StartseiteImpressum
Seid realistisch, fordert das Unmögliche! Wir spielen Fußball - PROSTORY Seid realistisch, fordert das Unmögliche! Wir spielen Fußball Бред в нашем пространстве - PROSTORY Бред в нашем пространстве Бачили очі, що купували? - PROSTORY Бачили очі, що купували?

Український літературний процес: фактор смаку

Розмова  відбулася 30 березня 2012 у рамках конференції «Смаки в літературі, література смаків» кафедри теорії та історії світової літератури КНЛУ за участі:

Андрія Мокроусова, відповідального редактора видавництва "Критика",
Юрка Прохаська, перекладача, письменика,
Олени Юрчук, літературознавиці, доцентки кафедри теорії та історії світової літератури КНЛУ,
Миколи Леоновича, дизайнера книжок, поета, співробітника книгарні "Смолоскип",
Валентини Фесенко, професорки, завідувачки кафедри теорії та історії світової літератури КНЛУ.
Модерувала Неля Ваховська, перекладачка, редакторка журналу "Простори". 

Н.В. Питання про смаки – це завжди, як не крути, питання суб’єктивне: ми можемо говорити про канон, раціональні критерії й таке інше; проте, як казав Вольтер, коли ми судимо про щось, ми робимо це спонтанно, миттєво, а лише потім обґрунтовуємо своє судження якимись раціональними  аргументами. Тому я прононую сьогодні залишитися саме у форматі спонтанної бесіди й виходити з певного суб’єктивного досвіду, переживання ситуації смаків чи несмаків у ситуації українського літературного процесу.

Заявлена тема сьогоднішньої бесіди – це проблема смаку чи чинник смаку в сучасному літературному процесі. Перше питання, яке у мене виникає у цьому контексті, звісно, не про наявність доброго смаку в літературі, адже таке питання передбачає дискусію про критерії якості смаку. Натомість я би хотіла запитати, чи наявний в українського читача смак до читання літератури?

М.Л. Взагалі хочу почати з питання, чи є український читач. Таких не заангажованих ніякою іншою діяльністю, пов’язаною з літературою й текстами, окрім, власне, читання, людей, які читають задля власного задоволення, їх одиниці. А з тих одниниць є ще, мабуть, дрібніший квантовий читач, який вирішує читати українською мовою. В Україні він позбавлений будь-якого вибору, тобто коли людина прочитала всі видані твори Андруховича, Жадана, Забужко, зрештою вона опиниться перед книжкою Люко Дашвар і прочитає й цю книжку теж, оскільки вона дотримується цього свого принципу.  З іншого боку, люди дуже рідко приходять в українську книгарню навмання - подивитись просто так, щоб вибрати собі щось і з тим піти, переважна більшість покупців українських книжок ідуть з орієнтацією на певну назву, автора, тематику, яку вони шукають, відшукують десь в інтернеті, періодиці, й одночасно шукають книжки, які взагалі у нас проходять як раритетні. Тобто доля української книжки теж досить цікава, її видають один раз, довго-довго продають, чим неоднозначніша книжка, тим довше триває цей процес, а потім зазвичай вона зникає.

В.Ф.  У мене є питання: чи є у видавництва своя смакова політика? І чи формує видавництво свого читача? І чи дає воно йому смак саме до свого автора? Чи видавництво орієнтується на такого вже легітимізованого класика чи культового автора, на якому вже можна заробити гроші?

М.Л. Ну, є своя політика у видавництва «Смолоскип», воно розраховане на того читача, який уже існує. В нас є дві потужні серії: «Розстріляне Відродження» і серія молодих поетів-дебютантів, які вибираються на конкурсній основі. По суті, це ті смаки, які транслюються членами журі. Конкурс анонімний, пройти за іменем, знайомством, зв’язками майже неможливо, але, з іншого боку, якимось чином троє людей обирають якого автора легітимізувати, ну, а свою аудиторію він не отримує автоматично з виходом книжки.

Н.В. Чи існує в Україні взагалі габітус читання? Ми знаємо, що є група так званих професійних читачів, це, по суті, всі ми з вами, які в межах своєї професійної діяльності зобов’язані читати, і за її межами також. І є так звані «любителі», на яких і тримається книжковий бізнес. Чи існує група непрофесійних (масових) читачів? Питання до Миколи й до пана Андрія.

М.Л. Я  думаю, що вона існує, але вона читає переважно російською, і читачі потроху електронізуються. Української літератури для таких носіїв майже нема, її взагалі вкрай обмаль. А  піратство, яке так люблять ганити видавці, ніяк не процвітає на українських теренах. Сканують і активно викладають тільки популярні книжки, які  й так непогано продаються, все решту книг можна знайти так само, як і раніше, в бібліотеці.

А.М. Почну не зовсім з прямої відповіді на те, про що ви питаєте. А з однієї з тих проблем, з якими я зіткнувся, читаючи ці запитання, які попередньо  поставили. Річ у тому, що більшість тих відповідей, які видавці, критики, фахові читачі, есеїсти можуть дати на ці запитання, зіперто майже винятково на якійсь нашій інтуїції або на дуже частковий, дуже локальний особистий емпіричний досвід, жодної фахової соціології літератури хорошої чи поганої, у нас не існує. Зіпертися на якісь більш менш об’єктивні фахові обстеження чи ринку, чи читацького загалу ми не можемо.

У цій ситуації будь-яка більш-менш зграбно сформульована картинка, яка може відповідати якомусь локальному відчуттю, неминуче наштовхнеться на іншу, що їй заперечить. Тому все, що ми говоримо в такому умовно соціологічному процесі, воно в ґрунті речі вельми нестабільне. Про це треба пам’ятати. Тому рівною мірою можна погодитися, що існує хаотичний масовий читач, якого «намацально» відчуває мій колега, а водночас можна стверджувати, що взагалі не існує такого масового читача і немасового також не існує, бо немасовий, фаховий читач свою присутність оприявнює в інституті критики, а в Україні нема критики – не часопису, а інституту.

Читач оприявнює своє існування в певних стабільних ринкових показниках і можливості якогось маркетингового прогнозу. Коли йдеться про «високу полицю» і про науково-гуманітарну інтелектуальну книжку, жодне раціональне прогнозування, зіперте на успіх чи неуспіх попередніх якихось спроб, не має жодного шансу. Значить, у такий спосіб цей фаховий, а надто масовий читач себе ніяк не оприявнює. Що насправді відбувається в цілій царині не знають не тільки колеги й ті люди, які сяк-так напівфахово намагаються цю ситуацію аналізувати, не знає, я так думаю, навіть наш ФІСК, який може знати все.

За останні кілька років залишилося хіба декілька видавництв, орієнтованих справді на експериментування з масовим ринком. Залишилося там одна чи дві позиції, які чомусь, знову ж таки, з доволі незрозумілих причин, продаються більш-менш широко. Решта позицій, які, за попередніми прогнозами цих видавництв, мали би задовольняти це нешироке, але нібито стале коло, вони працювати перестали.

Я почасти згоден із тим, що український читач, який потребує яскраву українську книжку, буде читати майже все, що з’являється на цьому ринку, але в мене до цієї тези є своя корекція: мені здається, що цей вмотивований читач читатиме радше те, що відповідає його легітимованому уявленню. Були в нашій історії різні ідеалізовані уявлення про те, якою має бути українська література.  З цього випливає, на мій погляд, засаднича приреченість отих, ще з середини 90-х, локальних спроб створити лабораторну українську масову літературу. Цей мотивований читач розуміє або, радше, відчуває, що сучасна українська книжка, будь-яка - масова, попсова, - ця книжка мусить існувати як книжка високої полиці. Цей читач вмотивований, він відразу до цієї високої полиці підходись, а отой рівень масової літератури просто автоматично перестрибує. Натомість читач, у якого нема докінечної мотивації читати українською, а потрібно просто таке повсякденне читво, він не має інституту мотивації, він читатиме справді масову літературу - не конче російську, але доступнішу масову літературу, оскільки російськомовна література такого ж типу доступніша, він радше віддаватиме перевагу їй. Пам’ятаєте  всілякі кальварійські спроби розвивати цю масову літературу? Мені здається, що цей експеримент закінчився  свого часу провалом. І в принципі, це нормально, це очікуваний результат. 

Н.В. Тобто виходить, що читач «Критики», на якого Ви орієнтуєтесь – це читач «високої полиці», і відповідно до цих читацьких очікувань, Ви плануєте свою програму. Якщо можна, я трішки переверну це питання: чи є в Україні видавець, як Ви гадаєте (я лише про суб’єктивне), який би не мріяв про свого Пауло Коельо, можливо кишенькового, можливо, якогось меншого, але того, який гарно продається, і коштом якого можна було би фінансувати  «високу полицю» також? Тому що з мого невеликого досвіду спілкуваня з видавцями у мене склалося враження, що Коельо потрібен усім.

А. М. У мене навпаки враження, що ніхто про нього не мріє, бо, в принципі, більшість видавців розуміє, що немає ніякого вкраїнського Коельо і найближчим часом не буде. І задовольняються тими субститутами цього Коельо, які доступні коштам цього видавництва. А щодо «Критики», то ми свого читача не знаємо, і в нас немає інструментів, щоб його взнати. Мало того, я переконаний, що приблизно такою самою є ситуація фактично в будь-якому видавництві. Видавець, який стверджує, що він добре знає тепер в Україні свою аудиторію, або сумлінно помиляється, або несумлінно лукавить, або має аудиторію в межах приблизно такої кімнати. І він справді може порахувати. Про видавця сьогодні в Україні можна сказати, що він чітко собі уявляє, про що йдеться. Тому казати, що ми знаємо, чого хоче наш читач, і саме це намагаємося йому давати, це було б неправильно. Ми знаємо, що би ми хотіли давати тому читачеві, який або в нас є, або мав би бути, або коли-небудь буде, або ніколи не буде, або замість нього в цю порожнечу коли-небудь полізе історик давньої української культури ХХІ ст. і так далі. Тобто ми орієнтуємося на свою програму, на своє уявлення про, даруйте на слові, місію, яку мала б виконувати «Критика», а залежність від читача - наявного чи уявного - в нас менше ніж мінімальна.

Н.В. Якщо можна, я передам це питання про образ фікціонального читача, фігури, а не реального читача, власне до Юрка і Миколи. Ви обоє пишете, зрештою перекладаєте, це дуже близько до письма. Чи існує для вас критерій вашого реципієнта, вашого читача.

В.Ф. І автор,я кого ви обираєте для перекладу, це той автор, якого вам запропонувало видавництво, чи Ви його обираєте самостійно, тому що він Вам подобається?     

Ю.П. Ясна річ, що питання про смак далеко не вичерпує цілого поля літературного процесу, але не ставити це питання – дуже зле. Мені здається, що коли ми тепер його в такий спосіб ставимо, то воно зненацька і дуже несподівано, попри позірну гедоністичність цієї категорії, раптом увиразнює найвразливіші місця і вузли цього-таки літературного процесу, якого, як я написав для вашого журналу [Простори] кілька місяців тому, нема. Я притримуюсь тієї думки, що українського літературного процесу нема – існують окремі різні явища, які є більшою чи меншою мірою пов’язані між собою, але процесу не існує, бо, тому, що в нас відбувається, бракує ознак процесу: зв’язності, доцільності, системності.

Якщо ми говоримо про смак як про габітус, то так, його нема взагалі. Смак в остаточному підсумку – категорія суб’єктивна, але рішення про те, що певний хист до життя є категорією смаку, як на мене, не є суб’єктивним: воно є культурним, соціальним. Адже існують певні суспільні конвенції смаку, коли частина літературного суспільства вирішує, що існує стандарт смаку й це стає наставленням до смаку. Читач радше є присудком, якого ось ця культура літературного гедонізму мала би плекати.

Я хотів би провести таку дуже смакову паралель початку більшості постіндустріальних суспільств Західної Європи: так склалося, що їжа початково зовсім не мала гедоністичного виміру. У часи соціальної державності у 60-, 70-, 80-ті роки важливо було забезпечити потреби, забезпечити масовість чи масив їжі, яка буде доступною, й уникнути відчуття, що її бракує. Натомість десь у 90-х роках починається  процес, коли інтелектуали України, письменники, журналісти починають якось дуже послідовно і дуже уважно плекати культуру доброго, дбайливого готування, і раптом культура їжі стала культурою гедоністичною. Тому це цілком можливо – створити конвенцію насолоди, і якби, скажімо, не тільки читач сказав, що дістав задоволення від прочитаної книжки, але якби видавництво мало задоволення від видавання, від процесу...  Це ж також велике задоволення, коли я сиджу і бачу цілі ландшафти, і серед ландшафтів я можу довільно обирати те, що мені пасує, то є смак, то є певне задоволення від орієнтації, задоволення від компетентності. Коли б читачі йшли до книгарні в пошуках дбайливо, вимогливо й ретельно зробленої книжки, то це би також змінило ситуацію. І тут також входить в гру поняття критики, так критики в нас нема, на жаль.

Відповідаючи на Ваше питання: ясна річ, що ми, дозволю собі так фігуративно узагальнити, ми намагаємося перекладати те, що ми хочемо і що вважаємо за важливе, гарне і потрібне. Але то не секрет Полішинеля, що в Україні більшість перекладів відбувається двома способами: або ти несподівано дістаєш замовлення, що трапляється вкрай рідко, або ти роками мучівно борешся за переклад. Воюєш з видавництвом, намагаєшся роздобути ґрант тощо. Ясна річ, що тоді задоволення закінчується в той момент, коли закінчено манускрипт, а тоді починається разюче незадоволення.

Останнє, що я хотів сказати, що отут в цю мить для мене теж увиразнюється загальне відставання українського літературного процесу. Якщо говорити про долю книжки в нову добу, то мені здається, що парерова книжка збережеться радше як естетичне явище.  Те, що не буде гарне, те перейде в електронну форму. Тут, знову ж таки, ми можемо питати, що ж станеться з нашою книжкою в Україні, коли в нас буде замало гарних книжок або не буде зовсім.              

Н.В. Власне, Юрко щойно озвучив свій погляд на габітус читання, особливо читання гедоністичне, читання-насолоду, яке відсутнє або існує лише маленькими острівцями. Пані Олено, Ви працюєте у школі, хай і в вищій, яка репрезентує певний зріз українського читацтва. Чи можети Ви говорити з свого досвіду, що існує габітус смаку до читання?

О.Ю. Я почну реакції на виступ шановних гостей, деякі репліки яких, а можливо, й міркування з приводу проголошеного викликали в мене доволі дивну реакцію. Виявляється, видавництво в своїй праці орієнтується на фіктивного читача. Виявляється, що в Україні відсутній, як такий, літературний процес, і це дуже дивно звучить в відповідях людей, які прямо належать до літературної діяльності в широкому смислі цього слова. Мені здається, щоб міркувати про естетичний смак українського читача, принаймні, не треба боятися зустрітися з ним і відбути з ним реальну розмову або, іншими словами, просто відверто спитати, що йому подобається, що йому не подобається,  і що він хотів би змінити в цій ситуації, доволі складній, до речі. У зв’язку з цим, я цього року звернулася нещодавно до магістрантів, у яких я проводжу декілька курсів з теорії літератури, з проханням відповісти щиро, хай це будуть анонімні анкети, на декілька питань, пов΄язаних з нашою темою. Після опрацювання цих анкет я зробила невеличкі узагальнення.

На першому місці – висока вартість книг, брак інформації про нову книгу, погана беззмістовна анотація на обкладинці. Небажання читати книги в електронному варіанті (псується зір), недостатня популярність і матеріальна недоступність електронної книги. На другому – брак часу (осмислене прочитання, а не ковтання книги потребує багато часу). На третьому – провали в сімейному вихованні (батьки не привили любові до художньої літератури). На четвертому – невдало складена шкільна програма, надто невчасна й недостатня контекстуалізація класики. Інша причина – недостатня кваліфікація вчителя в середній школі, «коли достатньо прочитати короткий зміст та три абзаци з підручника», щоб отримати «відмінно». Шкільна звичка «мене змушують читати, а я не буду, не хочу!» Шалений розвиток мультимедійної інформації, суспільство споживає й краще сприймає яскраві аудіовізуальні ряди без затрат енергії, коли «взяти в руки книжку і прочитати – це все ж таки час…». Дратують погані переклади. Низький рівень зацікавленості українських видавців у перекладі нових сучасних творів. 

Впливовими на естетичний смак студента залишаються думка авторитетної людини, часто викладачів, які читають гарні лекції й пропонують прочитати той чи інший текст, класична дитяча література, з якою в дитинстві мають знайомити батьки, класика є базою. Від неї залежить ерудованість і естетичний смак сучасної людини. Не лише читати, а й мати можливість обговорювати прочитане: «молодь прагне не лише пасивно сприймати інформацію, а й діяти, бути активною».

Н.В. Я можу зробити висновок, що чинники економічні – маркетинг, оформлення книжки - плюс державна політика в сфері читання, якої зараз немає, визначають нашу ситуацію. Миколо, ще одне питання до тебе як до автора: коли ти пишеш чи створюєш дизайн книжки, чи існує для тебе якась фігура читача, на яку ти орієнтуєшся? І власне, яким читачем є ти?

М. Л. Як читач, я украй непослідовний. Це наздвичайне задоволення – читати стільки, скільки хочеш (я читаю багато) і те, що ти хочеш. Мені здається, що у нашому обговоренні усі захопились якоюсь соціологічною складовою, соціальним тлом, а оскільки воно жахливе і жалюгідне. Зрештою, так, ми живемо у жахливому, ганебному, жалюгідному світі, всі злиденні, їсти нема чого, книгарень в регіонах насправді ніяких немає, вчителі отримують мізерну зарплатню і не мають коли думати про те, як насаджувати якісь високі ідеали, учні жаліються на ціну книг. Я думаю, що вони на кіно, пиво, інші товари витрачають не менше грошей, ніж могли би витратити на книжку.

В.Ф. Мені здається просто, що зараз поняття «читати книгу» не входить в поняття «мистецтво життя». У поняття «мистецтво життя» швидше буде входити пиво з друзями, відвідини пабу, дискотеки, в поняття «мистецтво життя» студента буде входити те, що є комунікацією навколо речей, які не є власне книгою. І це не лише українське явище. Те саме відбувається й у Франції, коли тільки «браншовані» молоді люди можуть купувати книжки й отримувати від цього задоволення. Усі інші вважають, що книжка – це не loisir, це не leisure. Читати книжки – це не є вільний вибір, а виконання певного завдання.

М. Л.  Знову ж таки, тут усе так само спирається на наше песимістичне соціальне тло. Але все-таки я переконаний, що читач є, просто ми не можемо якось об’єктивно його виділити, знайти для нього якісь відповідні критерії. Існують видавці, які вбачають своїм завданням якусь місію по створенню і збереженню цієї культури. Коли ми будемо оптимістами, і наще соціальне оточення стане якісно кращим, люди зможуть повернутися обличчям до читання і виявити, що воно є, що воно існувало, що зараз ніщо не заважає формуванню цієї якості, цих естетичних дискусій між різними групами письменників, між традиціями, і, безумовно, зараз формується якась нова традиція. Романи, припустімо, з 70-х по 90-ті роки – це період, коли якраз видавничий процес був дуже потужний, але лише одиниці серед цих текстів залишилися в читацькій пам’яті навіть професійного читача. В один рік з «Дивом» Загребельного вийшло кілька десятків різних романів і повістей десятитисячними накладами, і навряд хтось достеменно зможе згадати по пам’яті з півдесятка ще якихось творів, які тоді виходили і так само анонсувалися видавництвами «Дніпро», «Радянський письменник» тощо. Зараз існують різні рівні авангарду: одні молоді автори апелюють до канону, сформованого шкільною програмою, інші – до нової традиції, до авторів, які дебютували в 90-х. Це все насправді дуже позитивний рух.

До того ж з’явився український Пауло Коельйо – це Мирослав Дочинець, який, фактично, сам видає свої книжки, сам знайшов оптимальну систему їх розповсюдження. Це якраз той випадок, коли зерно падає у дуже добре підготовлений ґрунт. Я як книгопродавець можу сказати, що існує певний прошарок людей, яким цього вкрай бракувало. Це переважно люди старшого віку, але вони якраз мають активну соціальну позицію, їх привчили, що треба пропагувати якісь свої ідеї, і вони несуть ці книжки у народ. У Мирослава Дочинця є ціла серія, але тільки дві книжки послуговуються шаленим попитом. Це «Вічник»  і «Многії літа. Благії літа». «Вічника» я бачив на власні очі тільки раз, тому що люди його купують в книгарні по 5 примірників, наступного дня просто приходить дві людини і купує по п’ять, щоб повезти друзям, роздати родичам, повезти на історичну батьківщину, дати голові колгоспу, в бібліотеку...

Н. В. Юрко уже зачіпав тему того, що українська книжка  ризикує  програти боротьбу з електронною. Коли я приходжу до книгарні, я дуже часто дивлюся на полиці, на високу полицю, і бачу низку книжок, які я готова прочитати, але не готова тримати у себе вдома, тому що в нас дійсно, як на мене, існує певна проблема з книговиданням як таким – з форматом і стандартом книговидання. Як перекладачка, можу сказати, що дуже часто ми маємо проблему невичитаного тексту, це системна проблема недоредагування української книжки. А інша проблема – дизайн. Чи є перспективи української книжки і хто формує смак українського видавця саме з точки зору оформлення книжки? Чи є якийсь чинник у цьому полі, який може вплинути на видавничий смак?

А. М. Це два зовсім різних питання – про перспективи друкованої й електронної книги і про проблеми дизайну. Насправді, на відміну від колег, я поки що не вбачаю такої помітної загрози для друкованої книги з боку електронної. Поява самої електронної книги і відповідних гаджетів – це епізод, на мій погляд, не настільки значний в історії техніки, не такий радикальний поворот в історії культури, яким, скажімо, була поява інтернету, не кажучи про винахід друку. Очевидно, що за десять років після поширення телебачення з’ясувалося, що воно не здатне вбити ні кіна, ані театру, так і покетбук не здатен вбити – сподіваємося –  друковану книжку. Очевидно, певний розвиток електронної книжки буде забирати певні частки у наймасовішого чтива. Феномен західного бестселлера – це не одна книжка накладом двісті тисяч, це багато книжок, з яких кожна у своєму секторі є бестселлером, і щороку працює ціла індустрія породження бестселлерів у своїх  секторах. 

Щодо дизайну, то, по-перше, які чинники і який вишкіл? Більшість видавництв у нас не мають свого фахового видавничого стандарту, а ті, що мають, нічим не відрізняються від тих, які не. Основним чинником, наскільки я розумію, є, все ж таки, власні уявлення про те, що мало б сподобатися оцьому гіпотетичному читачеві. Більшість видавців орієнтується або на те, що мало би бути, а бо на те, чого хоче читач. І тоді ми маємо низку різних варіацій: наприклад, певне «Фоліо», коли Красовицький каже: «Зрозуміло, те, що ми робимо – це лайно, але ми знаємо нашого читача, він прагне лайна, і ми даємо йому це». Чи інша позиція, коли читач хоче витонченого, вивершеного, він прагне заглибитися у високу культуру, й ми даємо йому щось таке. Що хоче читач – насправді ніхто не знає, уявлення про те, яким має бути витончений продукт, і яким має бути оце бажане «лайно», зовсім приблизне й обмежене як фінансовим чинником, так і планкою естетичного вишколу конкретного - навіть не дизайнера, а часто менеджера видавництва. Тому дизайн переважної більшості українських книжок навіть не поганий, а отакий собі пересічний, з окремими дуже виразними проривами вгору або вниз. Але знову ж таки – з окремими, які не створюють жодної системи. 

Це, до речі, так само, як і з літературним процесом: літературний процес – це не вершинні прояви, вершинні тексти, це ціла складна система літературного виробництва. Один із основних чинників цього процесу – це не вершини, а середній рівень. Так само і з дизайном  - цей рівень посередній, ніякий, невиразний. Найголовніше те, що, на мій погляд, кепський, невиразний чи нефаховий дизайн – це не найважливіша проблема нашого книговидання, бо наше книговидання, заки дійде до розв’язання дизайнових проблем, мусить розв’язати елементарні редакторські проблеми. У нас є видавці, для яких не є чимось само собою зрозумілим окреме літературне редагування чи коригування, про наукове редагування не будемо взагалі говорити. У нас є видавці, які не надто приховують готовність видавати книжки в комп’ютерному перекладі, ба навіть хизуються цим. Що коїться з науковими виданнями, біографічними виданнями, перекладними виданнями наукової класики, з коментуванням – це взагалі окрема тема. І коли розумієш, що в книговиданні сьогоднішню стадію в цілому можна назвати навіть застарілою, то зрозуміло, що дизайн, хоч і прикро, але все одно лишається другорядним. Ми знаємо не одне видавництво, яке іноді завдяки випадковому вдалому рішенню видає доволі досконалі, естетично привабливі книжки, які відповідають або класичним, або новочасним нормам високого дизайну.

Н. В. Тобто для того, щоб цю ситуацію хоч якось змінити, нам потрібен майданчик, на якому можна було б це принаймні озвучувати, дискутувати, на якому  можна було б видавцям у тому числі вказати на те, що є слабини, над якими треба працювати, що читач не завжди хоче лайна.

 А. М. Майданчика нам бракує, безперечно, школи бракує, а найбільше нам бракує можливостей, замінити наш читацький загал, а з іншого боку – замінити переважну більшість тієї культурної спільноти, яка до цього загалу промовляє – тобто, повне перезавантаження, але зась нам.

 С.Ф. Софія Філоненко, Бердянськ. Мене дуже розхвилювали виступи наших шановних чоловіків, колег, вони зачепили дуже болюче для мене питання масової літератури, з якого я написала докторську дисертацію, є навіть монографія «Масова література в Україні». Я почула: нема літературного процесу, немає критики, немає читача. Даруйте, що ми тоді всі тут філологи з вами робимо. Ми займаємося якоюсь профанацією, може нам треба піти всім втопитися в Дніпрі. Ми дуже любимо говорити про те, чого в нас немає начебто, чому нам не говорити про те, що в нас є і радіти цьому і підтримувати. У нас є зрештою там Кокотюха, Наталка Шевченко, є Максим Кідрук, є Світлана Пиркало, є Шкляр. Тому мені здається, що цих імен уже досить, і мені здається, що у вас така виникає помилка методологічна, що ви масову літературу впираєте завжди тільки в питання про наклади, про тиражі, тобто це кількість. А масова література, в моєму розуміння, це жанр, жанрові структури, і це технології, тобто так, як її продукують, як її поширюють, споживають.

Так само мені не подобається, як ви про читача говорите. Я хочу, можливо, дещо виправити оптику: ви сидите на Печерських пагорбах і не бачите того, що робиться в провінції, ну, наприклад, у нашому районному центрі Бердянську Ви не бачите, як у нас, наприклад, пакунками скуповують книжки Шкляра. Чи, наприклад, Сімона Вілар - теж російськомовна українська масова література. Я не згодна, що наших російськомовних українських масових письменників Куркова, Дяченків, Ладу Лузіну і ту ж Сімону Вілар віддавати до іншої літератури, вони також наші, чому ми не можемо ними пишатися? Інша справа, що дійсно інфраструктура в нас слабка. Мені дуже подобається думка Кокотюхи, хай буде стільки книгарень в Україні, як виборчих дільниць. Чому я мушу щоразу з валізою їхати до Києва чи до Тернополя, закуповувати ці книжки, привозити їх там, щоб студенти мої чи колеги могли читати? Наприклад, для мене це питання, яке викликає хвилювання і пече дуже.

 А.М. Щодо книгарень у Бердянську, то, власне, Ви самі дали відповідь, чому в Бердянську нема книгарні «Є», бо і тих читачів, які пачками забирають Шкляра, у вас замало для того, щоб відкривати книгарню, й це відповідь в рамках цієї структури. Ну, ми ж з Вами не зберемося, не вирішимо і не налагодимо отакі мережі в  Україні. Говорячи про масову літературу, я жодного газу не зазначив про наклади, даруйте, так що тут якась аберація, я якраз говорив про те, що побутують ті артефакти масової літератури,  які відповідають жанровим означенням, вони побутують в українському соціумі, за тими ж самими законами, за якими побутує ця висока полиця, але не має, в принципі, побутувати масова література. У них не існує своєї ділянки, своїх механізмів побутування, рецепції тощо. Те, що Кокотюха бере участь у конкурсі «Смолоскипу», а Щербак дістає літературну премію, яка претендує на певну високість, те, що в одній літературній премії знаходяться Андрухович і Щербак, свідчить, що ці два простори нерозділені й простір «високої» культури, який не має в Україні жодного економічного підгрунття, але має якийсь залишково високий статус, він отой простір масової культури, який нібито повинен мати економічну засаду, але без жодного іншого статусу, він всмоктав, так би мовити, асимілював. Ось про що я кажу, коли стверджую, що нема масової літератури – не як окремих текстів, а як автономної паралельної індустрії, структури, системи.

 

Редакція щиро дякує Ірині Собченко та Ані Работязі за допомогу з розшифровки запису. 

 

Add your comment

Your name:
Comment:


Das Design Alexander Kanarskiy © 2007. Alle Rechte sind geschützt.
Unter Anwendung von den Materialien ist die Verbannung auf prostory.net.ua obligatorisch.