ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Биографии (I) - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Биографии (I) Вероніка Левандовська «Вибране» - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Вероніка Левандовська «Вибране» Екзорцист привида Бога - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Екзорцист привида Бога

Франц Кафка: Зниклий безвісти [Америка]

«Зниклий безвісти» – перший роман Франца Кафки, що його незавершений рукопис Макс Брод знайшов після Кафчиної смерти 1924 року і видав під заголовком «Америка»; саме з цього тексту, вочевидь, виростає автор таких славет­них творів світової класики, як «Замок», «Процес», «Пере­творення». Цей прикметно модерністський «роман вихо­вання» – оповідь про юнака-еміґранта, своєрідна історія змужніння, сподівано для Кафки радше сувора й не вельми милосердна, ніж погідна й привітна, повна непередбачуваних поворотів долі, а однак розказана спокійно й легко, подеку­ди навіть грайливо, без фаталізму й абсурдности, властивих пізнішим авторовим творам. «Зниклий безвісти» – останній за почерговістю серед великих новел і романів Франца Каф­ки, що виходять в українському перекладі. З люб’язного дозволу видавництва «Критика» пропонуємо Вашій увазі два уривки з цього роману.

 

[З розділу "Вуйко"] 

Минуло відносно багато часу, перш ніж вуйко наважився дозволити Карлові бодай кинути оком на своє підприємство, попри те, що Карл часто просив його про це. То було щось на кшталт комісійного і перевізницького підприємства, що його, наскільки пригадував Карл, в Европі, мабуть, і не знайдеш. Бо ж підприємство займалося посередницькою торгівлею, але не доправляло товари, скажімо, від виробника споживачеві чи, хай буде, торгівцям, а постачало всі товари та первинні продукти великим фабричним картелям і між ними. А відтак це було підприємство, що охоплювало заразом закупівлі, склади, перевезення і збут велетенських обсягів, а тому воно мусило підтримувати дуже докладний безперервний телефонний і телеграфний зв’язок із клієнтами. Зала телеграфів була не меншою, а значно більшою від телеграфного пункту в його рідному місті, куди Карл якось заходив із однокласником, що мав там знайомства. У залі телефонів, куди не глянь, відчинялися і зачинялися двері телефонних кабінок і лунало несамовите дзеленчання. Вуйко відчинив найближчі двері, і там, у сліпучому електричному світлі, було видно службовця, байдужого до всяких звуків дверей; на голові в нього був закріплений сталевий обруч, що притискав йому до вух слухавки. Права рука лежала на столику, мов була якась особливо тяжка, і лише пальці, що тримали олівець, тріпотіли нелюдськи рівномірно і швидко. У словах, що він їх промовляв у мікрофон, він був дуже ощадливий, і часто було помітно, що йому навіть є що заперечити співрозмовникові, докладніше його про щось розпитати, та слова, які він чув, змушували його, перш ніж він міг здійснити свій намір, опускати очі й писати далі. Та він і не мусив говорити, як тихо пояснив Карлові вуйко, бо ті самі повідомлення, які приймав цей чоловік, одночасно приймали ще два службовці, а потім порівнювали, щоби по змозі уникнути помилок. Тієї миті, коли вуйко з Карлом виходили з дверей, туди пірнув якийсь практикант, і вийшов із уже списаним папером. Через залу відбувався невпинний рух людей, що сновигали туди-сюди. Ніхто не вітався, вітання тут було скасоване, кожен пристосовувався до кроків попередника і дивився на підлогу, якою прагнув пройти якомога скорше, або вихоплював поглядом не більш ніж окремі слова або числа з паперів, які тримав у руці та які тріпотіли від цього бігу підтюпцем.

«Ти справді багато досягнув», – сказав якось Карл під час одного з цих переходів підприємством; для того, щоби бодай побіжно оглянути його, знадобилось би багато днів, навіть якби просто зазирнути в кожне відділення.

«Все це тридцять років тому започаткував я сам, так і знай. Я мав тоді в портовій дільниці маленьку крамничку, і коли там за день відвантажували п’ять ящиків, то це вже було багато, і йшов додому, мало не лускаючи з гордощів. А сьогодні в мене треті за величиною склади в порту, а в тій крамничці тепер їдальня і комірчина шістдесят п’ятої групи моїх носіїв».

«Та це межує з дивом», – сказав Карл.

«Тут усе так швидко відбувається», – сказав вуйко, припиняючи розмову.

 

[З розділу "Заміський дім під Нью-Йорком"] 

Трохи втішений, він обернувся. Перед ним стояла Клара і казала: «Невже Вам анітрохи не подобається в нас? Ви можете почуватися хоч трохи як вдома? Ходімо, я зроблю останню спробу». Вона повела його навскоси крізь залу до дверей. За одним із бічних столів сиділи обоє панове з якимись ледь шумкими, налитими у високі склянки напоями, невідомими Карлові, що їх він і сам не відмовився би скуштувати. Пан Ґрін виставив один лікоть на стіл, а лице якомога більше наблизив до пана Полюндера; якби хтось не знав пана Полюндера, цілком можна було би подумати, що тут замишляють якийсь злочин, а не обговорюють справи. В той час як пан Полюндер приязним поглядом проводив Карла до дверей, пан Ґрін, хоча люди зазвичай навіть мимохіть дивляться туди, куди й співрозмовник, навіть не думав роззирнутися за Карлом, якому здалося, що в цій поведінці він бачить вираз певного ґрінового переконання; кожен, Карл для себе, а Ґрін для себе тут мусив намагатися давати собі раду власними здібностями, необхідний товариський зв’язок із часом і сам встановиться внаслідок перемоги чи знищення одного з них. «Якщо він має на увазі це, – сказав собі Карл, – то він просто дурень. Я справді нічого від нього не хочу, тож хай і він дасть мені спокій». Тільки-но він вийшов у коридор, як йому тут-таки спало на думку, що він, либонь, нечемно повівся, бо Кларі довелося мало не виволікти його, що втупився у Ґріна, з кімнати. Тим слухняніше йшов він за нею тепер. На шляху крізь коридори він спершу не повірив власним очам, коли через кожні двадцять кроків побачив безліч ліврованих лакеїв зі свічниками, що їх товстий стовбур кожен міцно стискав обіруч. «Новий електричний дріт на разі доведено лише до їдальні, – пояснила Клара. – Ми лишень недавно купили цей дім і вирішили повністю його перебудувати, наскільки взагалі можна перебудувати старий дім такої химерної побудови». «То, виявляється, навіть в Америці вже є старі доми», – сказав Карл. «Ну, звичайно, – сказала Клара, сміючись, і потягла його далі. – Але ж у Вас дивні уявлення про Америку». «Не кепкуйте з мене», – сказав він роздратовано. Врешті-решт, він знав і Европу, й Америку, а вона лишень Америку.

Мимохідь вона ледь витягненою рукою штовхнула якісь двері й сказала, не зупиняючись: «Тут Ви будете спати». Карлові, зрозуміло, хотілося тут-таки оглянути кімнату, але Клара нетерпляче, майже криком пояснила, що з цим можна й зачекати, а наразі хай просто йде з нею. Вони трохи потупцювали в коридорі, врешті, вирішив Карл, він не мусить конче в усьому коритися Кларі, вирвався від неї і увійшов до кімнати. Несподівану темряву за вікном можна було пояснити верхівкою дерева, що хиталася на повен розмах. Чутно було пташиний спів. Проте в самій кімнаті, до якої ще не дійшло місячне світло, не можна було розгледіти майже нічого. Карл пошкодував, що не прихопив із собою електричного ліхтарика, подарунок вуйка. Бо ж де-де, а в цьому будинку ліхтарик був би незамінний, якби їх тут було кілька, слуг спокійнісінько можна було би відпустити спати. Він сів на підвіконня, і вдивлявся, і вслухався. Здавалося, крізь листя старого дерева продирається сполоханий птах. Звідкись здалека донісся свист ньюйоркського підміського потяга. Поза тим було тихо.

Однак недовго, бо до нього вже кинулась Клара. Явно розлючена, вона вереснула: «Що це таке?» – і ляснула рукою по спідниці. Карл вирішив відповісти щойно тоді, коли вона згадає про ввічливість. Та вона сягнистими кроками підійшла до нього і закричала: «То Ви йдете зі мною чи ні?» – і чи то навмисне, чи просто від роздратування так штовхнула його в груди, що він випав би з вікна, якби останньої миті не зісковзнув із підвіконня і не торкнувся ногами підлоги. «Я мало не випав з вікна», – сказав він докірливо. «Шкода, що цього не сталося. Чому Ви такий нечемний? Я Вас зараз скину!» І вона справді обхопила його, що від здивування він спершу навіть забув обважніти, своїм сталевим, виспортуваним тілом, і понесла мало не до самого вікна. Але тут він схаменувся, звільнився за допомогою викруту стегнами і тепер обхопив уже її. «Ой, Ви робите мені боляче», – одразу ж сказала вона. Та тепер Карл уважав, що не слід її відпускати. Тож хоч він і дав їй змогу ступати, куди їй заманеться, та все ж ішов разом із нею і не відпускав. Та й легко було охопити її в цій вузькій сукні. «Пустіть, – прошепотіла вона, а її розпашіле лице було так близько від його, йому доводилося напружуватися, щоб її побачити, так близько вона була, – пустіть, я дам Вам щось гарне». «Чому вона так зітхає, – подумав Карл, – адже їй не може бути боляче, я ж її не тисну», – і він усе ще не відпускав її. Та раптом, у мить, коли він неуважно стояв мовчки, Карл знову відчув на своєму тілі її зміцнілу силу, вона випручалася, схопила його вдалим хватом згори, підбиваючи ноги прийомом якоїсь чужинської бойової техніки, і попхала поперед себе, з чудовою розміреністю вдихаючи, на стіну. Але там стояла канапа, і на неї вона вклала Карла й сказала, навіть не надто до нього схиляючись: «А тепер поворухнися, якщо зможеш». «Кішка, дика кішка», – тільки й вдалося видушити Карлові зі свого замішання люті й сорому, в якому він перебував. «Ти збожеволіла. Ти, дика кішко». «Вважай, що кажеш», – сказала вона і посунула одну руку йому до горла, заходившись душити його так сильно, що Карл був зовсім неспроможний щось зробити, тільки хапав ротом повітря, в той час як вона піднесла другу руку до його щоки, торкнулася до неї на пробу, знову, до того ж усе далі й далі відводила її в повітрі, щомиті грозячи повернутися ляпасом. «А що, – питала вона при тому, – якби я за кару за Твою поведінку супроти дами вирішила послати Тебе додому добрячим ляпасом. Можливо, воно придалося б Тобі на Твоєму подальшому життєвому шляху, навіть якби й не було надто приємним спогадом. Адже мені Тебе шкода, і Ти доволі гарненький хлопчик, і якби Ти навчався джиуджитсу, то, напевно, відлупцював би мене як слід. І все ж, і все ж – мене просто-таки розбирає величезна спокуса дати Тобі ляпаса, як Ти оце тут лежиш. Мабуть, я згодом пошкодую, але якщо таки зроблю це, то знай уже тепер, що зроблю мало не проти волі. А тоді, ясна річ, не вдовольнюся одним ляпасом, а відлупцюю Тебе навідмаш справа і зліва так, що в Тебе щоки набрякнуть.  А може, Ти до всього ще й виявишся чоловіком чести – мені майже віриться в це – і не захочеш жити далі з цими ляпасами, і заберешся з цього світу. Але чому Ти був так проти мене налаштований? Я що, Тобі не подобаюся? Невже не варто піти зі мною до кімнати? Обережно! Щойно я вже мало не вліпила Тобі ненароком ляпаса. Отож якщо Тобі сьогодні таки вдасться звільнитися, то будь ласкав, поводься як слід. Я не Твій вуйко, з яким Ти все одно знаходиш спільну мову. До речі, хочу ще звернути Твою увагу на те, що, коли я випущу Тебе, не надававши ляпасів, Тобі зовсім не варто вважати, що твоє теперішнє становище і справжні ляпаси з погляду чести є тим самим, якщо Ти так вважатимеш, то я волію таки справді надавати Тобі ляпасів. Цікаво, що ж скаже Мак, коли я йому все це розповім». На згадку про Мака вона відпустила Карла, в його невиразних думках той видався справжнім рятівником. Якусь часину він іще відчував на шиї Кларине волосся, а відтак ледь відвернувся, а тоді лежав непорушно.

 

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.