження. Навпаки, він намагається розглянути глибинні причини й наслідки їхніх вчинків, роблячи акцент на амбівалентності поняття «просвіта» та його перверсивізації в мовному апараті штазі:

«[…] Ми безперервно просвітничували всіх про те, що дійсність уже ось-ось відповідатиме нашим уявленням; та нам самим годі було в це повірити. Ні, ми не вірили нашим власним уявленням, бо – самі собі! – безперервно втовкмачували, що на це немає жодної причини. Але як важко було грати роль проповідників істини, не розуміючи, що саме це «просвітительство» мало утвердити і, можливо, скасувати, найліпше – вже під час нашої діяльності, що було нашою головною метою. Тому ми мали вдавати, ніби дійсність у принципі відповідала нашим уявленням…», – каже Камберт про свою діяльність у штазі. В цьому фрагменті зустрічаються письменницьке Я та штазі-Я у своїй невірі щодо власної «просвітительської» діяльності та своєї уяви.

В цілому Гільбігів роман не підтримує поширену серед поетів Пренцлауер Берґ недовіру до мови як просвітницького засобу та відповідну ідею резигнації поета, а намагається мовними засобами програти феномен і в такий спосіб просвітничувати про те, що призвело авторів (в НДР) до заперечення своєї особистої відповідальності, сумнівів у літературі як медіумі просвіти та радикального заперечення цілісності оповідженого суб’єкта аж до відмови від смислу як такого.

 

З німецької переклала Неля Ваховська



[1] Переклад К. Міщенко

[2] Вольф Бірман (нар. 1936) – поет і пісняр, 1953 року добровільно переселився з Гамбурга до НДР, з поч. 60-х виступав з критикою Берлінського муру на ін. явищ в НДР, за що втрапив «під ковпак» штазі, протягом 11 років йому було заборонено виступати на публіці. Твори та пісні видавав самвидавом, частково у ФРН. 1976 року під час поїздки до ФРН його було позбавлено громадянства НДР й заборонено в’їзд до країни. Заборона діяла до самого Повороту.

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua