StartseiteImpressum
Еріх Кляйн: «Матч смерті» в Києві - PROSTORY Еріх Кляйн: «Матч смерті» в Києві Украинский роман - PROSTORY Украинский роман Вдаючи жертву - PROSTORY Вдаючи жертву

Філіп Солерс: Ніцше і французький дух

Від перекладача:

Відтоді як люди винайшли мистецтво (чи, може, це мистецтво винайшло людей?), як загальну здатність розподіляти чуттєві форми і конфліктні драми комунікації, на цій планеті не перестають точитися естетичні війни. Мистецтво потребує жертв? Так, але це другорядна констатація. Спершу мистецтву потрібні солдати, яких воно кине в амбіційну, смертельну атаку. За правилами чи без, як у справах сердечних чи державних. Не ви перші й не ви останні. На заклання йдуть усі. Пруст це чудово пояснив: «Я стверджую, що закон мистецтва є жорстоким, згідно з яким люди помирають, і ми помремо, випивши до дна чашу страждань, щоби проросла трава - не забуття, а вічного життя - густа плодоносна трава мистецтва, на якій прийдешні покоління влаштують веселий - не тривожачись за тих, хто спить під нею - "сніданок"». Читай: поле після битви. Нас же, сучасних критиків іманентності часу, цікавить радше не результат, а процес. Нас не так цікавлять мерці чи переможці, - а мить до перемоги, коли ще пульсує рівність схрещених стріл. На цій планеті споконвіку розігрується люта боротьба тенденцій, гостра сутичка мов, війна смаків... Саме цьому присвячена збірка есеїв відомого французького письменника і критика Філіпа Солерса «Війна смаків». Чому? Відповідь дають поети. Війна: «Мені з гадки не сходить війна - по праву чи з необхідності, за непередбачуваною логікою речей» (Артюр Рембо). Смак: «Смак - це найголовніша якість в людині, яка підбиває підсумок усім іншим якостям» (Лотреамон). Філіп Солерс досліджує цю дивовижну війну, вирушаючи на розвідку різноманітних ситуацій (від «антички» до «постмодерну»), адже, письменник, як він стверджує в іншому місці, це насамперед «шпигун». У випадку Ніцше, наприклад, це геополітична стратегія духу. Ніцше рушає в похід проти «німців». Точніше проти того, що ця метафора-концепт символізує для нього. Можливо, не завадило б повчитися цій стратегії й у нашому поході проти професійного, сраколизного і пихатого, «хохляцтва»?

Філіп Солерс

Ніцше і французький дух

Уривок з книги «Війна смаків»

Уявімо собі нашого сучасника, індивіда, котрий інстинктивно лине до всього, що, за Ніцше, є водночас добрим, шляхетним, гарним, удатним і улюбленим богами. Поступово його переслідуватиме загальний ресентимент. Він стане об'єктом ревної заздрості та миттєвої неприязні, тим більш гострої, чим більше він залишатиметься до неї байдужим. Навколо роїтимуться недоброзичливі теревені і побрехеньки, але він тільки усміхатиметься, йдучи своєю дорогою. Він гляне на огудників тільки тоді, коли ті стоятимуть йому на шляху або коли треба захистити свій смак. Все відбуватиметься так, ніби стверджувальна позиція, яку він мовби несвідомо займає, не має жодного стосунку до заперечення, що спрямоване проти нього. Йому всякчас торочитимуть, що він ненормальний, аморальний, невротичний, божевільний, егоїстичний, нестерпний, небезпечний, неправильний. Він здивується лишень на хвильку, збагнувши штукарство, поверховість комедії. Я бачу його самотнім французом, цим неподобством утішної природи, свідомим свого походження: «Останнє політичне дворянство Європи, дворянство сімнадцятого і вісімнадцятого французьких століть, впало під ударами народних інстинктів ressentiment. Ніколи ще на землі не лунало стільки радісних криків, шумливої наснаги...». Ніцше наголошує: разом із цим раптовим сонячним світлом, ще яскравішим, ніж за часів Відродження, йдеться про «античний ідеал із плоті й крові».

Ми переносимося в 1878 р., коли «Людське, надто людське» було відверто присвячено Вольтерові з нагоди сторіччя його смерті. Треба сприймати як одне ціле діалектичну майстерню «Поезій» Дюкаса («мерзенне минуле плаксивого людства») і підкреслену франкофілію Ніцше, що відмовляється від переможної Німеччини у війні 1870 р. Перевертання історичних перспектив: Реформація супроти Відродження вже була «доглибно плебейським (німецьким й англійським) рухом ressentiment». Революція і зокрема Терор, у тому ж пориві витіснення, спробували повернути до ідеалів Античності, театралізовано мавпували, відвертаючись від по-справжньому втіленої нею новизни. Так, відбулося грубе реґресивне розутілення, видовищна мстивість щодо ідеалу «з плоті й крові». Дивне обернення, яке помічаємо, наприклад, у протиріччі між доведеним до краю аристократизмом де Сада та удавано-бундючною версією «стародавнього Риму» учасників Терору[1]. Хворобливе й абстрактне скаменіння «а-ля Античність» проти великої безжурності знаті (та її «страшного і чарівного гасла: привілей меншості») - ось що повсюдно вчили і пропагували як заперечення Ніцше, що тепер дозволяє ввічливо зарахувати нічию між похмурими «ніцшеанськими» коментаторами (достатньо бачити їхню живучість) та штатними «анти-ніцшеанцями», незліченним надлишковим гуртом, тонами книг і статей «замаскованих священиків», що звуть себе філософами. Розповсюдження «священиків під маскою» - ключ до розуміння дев'ятнадцятого і двадцятого століть. Священик? Маска? Радше притаманний сучасності невроз: «Готовність духу зносити усі випробування, крім випробування безтурботністю»[2].

Я ніколи б не спромігся написати свої романи «Рай», «Портрет гравця», «Абсолютне серце», «Французькі божевілля», «Золота лілія», «Свято у Венеції», «Секрет», якби постійно не відчував, як побіля мене ширяє легка, рухлива, жорстока і милостива рука Ніцше. Дозвіл нехтувати нігілістичною пропагандою та її маніакальним почуттям вини, так само дурним настроєм, який спричиняє всяк, хто женеться за втіхою. «Йому подобається тільки те, що йому корисне; його задоволення, його бажання уривається, коли межу корисного перейдено. Він угадує цілющі засоби проти ушкоджень, обертає на свою користь шкідливі випадковості. Те, що його не губить, робить його сильнішим». Переді мною старий пошарпаний примірник «Ecce Homo», книга, яку беруть на безлюдний острів, де зачитують до дір, завчають напам'ять. На кожну мить життя є Ніцше-рефлекс, Ніцше-порада, якийсь уривок, який треба впіймати, повернення до себе, висновок, звільнення від ілюзій, видужання й утвердження. Бачу, як читаю комусь «Веселу науку»: дуже гарний тест (він чи вона закушує губу?), експеримент надійніший, ніж читання непристойної книжки (хоч вони й одного поля ягоди). Ось воно, Євангеліє на день насущний, требник (так-так), літургія, музика, що безпосередньо звертається до дихання і нервів: «Хто достатньо багатий, тому навіть за щастя помилятися». Обирають або фаталізм, або війну проти духу мстивості, злоби, терзання, «нетравлення шлунка»: «Я ніколи не нападаю на особистості - я користуюся ними як сильним збільшуваним склом, що розкриває очі на приховані чи невловимі біди загального характеру». А ось відповідь на звинувачення, що пишу романи «з ключем»[3] та іншими шумами: «...близькість і, що там казати, найзаповітніше або «нутрощі» душі, я сприймаю фізіологічно - нюхом». Геній у ніздрях - таким має бути принцип істинного письменника. Й тут славимо не тільки Вольтера, а й Стендаля - одну з «найпрекрасніших випадковостей мого життя». Їх прикликають під виглядом блазнівської та церемонної передмови проти німецької важкості: «Куди б не проникла Німеччина, вона псує культуру». «По-німецьки думати, по-німецьки відчувати - я можу все, але це понад мої сили. Мій старий учитель Ричль стверджував навіть, що свої філологічні дослідження я конципую як паризький romancier - до біса захопливо». І Ніцше (також в «Ecce Homo», книзі, яку так мало читають) додає: «Я завше звертаюся до невеликого числа старших французів: я вірю тільки у французьку культуру і сприймаю як непорозуміння все, що крім неї зветься «культурою» в Європі» (сьогодні напишемо: планеті). Й ще: «У митця немає іншої вітчизни, крім Парижа» (Ніцше ніколи не був у Парижі). Все відбувається так, ніби під словом «Німеччина» він мав на увазі не лише європейську, а й світову катастрофу, розчавлення Півдня Північчю, важкість, мерзлоту, волю до смерті. Дві нищівні війни, нацизм і сталінізм, ринкова стереотипність і амнезія мали місце загалом лише для того, щоб продовжувати руйнувати особливу фізіологію (географію, клімат, харчування, відтворення). «В моєму дусі та, хтозна, може, і в тілі маю щось від жвавості Монтеня». Уповільнення, обтяження, заперечення тіла? Але «ритм тілесних обмінів перебуває в прямому зв'язку з рухливістю і слабкістю органів духу, адже сам «дух» є лишень однією з форм цих обмінів». Отже, право називатися «греками» мають не німці (а ще менше росіяни чи американці, які проковтнули їхню отруту), а французи (хай там як це не подобалося б Гайдеґерові). Саме в найглибшій французькій традиції треба віднайти, окрім смислу «маленьких невловних речей», великий синтез суперечливих здатностей: «Ієрархія здатностей, дистанція, мистецтво розділяти, не змішуючи, нічого не «примирювати»; велика розмаїтість, котра, незважаючи ні на що, є протилежністю хаосу...». Це стосується й музики; гадаю, треба з повною серйозністю поставитись до провокаційного з боку Ніцше вибору «Кармен» Бізе на противагу Ваґнеру: «Я хочу, щоб музика була глибокою і радісною, як жовтневий день опівдні». Хіба не торочать нам щодень, що краще бути важким, аніж легким, патетичним, аніж іронічним, упертим, аніж гнучким, нахрапистим, аніж невимушеним, суворим, аніж веселим, обтяженим непосильною розпукою, аніж розслабленим у невинності насолоди? Відповідь: «Я знаю тільки одне ставлення до великих завдань - гру: як ознака величі вона є неодмінною умовою. Найменше напруження, кисла міна, якесь дертя у горлі, все це буде запереченням проти людини, а ще більше проти її творінь!». Ну ж бо, відкриємо газети і, за окремими винятками, побачимо безкінечну апологетику і примус до кислої міни, дертя в горлі. Моралісти за роботою, а для них справжній письменник - це тільки хворий, бідний, ощадливий, турботливий, нещасний або мертвий письменник.

Бути імморалістом не значить жити без моралі, зовсім навпаки, це значить бути спеціалістом із ханжества, що уможливлює моральне перелицювання. Класичний французький дух Ніцше обурює (однією своєю присутністю, як він сам каже) романтичне тіло та його мстиві рефлекси проти життя («усе боягузливе, нечистоплотне, приховане і злопам'ятне, що в'їлося у нутрощі»). «Одне моє слово жене геть усі дурні інстинкти». Так, ми спізнали це на собі, «ми, нові, кому ще немає імені, кого непросто розкусити», ми, чиї друзі хутко стають «безсторонніми», тільки-но треба оцінити написане нами; ми, на кого прекраснодушні зиркають зверху вниз; не говорячи про (онімечених) «віслюків», які комизяться щодо якихось сумнівних «пасажів», між тим, не вміючи вказати, яких саме. Ще одне: «Усякий «фемінізм» у людині, навіть у чоловікові, є для мене закритими ворітьми, ніколи не ввійде він у цей лабіринт сміливого пізнання». Фемінізм для Ніцше (і він таки має рацію) - це ні що інше як непряма ненависть до жінок; боротьба проти чоловіка - це лишень «засіб, привід, тактика». З того ж тіста зроблене лицемірство суспільних «сердечних» ремигань: невігластво з приводу генія серця, що є «чарівною паличкою для кожної дрібки золота, що споконвіку ховається під намулом і піском»; генія стилю, мистецтва жесту, «повернення до великої властивості образу». Становлення-стилем проходить через «відживлення слуху», який повинен мати кожен письменник чи мислитель-письменник, коли повертається до справжнього світу вільної оповіді чи судження. Зникла «річ-в-собі»; кожна фраза є «перемогою» чи злагодою між «глибиною і веселістю». Справжня глибина може бути лише життєрадісною - ось одна із благих вістей від Ніцше, стан, коли «будь-яке буття хоче стати словом, будь-яке становлення прагне навчитися в тебе мови». Такий багатострунний оркестр - під диригуванням чарівного жезла - досягає єдності завдяки «умінню бути багато чим і в багатьох місцях». Стиль: «Це війна, але війна без пороху і диму, без войовничих поз, без пафосу і вивихнутих членів - все це ще було б "ідеалізмом". Одну похибку за іншою виносимо на лід, ідеал не заперечуємо, він замерзає».

Чудовий блакитний ранок. Іще раз перечитую «Ecce Homo» у Венеції. Перо біжить, струменить, повертає, проникає, спиняється, відштовхується, летить, танцює, починається знову. Я - тіло-перо. Ніщо інше як відкривання теперішнього, огорнутого всім минулим і майбутнім: «Ідеал зліпили з противаги людині гордій і вдалій, утверджувальній, котра впевнена в майбутньому і забезпечує його - віднині її називають злою... І всьому цьому вірили! І називали мораллю! Écrasez l'infâme!».

Переклад здійснено за виданням:

Philippe Sollers. La Guerre du Goût. Paris, Gallimard, 1996, pp. 250-257.

Публікується в рамках теми "Війна"

[1] Sade contre l'État Suprême, Quai Voltaire, 1992.

[2] Clément Rosset, La force majeur, Minuit, 1983.

[3] роман à clef - роман «з ключем», так називають твір, де застосовується наративний прийом, коли після якогось «ключового» моменту читач розуміє, що події складаються зовсім інакше, ніж здавалось раніше (прим. перекл.).

 

Add your comment

Your name:
Comment:


Das Design Alexander Kanarskiy © 2007. Alle Rechte sind geschützt.
Unter Anwendung von den Materialien ist die Verbannung auf prostory.net.ua obligatorisch.