StartseiteImpressum
Zensurphantome vor dem Hintergrund einer scheidenden Epoche - PROSTORY Zensurphantome vor dem Hintergrund einer scheidenden Epoche Восьмемарта - PROSTORY Восьмемарта „Deutschland schafft es ab“ – Buchsammelaktion - PROSTORY „Deutschland schafft es ab“ – Buchsammelaktion

Монік Швіттер: Яма

Монік Швіттер (р. н. 1972) - німецькомовна швейцарська письменниця, акторка й драматургиня. Почавши з театру, вона організувала власний літературний салон, в якому виступала із блюзовими композиціями. Свої прозові тексти, що вирізняються глибиною, легкою абсурдністю й ритмічністю, почала публікувати з 2002 року. Наразі Монік Швіттер належить до найбільш перспективних швейцарських авторок.

 

Вона стоїть в залі залізничного вокзалу, з головою, піднятою до розкладу руху поїздів, бурмоче назви сполучень. Ось цим поїду. Двадцять два п’ятдесят вісім. Через вісім хвилин. Купити квиток? Закурити ще одну?

Вона ходить з запаленою сигаретою по перону туди-сюди, і через кожен крок, замерзаючи, б’є ногою об ногу. Інша жінка стоїть неподалік і дивиться в її бік. Для куріння я повинна стати у той квадрат на платформі, що позначений жовтою фарбою, я це знаю, але, як ви бачите, я цього не роблю. А що робите ви? Робіть же щось! Жінка хитає головою і йде далі. Божевільна, – промовляє вона, але звуки розсіюються разом з її кроками. Божевільна? Цілком можливо! Божевільна, як правдиво!

 Вона сідає біля вікна у загальному вагоні і дивиться у своє зображення у вікні. Мені не слід курити. Мені не слід пити. Мені потрібно схуднути. У моєму віці мені слід займатися спортом. Мені треба уникати стресу. Мені слід бути безтурботною, – бурмоче вона.

Жіночий голос робить оголошення через гучномовець, каже пасажирам: Ласкаво просимо і запрошує до взаємоввічливості з огляду на те, що через технічну помилку не працює система бронювання.

Взаємоввічливість! Вона озирається навколо, в цілому вагоні нараховує лише трьох пасажирів, всі рівномірно розподілені, неначе сам Дух Порядку розсадив їх по місцях, від цієї думки вона голосно сміється. Один із пасажирів  допитливо дивиться на неї. Потім він легенько посміхається, відкриває книжку й починає уважно читати. Інші двоє здаються глухими: жінка щось довго шукає у своїй сумочці, а юнак енергійно тисне на клавіші свого мобільного, не відриваючи очей від  дисплею, мов зачарований.

Вона знову повертається до свого відображення в дзеркалі темного вікна, киває на знак вітання і констатує: Божевільна. Й цього разу ніякий протяг не розвіює її слова. Пасажир із книжкою декілька разів відкашлюється, щораз голосніше, але не відволікається від читання. Вона бачить, як його зіниці пробігають зліва направо, справа наліво, направо, наліво. Вона йому заздрить. Вона знімає свій наплічник із багажної полиці, розв’язує його й перевіряє вміст.

Наступне оголошення, той самий голос. Він пропонує пасажирам відвідати бістро на борту, хоча через те, що система охолодження вийшла з ладу, пропозиція дуже обмежена. Тепле пиво, чом би й ні, вона відвертається від свого відображення, підводиться, бере наплічник, бажає усім трьом пасажирам приємного вечора і йде. Чоловік з книжкою швидко бурмоче щось нерозбірливе. Вона відповідає, не обертаючись, продовжуючи рух: Красно дякую, дуже мило з вашого боку, і вам також.

Майже ніхто не їде в поїзді в цей понеділковий вечір. Як для своїх віку й ваги, вона досить плавно іде в напрямку проти руху поїзда, лише декілька разів необережно наштовхується на сидіння й поручні, доки дістається останнього вагону. Не той напрямок. Далі нічого нема. Кругом руш!

На зворотному шляху вона впізнає обличчя пасажирів. Наче вони належать її старим знайомим, людям, з якими вона мала багато спільного в минулому, вона мусить стримувати себе, щоб не залишитися тут навічно і не запитувати: Підкажіть-но, коли це було? Де? І як ви кажете вас звати? Навіть ті троє пасажирів з її вагону пробуджують думки й спогади, які вона не може розпізнати. Цей чоловік із книжкою, звісно, вона його знає, але звідки? Й ця жінка, яка й досі шукає щось в своїй сумці, це вже напевно, – і цей хлопець, який так спритно тицяє пучкою великого пальця по клавіатурі свого апарату. Вона зупинилися й ковзає поглядом по кожному з них. Проте жоден, здається, її не впізнає. Хтось торкає її ззаду за плече, вона повертається,  перед нею стоїть жінка в залізничній уніформі. Жінка з гучномовця! Уніформована киває.

В мене немає квитка. Жінка хитає головою і пояснює, що за це відповідає її колега, він зазвичай сидить у вагоні-ресторані. Її голос звучить чистіше, ніж у гучномовці.

 Вона сидить перед пляшкою червоного вина й аркушем паперу. Молодий чоловік за барною стійкою відмовився продати їй неохолоджене пиво. Воно не наливається, як слід, і смакує жахливо. Провідник, з порожнім пивним кухлем у руці, ствердно киває. Коли вона запитує у нього про квиток, і він хоче знати пункт призначення її подорожі, вона довго думає, хоча добре знає відповідь. Небель. Він дивиться на неї так, ніби вона сказала Чонгкінг. Небель на Амрумі[1]. Знову цей погляд. Він може запропонувати їй квиток до Гамбурга, сьогодні вночі їй все одно далі не доїхати. Вона малює декілька квіточок на полях паперу. Такі ж самі, якi вона малює на кожній репетиції, за кожної телефонної розмови, за кожної дискусії. «Я вийду, – записує вона, – через задні двері, інакше я звідси не виберусь. Я поїду вночі, й якщо я дістануся Небеля до завтрашнього полудня, то дочекаюсь наступної ночі, а потім вийду вдруге, і все. Такий поки що мій план. Цей лист прийде надто пізно, я знаю. Мені би слід було покласти його на стіл, а тоді їхати. Бачиш, Штефане, мені бракує у цій затії режисера, який би впорядкував моє вовтузіння. Ти одразу помітиш, що я забула всі свої ліки й мобільний. Я подорожую без багажу». В самому низу сторінки вона вже підписала: «Твоя Уллі». Далі вона нічого не пише, лише на полях розростаються квіти. Наливає собі повний бокал, ставить порожню пляшку на стіл шийкою долу, поки останні краплі не витікають на білу скатертину, закручує папірець в трубочку й устромляє його в пляшку. Пляшкова пошта.

А тепер? Холодно. На площі перед вокзалом в неї б’є вітер. Вона міцно cтискає губи, щоб втримати сигарету.  На іншому боці вулиці стоїть театр. Вона глибоко вдихає, затримує на хвильку подих, випускає дим. Але вітер посилюється, диму не видно, і тому вона не відчуває задоволення. Вона шукає прихисток у ніші біля входу в вокзал, звідти спостерігає, як розсіюється дим. З ніші про театр можна лише здогадуватися. Вона нічого не відчуває. Витягує губи, видихає дим і дивиться на нього. Загасивши підбором недопалок, вона перетинає вулицю. Ледь насмілюється обійти театр, голова опущена, вона ніби відчуває, що за нею стежить сама будівля. Вона немов боїться, що стіни можуть заговорити і притягти її до відповіді.

Не думаючи, вона оминає головний вхід і звертає праворуч, піднімається вулицею й знову повертає праворуч, поки не опиняється біля Вітальні. Там ще вирує робота, вона чує голоси, галас і музику. В жодному іншому місці вона не провела більше ночей свого життя як тут, в компанії їй подібних. У Вітальню приходили, коли закривався буфет. Вона киває, як кивала своєму відображенню у вікні поїзда, на знак вітання, як вираз зв’язку, й іде далі, звертає до  Кнайпи Уші, куди вона завжди ходила, коли хотіла побути на самоті. Але Кнайпи Уші більше немає. Решітка перед входом все ще там, вона замкнена. Віконниці уже зняли, від них на фасаді залишилися лише чорні краї, з яких вільно звисають дроти електропроводу. Що ж тут сталося? Уші! Ти ж не міг просто зникнути! Так же не можна.  Вона розвертається, запалює сигарету й іде далі.

 В неї немає годинника. Вона ніколи не носила ручного годинника, в останні роки час, якщо треба було, їй показував мобільний. Як довго вона вже йде? Дві години? Тоді вже мусить бути третя ночі. В будинку нічого не рухається. Запальничкою вона підсвічує табличку з іменем на поштовій скриньці. А. та Х. Кордес. Вона ствердно киває. Вона знає,  де лежить ключ, сама тоді знайшла місце для схованки, коли – Альберт був ще тоді аспірантом, а Ханна ще зовсім маленькою, – забувала свою сумку в гардеробі й уночі стояла під зачиненими дверима. Тоді в ці години будинок виглядав точно так само, як зараз. Вона нагинається, відкочує камінь і знаходить ключ. Дякую, Альберте, але я не можу прийняти запрошення. Серйозно, я знаю, що ти його туди поклав не для мене. Ти був упевнений, що я ніколи не повернуся, настільки впевнений, що навіть не шукав нову схованку, чи не так? Ти маєш рацію. Все добре. Я знову йду. Вона відходить на декілька метрів, зупиняється й розмірковує.

Вона сидить за своїм старим письмовим столом,  витягає шухляду, знаходить, як і очікувала, стос паперу, виймає аркуш і кладе перед собою. Світла від свічки вистачає, щоб розпізнати її власний почерк. «Ханно, я тут проїздом. Мій поїзд їде лише о пів на сьому, я бродила поряд і зайшла сюди, зовсім незаплановано. Ключ лежав під каменем. Я останній раз вриваюся в твоє життя ось так, непрохано, знаю, тому й прошу в тебе пробачення, я тільки хочу сказати тобі кілька речей, про які я завжди забувала, коли ми бачилися. Моє життя гнало мене від цього. Мої сили давно мене підводять, та я нічого й не роблю, щоб зібрати себе докупи. А з певного часу я помічаю, як навіть духовні сили тихо зі мною прощаються.  Я більше не можу вивчити нічого нового, а мої спогади зникають. Жоден рядок тексту не залишається в моїй пам’яті. Декілька тижнів тому в мене була репетиція Ричарда ІІ. Роками я пристрасно бажала цієї ролі, сьогодні я вже не можу сказати, чому саме її, але тепер, коли я вже нічого не можу, я змушена її грати. Чому Ричарда, – чую, як ти мене питаєш, і твій тон видає, що ти про це думаєш. Ти пам’ятаєш, як я грала Гамлета, мою першу чоловічу роль? Звісно, ти пам’ятаєш. Тобі було дванадцять. Що ти мене соромилася, ти сказала мені одразу після генеральної репетиції. Сьогодні я сама себе соромлюся. На репетиції я стою на сцені й не можу вимовити жодного речення, тому що текст, який я щоночі старалася вбити собі в голову, просто пропав, зник, стерся. Я стою нерухомо, як вкопана, і вдивляюся в ніщо, я хочу, щоб земля піді мною розверзлася й проковтнула мене. Навіть падіння в яму під сценою видається мені підходящим порятунком. Все-таки дванадцять метрів! На перелом кісток я розраховую якнайпевніше, і внутрішні крововиливи не можна виключати. «То ж давай, вперед! – ти часто казала мені раніше. – Зроби вже це!». Твоя правда. «Що спільного між твоїм світом уявлень і моїм життям, мамо?» – питала ти. Страх, Ханно, це він, він глибоко в’їдається в мене, і коли я прислухаюся до себе, то чую лише його цмакання. Сьогодні я зробила щось, про що ніколи не могла би й подумати: я вперше за сорок років просто не з’явилася на репетицію. Я посиділа біля Ландверканалу. Потім поїхала до вокзалу й сіла на останній поїзд. Я їду на острів.

Я знову говорю лише про себе, – усвідомлюю я, проглядаючи цей лист. Вибач мені.

PS: Мене тішить, що мій старий стіл все ще тут. Сподіваюся, моя вічна донечко, ти щаслива, що живеш зі своїм батьком. Якщо ж ні, раджу тобі негайно, якнайшвидше, знайти собі власний дім».

Вона не знає, як підписатися. «М» вже стоїть, вона ставить кінчик ручки над літерою і водить навколо неї  доти, доки від неї не залишається лише чорна пляма, більше нічого.

Вона витягає ще один аркуш і поспіхом пише.

«Любий Альберте,

і тобі я хотіла написати листа, але час швидко збігає, мушу тут перерватися, поки ти чи Ханна не прокинулися й не застали мене за столом. Ключ я знову покладу під камінь. Уллі».

 Вона згортає два аркуші, на одному пише Ханна, на другому – Альберт і хоче вставати, як їй раптом щось спадає на думку. Вона розгортає Ханнин лист і дописує внизу: «Мені пригадалося одне речення, одне-єдине речення з Ричарда: «Один — я граю ролі багатьох.

І всі нераді[2]». Саме так, я була багатьма і завжди такою ж, самій собі нудною й самій собі нестерпною. І по трьох ролях пізніше було все так само. І через рік, і після Пентесілеї, після Титанії, після Сесілії, після Марії Стюарт все було так само. І так завжди. Впродовж сорока років! Сорок років! Аж до сьогоднішнього дня. Нещодавно у мене брали інтерв’ю. Журналістка нагадала мені тебе. У неї така манера задавати питання, коли в питанні вже вчувається, що вона думає про відповідь. «Актрисі особливо важко старіти?» «Не маю уявлення, я завжди була актрисою, не можу ні з ким порівняти». Дурна відповідь, я знаю. Але питання не дає мені спокою».

Вона сидить у поїзді Нордостзеєбану, що прямує на Гузум. Клює носом. Раптом лякається, поїзд чомусь стоїть. Вона відчуває, що все оніміло, наче після наркозу, в горлі пересохло, язик став важкий і прилип до піднебіння. Ми вже давно стоїмо? Чоловік напроти посміхається й хитає головою. Щойно проходив провідник,  горить червоний сигнал, ніхто не знає причину зупинки, можна лише перечекати, – пояснив він. Я мушу встигнути на наступне сполучення. Він цікавиться, чи вона поспішає. Ні, – каже вона. І: Так, – додає згодом.

Коли вона пересідає в Гузумі, їй дуже сильно болять коліна, вона з великим зусиллям підвелася з сидіння, а дві сходинки з поїзда на платформу змогла подолати лише з допомогою провідника, який її підтримував збоку. Спокійніше, – каже він, та вона відвертається від нього й намагається прискорити кроки.

В короткій подорожі до Нібюлля вона кладе ноги на протилежне сидіння. Змучилася, мамочка? – запитує її на вигляд шістнадцятирічний хлопець, який проходить повз. І не кажи, синку. Він повертається і крутить пальцем біля скроні.

В Нібюллі в неї навіть є час купити в кіоску кави й викурити сигарету, після цього вона почувається трішки краще, навіть спроможна ігнорувати біль.

Коли вона виходить в Даґебюлль, до неї доноситься запах мертвої риби й вологого посліду чайок. Вона піднімає руку, вітається. Я тут. На кораблі вона глибоко вдихає, ніби втягує найбільшу й найсмачнішу в житті сигарету. Відчуває саме такий смак. Сідає на лавку на палубі. Дуже скоро вітер проймає її таким холодом, що вона спускається в ресторан корабля і замовляє собі сніданок. Офіціантка накриває на стіл. Можна вас запитати? Офіціантка ствердно відповідає їй своїм скуреним голосом і посміхається, так що стає видно її жовтуваті зуби з оголеними шийками. У вас є папір та олівець? Офіціантка показує маленький блокнот для замовлень. Я все одно запам’ятовую замовлення, – каже вона, вказує на своє чоло і кладе блокнот разом із ручкою біля складеної серветки.

Вона намагається писати якомога дрібнішим почерком.

«Дорога журналістко,

Ви поставили мені одне запитання.

Чи актрисі особливо важко старіти?

Сьогодні я вам відповідаю.

Скрипка Страдіварі, можливо, з роками стає кращою, але тіло, яке стає все товстішим, яке вже не може зробити сальто – та й багато інших речей, які я більше не можу виразити, навіть якби і хотіла. Якби я знала, як це, я б ніколи не стала актрисою. До того ж приходить забуття, якого я раніше дуже хотіла.  Моя забудькуватість! Я більше нічого не можу запам’ятати.

Замолоду я думала, що впіймала життя за гриву, тим що вибрала для себе професію, в якій я зможу постійно грати все, що завгодно. Чоловіків і чудовиськ, дітей і вбивць, жертв і гульвіс, королів і рабів, зрадниць і праведників. Життя, час не могли мені ні в чому завадити. Роль, якою мене наділило життя, як і кожну іншу людину, я перевертала з ніг на голову, змінювала за власним бажанням, крутила вперед і назад, вертіла в різні боки. Як безкінечно я співчувала танцівникам. Кажуть, у тридцять у них все закінчується. Деякі ще кружляють до сорока, але це не приносить користі ні їхній роботі, ні їхньому почуттю власної гідності, в результаті все закінчується соромом і самотністю. Натомість актори, і я в тому числі, можуть грати, поки дихають. Життя й покликання стають одним. Поки є одне, доти є й інше. Пенсія? Чорти її заберіть! Старість! Спокій! Актори не відступають, ніколи, вони завжди залишаються на виду, завжди показують себе. Виставляють себе назустріч болю, який вони пізнають, коли втрачають кохану людину, не дозволяють жодній хворобі поставити себе на коліна. Гра триває постійно. Після операції під загальним наркозом, точнісінько як і з гарячкою, розбитим коліном, діареєю, розтягнутими м’язами, запамороченням, серцевою недостатністю. Найкраща подруга – традиційна медицина, єдині особисті знайомі після двох років у новому місті – двоє зацікавлених культурою лікарів, найчастіше – ортопед та хірург.

Дванадцять років тому, коли мені було п’ятдесят, у мене стався інфаркт. У п’ятдесят років! У жінки! Я ніколи би цього не взнала. Я навіть цього не помітила. Трохи сильної втоми й  загальної слабкості, більше нічого. Я думала, це депресія. Під час планового огляду мій лікар  побачив на серці шрами. Я сміялася, бо мене це не здивувало. Серце в шрамах, мені це підходить! Він не сміявся. Це серйозно, – сказав він. Можливо моє серце роками отримує занадто мало поживних речовин. О, саме так! Дуже слушно! Його погляд був сумним. Він мав на увазі крово- та киснепостачання. Дійшло до того, що мої вінцеві судини серця з роками надто звузилися, нічого з цим не вдієш.

Все моє життя трималося в рівновазі між двома страхами: страх грати і страх не змогти грати.  Більше або менше. Звісно один зі страхів перемагав, майже щодня. Звісно вони обидва мене мучили, а що обидва важили більше центнера, то біль я відчувала завжди, але через їхню одночасну присутність ці страхи стримували один одного. Тепер переважає страх не змогти грати. Я стала забудькуватою. Мої власні вінцеві судини серця не лише дають зголодніти моєму серцю, а ще й порушують мою пам'ять. Мій лікар попереджав, що через п’ять років може відбутися значне скорочення здатності запам’ятовувати. А відтоді  пір минуло аж п'ятнадцять років! Я ніколи про це не переживала, ніколи про це не думала, ні: я просто все ігнорувала. Настільки, наскільки це було можливо. Я все ще могла тримати в пам’яті все. Всі дні народження всіх , з якими дружила ще дитиною, імена усіх братів і сестер цих дітей, а також їхні телефони. Усілякі паролі, імена користувача, логіни, які я будь-коли мала. Всі таємниці, якими зі мною будь-коли ділилися. Всі страви, які я будь-коли їла, місця, в яких бувала, слова, які чула. І, звісно, кілька тисяч речень, які я виголошувала зі сцени. Я виробила собі техніку завчання напам’ять, яку тренувала щодня. Аж поки, після кількох років професії, я не почала страждати від усіх цих чужих слів. У мене не виходило забути текст! Усі ритуали, які я собі видумувала, не спрацьовували, маси тексту не можна було стерти з пам’яті. Не було такого смітника, на який я могла би їх викинути, жодного туалету, куди я б могла їх виблювати, жодного подарункового паперу, в який я могла б їх запакувати. Очевидно, вони дрімали в якомусь закутку, завжди напоготові несвоєчасно втиснутися на передній план. Вискочні! Вони трималися за мене так вперто, як жирові відкладення за моє серце, з ними так само не можна було нічого вдіяти -  саме так мені здавалося до того, як я почала забувати. Неконтрольовано забувати: п’єсу за п’єсою, речення за реченням, слово за словом, діалог за діалогом. Що залишилося, то це окремі речення, які я більше не можу впізнати, впорядкувати. Хто це каже? – часто запитую я, – агов? Хто це там говорить? І про що ти говориш? Про що взагалі йдеться? До кого ти звертаєшся, і яке твоє прохання, твій біль, твій намір? Текстові руїни, текст із розшматованих клаптів, клапті з розшматованого тексту – ось що лишилося. Більше дір ніж тканини. Ніби хтось націлився на неї своїм кулеметом і випалив у неї усі  набої.

Такою ж я здаюся зараз собі . Переді мною розкидано 17 маленьких повністю списаних клаптиків паперу. А поза тим, я вже забула, яким було Ваше запитання».

 Вона виймає із наплічника пляшку зі своїм посланням і витягає з неї лист до свого супутника життя. Перечитує його ще раз, не може зрозуміти, як на папірці вмістилося стільки квіточок, і шматує його. Їй вдається скрутити 17 клаптиків так, що вони усі проходять у шийку пляшки. Штефане, – сипить вона. Штефане. Я вже не пригадую, що хотіла сказати. Але у мене ще є час. До столу підійшла офіціантка і дивиться на неї, ніби хоче про щось запитати. Вибачте, я собі просто щось бурмотіла під ніс. Але якщо ви вже тут, то я хотіла б іще кави. І ще, тут можна палити?

На причалі в Віттдюні вона спостерігає за кулик-сороками, вони попарно шугають донизу, із широко розкритими червоними дзьобами. Вона питає себе, їхній крик – це вереск чи радість. Концентрується на звукові й повторює його, на що отримує хитання головами від групи молодих матерів з дитячими візочками. Швидше за все вереск, – вирішує вона й радісно всміхається молодим матусям. Вона заходить за ними в автобус, що проїжджає повз маяк, їде через Біркенвальд і зупиняється біля клініки для реабілітації, де мамусі виштовхують свої візочки. Вона залишається в автобусі наодинці з водієм і гукає до нього, де хоче вийти.

Вона вже тринадцять годин у дорозі. Відчиняє ворота саду, при чому, як завжди, в поганому гуморі помічає: надто низькі. Двері в хату знов перекосило, вона тягне їх на себе, водночас ступаючи вперед, повертає ключ і лається. Падає просто в пальті на ліжко і більше не рухається. Потім обшукує шафи на кухні. Сідає біля каміна і запалює сигарету. Масує своє спухле коліно. Розмірковує, чи зняти пальто. Засинає.

Хтось стукає в двері. Вона здригається. Так! піднімається, іде  до дверей, відчиняє їх. Поліцейський тримає в руках записку. Фрау Віттгаґен? Ульріке Віттгаґен?

Так.

Сьогодні вночі в Берліні заявили, що ви у розшуку.

У розшуку? Хто заявив?

Герр Штефан Рауш. Ви живете разом?

Так. Але чому розшукують?  Я тут. Через роботу, якраз працюю, мені потрібен спокій.

Ви хворі на серце й вирушили в дорогу без життєво необхідних медикаментів, тут так написано.

Це якесь непорозуміння, мої медикаменти зі мною. Я добре почуваюся.

Вибачте за наполегливість. Не в образу вам, але з серцем жартувати не можна.

Вона дякує поліцейському за його турботу й бажає йому гарного дня. Він показує вгору на затягнуте небо. Краще сьогодні не стане.

 «Про сором я думаю весь час, Штефане, про той, про який я тобі ніколи не розповідала», - пише вона. Після відвідин поліцейського вона трошки постояла біля вікна, докурила сигарету, прислухаючись до кожного поруху, поки її знову не захопили власні думки. «Я насправді вважаю, що сором був моїм найвірнішим супутником крізь усі роки й п’єси. Озираючись на минуле, я бачу, що найбільший успіх мала в ролях, яких найбільше соромилася. І якраз тут, на цьому острові, я постійно ховалася, коли вже нічого не допомагало, коли сором мене зремагав і стискав мені горло. Колись давно, відразу після народження Ханни, я грала Іфігенію. Але мені не вистачало енергії. Я любила, як ніколи раніше. Я хотіла бути біля Ханни. Ні інфаркт, ні біль, ні сумніви, ні  повне сп’яніння не загрожували моєму життю, чи то краще сказати – моїй творчості – так, як ця любов, якої мені було цілком достатньо. Під час перших днів репетицій я постійно плакала, й ніхто не розумів, чому. Я тужила з любові. Потім я випивала першу філіжанку кави, незважаючи на свою голодну дитину, яка хотіла спокійно залишатися собі дома, викурювала сигарету, замовляла перший бокал вина. І плакала ще більше, тому що до любовної туги приєднувалися докори сумління. Альберт із сумом дивився на мене, коли я приходила додому. Вороття назад не було. Через кілька тижнів я знову проводила день і ніч зі своєю роллю. Дома мене і не бачили, я дні і вечори була на сцені, в буфеті, ночами пропадала в барах. Найчастіше одна, за усамітненим столиком, із сумним, нетутешнім виразом обличчя, щоб триматися подалі від непрошеного товариства, бо роль вимагала від мене цілковитої самотності. Я вже тоді була товстою. Й жахливо соромилася свого тіла. Проте на одній із репетицій я просто все з себе зняла. Це було нестерпно. Але так все й було. Моя Іфігенія була  голою. Мені було то гаряче, то холодно, то тісно, моє серце вистрибувало, й усе в мені кричало: Геть, а тепер геть! Закінчуй! Вимкніть світло! Я хотіла зникнути. Без усілякого шуму. Просто зникнути, щоб мене проковтнула темрява тотальної чорноти або щоб мене поглинула сценічна яма. Від сорому я виплакувала на сцені очі, кожного дня заново, й сліз ніколи не ставало менше, тому що повторення не давало ефекту звикання й ніщо не зменшувало болю. Одна таємна репетиція відбулася тут, на Амрумі, вночі. Я роздягнулася голяка і бігла усю дорогу під проливним дощем по піску до пляжу, вітер періщив мені в обличчя. Тієї ночі, гола, на пляжі, під охороною темноти, моя Іфігенія не плакала. Хоч я помітила, що сльози були необхідні. А зараз? Я граю Ричарда й помираю від сорому, але цей сором не вичавлює з мене жодної сльозинки. Він мене тільки паралізує. Й у мене нема жодного засобу, щоб з ним боротися. Ти взяв мене на глузи, коли на минулому тижні я сказала, що просто не можу вивчити цей текст. «Ти вже вивчила напам’ять всю світову літературу, – сказав ти, – так що якийсь маленький Ричард в тебе ще вміститься». Ні, він не вміщається. Жоден рядок. І просто соромитися себе не достатньо, мій Ричард мусить заговорити».

Вона відкладає олівець. Скільки ще до сутінків? Погляд за вікно не віднаходить вказівок на  час. Надворі просто сіро, більше нічого не видно.

Почав накрапати дощ.

 Дощ косо падає на темне вікно й виганяє її зі стільця. Вона ходить туди-сюди по маленькій кухні. Три кроки туди, три – сюди. І раптом вона чітко бачить рядки прямо перед собою:

Я став нічим. Та як би не було,

Чи я, чи хтось іще, жива людина, –

Ніхто, однак, не зможе вдовольнитись

Нічим.[3]

Вона повторює їх, спочатку тремтячи й тихо, вона смакує мелодію, насолоджується ритмом, йде за ним, змінює, ламає його. При цьому вона знімає пальто, скидає взуття, стягає донизу штани, знімає шкарпетки, розстібає жилетку і блузку, стоїть повністю гола, дивиться на себе й закінчує: Нічим.

Вона дістає з наплічника пляшку з посланням, лопатку й виходить з будинку.

 Дощ хапає її в свої холодні обійми. Вона йде швидкими кроками назустріч вітру, який намагається гнати її в протилежний бік. Ліхтар в маяку окреслює на острові кола, але вона не потрапляє під його світло. А тут лише одне створіння — я, – кричить вона йому, ніби дражниться з освітлювачем, який марно намагається впіймати її в полон свого прожектора. – Їх не досягти[4]! І додає: Я став нічим.

 

 Вона все біжить і біжить, стає все легшою,  вода наближається все ближче й ближче. Та вона її не бачить, лишень чує. Вона з розмаху кидає пляшку, нагинається й починає копати.

 



[1] Амрум – острів, який входить до Північно-Фризьких островів — групи прибережних островів у Північному морі, відділених від суходолу морським перемілом. Розташовані вздовж узбережжя землі Шлезвіг-Гольштайн (Німеччина).

[2] Тут і далі в пер. В. Струтинського. Цит за виданням: Річард Другий// Шекспір В., Твори в 6-ти томах, т.3, К.: Дніпро, 1985.— 574 с, Ст. 156.

[3] пер. В. Струтинського, ст. 156-157.

[4] пер. В. Струтинського, ст.156.

 

перекладено за виданням Monique Schwitter. Goldfischgedächtnis. Erzählungen, Literaturverlag Droschl, 2011

 

Add your comment

Your name:
Comment:


Das Design Alexander Kanarskiy © 2007. Alle Rechte sind geschützt.
Unter Anwendung von den Materialien ist die Verbannung auf prostory.net.ua obligatorisch.