StartseiteImpressum
Чоловіче домінування - PROSTORY Чоловіче домінування Артур Клінав: Мінськ. Путівник Містом Сонця - PROSTORY Артур Клінав: Мінськ. Путівник Містом Сонця Ганс Блуменберґ: Турбота левиці - PROSTORY Ганс Блуменберґ: Турбота левиці

Катя Ланґе-Мюллер: Майбутнє, або Мій песимізм

Катя Ланґе-Мюллер (Katja Lange-Müller), 1951, дочка НДРівської функціонерки, у 16 років за «несоціалістичну поведінку» була виключена зі школи, працювала набірницею в типографії, займалася реквізитом для телепрограм, багато років пропрацювала санітаркою в лікарні для душевнохворих. Після навчання в Інституті літератури ім. Йоганнеса Р. Бехера та однорічної практики в Монголії 1984 р. переїхала до Західного Берліна. Лауреатка численних премій, член Німецької академії мови і поезії м. Дармштадт та берлінської Академії мистецтв.

Майбутнє. Нібито я не знаю, що це таке. Майбутнє, як видно із самого слова, – це те, що має бути з кожним, з багатьма, з усіма. Майбутнє – це мить, яка настане після теперішнього, наступна секунда, хвилина, година, тиждень, прийдешній місяць, прийдешній рік. Власне, тільки майбутнє й минуле існують насправді, бо сучасність невловима і фіксується лише у граматиці як категорія "теперішнього часу". Та й що значить "теперішній час", "сучасність" або "нині" у математичній логіці часу? Тривалість змаху повік, яку ми називаємо миттю?

Більш ніж три десятиліття тому, коли я, нині літня, але ще не стара жінка, була зеленим дівчам, наше покоління називало прийдешнє таким собі іронічним слівцем ДЕ-ТЕ-МАЙБУТНЄ. Ми не знали, як іще стисліше висловити своє небажання і, передусім, впевненість у безглузді підготовки до так званого "потім", адже ми вірили у БОМБУ. Та й у що інше могли вірити ми, коли вони − більшість наших родин і всі наші вчителі − виховували нас на прикладі то визначних, то відзначених німецьких, російських і грузинських атеїстів, чиї утопії вказували людству шлях до комуністичного майбутнього. Проте ми не звертали на них увагу, бо були впевнені в тому, що облишимо "шлях військового протистояння НАТО" так само скоро, як і неграмотний поліцейський з популярного на той час анекдоту, якому ми завдячуємо комічно-неправильним вживанням наказового слівця "геть". Ми ж бо були дітьми "холодної війни", яка, як ми щодня чули, читали і казали самі, може будь-якої миті скінчитися пекучим атомним пеклом. Не зважаючи на це (чи саме завдяки цьому) нам здавалося стильним мати лише ДЕ-ТЕ-МАЙБУТНЄ, воно надавало нам трагічного ореолу. Такий ореол мала, приміром, більшість батьків, які з великим запізненням повернулися з війни, сповнені горезвісними шаленими осколками гранат. Але своїм трагізмом вони завдячували минулому, тоді як своє майбутнє (як ми тоді вважали) вони вже давно пережили. Ми – це зовсім інша річ: ми розпадемося на радіоактивний пил ще до того, як прийде пора вперше серйозно задуматися про таку неймовірну штуку як майбутнє. "Революція та майбутнє, − було написано в моєму розцяцькованому картинками із глянцевих журналів щоденнику, − скінчилися назавжди."

Як відомо, все склалося не так. Ультимативна БОМБА, піктограма якої, зображена на незчисленних плакатах, врізалася в мій мозок так само міцно, як і зелений чоловічок на світлофорі, не стерла нас на порох; це випало на долю тих, хто поліг у Нагасакі та Хіросімі у 1945.

Ще не минуло й двох тижнів, відколи я несподівано знову відчула себе в ситуації тих екс-солдатів, які запізніло повернулися з війни. Травмовані у котлі під Сталінградом і вцілілі лише споловини, вони, закамуфльовані під татусів, відкривали нам, тоді ще підліткам, двері: без жодного слова, з опущеними повіками, під якими вони, можливо, все ще пантрували за ворогом, що чаївся десь у їхніх головах, або за осколками, які шаленіли у їхніх занепалих тілах.
Зігнута під вагою покупок, одного сльотавого грудневого вечора я човпла по Назарет-Кірх-Штрассе, коли мене наздогнала група турків, молодих турків, – адже розмова, уривки якої долинали до моїх вух, велася на канак-шпрак . На розі Перед кнайпою на моє плече опустилася сильна рука. Я озирнулася і з'ясувала, що вона належала двадцятирічному вродливому молодикові. "Не хіло чешеш, – сказав він мені на прекрасному берлінському діалекті, – дивись, ато скоро обставиш сама себе." Цілком можливо, а втім, що саме лишається людині, яка скоро залишить позаду цей світ?

У п'ятдесятилітньому віці людина − чи то жінка, як я та багато інших, чи то чоловік, яких також немало, − перебуває в особливій ситуації. Великі життєві цілі (не важливо, мали жінка / чоловік свої власні чи користувалися готовими зразками) досягнуто або так знецінено, що найближчим часом навряд чи вдасться їх досягнути. Багато (не)вдач залежали від випадку чи ситуації у світі, але найбільше – від самої таки людини, яка більш чи менш цілеспрямовано проживала своє життя – так, як уміла. І що? Діти вже виросли і майже щасливо влаштувалися, або діти вже виросли і стали абсолютними невдахами. На роботі професіоналізм сягнув того рівня, якого сягнув, тож у п'ятдесят ніхто вже не стрибає козликом заради кар'єри і не відкриває нових горизонтів. Хто дотепер не знає англійської – не візьметься за китайську. І якщо хтось досі не облаштував власного будинку, він не стане укладати договір з будівельним кооперативом. Хто зараз самотній, залишиться таким і надалі. А й справді? Чи й після клімаксу або з добрячою лисиною ще дехто розраховує на диво? Навряд, адже навіть великі стратеги перемоги над старістю за принципом "людина має той вік, на скільки вона себе почуває" усвідомлюють, що майбутнє, щонайпізніше відтоді, як вони обміняли свій проїзний на пенсійне посвідчення, не може принести ніяких змін. Лишається чекати, адже зі стелі щось клацає, і якщо це не годинниковий механізм, значить шашіль.

Залишаються тільки дрібнокаліберні цілі чи навіть плани: ти, свиня нещасна, завтра нарешті подзвони Х. На тому тижні ти сядеш на дієту, наступного року − пошукаєш нову квартиру. Але сьогодні Х. кинувся під поїзд, а те, гладка ти чи худа, і так уже нікого не цікавить. Одного разу, в момент одкровення, ти розумієш, що твоє бажання переїхати – це ніщо інше ніж неусвідомлений пошук метафори для метаморфози, яка з тобою більше не відбувається. Або ти просто забула інший вираз, яким усе це (Будьмо, Альцгаймер! За майбутнє!) можна було б назвати: рак-самітник змінює мушлю (а далі – ковток із пляшки).

Так, я знаю, все це звучить песимістично, невдячно, по-декадентському, іронічно, навіть цинічно. Радій – скажете ви мені, − що ми все ще живемо у мирі і знову маємо забагато їжі, що ти не хвора і далі отримуєш гонорари за свої тексти. Але я чомусь не радію, хоч досі таке траплялося рідко й тривало недовго, лише кілька секунд - моменти, коли відчуваєш, як спливає життя. І такі миті ще точно чекають на мене. Та мова не про це. З одного боку, начебто слушний вислів, написаний колись моїм колегою Ґ.: "Щастя – це відсутність нещастя." Проте саме завдяки тому, що афоризми є тим, чим є, і нічим більше, вони чомусь ніколи не відповідають дійсності. Тому облишмо їх. Майбутнє − це те, що ще лишилося зробити. Я маю матеріал для двох книжок і досить можливостей, щоб їх видати. А позаяк я сподіваюся після цього ще не зіграти в ящик і зберегти дещицю сил, мене цікавить один проект, який, можливо, став би останнім початком з чистого листа − або лишень моєю останньою новелою. Його ідея не могла виникнути раніше, тому що на неї мене наштовхнув досвід, якого людина може зажити лише на порозі остаточного прощання. Тож зараз я витягну (чорного) кота з мішка (і він ще не раз перебігатиме мені цвинтарні доріжки справа наліво).

Лише за першу осінь нового тисячоліття померли троє моїх друзів, і я ходила на їхні похорони. Але мушу визнати, це неозоре поле пієтету цікавило мне й раніше. Відколи мені виповнилося сорок, як тільки випадає нагода, я приходжу зранку до головного входу якогось цвинтаря і йду за першою-ліпшою траурною процесією, а потім, якщо вийде, ще за одною, і ще… У той час як незнайомі мені люди намагаються бути стриманими або заливаються сльозами і кидають жмені землі на домовини чи урни абсолютно чужих мені померлих, я плекаю свою ідею, в той час як моє невдоволення зростає. Тому що похорони, на яких я досі (не)офіційно була присутня, проводилися за нудним, бідним і сухим шаблоном. І це зовсім не пов'язане з тим, що померлі, яких стосувався цей незмінний ритуал, переважно не були християнами і багачами. Маленькі літні чоловічки у дешевих чорних костюмах бурмотіли під серйозну музику з магнітофона якісь беззмістовні стандартні слова, неначе списані з рубрики "Ваш гороскоп", без якої не обходиться жодне популярне друковане видання. Такі слова, в принципі, пасують кожній людині, не важливо, жива вона чи мертва, народжена під тією зіркою чи під іншою. Біля ніг промовців завжди лежали кілька смердючих лілій чи букетик анемічних гербер, оповитих аспарагусом, іноді навіть буковий вінок, обцяцькований широко розкритими трояндами на останній стадії відцвітання. Вочевидь, флористка, відповідальна за цей шедевр, не наважилася потай запхати їх до букетів своїх малокритичних випадкових клієнтів. "Мертвого квіти навряд чи цікавлять, − мабуть, подумала квітникарка, − а от живим ще можуть принести якусь копійчину."
Так ось, це загалом дуже невтішне дослідження похоронних церемоній підштовхнуло мене до рішення, яке, можна сказати, стане доленосним для майбутнього – мого власного і наступних небіжчиків.

Щойно я допишу останню із двох книг, які ще дрімають у мені, я випущу з рук олівець (але не ложку) і вкладу весь свій невеликий статок (адже на той світ все-одно нічого не забереш) у справу. Нарешті я візьму псевдонім – Маріанна Могила – і відкрию його, абсолютно інше бюро ритуальних послуг під назвою "МОГИЛА КЛИЧЕ". Я готуюся до цього вже досить тривалий час: прошу своїх ще живих друзів подумати, як би вони хотіли бути похованими, і, якщо вже про це зайшлося, пропоную себе як особу, яка про все професійно подбає і забезпечить максимальну реалізацію їхніх бажань. "Людина, – кажу я їм, − не має жодного способу вплинути на своє народження; одруження вона може повторити кілька разів або зовсім відмовитися від цієї ідеї, а померти можна тільки раз." Але перед тим кожному з нас доводиться бувати на стількох жахливих похоронах, які завдають померлому останньої образи та посилюють і без того немалий страх живих перед смертю. Принаймні я боюся не стільки самої смерті, скільки похорону. "Не будь дурнем, – раджу я то одному, то іншому, – не економ кожну копійку задля своїх дорослих дітей, не змінюй кожного третього тижня свій заповіт; краще відклади зайві гроші на захопливе свято чи пишну учту – найпишнішу з усіх, які ти колись влаштовував. Тоді твої нащадки точно не зможуть тебе забути, навіть якби й хотіли." "Пам'ятаєш, – знову і знову казатимуть вони одне одному, і погляди їхні яснішатимуть, – як чудово ми проводжали Х в останню путь?"

А я, Маріанна Могила, буду організовувати ці дійсно гідні, чудові, неймовірно оригінальні жалобні свята. Незабаром люди радітимуть нагоді піти на похорон, і кладовища стануть більш людними, ніж "вулиця 17 червня" під час love-параду; все місто, вся країна вітатиме мене. Своїми святами я прославлюся більше, ніж своїми книгами, я, яка здійснила реформу у справі поховання, я, визначна піонерка пієтету. Звісно, я зароблю на цьому купу грошей. І всі їх розтринькаю, тому що колись мене також покличе могила. О, того історичного дня в Берліні буде такий рейвах, що карнавал у Ріо порівняно з ним виглядатиме як сьогоднішні похорони жебраків у Нойкьольні.
Не хотілося б, щоб хтось подумав, ніби я розраховую лише на грошовитих клієнтів, оце вже ні. Особливо в перші роки існування "Могили" я докладу всіх зусиль, щоб простий позаконфесійний смертний міг гідно втрапити під землю; це буде не дуже складно й дорого.

Тепер поговорімо про найбільшу біду – ці порожні стандартні надгробні промови. Моя батьківщина має так багато поетів та поетес, яким регулярно відмовляють в отриманні стипендії, і бідолахи не знають, чим заплатити за квартиру. Всі вони могли б писати надгробні промови! Поспілкувавшись із членами сімейства, автори віддавали б шану покійній чи покійному згідно всіх правил риторського мистецтва. Їхні тексти, особливо після моєї редакції, будуть значно кращі, ніж мимрення цих бездарних старих буркотунів, які нині заробляють (а точніше канючать) цією справою собі на хліб. Якщо клієнт бажає собі надгробну промову від лауреата премії ім. Інґеборґ Бахманн – прошу. Все залежить від гонорару, який, проте, буде залишатися в певних межах, адже автор також матиме з цієї справи свій професійний зиск. Де ще він знайде таку сконцентровану, вдячну публіку, якщо не на цвинтарі? А якщо письменник, як це, на жаль, часто трапляється, пише краще, ніж декламує, − в нашій країні завжди достатньо безробітних акторів. Коли учасники жалобної церемонії залишатимуть капличку, на виході кожен з них зможе лишити своє ім&146;я у списку тих, хто хотів би отримати касету із записом, чи одразу взяти з собою переплетений примірник промови в ексклюзивному оформленні з ілюстраціями − на згадку чи для уважного вивчення. Молоді композитори з гарним потенціалом могли б писати пісні про померлих, а співачки-початківці − їх виконувати. Власне кажучи, чому це могили завжди такі прямокутні? І куди поділася традиція знімати зліпки з обличчя померлих? Невже не лишилося скульпторів, які б відгукнулися на такий заклик? Вони могли б також створювати скульптури для могил: різьбити чи виливати з металу, робити їх з каменю чи з дерева, з бронзи чи гіпсу. І взагалі, могили могли б мати зовсім інший вигляд: геть хвою, альпійські фіалки і стокротки − для того, хто лежить під ними, це вже занадто! Сюди треба садівників, ні, ландшафтних дизайнерів! А ще ці жалюгідні поминальні обіди. Зіркові кухарі, метри кулінарії, ви дійсно й далі хочете ігнорувати таке величне завдання, залишаючи його безруким власникам кнайп? Якщо вже так склалося, що поминки обов'язково слід обмити, то, будь-ласка, зробімо це стильно: кока-кола, міцне темне пиво, гіркі настоянки, важкі темні червоні вина. До них темно-коричневий суп із бичачих хвостів, каракатиця, спагеті під темним соусом, чорна дичина (кабан), ворон, фарширований трюфелями. А потім шоколадний пудинг, шварцвальдський вишневий торт, шассі-парфе. За кавою мокка можна знову повернутися до справ духовних: послухати реквієм або подивитися якусь спеціально найняту вільну театральну трупу, яка виконає створену до цієї нагоди траурну виставу, чи міма, чи балерин, які задля поминок розучать останній акт "Лебединого озера".

Звісно, все можна зробити й інакше, жвавіше, навіть веселіше. Наприклад, якщо померлий любив котів, можна обіграти цей мотив. А якщо хтось вирішив, що не хоче лежати в землі, його можна поховати у воді чи у спеціальній морозильній труні. У випадку, якщо померлий був анархістом, ми змішаємо його попіл з чорним порохом і висадимо в повітря з новорічної петарди. Так, я робитиму все, що зможу, і все, що не заборонено законом; а за відповідну доплату, можливо, і щось не зовсім дозволене.

Що довше я сиджу за пляшкою "Єґермайстера" й уявляю собі все це, то більше ідей приходять мені в голову. Будьмо! За майбутнє – моє, твоє, наше – і за пієтет. Могила кличе! Смерть дає надію! Deathline! Finis! Adios!
Але щоб мій погляд у післязавтра не закінчувався так по-язичницькому, перед тим, як заткнути горло, тобто закрутити кришечку пляшки, я дозволю собі останнє підбадьорливе вітання усім тим, що нагорі: "Померти має право кожен, товаришу Шрьодер!"


Перекладено за виданням Beste deutsche Erzähler. – Deutscher Taschenbuch Verlag München, 2002. − S. 176 − 185.


 

Add your comment

Your name:
Comment:


Das Design Alexander Kanarskiy © 2007. Alle Rechte sind geschützt.
Unter Anwendung von den Materialien ist die Verbannung auf prostory.net.ua obligatorisch.