StartseiteImpressum
Ганс Блуменберґ: Турбота левиці - PROSTORY Ганс Блуменберґ: Турбота левиці Василь Лозинський: Свято після дебошу - PROSTORY Василь Лозинський: Свято після дебошу Томас Бернгард: Площа Героїв - PROSTORY Томас Бернгард: Площа Героїв

Олег Лышега: ВОРОН

Когда сеяли эту траву – вчера? Сегодня?
Глядишь – уже взошла..
Интересно – взойдет у меня просо?
Я где-то здесь, под окном, его высыпал..
Как низко склонилась вишня..
За ней – целая роща молодых ясеней,
Дальше – высокие бересты,
А уж за ними стена..
Пойду куплю что-нибудь на обед –
Может, какую рыбу или сырое яйцо..
Когда выходил из Лавры,
Мастера кончали штукатурить стену..
И крышу над ней обивали гонтом,
Он светился на солнце
Даже яснее обновленных куполов
Церкви Всех Святых.. свеченье мягче..
Так светится  разве что ячменная солома..
Сбоку девушка белит.
Одна.. видать, ученица..
Или  согрешила в чем..
Выцветшая майка в темных влажных пятнах,
висит на худых плечах..
Левой рукой откидывает с глаз волосы..
И кажется, плечи вздрагивают..
А правая, заляпанная, известкой,
Никак не дотянется до стены..
Подойди..  может, как-то подсобишь
Мало осталось..  я что против?..
Вот стал бы тут и белил, белил
До самой смерти,
Давали бы лишь какую-нибудь похлебку..
Здесь и жил бы под берестами..
Для них ведь эту стену белят...
Для кого еще?.. На ее фоне
Деревья и глубже, и выше..
Перешел улицу..
Там толпа.. свежие персики..
Встал за молодой женщиной..
У нее плетеная корзинка на руке,
На дне кое-что из одежды..
Ветер вздувает вокруг шеи платок..
Бледная какая..
Касались ее чьи-то губы?
Ты, видно, долго шла до Лавры..
Но и тебя соблазнили
Свежие персики.. ты их не боишься?..
Она как-то беспокойно повела шеей,
И за ней вдруг забелела стена..
Нет.. стоять не буду.. они еще зеленые..
Я заглянул вовнутрь..
Селедка совсем ржавая..
Соль выступила на ребрах,
Мясо от костей отстает..
Порой хочется чего-то такого..
С самого дна.. нет, один рассол..
Обратно по Лаврскому переулку..
Там, под акациями, глинистая тропка
Со следами дождевых червей..
Постоял.. старый  белый голубь
Напьется пусть из лужи..
Он пил и пил, как корова.. не отрываясь..
После зашел по грудь и искупался..
Взлетел – и на церковь Спаса,
На самую верхотуру..
Зайти, может?..
За чугунными воротами яблоки белый налив..
Еще висят..
Вдоль мощенной кирпичом дорожки
Цветут бледно-фиолетовые, желтые
Дикие петушки..
Недавно я был внутри..
Рыбаки там вытаскивают сети из челна,
У них лица, и челн, и все небо
Часто иссечены топором,
Будто застиг их черный дождь..
Черный и железный.. но светятся еще
Большие растерянные глаза..
А облако, словно другая сеть, побольше,
Опутало рыбаков вместе с их небом..
Страшно это.. иссеченные топором,
Истекающие кровью, ослепленные,
Они закидывают снова и снова в бурные волны
Разодранный невод.. и надеются..
Чего ради я заходил туда..
У мастеров обед –
Они, видно, на землю и не спускались,
Сидели себе на деревянной галерее
И закусывали.. а которые не пили,
Слегка поодаль
Лежали на досках и резались в карты..
Той девушки между ними не увидел..
Низ стены недобелен немного...
Может, придет.. а может, и нет..
Кто же будет заканчивать ?..
Хоть бы и ты..
У меня своя кара..
Сгорбленный от жары, голодный
Брел к Экономическому корпусу..
Долгим низким коридором наощупь..
Под стеной железные сейфы, не упасть бы..
Лавра  с каждым днем сильней
Смахивает на бункер.. идешь,
И эхо как в тюрьме..
Дополз до своей кельи
И рухнул на стул..
Ладно, пообедаем и мы..
Вынул из сумки взятое из дому:
Хлеб, подсолнечное масло..
Ножом  вспорол банку консервов
И выставил на стол..
Цветная наклейка на золоченой банке:
В красном винном соусе
Клубком свернулась стайка верхоплавок..
Теперь Ивана можно звать..
Да вот он идет..
Походку узнавали издали,
Иван сильно припадал на искалеченную ногу,
И сейфы тряслись, пока он обходил
Темные ниши..
Последний ключник Лавры..
Молча сели, подумали оба,
Что могли бы скрасить
Этот черствый хлеб чем-то получше..
Когда  в молчании поднял голову,
Вылизывая томат из ложки,
Вдруг почувствовал, что из-за его спины
кто-то через окно нас рассматривает..
Какая-то темная гора за стеклом..
И увидал в профиль клюв..
Обед мы тогда прервали,
Снова набросили черные халаты
И выбежали во двор.. там слепило солнце,
Тысячи голых людей со всего мира,
Наше окно
И белая раскаленная стена,
А на узком жестяном подоконнике
Горбился ворон..
Грудью уперся, прямо вдавился в стекло..
Словно уже обрушилось небо..
Верно, не мог больше,
Потому что сдался без канители,
Я крепко сжал твердый
Острый, как топор, киль и клок пересохших перьев..
Ну что лесной бродяга –
Кто на кого умышлял – ты или я?
Кто умыслил выдрать у меня ключицу, еще теплую,
Черным бородатым клювом,
Чтоб припрятать ее на обед,
А как солнце зайдет –
Вытолкнуть из гнезда под дождь и ветер?..
Мы занесли его вовнутрь
И положили на пол – он вытянулся и замер..
Плоти у него не было,
Лишь запах старых истертых перьев..
Я наклонился и растворил клюв..
Чтоб сподручней, стал на колено,
Увидел воспаленное горло,
чуть слюны по краям,
И язык весь в несвежей пене..
Так почти невидимая слизь
Оседает ранней весной на землю,
Где всочился снег,
Пористый и блеклый..
Пересохшее горло..
Его бы лишь свежая кровь увлажнила..
Однако он ожил к вечеру,
И ночью Иван его выпустил.. 

Помню как сегодня тот день..
Наутро у Ивана умерла жена..
Через неделю, наверное,
Мы поехали в Пущу,
В сосновом бору он повел тропинками,
Где она любила гулять..
В выемках полно было малины..
Мы присели на поваленной сосне..
Встали и пошли дальше,
Опираясь на палки,
Всё глубже в малинники, каждый в одиночку..
Сосны становились ветвистей..
Травы выше и выше..
Донесся чей-то пронзительный крик
И будто бы плеск..
За малинником как-то внезапно
Забелел песок, дальше озеро,
Темное и настоянное..
Я вдруг увидел,
Как много прячется здесь людей!..
Мокрые, мерцающие тела
Поблескивают, дрожат, готовы
Сигануть в бездонную воду
По первому тревожному посвисту..
И рвануться снова в тень,
по одному в ней затеряться..
Но как же разомлела кожа на дарованном солнце..
Совокупные кости расправились и пекутся
За сомкнутыми стенами этой Пущи..
Посреди озера покачивалась лодка,
Одна-единственная, черная против солнца,
Как не всматривался, не видно
В ней рыбака..
Может, задремал на дне..
Я поискал глазами Ивана..
Он исчез, но дальше, впереди
Промеж сосен я его вроде различил..
Толстенный сук своей тенью
Разрубил Ивана пополам..
Он по-прежнему ловил пальцами малину,
Выныривал, разводя кусты,
И, скрывшись, снова плыл,
Вымахивал на солнце..
Мне показалось, он ощупью сейчас отыскал
Ту незримую тропу,
За ней оборвавшуюся здесь где-то,
Где-то недалеко..
Далеко она еще не отошла..
Но он вдруг повернулся..
Попросил безмерно расширенными  зрачками:
Может, давай вернемся?
Возвращались той же дорогой,
И на той же поваленной сосне
Присели снова..
Чудно..   никого тут не было..
И никто за нами не шел..
Мы будто и не побывали там..
Разве мы были? – спросил его взглядом..
Он поднял глаза,
И я понял..
Нет, ничего я не видел..
Я купался во сне и не знаю
О том последнем прибежище,
Надежно окруженном лесом..
Не то он снова прилетит.. 

Но когда он явился в окне,
Вроде  и не страшно было..
Только прижав к груди
Тощее едва теплое тело,
Я сощурился от слепящей глуби
Бездонного неба над собой,
Над еще не просохшей стеной Лавры,
Окропленной вином тех мастеров..
Нет.. не было страха..
Была даже гордость:
У меня на груди отдыхает
Эта мудрая безжалостная птица,
Долетевшая по-над лесами Пущи
До самой Лавры
Откуда-то оттуда, где вновь на воле
Гуляют библейские звери,
Ночуют под звездами, спариваются
И минуют колодцы,
Нежданно покинутые людьми.

 

Ворон
 
Коли сіяли цю траву — вчора? сьогодні? -
А бач — вже зійшла..
Цікаво, чи просо моє зійде? -
Я сипнув десь тут його, під вікном..
Як низько похилилась вишня..
За нею — цілий гай молодих ясенів,
Далі високі берести,
А за ними вже стіна..
Піду візьму щось на обід -
Може, якусь рибу чи сире яйце..
Коли виходив із Лаври,
Майстри вже дотиньковували мур..
А вище над ним дах побивали ґонтом,
І він світився на сонці
Навіть ясніше за підновлені бані
Церкви Всіх Святих.. сяйво м'якше..
Так світиться ще хіба ячмінна солома..
Збоку якась дівчина білить.
Сама.. видно, учениця..
Чи за якийсь гріх..
Виблякла майка висить
На худих плечах, у мокрих темних плямах..
Лівою весь час відкидає волосся з очей..
І, здається, плечі здригаються..
А захляпана вапном рука
Ніяк не може дотягнутись до стіни..
Підійди.. може, якось поможеш..
Вже мало.. чи я проти?..
Та отак би став тут і білив, білив
Аж до самої смерті,
Аби хтось приносив хоч якусь юшку..
Тут би і жив, під цими берестами..
Для них же білиться ця стіна..
А для кого ще?.. на її тлі
Дерева і глибші, і вищі..
Я перейшов дорогу..
Там товпились люди.. свіжі персики..
Я став за молодою жінкою..
Вона тримала попід руку плетений кошіль,
У нім на дні трохи одягу..
Вітер підвіяв хустку з шиї..
Яка вона бліда..
Чи її торкались чиїсь вуста?..
Ти, видно, довго йшла до Лаври..
Але й тебе спокусили
Свіжі персики.. ти їх не боїшся?..
Вона якось неспокійно повела шиєю,
І за нею раптом забіліла стіна..
Ні.. не буду стояти.. вони ще зелені..
Зайшов усередину..
Оселедці якісь іржаві..
Сіль повилазила на ребрах,
М'ясо повідставало від кісток..
Часом хочеться чогось такого..
З самого дна.. Ні, сама ропа..
Назад Лаврським провулком..
Під акаціями там глиняна стежка
Зі слідами дощових червів..
Постояв, дав старому білому голубові
Напитися з калюжі..
Він пив і пив, як корова.. не відриваючись..
Далі зайшов по груди і скупався..
Злетів — і на церкву Спаса,
Аж на самий верх..
Може, зайти?..
За чавунною брамою яблука білий налив..
Ще висять..
І вздовж доріжки, вимощеної цеглою,
Цвітуть блідо-фіолетові й жовті
Дикі півники..
Я там недавно був усередині..
Там рибалки тягнуть з човна сіті,
І їхні лиця, і човен, і все небо
Дрібно поцюкані сокирою,
Так, ніби їх заскочив чорний дощ..
Чорний залізний дощ.. але ще світяться
Їхні великі розгублені очі..
І хмара, ніби інша, більша сіть,
Оплутала їх разом з їхнім небом..
Як страшно.. поцюкані сокирою,
Стікаючи кров'ю, засліплені,
Знов і знов закидають у бурхливі хвилі
Пошматований невід.. і сподіваються..
Нащо я туди заходив..
У майстрів був обід -
Вони, видно, так і не злазили на землю,
А сиділи на дерев'яній галереї
І закушували.. ті, що не пили,
Трохи глибше,
Лежали на дошках і гуляли в карти..
Тої дівчини між ними не видно..
Але низ стіни трохи не добілений..
Може, прийде.. а, може, й ні..
А хто буде закінчувати?..
Хоч би й ти..
У мене своя покута..
Згорбившись від спеки, голодний,
Добрів до Економічного корпусу..
Навпомацки довгим низьким коридором..
Попід стіною залізні сейфи, хоч би не впасти..
З кожним днем Лавра стає
Якимось бункером.. коли йдеш,
То луна як у тюрмі..
Доповз до своєї келії
І впав на стілець..
Ну що ж, і ми пообідаєм..
Я витяг з торби те, що мав із дому:
Трохи хліба, олії..
Ножем розпанахав консерву
І виставив стіл:
Яскрава етикетка на золоченій банці -
А в ній у червоному винному соусі
Згорнулася клубком зграйка верхоплавок..
Тепер можна кликати Івана..
Але він уже йде..
Його ходу пізнати здалеку,
Він тяжко припадав на скалічену ногу,
І сейфи двигтіли, як він
Обходив темні ніші..
Останній ключник Лаври..
Ми мовчки сіли, обоє подумали,
Що могли би скрасити
Цей черствий хліб чимось ліпшим..
І коли мовчки підвів голову,
Облизуючи томат із ложки,
Раптом відчув, як у нього за спиною
Крізь вікно хтось розглядає нас..
Якась темна гора у шибці..
І побачив у профіль дзьоб..
І тоді перервали обід,
Знов натягли чорні халати
І вибігли надвір.. там сліпуче сонце
І тисячі голих людей з усього світу,
І наше вікно,
Біла розпечена стіна
І на вузенькому бляшаному підвіконні
Згорбився ворон..
Грудьми вперся.. аж вгатився у шкло..
Так, ніби вже впало небо..
А може й не міг далі,
Бо здався без мороки,
І я міцно затис тверде і гостре,
Як сокира, стерно, і пересохлий жмут пір'я..
Ну то що, лісовий самітнику -
Хто мав кого тримати — ти чи я?
Хто мав вирвати мою кістку, ще теплу,
Чорним бородатим дзьобом,
Аби сховати її на обід,
А як зайде сонце -
Випхати її з гнізда на землю під дощ і вітер?..
Ми занесли його всередину
І поклали на підлогу -
Він витягся і завмер..
На ньому не було м'яса,
Лише запах старого, зужитого пір'я..
Я нахилився й отворив дзьоб..
Було незручно, я вкляк на коліно
І побачив запалене горло
І трохи слини по краях..
Язик був у якійсь несвіжій піні..
Так невидимий майже слиз
Осідає на землі ранньої весни
Там, де всякнув сніг,
Пористий і зів'ялий..
Пересохле горло..
Його може зволожити лише свіжа кров..
Але під вечір він ожив,
І вночі Іван його випустив..
 
Як сьогодні пам'ятаю той день..
В Івана на ранок померла дружина..
Десь, може, через тиждень після того
Ми виїхали в Пущу,
І в сосновому бору він повів стежками,
Де вона любила гуляти..
У ямах було повно малини..
Ми присіли на поваленій сосні..
Встали і пішли далі,
Підпираючись палицями,
Глибше в малину, кожен сам..
Сосни ставали гіллястіші..
Все вищі і вищі трави..
Долетів якийсь пронизливий крик..
І ніби плюскіт..
За малиною якось несподівано
Забілів пісок, а далі озеро,
Темне і настояне..
І раптом побачив,
Як багато ховається тут людей!..
Мокрі, мінливі тіла
Зблискують тремтять.. Готові
Спорскнути у бездонну воду
За першим тривожним посвистом..
Зірватися знов у тінь
І там розгубитися поодинці..
Але як розімліла ця шкіра на дарованім сонці..
Спільні кості повитягалися, пражаться
За густими мурами цієї Пущі..
Посередині озера гойдався човен,
Один-єдиний, чорний проти сонця,
І як не вглядався, не видно
У ньому рибалки..
А може задрімав на дні..
Я оглянувся за Іваном -
Він зник, але далі, попереду,
Між сосон я впізнав ніби його..
Грубий сук своєю тінню
Розрубав його надвоє..
Він і далі ловив пальцями малину,
Прогортав її, виринаючи,
То знов ховався і плив,
Виборсувався на сонце..
І мені здалось, він якраз намацав
Ту невидиму стежку,
Що десь перервалася поза нею,
Десь недалеко..
Вона ще далеко не відійшла..
Але раптом повернувсь..
І безмежно розширеними зіницями попрохав:
Може, ходім назад?..
Тією самою дорогою побрели назад,
І на тій самій поваленій сосні
Знов присіли..
Дивно.. тут нікого не було..
За нами ніхто не йшов..
Ми ніби там і не були..
Хіба ми були? - я спитав його поглядом..
Він підвів очі,
І я зрозумів..
Ні, я не бачив нічого..
Я купався уві сні, і не знаю
Про ту останню схованку,
Так надійно оточену лісом..
Інакше він знов прилетить..
 
А тоді, як з'явився у вікні,
Ніби й не було страху..
Лише як притис до грудей
Марне, ледве тепле тіло,
Я заплющився від сліпучої глибини
Бездонного неба над собою,
Над ще не висохлим Лаврським муром,
Скропленим вином тих  майстрів..
Ні, страху не було..
Ні.. була навіть гордість,
Що на моїх грудях відпочиває
Той мудрий безжальний птах.
Що прилетів аж сюди,
Понад лісами Пущі,
Десь аж звідти, де знов на волі
Бродять біблійні звірі,
Ночують під зорями, паруються,
Минають колодязі,
Раптово покинуті людьми..


В своем эссе о  поэзии Девида Герберта Лоуренса и Эзры Паунда Олег Лышега написал: “Кто из нас не любит на какой-то миг опьянеть от духа земли, этого самого крепкого, самого реального алкоголя”. Переводчик, скульптор, эссеист, драматург но прежде всего поэт –  Лишега в своих текстах вступает в диалог с явлениями природы и творениями человеских рук. В ткань его стихотворений входят на равных глина, камень, деревья, рыбы, звери, птицы и звезды; человек  там присутствует на тех же, что и они, основаниях. Именно ими, их тихим существованием, их языком поэт говорит о мире, о бытии и смерти.

М.Б.

 

Add your comment

Your name:
Comment:


Das Design Alexander Kanarskiy © 2007. Alle Rechte sind geschützt.
Unter Anwendung von den Materialien ist die Verbannung auf prostory.net.ua obligatorisch.