ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Öffentliche Kreuzigung der Wahrheit - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Öffentliche Kreuzigung der Wahrheit Громадське розп’яття правди - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Громадське розп’яття правди Політичне неусвідомлене в літературі: презентація проекту «Німеччина у вирі (Возз΄)Єднання» - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Політичне неусвідомлене в літературі: презентація проекту «Німеччина у вирі (Возз΄)Єднання»

Філіп Солерс: Письменник і життя

У принципі, все ясно: Пруст мав рацію, Сент-Бев помилявся; творчість письменника бере початок не з його «соціального Я», а з досвіду, про який найчастіше не підозрюють ні сучасники, ні знайомі, ні друзі чи оточення. Ніхто з людей не є більш таємничим, невловним, суперечливим, оманливим. Книги виростають із самотності, тиші, неприйнятного, з рухомої тіні, що перебуває під ревним захистом. Як не старається соціологія, як соціоманія не кидається то в одну, то іншу царину, ніхто не зможе сказати напевно, чому той чи той пан, переживаючи ту чи ту історичну або особисту пригоду, написав саме ці поезії, романи, слова. Сартр блискуче пояснює всю епоху Флобера і самого Флобера в тій епосі, однак не «Пані Боварі». Така ж нав’язлива проблема з Маларме, Бодлером, Жене. Для Сент-Бева Бодлер був небезпечним заколотником? Для Сартра – запізнілим реакціонером? Суд може тривати й ухвалити остаточне рішення шляхом незначних зусиль, немає жодних підстав зупинятися. К’єркеґор говорив: «Світ завжди незмінний і йому нестерпно бути сучасником чогось значущого». Тепер завдяки політкоректності знаємо, що таке нетерпіння може застосуватися і до всього минулого (ось чому політкоректні – це ніхто інші як спадкоємці великих тоталітарних рухів століття). Так чи інакше, але довести, що усі письменники без винятку були (і, либонь, лишаються) винними, не становить жодної проблеми. Звичайно, вони можуть стати такими не сьогодні, то завтра. Неодмінно. 

Втім, соціологія, психологія, соціальна та політична інтерпретація – то чудові речі. Письменник не є чистим духом, він має конкретне місце народження, сімейний роман відіграє суттєву роль, так само важать події навколо нього. Біографічна допитливість цілком виправдана, якщо ставити на меті не таємницю (нічого в народженні таємничого немає), а інший спосіб існування. Між соціологічною редукцією та містифікаторським ідеалізмом утрапляє питання, яке порушують доволі рідко: що означає жити з найпершою потребою розповісти про життя самобутнім чином? Саме ця самобутність становить проблему для будь-якої влади. Завжди дошкульна вона може виглядати як невимовна монструозність у зламні моменти тої чи іншої суспільної трагедії, коли просто нестерпно говорити від власного Я поза колективною долею. Та якщо зауважити, що книги дедалі частіше майструють і програмують з огляду на зиск, тоді кожна затята, захоплена творчістю самобутність втілюється у бунтівному вчинку або манії величі. Підемо далі: можна уявити, що з часом політкоректність зіллється з генетичною нормою. Найбільший закид письменнику спрямований на тіло. Джерело занепокоєння – його сексуальність. Предметом розгляду могло б стати вже саме існування письменника. Він не підкоряється ринкові? Техніці? Та що він собі думає! Ринок, Техніка – такими є нові імена Бога, раси, пролетаріату й інших спільних діл, що змусили пролити чимало чорнила на тлі цензури та злочинів. Так, Сталін став найбільшим колекціонером рукописів свого часу: про це, безперечно, не підозрювали ні Ромен Ролан, ні Араґон, ні Пікасо, ні Сартр. Тіла зникали, книги не доходили до читача: ніколи Соціальне так красномовно не виказувало свою суть. Цьому треба, як зазвичай, протиставити творчість Сада, його захопливу біографію (наприклад, ми тільки дізналися про його дивовижного батька). Хіба в майбутньому не можна буде нейтралізувати ризик появи незручного письменника в зародку? Віднайти оту дратівливу хромосому? Чому б ні? Тим часом опудалом може послужити Аллах. Але не сумнівайтеся: модернізація відбудеться, й оком не змигнеш. 

Якось Клодель під впливом Маларме написав: «Завдання літератури – навчити нас читати». На перший погляд у цій фразі немає нічого особливого, одначе в ній є все. Цієї небезпечної здатності ми набуваємо не тільки завдяки освіті, школі, життєвим навичкам, але й літературі. Ось чому вона одвічно викликатиме підозру. «Література, – говорив Гемінґвей, – перша на черзі. Коли суспільство потерпає від кризи, саме вона опиняється в найбільшій небезпеці». Уміти читати – це жити в безупинному розшифруванні світу, історії та власного існування. Вміння читати – це свобода. Письменницька біографія? О, так! У ній ми віднайдемо сліди цієї незнищенної пристрасті. Погляньте на повсякденне життя Вольтера: який дивовижний роман – ризики, закрути, енергія! 

На противагу поширеній боягузливій думці справжньому письменнику немає чого лякатися у власній біографії. Пруст критикував Сентр-Бева щодо «соціального Я», тому що той обмежувався поверхнями, штучними фактами, віддзеркалюючи всього лише власне банальне існування (це стосується й багатьох сучасних соціологів). Хто стверджуватиме, що біографія чи листування Пруста необов’язкові й відволікають від читання «Пошуків»? Письменникові немає чого боятися прискіпливого дослідження життя та оповіді про нього, навпаки. Письменницьке життя за визначенням є бомбою сповільненої дії. Його хитрощі, утаєння, побрехеньки, приховані добрі справи, пороки, каверзи, відступи, героїзм, словом, тактика і стратегія становлять невід’ємну частину книги. Коли він писав, то як він жив? Пруст використовує свої листи, вставляючи їх перекрученими у роман? Джойс викидає на вітер гроші жінок-меценаток, викликаючи співчуття розповідями про свою долю, не припиняючи підсовувати їм незрозумілі уривки? Браво! А Жене не такий вже волоцюга, як нам здавалося? Сила його уяви вражає. Професор віднаходить у Каліфорнії посвяту танцівниці на примірнику «Подорожі на край ночі»? Це важливо, тим паче, що стосунки Селіна та Елізабет Крейг лишаються завуальованими. І потім – неминуче – великі питання: про Добро, Зло. Суперечка навколо них ніколи не вщухне, і це нормально. Чи можна бути великим письменником і негідником? Видатним автором і відразливим індивідом, зрадливим, безвідповідальним, сліпим і глухим до страждань ближніх? І так само: чи можна бути типом, у якого все чудово, та ненависним письменником? Усі ці питання (крім останнього, яке ніхто не порушував) – вічні, зазирніть у газети, журнали, статті, підручники! 

Важить лише творчість? Ні. Лише життя? Ні. Вони нерозривно зв’язані, саме це відлякує. Любов, секс, подорожі, алкоголь, наркотики, політична участь, дружба, чернетки (вони дуже важливі), клопіт із панівним дискурсом, університетом, видавцями, критиками, навіженими, епігонами, заздрісниками, фотографами, радіо, телебаченням, світськими тусовщиками, банкірами. Маргінальність, вигнання, в’язниця, підпілля чи видимість респектабельності, анархістські принципи чи смак до почестей – все це притаманно кожному кланові, партії, сновидінню. Кожен епізод має вирішальне значення, щонайменше зміщення гри, як у шахах, має видиму і невидиму історію. Письменник має рацію, помиляється, потрапляє в ціль, промазує, йде на дно чи високо злітає. Його не помічають, прославляють, судять, проклинають, реабілітують після смерті; відкривають незнані документи, приголомшливі листи, загублене поліцейське досьє, темні оборудки, незбагненні зв’язки, благородні жести, що суперечать його переконанням, неймовірну самопожертву та відданість, непробачні зволікання. І водночас – він був і залишається тут, перед нашими очима, живе своїми словами, а отже, відчуттями, ідеями, інакше, ніж інші перехожі в цьому бутті. Його життя – творення заради твору, і разом з тим – твір. Пруст навіть говорив, що література – єдине по-справжньому прожите життя. На голову не налазить, хіба ні? А як же Бог? Людство? Наука? Так, так, безперечно. Але звідки береться неймовірне враження, коли читаєш письменника або дізнаєшся ту чи ту подробицю його життєвого шляху? Хтось відчуває простір і час цієї манери, яку пізнаєш тільки особисто? Нескінченне існує в одній миті. Всесвіт у трьох рядках.

Життя – трагічне. Життя – комічне. Життя має сенс. Життя не має сенсу.

Я завжди був переконаний, що письменників потрібно захищати. Підтримувати їх у словах і вчинках.

Ось як закінчується оповідання Скотта Фіцджеральда «Післяобідній час письменника», написане 1936 року:

«Минувши їдальню, він увійшов до кабінету. На якусь мить його засліпив спалах призахідного сонця, що відбився на двох тисячах книг. Доволі стомлений він приляже на хвилин десять, а потім побачить, чи зможе розвинути якусь ідею за дві години, що лишаються до вечері». 

 

Уривок з книги «Війна смаку» («La Guerre du goût», Paris, Gallimard, 1996), українське видання якої виходить весною 2011 року у видавництві К.І.С. (Київ) у перекладі Андрія Рєпи під редакцією Катерини Міщенко.

Ілюстрація до публікації: Пабло Пікассо "Голова жінки, що читає".

 
Комментарии (3)
1 Вторник, 05 Апреля 2011
клас)) обов"язково прочитаю, дякую вам за вашу роботу))
2 Вторник, 12 Апреля 2011
надзвичайно цікаво побачити усю книгу! дякую за переклад.
3 Среда, 07 Декабря 2011
зауважу, що книжка вже вийшла восени. http://kiev.prom.ua/p2697451-flp-solers-vjna-smaku.html

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.