StartseiteImpressum
Евґеніуш Ткачишин-Дицький: вірші зі збірки "Путівник для бездомних незалежно від місця проживання" - PROSTORY Евґеніуш Ткачишин-Дицький: вірші зі збірки "Путівник для бездомних незалежно від місця проживання" Фрідріх Крьонке: По Києву на метро - PROSTORY Фрідріх Крьонке: По Києву на метро Контрреволюция и борьба за память - PROSTORY Контрреволюция и борьба за память

Будьте реалістами – вимагайте неможливого! Ми граємо в футбол

Роземарі Поярков народилася у 1974 році в місті Бадені (Австрія). Письменниця, театральний постановник, журналіст, викладач німецької мови як іноземної. Вивчала філософію, германістику та політологію.
Проза: Eine CD lang. Liebesgeschichten, Zsolnay, 2001 р.; Wer, wenn nicht wir?, Czernin, 2007 р. 2001 р. - стипендія міського сенату міста Берлін, 2003 р. - нагорода імені Альфреда Ґесвайна. Драматургія: küchenliegen (німецькою/арабською, Alexandria, 2008 р.; Katharina macht mal halblang, Matti - Runter kommen alle

Коли мені запропонували взяти участь у театралізованій акції на тему «1968 рік», то спочатку я відреагувала скептично. Моя різнокольорова плетена камізелька вже тривалий час переверталася на антресолях, а свою футболку зі знаком «піс» я давно пустила на шмату. Мій активний політичний протест закінчився у віці 18-19 років розчаруванням. Ініціативна група охорони довкілля, до якої я належала, за два роки встигла перейти від демократичних дискусій до залучення оплачуваного посередника. У питаннях політики мігрантів мене відштовхувала категоричність позицій обох сторін. Я теж слухала Дженіс Джоплін і Джона Ленона, але «Вудсток» для мене фактично нічим не відрізнявся від сьогоднішніх музичних фестивалів, де так само можна побрьохатися в багні п'яним і накуреним. Художник-акціоніст Герман Ніч сидить собі у своєму музеї або ж утілює свої в минулому радикальні ідеї в Бурґтеатрі під оплески федерального канцлера. Гори воно все синім полум'ям. Особисто мене таке вже не обходило.

А були ж колись інші часи. Я росла в консервативному містечку, тому любила уявляти собі молодь у різнокольоровому вбранні, яка веде вільний та захопливий спосіб життя, проводить мітинги проти війни у В'єтнамі, влаштовує лежачі страйки та співає «Give Peace a Chance». В університетах ведуться запальні дискусії, а в Мартіна Лютера Кінга не тільки є мрія - він бореться за неї. Одним словом, хіпі, ці відносно аполітичні «діти квітів» США, мене надихали.

Сьогодні це називають першим глобальним рухом. Увесь світ кипів. «Світ нам не подобався таким, яким він був. Це було протестом проти заблокованого суспільства», пише польський есеїст Адам Мічник про те, що об'єднувало різні країни світу в той час. Колишній дисидент був арештований як один із провідних учасників березневих заворушень 1968 року в Польщі. Мітинги були викликані зняттям з репертуару вистави польського письменника Адама Міцкевича. Про протестний рух у Польщі, започаткований у 1956 році, на Заході відомо мало. З іншого боку, до колективної пам'яті потрапила «Празька весна». Під час вступу військ Варшавського договору в серпні 1968-го року також були присутні хіпі, які зустрічали солдатів із квітами. Але ж є різниця де демонструвати за свободу та права - в тоталітарній чи в демократичній державі. Вбивство студента Бенно Онезорга на демонстрації в Німеччині в 1967 році призвело до розширення та радикалізації вже існуючого протестного руху так званої Позапарламентської опозиції. В американському місті Мемфіс у квітні 1968 року застрелили темношкірого правозахисника Мартіна Лютера Кінга. Менше відомо про те, що в мексиканському Тлателолко в жовтні 1968-го року відбулося кровопролиття, під час якого біля 500 студентів загинуло під державними танками. Наприкінці мрії про «соціалізм з людським обличчям» чехи та словаки чинили опір, проявляли неабияку громадянську мужність та кмітливість. Наприклад, вони перевертали, замальовували або знімали дорожні знаки з найменуваннями населених пунктів. Можливо, що серпень 1968-го року тому настільки стабільно присутній у німецьких ЗМІ, що він так чітко окреслює кінець руху за свободу. На відміну від інших рухів кінець прийшов ззовні.

Є декілька пояснень тому, чому протест вибухнув саме у шістдесяті роки. Виросло нове покоління. Молодь на Сході не мала власних спогадів про окупацію та сталінський терор. Це було перше покоління після Другої світової війни. Економічний підйом дозволив забути бідність. У Німеччині почали підніматися питання щодо ролі батьків за гітлерівського фашизму. Європа була задушливою і реакційною. Держава, батьки, вчителі, викладачі («Під мантіями - сморід тисячоліття!»), власний чоловік - до авторитетів не висувалися претензії, а якщо їм ставили запитання, то це вже сприймалося як образа. «Покоління винуватців» обіймало посади, які давали йому владу не лише в університетах, тож воно продовжувало пропагувати ідеї нацизму.

Навіть якщо не всі групи того часу позиціювали себе як «комуністичні», всі вони однозначно займали ліву позицію. Щоб розуміти дискусії в німецьких університетах, треба було знати як мінімум «Капітал» Карла Маркса поряд із роботами Герберта Маркузе та Теодора В. Адорно. В Німеччині та Австрії скандували ім'я лідера в'єтнамської революції, «Хо-Хо-Хо-Ші-Мін», вшановували Че Гевару та їздили в Китай, щоб долучитися до культурної революції. Антиамериканські настрої викликала не тільки війна у В'єтнамі, проти якої демонстрували і в Європі. Виступати проти США означало бути проти капіталізму. Про критику Радянського Союзу сьогодні чути мало. Тоді засуджували вхід радянських військ у ЧССР. Утім, реальний комунізм на практиці мало впливав на мрію про утопічний соціалізм. Гарним прикладом цього став один із кумирів німецького протестного руху. Народжений у 1940 році Руді Дучке виріс у НДР, але перебрався на Захід ще до зведення Берлінської стіни. Сам він пропагував марксистський соціалізм з християнським ухилом, причому наголошував на свободі індивідуума приймати рішення. Важливою була критика суспільних умов, пануючих на Заході, а не аналіз існуючий комуністичних режимів. Вони не в стані були похитнути віру в утопію. Це цікаво, оскільки переламний пункт 1989 року, тобто дійсний крах реального комунізму, вважається відповідальним за втрату віри в утопію.

В той час як у Німеччині було мало охочих брати листівки, які інтелектуали роздавали перед фабриками, у Франції робочі об'єдналися зі студентами-демонстрантами. Жорстке втручання поліції проти молодих людей, що будували барикади («Під бруківкою - пляж!»), призвело до кількатижневого генерального страйку, що охопив усю країну. «Було таке враження, наче раптом підняли величезну кришку, а думки та мрії, які до того часу стримувалися, перенеслися в сферу реального та можливого. (...) Неймовірне почуття єдності та згуртованості огорнуло тих, хто раніше вважав себе поодинокими та безсилими маріонетками, якими керували інституції, які не можна було ні проконтролювати, ні зрозуміти», пише соціаліст Моріс Брінтон про настрій, що панував у Сорбонні у травні 68-го року. Утім, врешті-решт саме розширення на робітничий рух призвело до того, що соціальна революція ще на початковій стадії раптово закінчилась. Консервативного президента Шарля де Голя знову вибрали на оголошених ним перевиборах у червні 1968-го більшістю голосів.

В інших країнах рух розвалився більшою мірою зсередини. Почали утворюватися марксистські, леніністські, троцькістські і такі інші угрупування. Не лише в Німеччині поодинокі активісти мали намір продовжити боротьбу іншими засобами, тобто насильством. Німецька Фракція Червоної армії, за власним визначенням - «комуністична антиімперіалістична міська герилья», незважаючи на скоєні нею вбивства, має своїх прихильників і дотепер.

Наслідки та значення руху 68-го року сьогодні спірні як ніколи. Одні хвалять його за ламання зашкарублих структур, інші заперечують, що лібералізацію слід завдячувати рухові 68-го, а ще інші шкодують про свої колишні помилки або поділяють думку французького президента Ніколя Саркозі. Народжений у 1955 році, торік він під час передвиборної кампанії звинуватив рух 68-го за цілий ряд проблем сьогоднішнього суспільства. Він вважає, що моральний та інтелектуальний релятивізм, впроваджений рухом, призвів до того, що зараз не існує жодних правил і не поважаються авторитети. Колишніх «патлатих» революціонерів він також звинувачує в розпаді традиційної сім'ї, занедбаності молоді та зникненні еротики з сексу, який перетворився на свого роду змагання.

Тому що 1968-й рік означає також початок нових форм співжиття. З «Комуною 1» німці й досі пов'язують шалений секс без наслідків. Чоловіки, які були задіяні в цьому, люблять казати, що вони були причетні до започаткування жіночого руху. Проте, сьогодні можна також почути думку, що, в принципі, в комунах продовжували застосовуватися патріархальні структури, щоправда, під дещо іншим «соусом». Хоча жіночий та екологічний рухи й справді виникли на основі радикальних претензій того періоду, сформувалися вони пізніше.

Ми бачимо, що відсутня єдина думка навіть щодо того, як все було насправді. Ті, хто брали безпосередню участь, як правило, вдячні, а деякі дорікають сьогоднішній молоді, що їй краще самій спробувати влаштувати невеличку революцію, і що легко сміятися над 1968-м. Справа в тому, що багато колишніх учасників 68-го сьогодні мають погану репутацію. Оголошений Руді Дучке «марш крізь інституції» багатьох довів до керівних посад. Наприклад, Томас Шмід брав активну участь у тогочасних демонстраціях проти німецького видавництва журналів «Шпрінґер». Сьогодні ж колишній співзасновник групи «революційна боротьба» працює головним редактором у концерні, проти якого сам раніше боровся. Інші натомість «застрягли», як Райнер Ланґганс, один із найвідоміших комунарів. Тепер він у білому одязі розповідає на телебаченні про свій духовний пошук, зокрема в одночасному співжитті з чотирма жінками.

Ну, а 68-й рік в Австрії? Тут теж були сидячі страйки та комуни, а люди виходили на вулиці, навіть якщо саме «проти чого» не було так чітко окреслено, як в інших країнах. В австрійських університетах також велися гарячі дебати. Впроваджений у 70-і роки вільний доступ до навчання у ВНЗ часто називають заслугою активістів 68-го. Але однією лише назвою книги про цей період - «Гаряча чверть години» - вже все сказано. В Австрії особливу роль відігравало мистецтво. Радикальний і визнаний на світовому рівні мистецький бунт розпочався всередині - на початку 50-х років. В літературі важливими представниками були Г.Ц. Артманн і Віденська група. Показово, що акція, яка увійшла в історію, також була влаштована митцями. Дійство, яке в ЗМІ отримало назву «університетське свинство» та закінчилось судом, відбулося 7 червня в аудиторії університету. Під офіційною назвою «мистецтво та революція» над національним прапором онаніювали, випорожнялися, за кафедрою когось сікли батогом, учасники розмазували по собі екскременти, блювали, співаючи національний гімн, причому деякі були голі. Деякі з них належали до групи «Віденський акціонізм», яка вже до того викликала обурення своїми провокаційними перформансами. Кульмінація австрійського руху 68-го водночас стала його кінцем.

fu223ballperformance10

По п'ятницях я граю в футбол. Наша група тримається купи завдяки грі, але частенько ми продовжуємо наше спілкування опісля за пивом ще до самої ночі. Хтось планує переїзд? Треба буде спитати в п'ятницю. Хтось шукає лектора? Треба буде запитати в п'ятницю. Хтось шукає роботу, квартиру, нові ідеї? Кому групи як такі не подобаються, з нами почувається комфортно. Коли я розмірковувала про 1968 рік, то подумала про відчуття згуртованості, яке тоді, мабуть, існувало. Тому однієї п'ятниці я запиталася, чи в когось є бажання взяти участь у футбольному перформансі. «Мистецтва немає, мистецтво - це ти», писали французькі студенти на паризьких стінах у 1968 році. Сценарій ми придумували разом, репетицій не було. Правила обговорювалися перед матчем, зокрема питання, чи в нас взагалі будуть команди або переможці. Одну годину ми грали в театральному приміщенні, утрировано демонструючи ту чи іншу складову нашої особистості. Інша частина перформансу полягала в тому, що той, хто зробив помилку, мав піднятися на подіум і захищатися чи вилити свою злість на когось або на щось. Якщо хтось не хотів, то його ніхто не примушував. Інші пункти програми дня, присвяченого темі «Література та громадськість», також були розроблені футболістами. З опором цей футбольний перформанс не мав нічого спільного, але з утопією - безперечно. Ми гратимемо в футбол, аж поки нам не порвуться сухожилки.

Переклад з німецької Анни Лацанич

Про тему "Війна"

 
Comments (1)
1 Mittwoch, 10. Dezember 2008
І який рахунок? На користь України...

Add your comment

Your name:
Comment:


Das Design Alexander Kanarskiy © 2007. Alle Rechte sind geschützt.
Unter Anwendung von den Materialien ist die Verbannung auf prostory.net.ua obligatorisch.