Київська презентація також відбулася на славу: на початку акції кілька 18-річних на вигляд хлопчаків здійняли шалений шум, побили склянки й обілляли президію водою. По тому була викликана міліція, яка весь цей час чомусь томно розглядала книжки в іншому залі, не менш юна, ніж поборники слави україни й здорового людського сексу. Поборників вивели. Але не встиг редактор «Критики» Андрій Мокроусов проголосити кілька своїх дотепів на тему інтелектуальної глибини «пекельних хлопчиків», як один із першого ряду підірвався й сипнув у обличчя президії червоним перцем. Міліція знову була надто зайнята, тож її підміняв один із слухачів: він тримав юне дарованіє, поки не прийшло інше дарованіє, у синьому форменному кашкеті.
А потім почалася вакханалія: упорядниці проголосили кілька загальновживаних тез про сексуальне рівноправ'я й прекрасні вірші в антології, автор передмови Андрій Бондар розповів, як поезія поєднує людей, а авторка післямови Марія Маєрчик коротко, в стилістиці «для непросунутих школярів» переказала «Історію сексуальності» Фуко, апелюючи весь час до якихось комірок, в яких спочатку ховалася витіснена сексуальність (вочевидь, йшлося про бажання), а потім із них вилізла гомофобія, яка насправді ксенофобія, але євреїв ганити вже нецікаво, через те негідники у Львові й знущалися з гей-лесбі-бі.
У перебивках між промовами модератор Андрій Мокроусов разів зо три повідомив слухачам свою теорію меншин. Мовляв, всі ми меншини, бо індивідуальне - це менше, ніж колективне, а ми, інтелігенти-інтелектуали, - ще й асоціальна меншина, бо не підтримуємо вимогу здорової сексуальності, а співчуваємо ЇМ. Ще розказав, що «Критика» на цю книжечку грошей ні в кого не брала, що є безперечним досягненням для книжкового ринку України та політики грантоспоживацтва, тому й гонорарів ані авторам, ні перекладачам, ні упорядникам не платила. Але! «Критика» сьогодні є єдиним форумом українського ліберального інтелігентства, практично не має конкуренції, що дуже шкода, і що наше високе покликання - заступитися за НИХ, асоціалів. При цьому останні є історично й соціально змінюваною формацією: євреї, мігранти, ЛГБТ, чорні. А пекельні хлопчики - дурні, нездорові й не вміють читати.
Пані проф. Тамара Гундорова, яка також написала післямову, але не встигла вчасно подати її до видавництва, порадувала доповіддю зі стрижневою ідеєю «ВОНИ теж люди» і «давайте жити дружно», а також що тероризм зрештою поглине і самих терористів-гопників. Автор безсмертної передмови, довго роз...мірковуючи про причини раптового соціального ресентименту, зрештою видав, що український шовінізм виплеканий руками Москви: поки там не били гей-паради, в Україні ніхто й не думав рвати книжки.
Вся ця просвітницька робота вустами натуралів звучала досить довго. Під романтичне погрюкування нациків по стінах "Є" точилися розмови-промови про «них» і «нас», і «хлопчиків». Найбільше засмутило те, що успішні інтелігентні гетеросексуали, які нібито співчувають секс-меншинам, самі не зуміли вийти за межі ієрархізованого контрасту «ми»-«вони», хоч і говорили про банальний страх громади перед інакшістю та потребу розуміння й толерантності. Якщо намагання православно-лоботомованої частини населення раціоналізувати для себе граничну інакшість гомосексуалів шляхом біологічної демонізації останніх як людей із надміром сексуальної свободи (а звідси й образ розпусників-розбещувачів + економічних шкідників, які навмисно гальмують показники приросту населення на сто голів великої рогатої худоби, пардон, сто людей на кв. км.) ще можна якось пояснити змалечку прищемленим лібідо чи латентною гомосексуальністю, то як пояснити інтелігентський пошук гея-жертви, маргінала, злидня, якому теплі шкарпетки подарувати б, пиріжків напекти...?
Вочевидь імпульс соціального епатажу, винесений у назву збірки, був спрямований саме на інтелігенцію, щоб показати, що навіть там «неупереджених читачів» немає. Тим паче, що до пересічного читача книжка просто не дійде - відлякає назва. Всіх же інших відлякає зміст. Твори 30 авторів із 15 країн світу в українських перекладах, на кожного переважно по 2 сторінки тексту. Приблизно третину антології займає пейзажна лірика - схоже, вона відповідальна за естетичну значимість (чи то «красивість») публікації; ще третина - варіації на тему губи/волохаті груди/вологі плями, - на жаль, мало еротична (Уїтмен досі розсипався б на корінці трави від такого епігонства); решта - просвітницьке й національне, напр., вірш німецького поета М.Вірца "Кохання в часи СНІДу" (глибокодумний передмовник приписав його до адорніанського "поезія після Аушвіца"), подрибанки українського автора про хлопчиків, пальці й іграшки (так і хочеться розридатись над тяжкою кріпацькою долею великого письменника й поета...), та роботи української поетеси із невимовним скандинавським псевдонімом - щось нібито лесбійське, де штамп на штампі й банальщиною поганяє.
Наприкінці презентації було озвучено чотири (!!!) невеликі віршики, які читалися екзальтовано, із захлинаннями й придиханнями, й мало не довели декламаторок до оргазму. А пан Мокроусов зауважив, що не всі тексти цієї антології йому подобаються, але його видавничий смак не має аж ніякого значення.
Тяжко вражена «оригінальним» лексиконом «Критики»: Европа, проЄкт, двІ словИ, ролЯ, переочити (= пролистати, не помітити) та ін., - я сумно пішла додому, розмірковуючи над питанням: якби нацики на початку не влаштували цирк - чи висиділа б я там 2 години? Просто, щоб висловити свою незгоду з ідеалами плодючих справжніх українців... І чи здатна кулінарно-терористична програма малозубих молодиків дійсно спровокувати індиферентне суспільство на дискусію про толерантність? Бо на антологію «120 сторінок...» такі надії покладати не доводиться.
Фото запозичені з сайту «GAY.RU».
Але моє коротке зауваження стосується ось чого. Я так зрозумів, що імя авторки/автора - то псевдонім. Так от, - читаючи ЧОМУСЬ у мене виникало непереборне враження, мовляв, автор/ка - насправді чоловічої статті (тобто в біологічному сенсі). Тобто можете сміятися наді мною, може це з мене навіть якась латентна гомофобія чи сексизм випирає, але од цього враження аж ніяк не міг відкараскатись. Такий типу феномен отримався...
має бути "про «НИХ» і «нас»"
А своєю акцію вони почали дискусію не про толерантність до інших, а спровокували чергову хвилю аґресії до цих інших у нашому кволому суспільстві.
Щодо поділу літератури – його бути не може, про нього тут не йдеться, і, я сподіваюся, автори збірки не ставили перед собою такої цілі. Просто літературу, як і будь-який результат людської діяльності, можна поділити за квазібіографічним принципом – за приналежністю до тієї чи іншої групи,– що набуває актуальності, якщо ця група пригнічується у суспільстві. У цьому випадку видання теж є своєрідним жестом підтримки. Як одне з перших таких видань в Україні, воно викликає повагу і надію, що їх стане більше.
Нині вночі спалено ґалерею Гудімова на Волоській, де минулої п’ятниці в рамках фестивалю «Остання Барикада» відбулася дискусія (зокрема за участи п.Марії Маєрчик і «Критики» у моїй особі, адже за головні сюжети для обговорення правили події навколо антології «120 сторінок содому» та заборона фільму «Бруно») про гомофобію, нетерпимість і толерантність в українському суспільстві. Тоді ж, у п’ятницю, після дискусії, вочевидь, ті самі «тризубівці» (а може і «свободівці»), які напередодні намагалися зірвати презентацію антології в книгарні «Є», вже було вчинили певний
погром, що його сьогодні завершено в такий спосіб.
Наразі медії, крім «Главреду», цей брутальний акт терору зиґнорували; нічого немає і на сайті УНІАНу (як, власне, не було повідомлено і про п’ятничний погром). Така прикра громадська байдужість напевно спонукатиме погромників, які за вельми короткий час пройшли шлях від майонезу і товченого перцю до
побиття і підпалів, чинити щораз гірше насильство. Мусимо давати цьому раду, і то негайно.
З огляду на пасивність ЗМІ, прошу всіх, мірою можливого, всіма спосоьами поширити цю інформацію, аби удоступнити її принаймні для культурної спільноти.
Наперед дякую,
Андрій Мокроусов, Критика
Поза тим, варто, певно, ще додати, що Праєдґарденссон - справжнє прізвище поетки, а не "невимовний скандинавський псевдонім"; пані авторка, певно, не припускає можливості укладання шлюбів між представниками/представницями України і Швеції. До того ж, тексти згаданої літераторки не містять і натяку на лесбійську тематику. Це так, до слова.
Всі ці недбалості (а їхній перелік не обмежується щойно названими), яких не мав би собі дозволяти більш-менш тямущий та сумлінний журналіст, а також і надміру жовчний (хай місцями й вимучено дотепний) тон викладу, на жаль, зводять статтю до рівня невдалої спроби плювка, коли цівочка слини повисає на підборідді горе-звитяжця.
Щоби книжка промовляла, її треба бодай прочитати, багато ж хто з тих, що беруться писати про видання (включно, як мені, на жаль, видається, і з авторкою цієї статті) не вдалися до таких "граничних заходів".
Мені важко судити окремо про вимір соціальний і окремо про вимір естетичний, оскільки в одного все одно ростуть ноги з іншого - і ті, хто, начеб, розглядають появу книги в соціальному контексті, не гребують робити суто естетичні закиди й навпаки. Причому, як на мене, це абсолютно правильна позиція.
Щодо махання кулаками Ви, пані Єво, гадаю, трохи перебільшуєте. Як бачите, я не беруся сперечатися ні з ким про художню чи будь-яку ще значущість книги, б'ючи себе в груди, мовляв, "ми найкращі". Обмежуюся виправленням прикрих фактичних помилок та висловленням моїх особистих вражень від статті.
Що ж до презентації - літературні читання відбулися у Львові, де всі охочі могли їх відвідати. В Києві було заявлено формат "обговорення". Я розумію, що позиції учасників могли сприйматися/не сприйматися, формат подобатися/не подобатись. Але ж, принаймні, скільки можна закидати, що було "прочитано 4 віршики"? Віршиків ніхто й не обіцяв, пардон. На віршики можна було їхати до Львова, де, якщо підсумувати час виступів наших учасників, набігло б годин 5 читаної наживо поезії.
З повагою.