StartseiteImpressum
«Розкуто я танцюю по кімнаті, тріпочучи руками в неґліже» - PROSTORY «Розкуто я танцюю по кімнаті, тріпочучи руками в неґліже» Черга на квартиру - PROSTORY Черга на квартиру На смерть поэта? - PROSTORY На смерть поэта?

Філіп Солерс: Істина Русо

Забудьмо портрети, школярський примітив, туманні спогади і сам Пантеон. Вольтер і Русо, віковічні вороги, померли в один рік і домовини їхні стоять поруч у храмі Республіки. Те, що сталося потім, – з їхньої вини [1]. Але в чому? У зміні епохи, календаря, світогляду? Революції? Так кажуть.  

Краще розгорнути книги і читати. Відчути перо, чорнило, папір, руку, що пише, її просування, відступи, хитрість, енергію, темп, музику. Русо все життя матиме (і це вже неабияк дивує) пристрасть до музичних нотаток. На його переконання, істина полягає в музиці, він озвучить її словами, позаяк суспільство йому в ній відмовляє, не бажає нічого знати про його глибоко особисту мелодію: «Беруся за безприкладне діло, що не матиме наслідувача. Ближнім своїм я волію показати людину в усій правді її природи – і цією людиною буду я». 

Русо наполягає: «Я один». Він дуже добре знає, що він не перший, хто кидає такий виклик і, либонь, здогадується, що таки матиме чимало наслідувачів. У минулому, принаймні, був Монтень. У майбутньому, якщо назвати лише кількох, Сервантес, Шатобріан, Пруст. І, на жаль, непомірну лічбу «я» – потоків розм’яклої суб’єктивності. Та менше з тим, «Сповідь» долає час. Ось що трапляється, коли пишеш «інтимно та підшкірно». Даремно намагатися оточити його шпигунами, недоброзичливими та невсипущими наглядачами («стелі наді мною мають очі, стіни навколо мене мають вуха»); даремно засипати його нещастями, зрадами, підступними каверзами, гіркими та надривними спогадами – сум наснажує пам’ять, робить її чіткішою, яскравішою. «Моя пам’ять, котра воскрешає переді мною одні лише приємні речі, – щасливий контраст моєї наляканої уяви, що змушує мене передбачати одне лиш горе в майбутті». 

У суспільному житті Русо почувається незграбним, говорить невміло, часто скаржиться на «неповороткість». Це коштуватиме йому нерозуміння, підозр, переслідування. Суперечки з Дидро, Вольтером, Гольбахом, женевськими пасторами, світськими дамами, Рамо та багатьма іншими схожі на великий детективний роман. Він – відомий, але відкинутий; всюди згадуваний, але бідний; батько п’ятьох покинутих дітей (та чи були вони від нього? Може, Тереза ходила наліво через хворобу сечового міхура Жан-Жака?), але завжди дедалі самотніший. Він мріє про оперу та Італію; але навколо вдають, що не чують його. Він втікає, збирає гербарії, ходить на прогулянки, винаходить природу та ідилічні кохання, змушений сперечатися і захищатися. Проблема в тому, що Русо – дитина. Займається самоосвітою, зачаровується, виявляє себе, стримує, та повсюдно наштовхується на бар’єри. «Як же зробити так, щоб істина вторувала собі шлях?» Відповідь: писати. Гьольдерлін у дивовижній поемі «Русо» слушно називає Жан-Жака «людиною глибинного бажання», котра «занурилася в життєвий триб». За твердженням Русо, то був «ланцюг переживань, якими позначений розвиток мого єства». 

Його вважають наївним, погано обізнаним у звичаях, ніяковим ідеалістом, мазохістом та параноїком, однак питання не в цьому. Він – винахідник миттєвостей. «Я був занурений у дивовижний спокій, радів, сам не знаючи від чого». Або: «Я дочекався, поки вона заснула, принишк, дивився на неї і був найщасливішою людиною на світі». Вона – це Луїза-Елеонора де Варанс, яку він називає «матінкою», а вона його «малюком». Їй двадцять вісім, йому шістнадцять. Великий інцест французької літератури. Зустріч: «Я бачу виповнене чарівливістю обличчя, прекрасні, повні ніжності блакитні очі, сліпучий колір шкіри, обриси звабливих персів».

Йому, молодому кальвіністові, здавалося, що він мав познайомитися з похмурою богомільною бабцею, котра щойно навернулася до католицизму. Та він засліплений з’явою раю. Ось як можна писати: «Я прокидався разом із сонцем – і був щасливий; виходив на прогулянку – і був щасливий; бачився з матінкою – і був щасливий; залишав її – і був щасливий; оббігав ліси і пагорки, блукав долинами, читав, байдикував, працював у саду, зривав плоди, допомагав по хазяйству – і щастя супроводжувало мене повсюдно; воно не містилося ні в чому конкретному – воно було всуціль в мені самому і не могло лишити мене ні на мить». Тут ідеться про винайдену Русо музичну систему, яка «легко дозволяє записати цифрами будь-який музичний твір, позначаючи ключі, паузи, октави, такти, темпи і тривалість нот». Він застосовував цю систему в житті – звідси непорозуміння. Як йому сказала Зульєтта, чарівна повія у Венеції, з якою він зазнав fiasco: «залиш жінок і студіюй математику».

Зрозуміло, Русо – протилежність лібертина, він любить невизначеність, завислий стан, емоційне просвітлення (Стендаль згадуватиме цю рису): «Ніщо з того, що дає відчуття володіння жінками, не варте двох хвилин, які я провів біля її ніг, навіть не наважуючись торкнутися сукні». Ми в Турині з крамаркою на ймення пані Базиль. Жан-Жак був імпотентом? Гомосексуалом? Ексгібіціоністом? Божевільним? Про це говорили, про це говорять, старанно уникаючи помічати, що він невтомно виступає за просвіт у часі, замилування, гімн. Він не пише сидячи, а «на прогулянці, серед скель і дерев, у ліжку під час безсоння, в голові». Власне, він – дезертир суспільної угоди, дисидент, незалежник, провидець, поганий друг, удаваний філософ, релігійник поза будь-якими конфесіями, здатний безупинно вам розтлумачувати, що Бог є, по суті, без причини і без приводу. Треба було показати цього химерного єретика, що наважився твердити, буцім постане на Страшному Суді зі своєю книгою в руці. Та за кого він себе має? Хіба його не зачинили бодай у Пантеоні? 

 

[1] Алюзія на жартівливу пісеньку Гавроша з роману В. Гюґо «Знедолені»: «Всі мешканці Нантера Бридкі з вини Вольтера. А ті, хто з Палесо, Дурні з вини Русо. Прощай, моя кар’єра! І це з вини Вольтера. Мої надії — сон, А це з вини Русо. Пісні — моя химера, Провина тут Вольтера. Не маю я кальсон, А винен хто? Русо. В рівчак упав тепер я З вини того ж Вольтера. Упав і не просох З вини…» Гюго В. Знедолені / Пер. з фр. Віктора Шовкуна. — К.: Веселка, 1985. — С. 612–613. 

 

З книги: Солерс Ф. Війна смаку. – Київ: К.І.С., 2011. - С. 107–110.

 

Add your comment

Your name:
Comment:


Das Design Alexander Kanarskiy © 2007. Alle Rechte sind geschützt.
Unter Anwendung von den Materialien ist die Verbannung auf prostory.net.ua obligatorisch.