ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
THEMA 2. In der Nähe des Krieges - ПРОSTORY - український літературний журнал THEMA 2. In der Nähe des Krieges Политизация украинского искусства: «Взгляды» - ПРОSTORY - український літературний журнал Политизация украинского искусства: «Взгляды» Тоні Неґрі: «Будувати іншу сучасність» - ПРОSTORY - український літературний журнал Тоні Неґрі: «Будувати іншу сучасність»
Друкувати

Про героїв та людей. Примітки до роману Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон»

 Статтю опубліковано в другому числі часопису «Політична критика», серед іншого присвяченому проблематиці зростання правого радикалізму в Україні й світі. Київська презентація часопису відбудеться 11 листопада о 17:30 в Центрі візуальної культури НаУКМА (вул. Сковороди, 2).

Правила сучасних європейського та російського літературних ринків часто сприяють плодючим письменникам, котрі видають щонайменше по книжці на рік. Василь Шкляр, який працює винятково в жанрі так званого гостросюжетного роману, надмірною плодючістю похвалитися не може. Утім, нечасті публікації його жанрової прози не завадили Шкляру досягти вельми серйозних успіхів на українському книжковому ринку.

Свій останній роман, у якому переважають камерні бійки й масштабніші батальні сцени, Шкляр характеризує як епічний opus magnum, результат тринадцятирічної не лише літературної, а й амбітної науково-дослідницької праці.

Я не мав права легковажити такою темою, знав, що й без того матиму цілий легіон опонентів. Передбачав, що деякі прилизані критики, скалічені совіцькими стереотипами, звинуватять мене в ідеалізації повстанців-лісовиків, яких ще донедавна називали бандитами. […] Роман вийшов мовби й чисто художнім, але за кожною подією, за кожним бойовим епізодом, за портретними характеристиками героїв і навіть за любовними історіями тут стоїть його величність документ.[1]

Ідеться про роман, виданий у двох видавництвах під різними назвами – «Чорний ворон» і «Залишенець». Він приніс авторові кілька літературних премій, був номінований на найпрестижнішу державну літературну премію ім. Тараса Шевченка й кількаразово перевиданий, він став об’єктом безпрецедентної читацької уваги. Ця увага дісталася роману не одразу після його появи 2009 року році, а лише 2011-го, коли письменник у відкритому листі відмовився від Шевченківської премії, вимагаючи відставки міністра освіти та науки. Така заява спричинила викреслення «Чорного ворона» зі списку номінантів. Натомість, у відповідь на заклики Юрія Андруховича, Василеві Шкляру було вручено першу «Народну Шевченківську премію», зібрану коштом прихильників. Зараз триває схожий збір грошей – на екранізацію цього роману. Після скандальної відмови автора від премії думки критиків розділилися: одні звинувачували письменника у ксенофобії й навіть фашизмі, інші (їх була більшість) вбачали в «Чорному вороні» свідчення нового відродження української літератури.

В основу сюжету «Залишенця» покладено війну Холодноярської республіки – чотирирічного державного утворення, що стало осередком спротиву радянській владі на Лівобережній Україні. Під проводом різних отаманів холодноярські повстанці борються з більшовицькою армією. Головний герой роману, один з останніх отаманів Холодного Яру, «залишенець» Чорний Ворон представлений надзвичайно обдарованим військовим керівником, бійцем і месником, закоханим у таємничу жінку на ім’я Тіна. Вона з’являється в його житті у несподівані миті пригодницької оповіді та навіть планує один із повстанських нападів. Крім вірних сподвижників, «залишенця» протягом роману супроводжують іще дві жінки – дівчина-воїн Дося Апілат і сліпа ворожка Євдося, яка підтримує його в тяжкі періоди боротьби, вдаючись до «народної магії». Вірним супутником героя з перших сторінок роману є старий птах – чорний ворон. Йому двісті років, він був свідком не однієї драматичної події в українській історії, він багато що бачить і про все «відає».

Ритмічно побудований сюжет розгортається в парадигмі традиціоналізму: події відбуваються на тлі катастрофи, спричиненої вторгненням у монолітний і моноетнічний український світ більшовиків, чужинців, людей, які відрізняються від української спільноти етнічно та соціально – мовою, звичками, способом життя. Гармонійним українським характерам протиставлені небезпечні й жахливі автономні утворення, що не лише несуть пряму загрозу всьому українському своїми ворожими діями, а й буквально втілюють її на рівні фізіології:

[...] кацап'юги юрбою налетіли на мертвого – дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами [...][2]

Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі, товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні китайці, яких наші селяни називали «сліпими», юродиві з лиця чуваші та башкири, і в усіх на язиці крутилося одне загадковострахітливе слово «Хальоднияр».

Поетиці історико-патріотичного роману зазвичай властива мінімальна різноманітність персонажів[3], типажі яких визначає той чи той історичний конфлікт. Але в «Чорному вороні» ця тенденція сягає феноменальної схематичності. Разюча відмінність «кацап'юг» від «корінного» етносу справляє враження, ніби перед нами не історичні персоналії, а фентезійні расовокультурні типи – орки і люди, наприклад. Орки є істотами радше природними, аніж етнокультурними. І коли культурні відмінності набувають значення стійких природних якостей, етнічне стає природним, що визначає подальше розставлення акцентів у батальних сценах. Тобто остаточну неможливість співчуття до «чужого» в його інфернальному явленні. Ось чому в романі Шкляра «чужа» кров має «свій запах», ладний «збудити»:

Та козаків не треба було підганяти. Розгарячілі від бою, збуджені запахом чужинської крові, вони розсипалися полем, балками, перелісками, заглядаючи в кожну шпарину.

Не лише «чужинці», а й усі дійові особи наділені доволі обмеженим соціальним і психологічним інструментарієм, вони ієрархічно шикуються за кількома базовими ознаками (свій/чужий, вірний/зрадник, чоловік/жінка, вірна дружина/молода жінка, що вперше закохалася/незаймана/ жінка-воїн). За коротким описом одразу впізнається той чи інший типаж:

Леле, це була Дося Апілат, грушківська молода козачка, яка воювала в холодноярському гайдамацькому полку ще з Василем Чучупакою, і Ворон бачив її, може, разів зо три, але так, не в бою. У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка. Ворон мало йняв тому віри, бо яка могла бути диявольська сила в тендітному тілі дівчини, хай і гінкому та пружному, але все-таки дівочому тілі, ліпленому не для того.

Як бачимо навіть із цього коротенького опису, тіло української жінки, на відміну від чоловічого тіла воїна, що символізує собою етнічно-державну силу, конструюється як інше, «ліплене не для того», з більшими чи меншими відхиленнями від «норми». Більшість жінок у романі Шкляра переживають зґвалтування (Тіна, ігуменя Єпистимія в Мотринському монастирі) чи перебувають під його безпосередньою загрозою. Гендерні ролі в романі майже хрестоматійно розподілено за Жаном Петманом, тобто нація може гендерно визначатися як жіноче начало, як мати, а держава – як чоловіче[4]. Через сексуалізацію національних кордонів, заради захисту жінки-нації чоловік-воїн має пожертвувати собою. Для створення символічних кордонів етнічної спільноти в романі використано гендерний аспект; тим часом суб’єкти зовнішньої сексуальної активності виводяться з-під захисту і мають бути покарані. Саме така доля спіткала необачного красеня Куземка, молодшого брата хорунжого Вовкулаки, який закохався в чекістку та єврейку (виникає враження, що як для оповідача, так і для автора це синоніми) Цілю Борух:

І він сказав:
– Що, брате, помогли тобі твої жиди?
Куземко мовчав.
Потім, важко ковтнувши повітря,попросив:
– Тільки її не вбивай.
Вовкулака звів кольта і вистрілив.
Куземко тріпнувся і навзнак ліг на чисту постіль, забризкану кров'ю. Куля влучила йому просто в чоло.
Вовкулака кинув поруч із братом Цілю і ще раз вистрілив.

Еталон жіночності, вірна своєму обов’язку непорочна жінка – дочка/дружина/мати (Тіна, Дося, інші супутниці отаманів) протиставляється таким персонажам, як некерована й розпусна Ціля Борух, що порушує конвенційні національні межі та вступає в сексуальні зв’язки з представниками інших етнічних спільнот. На відміну від українських жінок, Ціля стає суб’єктом сексуального бажання й виявляє ініціативу, яка з точки зору традиціоналізму завжди буде згубною для чоловіка, який наважиться піти їй назустріч. Зовсім іншим є жіночий характер сліпої знахарки Євдосі, яка допомагає Чорному Ворону. Вона не може бути матір’ю чи дружиною, вона принципово асексуальна, але натомість є носієм таємного знання й національної вірності, що визначає її причетність до ідеї жінки-якнації. Перетин гендерної та національної (яку можна назвати й расовою) нерівностей, утілених в образах роману, створює систему кодів і соціальних зв’язків, що постійно і в різний спосіб відтворюють дискримінаційні сюжетні ходи.

Чужинське викликає монотонно одноманітні емоції: гнів, відразу та презирство. Діаметрально протилежні почуття має пробуджувати в читача ключовий персонаж роману – отаман Чорний Ворон, так само, як і колишній офіцер царської армії Чорновус, що стає взірцем для конструювання особливого типажу – суто українського державницького характеру з партизансько-розбійницькими відтінками. У значною мірою міфологізованій історії Василь Шкляр витворює власну художню антропологію, де Чорний Ворон знаменує собою позитивний полюс, орієнтир для морального вибору та характерологічний фундамент ідеологічної структури роману. Провідне місце Чорного Ворона в цій ієрархії позначається багатьма факторами, серед яких уже згадувана жертовність, цілковита відданість цінностям визвольного руху. Цей персонаж утілює ідею остаточної належності до етнічного цілого. Саме такі, як він, можуть стати опорою для воєнізованого суспільства, зображеного в романі.

Якби ми знали правду про нашу армію, уряд, про розгубленість наших головних провідників, то могли б і самі все повернути інакше. Могли зібратися докупи й піти на Київ. Та бракувало нам гетьмана, який придушив би анархію і самоправство. Бодай такого, як Василь Чучупака, – терпіти не міг балакунів, котрі мали язики довші за шаблю. Ніколи не забуду, як на гамірній нараді в монастирі він грюкнув об стіл рукояттю бельгійського бравнінга – й залягла така тиша, що чути було, як у старому сволоку ворушиться шашіль. Любив порядок, послух і добрий тютюн.

Черный Ворон – непримиримо хитрый и упрямый враг. Возраста около тридцати лет. Высокого роста, черная борода, длинные черные волосы до плеч. Глубоко посаженные глаза тоже темные, взгляд тяжелый, медлительный, выражение лица суровое. Политически грамотен, бувший офицер царской, а потом петлюровской армии. (Із донесення уповноваженого Кременчуцького губчека в Чигиринському повіті від 4 листопада 1921 року.)

Зрештою і в його курені залишилося всього-на-всього двадцять сім козаків, одрізаних від розпорошеної Армії УНР, й одного разу на станції Цвіткове на них посунула хмара п'яних москалівдезертирів, що вивалила з вагонів у пошуках легкої здобичі. З образливою матючнею та улюлюканням вони заходилися зривати з козаків жовто-блакитні військові відзнаки. Якийсь дикун з розхристаною на всі груди гімнастеркою – чи не їхній ватаг – під загальний регіт підійшов до курінного Чорновуса й потягся п'ятірнею до його лівого рукава, на якому золотів тризуб.

– А ето што за цацкі?

Чорновус на вагання часу не мав: вихопив шаблю, махнув з усього плеча, і чужа рука, відтята по лікоть, упала на землю.

Фактично образ Чорновуса є символом самого народу, подеколи дезорієнтованого, але рішучого, здібного й практично безсмертного, надто за умови повернення до ідеології «землі та крові». Адже, попри очевидну свою загибель – Чорний Ворон підриває себе гранатою в підземеллі Мотронинського монастиря, – він знову з'являється в епілозі: як шляхетний подорожній, що вирішив навідати місця колишніх звитяжних подвигів. Риси Чорновуса засвідчують правильність світоладу, влаштованого на засадах військової ієрархії більш-менш сучасного типу (рішучість, сувора дисципліна, контроль) зі значним домішком її архаїчних форм (родоначальник на чолі відданого йому роду чи племені). Характер героя стає запорукою цілісності українського універсуму, а відхилення від цих засадничих рис призводить до фатального хаосу, катастрофічної мішанини «свого» й «чужого»:

Але й більшовицька пропаганда робила своє. Виморені війною і затуркані обіцянкою «земельки», багато вояків утікало додому, дехто кинувся «грабувати награбоване», повсюди вешталися ватаги дезертирів – своїх і чужих, які перетворилися на бандитів і головорізів.

У мить зради «своїх», тобто переходу українця на бік «чужинців», відбувається зміна на фізіономічному рівні: персонаж ніби переходить в іншу антропологічну категорію, що виражається передусім засобами мови. Це яскраво ілюструє сцена переговорів повстанців із Дибенком, українцем із Курщини, який воював на боці більшовиків проти «своїх» і через цю зраду набув небезпечних рис роздвоєності, коли «запроданість ворогу», індивідуалізм і ворожа «лайлива» мова співіснують із пригніченою ностальгією за втраченою етнічною єдністю:

Дибенко, видно, образився – і за те, що з ним не захотіли співати, і що так швидко обірвали переговори, бо вже надворі, підійшовши до мене, спитав з дурною усмішечкою:

– Китайця у нас спиздили?[5]

[…]
Лише коли Ходя затих, Дибенко враз ніби прокинувся:
– А шо, хлопці, може, своєї ушкваримо?
– І, не чекаючи згоди, затяг красивим густим баритоном:
Ой, на! ой, на горі та й женці жнуть…

Дибенко аж підстрибував на стільці, пересмикував бровами, підморгував нам, заохочуючи до співу, але ніхто до нього не приєднався, і, доспівавши до «яромдолиною козаки йдуть», він утратив запал.

Поєднання туги за рідною культурою зі службою в стані ворога робить персонажа неоднозначним і водночас – особливо небезпечним. У ціннісній композиції роману така фігура стає перехідною ланкою, своєрідним утіленням чистилища, де поєднуються ознаки раю й пекла, двох дзеркальних площин у портретній галереї характерів. І якщо максимальна відданість «своїй» колективності очолює етичну ієрархію роману, то на останньому місці опиняється крайня чужість, зрадливість і егоїстичний індивідуалізм. Носіями такої граничної негативності стають персонажі на зразок чекіста Яші Гальперовича:

[…] я хочу сказати про головного черкаського «бебеха» Яшу Гальперовича, який наважився вирушити в таку небезпечну дорогу на авто лише з чотирма чекістами-охоронцями, якщо брати до уваги й шофера. А наважився Гальперович покозиритися на американському «пірсі» з відкритим верхом тільки тому, що довкола головних доріг кишіли тоді регулярні частини червоних.

У цьому епізоді необачного Гальперовича разом із підлеглими захоплює загін Чорного Ворона. Коли стає зрозуміло, що на них чекає «справедлива» розправа, Гальперович починає діяти в межах типової соціально-ідеологічної парадигми зрадника. Водночас один його підлеглий власним самогубством навіть викликає в оповідача повагу:

Один чекіст викликав у мене повагу. Він потягся правою рукою до нагрудної кишені, начебто дістати документи, та зненацька в тій руці, мов з рукава, з'явився маленький, як іграшка, револьвер «кобольд», бідолаха приставив його до підгорля й натиснув на спуск. […]

Гальперович, трохи оговтавшись, попросив мене відійти убік поговорити віч-на-віч.
– Ви – Чьорний Ворон?
– Білих воронів не буває, – пояснив я йому.
Яша Гальперович нервово кивнув, навіть спробував усміхнутися. Потім, натужно ковтаючи повітря, прошамкотів:
– Маіх папутчікав слєдуєт нємєдленно ліквідіровать. Таґда я, как начальнік уєзднаво ББ, смаґу вам пріґадітся.
– Цікаво, – сказав я. – Чим же?
– Для сваіх прідумаю вєрсію, как я чудом вирвался із бандітскіх кахтєй. А патом, нємноґа спустя, смаґу передавать вам чєрєз связних очень важную інформацію.
[…]

– Страчувати вас напросився таваріщ Гальперович, – сказав я, подаючи йому шаблю. – Поверніться до нього спиною і станьте на коліна.
– Іуда, – процідив рудий вирлоокий «бебех», схоже, що вихрест, але першим повернувся і став навколішки. Він знав, що так легше вмирати, тому ще й нагнув голову. Те саме зробили й інші – мовчки, з якоюсь викличною покорою.
Цього вирлоокого Гальперович, звісно ж, і рубонув першим.

Після цих промовистих сцен ми бачимо, що зрада не врятувала Гальперовича:

Головний черкаський «бебех» подивився на мене з псячою відданістю й почуттям виконаного обов'язку:
– Ну как?
– Іуда, він і є іуда, – зітхнув я. – Не хочу об тебе навіть шаблю поганити. Повісити його.
Він упав на коліна, благав його вислухати, щось белькотів про «сєкрєтноє сотруднічєство»,а потім загріб п'ятірнею жменю землі, змішаної з кров'ю і мозком його «таваріщєй», запхав до рота й почав жувати.
– Нє вєрітє? Клянусь вам… Я готов зємлю гризть!
– Вона не твоя, – сказав Вовкулака.
Яша Гальперович так заївся збагрянілою землею, розмазавши її по всьому писку, що мені стало бридко. Несосвітенна мара вилупила до мене великі, мов курячі яйця, баньки, белькотіла якесь безглуздя, а потім ухопила мене за чобіт і припала до нього своїми закривавленими губами.
Я махнув хлопцям, щоб не зволікали.
[…]

Вони нагнули молоду березу, прив'язали за шию Яшу Гальперовича його ж таки паском майже до вершечка і відпустили. Гнучке деревце не вирівнялося, лишень шарпнулося вгору й загойдалося так, що Яша час від часу діставав ногами землі, але, метляючи ними, тільки відштовхувався вгору й бовтався на бідній березі, мов яка потороча.

Метафоричне тло епізоду, процитованого вище, відсилає нас до метафорики канібалізму й «ритуальних жахів», легенд про єврейське ритуальне вбивство християнських немовлят, зумовлене уявленням про «люту ненависть нелюдів до істинної віри». Можна припустити, що в такий спосіб розігрується не історична сцена, а фантазм довгоочікуваної помсти за сублімований брак сакрального в житті. Це може бути й вияв пригніченого бажання нарешті розплатитися з кимсь за всі суспільні кризи (соціальні, економічні, культурні). В основі подій – стереотипний образ чоловіка-єврея, який походить із хрестоматійних творів української та російської класики ХІХ ст. (Гоголь, пізній Достоєвський, Турґєнєв). Це карикатурний злочинець, грубий матеріаліст, цинік, «перевертень», який неминуче викликає огиду, а його ментальні й фізичні характеристики виправдовують подальші дії повстанців. І якщо, пишучи про китайську культуру, Ролан Барт називав елементи екзотики складовими міфічного Китаю[6], тут ми можемо простежити аналогічну репрезентацію міфічного «жида», де кожна його риса відіграє свою символічну роль, стає ідеологічним камуфляжем, потрібним для подальшого насильства. У романі «Чорний ворон» національна приналежність, ідея перестають бути лише типом колективних уявлень, міфом, відтворюваним оповіддю, – вони стають наративною стратегією[7], сюжетною практикою.

«Чорний ворон» цікавий аксіоматичністю своєї консервативно-патріотичної лінії, що супроводжується мелодраматичними елементами й намаганнями вибудувати «український характер» і сучасну ідеологію «землі та крові». Історико-патріотичний роман, як і детектив, еротичний роман, трилер, любовний роман, репрезентує типові колізії та сюжетні ходи; формульна література[8] працює в межах своєї нормативності. Попит на неї можна легко прорахувати і значно збільшити завдяки продуманим стратегіям позиціювання на ринку.

Жанр українського історичного роману з патріотичними акцентами почав набирати сили ще з середини 1990-х, коли на книжкових полицях, окрім нових книжок таких авторів як О. Пахучий, О. Гуцуляк, Д. Міщенко, з’явилися забуті чи заборонені за радянських часів твори М. Вінграновського, Ю. Мушкетика, О. Лупія та інших. Радянські історико-патріотичні романи 20-х і 30-х, потім 60-х років створювалися на замовлення влади і, позаяк були явищем масово-пропагандистським, у різні періоди радянської історії виконували відповідні мобілізаційні функції. Доволі схожі надії покладають і на сучасний історичний роман з його прозорою заідеологізованістю. З посиланням «на його величність документ» у просторі минулого виникають романтично-фантастичні й утопічні образи ідеальної спільноти, з якої могло б розвинутися те суспільство, на брак якого вказує патріотичний роман. Такий роман репрезентує один із багатьох проектів політичного теперішнього й майбутнього, екстрапольованих у міфологізовану минувшину.

Глибоко вторинний український історико-патріотичний роман Василя Шкляра існує нібито самостійно, без державного замовлення. Однак він зачіпає болючі питання історії, самосвідомості й політики, завойовуючи своєю конвенційною консервативністю не лише увагу масового читача (що закономірно), а й позитивні оцінки експертної спільноти. Роман «Залишенець. Чорний ворон», крім номінації на найпрестижнішу в Україні Шевченківську премію, здобув перемогу в конкурсі «Книга року 2009», Всеукраїнському рейтингу Костянтина Родика та премію «Айстра». На конкурсі «Ярославів вал» роману було віддано першість у номінації «Кращий історичний роман». Експертна увага до тексту такого зразка свідчить, на жаль, про те, що саме традиціоналістська політична мімікрія автора з відверто ксенофобськими, расистськими наголосами нині може стати для нього своєрідною перепусткою до культурної кон’юнктури. І навіть якщо прокладені такими авторами чорні ходи призведуть до проникнення таких творів у шкільні підручники та хрестоматії, це стане свідченням перемоги маловтішної тенденції в політичному чи соціальному мисленні, але аж ніяк не подією в історії української літератури.

 

Українська версія часопису “Політична критика” (Krytyka Polityczna) – перший міжнародний видавничий проект однойменного інтелектуального середовища, яке виникло в Польщі на початку 2000-х та протягом останньої декади стало одним із найважливіших гравців у східноєвропейській публічній сфері. Українська редакція "Політичної критики" створена середовищем Центру візуальної культури НаУКМА.

Друге число під назвою Слава ворогам! присвячено зростанню правого радикалізму в Україні та світі, політиці світової фінансової кризи, що є двигуном цього зростання, а також явищу кримінального переслідування художників.

Серед авторів номера – Джорджо Аґамбен, Віталій Атанасов, Алєксандр Бікбов, Євгенія Бєлорусець, Ілья Будрайтскіс, Олександр Володарський, Денис Горбач, Ярослав Грицак, Сергій Жадан, Славой Жижек, Артур Жмієвський, Олександр Івашина, Томаш Пйонтек, Славомір Сєраковський, Інна Совсун, Оксана Тімофєєва, Андреас Умланд, Антон Шеховцов.

Номер проілюстровано художніми проектами Яель Бартани, групи “Війна”, Олександра Володарського, Микити Кадана, Йоанни Райковської, Вільгельма Саснала та Сантьяґо Сьєрри.



1 Жила О. Василь Шкляр: Де російська мова – там і Росія // Zaxid.net. – 21 вересня 2010. –http://zaxid. net/home/showSingleNews.do?vasil_shklyar_de_ rosiyska_mova__tam_i_rosiya&objectId=1111676. 

[2] Тут і далі цитати за виданням: Василь Шкляр. Залишенець. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2010.

[3] Див.: Дубин Б. В. Слово – письмо – литература: очерки по социологии современной культуры. Москва: Новое литературное обозрение, 2001.

[4] Pettman J. Boundary Politics: Women, Nationalism, and Danger // Maynard M. (Ed.). New Frontiers in Women’s Studies: Knowledge, Identity and Nationalism. – London: Taylor & Francis, 1996.

[5] Брутальна російська лайка.

[6] BBarthes R. Le Mythe aujourd’hui // Barthes R. Oeuvres completes. Vol. 1. – Paris: Seuil, 1993. – P. 692.

[7] Див. Brubaker Rogers. Nationalism Reframed: Nationhood and the National Question in the New Europe. – Cambridge, 1996.

[8] Cawelti J. Adventure, Mistery, and Romance: Formula Stories as Art and Popular Culture. – Chicago & London, 1976.

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua