StartseiteImpressum
Фрагменты из главы «Циркуль» романа «Перрудья» - PROSTORY Фрагменты из главы «Циркуль» романа «Перрудья» Цайтхайн: опыт памяти - PROSTORY Цайтхайн: опыт памяти Literarischer Briefklub - PROSTORY Literarischer Briefklub
Drucken

Розмова з Жаком Рансьєром

  Париж, 22 жовтня 2010 року

Двадцять років тому, на початку 90-х, ви вперше вжили термін «холодний расизм». Чи вважаєте ви, що з тих часів термін зазнав певної еволюції? 

Так, тоді я вжив цей термін, щоб охарактеризувати низку законів, які мали на меті послабити позиції тих, кого й досі хибно називають іммігрантами, оскільки найчастіше йдеться про громадян другого покоління імміграції, народжених на французькій території.

Я гадаю, що сьогодні ми вже досить далеко відійшли від класичного визначення расизму як масової реакції, спрямованої проти певних спільнот. Расизм – це вже не «гаряча» пристрасть. Ми ще й досі вважаємо, що расизм є «низовим» рухом, що базується на первинних інстинктах самозахисту та нетерпимості до іншого. Однак, сьогодні це ніщо інше, як холодний інтелектуальний конструкт держави. У справі ромів, наприклад, приголомшує те, що в ній не йдеться про жодне «повстання». У Франції вже досить довгий час не було низових рухів проти іммігрантів – нічого подібного до того, що сьогодні подекуди трапляється в США, де певні індивіди беруть до рук рушниці й відстрілюють тих, хто зважиться перетнути мексиканський кордон. 

Але останнім часом у Франції відбуваються певні нав’язані державою політичні процеси, що не відповідають жодній формі народного збурення, але мають на меті вибити ґрунт з-під ніг певної категорії населення. Тут немає жодної відсилки до расового питання та взагалі не йдеться про рух проти темношкірих – під дулом опиняються іммігранти, тобто ті, кого вважають зайвими або яких держава зумисне воліє утримувати у непевному становищі. 

Отже, на вашу думку, термін расизм сьогодні вже не є релевантним? 

Так, у цьому сенсі термін «расизм», мабуть, вже не підходить і має поступово вийти з ужитку, оскільки мова більше не йде про міжрасову війну чи нетерпимість. Цей термін досі вживають для зручності, оскільки він найкраще передає сутність поняття ексклюзії (exclusion). Сьогодні ми спостерігаємо радше різноманітні форми ексклюзії, що їх демонструє державна політика, відверто спекулюючи певним колом явищ, першим серед яких є небезпека. Небезпека – надзвичайно широке поняття, що включає ставлення до злочинності, до тероризму, до іноземців, ба навіть до природних катастроф.

У Франції існують правові засади для боротьби з расизмом. Як держава може бути расистською та антирасистською водночас?

Безперечно, у Франції є закони, що протидіють расизму. Однак всі заходи, яких держава мала б ужити, насправді не застосовуються щодо справжньої расової дискримінації. Гадаю, цього разу в справі ромів вони припустилися надзвичайно великої помилки. Раптом щось, до цих пір приховане, несподівано виявило себе – тобто стала очевидною справжня керована дискримінація відносно певної спільноти. Втім, на ширшому риторичному рівні до цієї дискримінації вдаються начебто через імперативи безпеки та необхідності опанування імміграційних процесів. З цього випливає, що застосована сьогодні політика ексклюзії та прекаризації не сприймається як расистська, а отже, не підпадає під дію законів, що мають запобігати расистським вчинкам. Тож справжня проблема полягає у наступному: надзвичайно важко довести, якщо тільки не йдеться про такий кричущий випадок, як із ромами, що дискримінація насправді є расистською.

До того ж сьогодні ці державні політичні процеси більшою чи меншою мірою стимулюються інтелектуальною думкою. Наприклад, у Франції все більше розповсюджується ісламофобія, і не так через діяльність правих расистів, як через переконання колишніх лівих, які публічно засуджують іслам як релігію, що суперечить республіканським та егалітарним цінностям.

Про який саме напрямок сучасної французької думки ви говорите? Чи не могли б ви згадати конкретні імена? 

У Франції існує ціла низка так званих республіканських лівих або тих, кого всі вважають лівими. Тут може йтися, по-перше, про філософів, які є такими тільки для ЗМІ, як-от Ален Фінкелькрот, або й про більш серйозних учених, як Жан-Клод Мільнер[1], автора книги про злочини європейської демократизації, чи то Каролін Фурест, Робер Редекер та ін. Насправді їх набагато більше, всі вони мало відомі за кордоном, однак часто потрапляють у фокус французьких медіа, декларативно засуджуючи іслам та прикриваючись ідеями рівності чи, в крайньому разі, фемінізму. 

Як ви ставитеся до цього і до критики комунітаризму в цілому?

Мене завжди дивує те, що у Франції з’явилася потужна критика комунітаризму, незважаючи на те, що цей феномен дуже слабко представлений тут, у порівнянні, наприклад, із США.

Критика комунітаризму часто набуває форми засудження позитивних реформ на підтримку дискримінованих груп населення – таких, як надання квот жінкам або надання вихідцям з іммігрантського середовища доступу до навчання та суспільного становища… Ці реформи засуджують через загрозу «комунітаризму», але я не вважаю, що вона настільки реальна у Франції. 

Прокоментуйте, будь ласка, цей фрагмент вашої статті: «Але сама природа держави – поліцейська, це інституція, що фіксує і контролює ідентичності, місця й пересування, інституція, що перебуває в постійній боротьбі проти всього, що виходить за межі обліку ідентичностей, а це означає, що вона бореться проти того надміру логік ідентичності, який являє собою дія політичних суб’єктів». Чи хотіли ви сказати, що расизм – природна функція держави? 

Тут ідеться власне про розуміння терміну політика. Я намагаюся пояснити в моїх книгах, що політика існує тільки тоді, коли існують політичні суб’єкти, а вони є зовсім не одне й те саме, що й ідентифіковані соціальні групи. Я намагаюся сказати, що саме цей процес і може називатися демократією. Демос – не народ у всій своїй сукупності, це не бідні, не голодні, не знедолені й бездомні. Демос – це одиниця, що не має соціологічної консистенції. Це означає, що політика починається поза звичайним розподілом багатств та сил між ідентифікованими соціальними групами. Отже, я прагну довести, що між політичною логікою та логікою держави постійно існує певна напруга. 

У чому полягає ця напруга і які її наслідки? 

Логіка держави полягає у намаганні ідентифікувати та зафіксувати угруповання, що належать до спільноти, тобто визначити легітимізованих гравців, а політика навпаки припускає існування процесів поза цим визначеним переліком. Це те, що ми можемо спостерігати сьогодні у Франції стосовно руху проти підвищення пенсійного віку. Держава декларує легітимність електоральної системи та делегування влади, й відносно цієї державницької легітимізації вулиця виявляється поза законом, якщо уряд вже проголосував та виніс свій вердикт[2].

Отож я маю на увазі, що ці феномени ексклюзії є межею, граничною точкою в логіці держави, яка полягає у відмежуванні певної кількості зацікавлених сторін. За державницькою логікою політика – це ніщо інше, як проста вправа з керування відносинами між цими групами. 

У Франції сьогодні триває надзвичайно медіатизована дискусія щодо національної ідентичності, підкріплена ще й міфологемою існування загальноєвропейської ідентичності. Що ви думаєте з цього приводу?

Як на мене, у розмовах про національні ідентичності завжди є щось штучне, найчастіше це більше схоже на штучний владний конструкт. У Франції все це стало можливим через ідеологію так званої «республіканської» лівиці, яка повсякчас практикує політику ексклюзії заради відстоювання винятково національних цінностей, які вона називає республіканськими. Сьогодні у Франції розповсюджена цікава гра, за правилами якої ультраправі виступають в якомусь сенсі виправданням влади, неначе опудало, яким лякають щоразу, коли хочуть провести ідентифікуючу політику ексклюзії.

Як ви вважаєте, чому саме ця «ідентифікуюча» риторика є настільки задіяною у сучасних французьких медіа?

Важко дати однозначну відповідь. Я думаю, що тут знову-таки йдеться про легітимізацію владних інституцій. Проблема полягає в тому, що владні інституції мають дедалі менше впливу на великі фінансові потоки, які є вирішальними для загальної ситуації в світі. Загнана у глухий кут влада намагається продемонструвати свої можливості на тих територіях, які вона ще вважає підлеглими собі.

Тому владні інституції розгортають свою діяльність на певних маргінесах, де вони ще можуть бодай здаватися справжніми керівниками своїх держав. А оскільки європейські уряди дослухаються директив Європейського Союзу, вони весь час мають показувати, що все ж таки є національними урядами, вдаючись останнім часом до відверто націоналістичної політики, що, втім, не заперечує логіки інтеграції до світового капіталістичного ринку. 

Як ви можете охарактеризувати сучасну політику Європейського Союзу?

Гадаю, що Європейський Союз є фальшивим політичним утворенням, місія якого полягає у встановленні державного контролю над життям народів цієї території за допомогою того, що можна назвати капіталістичним інтернаціоналом. Цікаво, що ті, хто сьогодні відстоюють ідеї національної ідентичності радо вітали Маастрихтський договір, а тих, хто заперечував його – серед яких був і я – звинувачували у націоналізмі та шовінізмі. 

Що ви думаєте про політичні процеси, що відбуваються сьогодні у пострадянській Східній Європі?

Наприкінці 80-х Східна Європа подавала великі надії на відродження нових форм демократії. Здавалося, що буде певний неперервний зв’язок між тривкою підпільною боротьбою дисидентів та майбутнім цих держав.

Однак, на жаль, майбутнє цих країн – принаймні, яким ми його бачимо звідси – більше нагадує сумну карикатуру на те, що відбувається тут. Я маю на увазі абсолютно безсоромне домінування фінансових кіл над життям країни, що на додачу часто супроводжується перевтіленням колишніх комуністів у капіталістів або поліцаїв, чи то у можновладців, які вважають себе лібералами. Тобто йдеться тільки про зміну форми підкорення: одна, колишня форма, змінилася на нову. 

Чи намагалися ви аналізувати, чому все сталося саме так, та ще й на такій великій території?

Я гадаю, що тут відбулася підміна понять: капіталізм у своїх найбільш дикунських формах був ототожнений з демократичною ідеєю. Водночас колишні державні поліцейські структури не були повністю витіснені, а лишень змінили форму існування за нової ситуації. Якщо згадати становище в сучасному Китаї, то тут навзнаки поєднання тріумфу економічного лібералізму й капіталізму, однак цей капіталізм скеровується безпосередньо комуністичною партією або, у більш прихованій формі, державним апаратом та фінансовими структурами, в якому далі існують фігуранти колишнього режиму. Отже, в цій збоченій ситуації одночасно присутні форми як панування, так і пригноблення. 

На вашу думку, чи можна очікувати «лівого повороту» в політиці на пострадянській території? 

Мені важко з упевненістю говорити про те, у чому я не є експертом.

Однак певно, що в сьогоднішніх умовах можна очікувати появи нового демократичного руху, оскільки стало зрозумілим, що за двадцять років після розвалу СРСР дисидентський рух не спромігся створити оновлений демократичний простір. Можна сподіватися, що на теренах колишнього Радянського Союзу може зародитися новий рух, заснований на абсолютно іншому підґрунті, тобто зумовлений тими формами пригноблення, які існують сьогодні на цій території та за рахунок того визвольного потенціалу, що його можуть мати люди, чиє становлення відбулося у пострадянську добу.



[1] Jean-Claude Milner, Les penchants criminels de l’Europe démocratique, Verdier, 2003.

[2] Інтерв’ю відбувалося у день голосування французького парламенту щодо закону про підвищення пенсійного віку.

 

Add your comment

Your name:
Comment:


Das Design Alexander Kanarskiy © 2007. Alle Rechte sind geschützt.
Unter Anwendung von den Materialien ist die Verbannung auf prostory.net.ua obligatorisch.