ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Мистецтво та політика - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Мистецтво та політика Томас Брусіг: Такі з нас герої - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Томас Брусіг: Такі з нас герої Ненависть до мистецтва - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Ненависть до мистецтва

Йозеф Вінклер: Цвинтар гірких апельсинів

У супроводі вбраного в ризи священика й під тихий муркіт молитов чернець у прикрашених діамантами рукавицях взяв із олтаря дерев’яну скриньку, відкрив кришку і вийняв спочатку різні покривала з атласу й мережива, перед тим, як показати людям, що падали на коліна, Bambino – коштовно вбрану дерев’яну ляльку з обличчям, перекошеним від болю, що мала втілювати дитину-Ісуса, вказуючи на його майбутнє розп’яття, – і тицьнув їм під ніс його товсті дерев’яні ніжки для цілування. У супроводі численних монахів та служок ляльку було занесено до кімнати тяжко хворого хлопчика, що сапав все більше; але замість того, щоб звільнитися від своїх страждань, хлопчик помер, доки натовп із кадилом, незчисленними свічками й Bambino, молячися, товкся навколо його ліжка. Молю тебе й цілую наймилосердніші очі твої, що так часто втомлювалися від неспання й плачу через мене. Цілую найсвятіші ноги твої, найчистіші руки твої, святі рубці твої, розрізаний бік твій і божественне серце твоє, проколоте списом. Господи, ти дав гострому залізу пройти в нього, тож дозволь і бідному грішнику віднайти солодкий і безпечний прихисток у твоєму серці.

 

***

Одному сімнадцятирічному парубку, котрий наважився зняти чималий шмат кори з дерева, на якому було висічено розп’яття, що перед ним єпископ щороку служив месу, селяни вирізали пупа й прибили вичинений кусень живота до обкорованої деревини. Хлопця ганяли навколо дерева, до якого був прибитий пуп, доки всі його нутрощі не намоталися на стовбур. Згадай, яких  нелюдських мук зазнало розтерзане тіло твоє, коли гірка смерть так нагло випростала його й відкрила всі його рани. О, святе тіло і свята душа мого Господа, сили його і чуття, молю вас, пригадайте той невимовний біль, що вас терзав останні п’ятнадцять хвилин, коли ви так жахно страждали, що небо й земля стрясалися, сонце зайшло за місяць, скелі потріскалися, а померлі повставал із розкритих могил. Старі, вдягнені в чорне і в чорних покривах жінки падали на коліна й хрестилися, коли вбраний у ризи священик відсував завісу на скляній труні, так, щоб стало видно череп святого в митрі. Розсипані кістки його пальців стирчали в червоних єпископських рукавицях, а на ногах скелет святого мав золоті пантофлі. На згині його ліктя лежала прикрашена висушеними хлоп’ячими тельбухами й свіжими ірисами єпископська патериця. Жінки цілували його руку, після того, як із голосінням та бурмотінням молитов тремтячими руками обмацували скляне віко святої труни.

 

***

Стара циганка в розірваних домашніх капцях і чорному халаті, що волочився по асфальту, шкарбала, високо тримаючи троянду й постійно вигукуючи Cinquecento[1]!, по Віа Венето. Tu sei un cavaliere![2] – сказала вона чоловікові, котрий ішов вулицею з жінкою, але той похитав головою й протиснувся повз мене й циганку. Cinquecento! – свистіла вона фальцетом зі свого майже беззубого рота і розкладала тут і там по одній чи дві квітки на столику в кав’ярні, запихала купюру в кишеню халата і йшла ще кілька кроків далі, щоб запропонувати іншому столику кілька троянд. Зі своїми квітами вона посунула на інший бік вулиці, поклала дві троянди на накритий стіл і знову крикнула: Cinquecento,  soltanto cinquecento![3] На розі Віа Ломбардія вона наштовхнулася на повію. Antonella! – вигукнула циганка, засміялася і простягнула їй троянду. Антонелла підійшла до циганки, відкрила свою сумочку, витягла з неї купюру й дала циганці, проте від троянди відмовилася. Вона звернулася до мене й запитала, чи не хочу я піти з нею: Andiamo! faccio benissimo, andiamo![4] Циганка вмостилася на сходах перед дверима якогось будинку, поклала собі на коліна решту непроданих квітів і якийсь час тупилася в темряву й на яскраво освітлену Віа Венето, доки її голова не впала на груди, її здолав сон. Через кілька років, одного зимового вечора, вона сиділа, зіщулившись, непритомна і з важкими обмороженнями, на сходах церкви, по яких постійно заходили й виходили люди, пили підготовлену монахом свячену воду, молилися й робили пожертви. Минуло багато часу, доки приїхала машина швидкої,  з неї вийшли медики і, перевіривши пульс, спробували привести до тями жінку, що непорушно сиділа на паперті. Медики зателефонували до лікарні, щоб запитати, чи можна їм забрати цю жінку. Майже півгодини я сидів на сходах поряд із безтямною циганкою, коли з лікарні нарешті передзвонили й дозволили рятівникам забрати непритомну. Кілька місяців по тому я знову побачив її на Віа Венето, вбрану в чорне, з кількома трояндами в руках.

 

***

Вбраний у ризи єпископ, що під час війни священиком допомагав на бійні й вивчив ремесло вбивства, спочатку вертикально, потім горизонтально всадив ножа свині в горло. Поки свиняча кров стікала в корито й бризкала на червону єпископську сутану, лич свині поступово перетворювався на лик сільського наймита. Надягніть йому намордник, ніхто не має бачити морду зарізаної свині! – крикнув хтось. Приготували шматок жерсті з дірками для дихання й надягнули його на обличчя Фріцу Кроабату. Стара Кроабатиха, в якої він наймитував майже три десятки років, глянула в обличчя свині з наймитовим ликом, що лежала на животі, в бляшаному наморднику, і з плачем пішла геть. Потім з’явилися три білі павичі, й художник сказав: «Навіть павичів селяни вбивають!» Помираючи, свиня прикрила обличчя своїми людськими руками, щоб ніхто не бачив її останній людський видих, який саме проходив крізь дірки в наморднику.

 

***

На одній римській вулиці я бачив жінку, яка хрестилася щоразу, коли знаходила щось у картонній коробочці. Вона складала покидьки до старого, напівзітлілого дитячого візка, з яким вона, від одного сміттєвого баку до іншого, проходжалася Римом.

 

***

У магазині текстилю на Віа дель Корсо молода продавчиня прилаштовувала голу руку до ляльчиного плеча. Розглядаючи груди манекена, які прикручувала декораторка вітрин, я думав про пластикову ляльку завбільшки з людину, з якою я, двадцятиоднорічний, прожив понад півроку в Клаґенфурті на Вальдгорнґассе. Наче дві кротовини кольору м’яса виглядали груди моєї пластикової подруги життя, з якою я провів стільки гарних годин. Між своїх пластикових ніг вона мала вузьку щілину, яку мені доводилося змащувати смальцем, щоби входити в неї, не натираючи шкіру на члені. Сосків у неї не було. Кінчивши в неї, я ніс її до ванної й напинав над умивальником, щоб витекло сім’я. Потім я її здимав, складав, клав назад до коробки й запихав під ліжко. Чи вона досі зітліла посеред пшеничного поля, на якому я її закопав, після того, як у дерев’яній сторожці надув і порубав сокирою на шматки? Може, ще існують кілька частин її тіла? Її блакитні очі Мерлін Монро чи безволосі пахви? Мурахи, мабуть, швидко взялися за її піхву, в якій ще лишалися рештки сперми. Вдивляючись у голий низ манекена з вітрини – весільні манекени майже завжди мають волосся на голові, а ляльки, що демонструють лише білизну, – переважно лисі – на Віа дель Корсо, я запитував себе, чи міг би я ще раз лягти у ліжко з лялькою жіночої статі, поснідати з нею, підійти до вікна й роздивлятися поле високих зернових, вчити її розрізняти жито, овес і пшеницю, чи я обрав би пластикову ляльку-чоловіка, щоб поніжитися з нею на лляних простирадлах? Чи став би я з нею ще раз пливти Затніцом[5] проти течії, єхидно гукаючи, щоб постаралася, бо вже й так пасе задніх, чи то її хвилею так зносить. Коли я носив її з собою складеною, в целофановому пакеті, й прив’язував до багажника свого чорного жіночого велосипеда, на бетонному мосту через Затніц я часто зустрічав десятирічних хлопчаків, які мені розповідали, що десь тут на спортивному велосипеді їздить лисий гей у спортивному одязі й частує хлопців цукерками.

 

***

Помираючого Папу Йоганна ХХІІІ слід було до настання смерті покласти в труну. Я підійшов до агонізуючого Папи, простягнув йому руку й сказав: Ісус Христос! Карабінер шарпнув мене за рукав і дав зрозуміти, що доки Папа помирає, я маю триматися з повагою, припинити писати й заховати свій нотатник, на  якому зображені висушені та вбрані в ризи тіла єпископів і кардиналів із священицького коридору Катакомб капуцинів у Палермо. Після того, як численні єпископи в ризах набальзамували й загримували тіло Папи, служка підняв труп, що раптом зібгався до розміру дитячої ляльки, угору й поклав його до коробки з-під взуття. Я полив купку Папиних кісток проскурною кашею, закрив коробку й наклеїв на неї поштову марку із зображенням чинного Папи Йоганна Павла ІІ. У наступному фрагменті сну, коли я помітив, що тіло Папи – знову нормального людського розміру – лежить переді мною в труні, я побачив, що його червоне оксамитове траурне взуття – лише паперовий муляж, а підошви зовсім голі.

 

***

«Борони Боже, щоб людина, чиїм учителем є вся природа, стала шматком воску, на який професор наносить свій величний відтиск». Студенти, що дозволяють запихати себе університетською мовою, видаються мені подібними до мавп у зоопарку, тих, що їдять, вибльовують пережоване собі в руки, з’їдають виплюнуте, а потім знову збльовують і пережовують удруге, втретє, вчетверте, доки зі страшними зусиллями не проковтнуть, а тоді розвертаються й випорожнюються. Але не можна скаржитися на тих, що стали мавпами, чи співчувати їм, а лише тим, хто їх створює. Коли професори й асистенти тодішньої новозаснованої вищої школи педагогічних наук у Клаґенфурті разом сиділи в буфеті за кавою, вони вихваляли одне одного, медком розтікалися про статті й лекції, семінари й колоквіуми. А коли в своїх кабінетах знову схилялися над паперами, то шкірилися й зрікалися улесливого меду своїх словесних люб’язностей. Коли вийшов звіт про роботу університету за десять років, можу собі лише уявити, як кожен науковець ловив себе на тому, що вичитує в цьому звіті назви й кількість публікацій своїх особливих друзів, а якщо хтось мав більше публікацій, ніж той, хто якраз тримав палець на імені свого надзвичайного друга, то ще залишалася можливість вірити в те, що власні праці змістовно набагато вагоміші, ніж роботи іншого, і що якість природним чином домінує над кількістю, а іноді, якщо того прагла любов до себе, то й навпаки. Коли було повідомлено про візит міністерки науки й досліджень, за багато днів до її приїзду працівники фірми з прибирання отримали замовлення повимітати бруд з усіх закутків і щілин, помити вікна, натерти пластикові поверхні й поставити там баняк із квітами. Гармидер здійнявся в домі. Більшість професорів та асистентів повбиралися в костюми з краватками, жінки – в свої найкращі сукні, поприбігали прямо із перукарні. Всі вони сиділи на своїх місцях, схилялися над картотеками, над своїми паперами, промова того чи іншого, що якраз стояв у аудиторії за пультом, ширяла на крилах риторики через приїзд міністерки, що вийшла зі службової машини голови місцевого уряду. Я сидів у навчальному відділі й спостерігав за виставою. Ректор, уклякши перед входом, вітав міністерку. Безпорадний, мов дитина, проректор Гауер збіг зі сходів, підійшов до міністерки й низько їй уклонився. Мене розбирає сміх, коли уявляю собі, що через п’ятдесят чи сто років у клаґенфуртському університеті стоятимуть бюсти проректорів і ректорів-засновників, які майже без винятків – алкоголіки, нині чи в минулому. Коли скульптор робитиме бюст проректора Гауера, я би звернув особливу увагу на різаний шрам з часів війни на лівому боці його обличчя. Наче на могильній плиті, вибите і вкрите золотим лаком, на підніжжі бюсту стоятиме: Гауер Адольф, проректор-засновник університету, юний гітлерівець. Розумієте, пане Меншиков, я не був боягузливим псом, я в сімнадцять років добровольцем пішов на фронт, розумієте, щодо Гітлера, в аспекті фронту, високоповажно, з власної волі, Пане проректоре, Запевняючи в своїй найщирішій зневазі!

 

***

Я знаю один народ, що краде в пастуха вівцю, з’їдає її м’ясо, складає з кісток тварину й віддає її пастухові назад. Один батько сказав своєму синові, що плакав, бо його брат поліг на війні: Він загинув за Свободу й Батьківщину, чого тобі ще? – Коли батько з сином несподівано зустрілися в Дахау й батько почав плакати, син утішав його словами: Куди батько, туди й син! – Одна мати-нацистка, яка щойно вичавила з себе плід свого черева, вигукнула: Заберіть-но Ісуса з покуті, моє дитя не має першим побачити жида! Але Господь ще в утробі подбав про те, щоб її дитина від початку й до кінця життя не побачила жодного жида, бо на світ вона з’явилася сліпою. – Люди, – каже художник, – переживали, бо депортовані євреї полишали канарок і папуг у своїх оселях, їм  було шкода пташок, до долі євреїв їм було байдуже. – Двоє дітей, коли їх запитали: Хто такі євреї?: Це нечепури, як мій брат! – Жиди?! Вони вбили бога!

 

***

Коли місіс Феншоу поїхала кудись на кілька днів, в її квартирі Омар міцно вкоренив у мені своє сім’я. Він підняв руку, щоб я міг притиснутися носом і ротом до його рідко вкритої чорними волосками пахви. Своїми губами я охопив його затверділі соски і протягнув слимачу доріжку зі своєї слини через його груди, живіт, аж до пупа. Я зник у його роті й ліг на язик його арабської мови. Потім вислизнув, але перед тим, як я випав із його рота й скрутив собі в’язи об тверду підлогу, мене підхопили його зуби. Він перекочував мене на своєму язику, наче вологий шматочок хліба. Дозволив мені зануритися в уретру його члена, пройти аж до яєць і загрузнути в його топкому сімені. Доки він знову не перевернувся на спину, я торкнувся губами до кожного горбика його хребта. Якби я тільки міг законсервувати в своєму тілі кожну краплину його сперми, якою він кінчив мені в анус! Я був готовий вибирати вошей з його лобка і, як мавпи в зоопарку Вілла Борґезе, розгризати їх по одній. Коли ми, голі й виснажені, лежали поряд на простирадлі, освітлені мерехтінням свічок, він розповів мені, як зі своїми друзями, зайцем припливши кораблем із Тунісу до Кальярі, день і ніч вештався по Кальярі, доки не поїхав далі до Чівітавекк’ї . Там, під час аварії на мопеді, він пошкодив собі верхню губу. Рану, як він розказав, зашили у Кальярі. Перед тим, як роздягнутися в моїй спальні, він витяг зі штанів коробку сірників. Водночас в його долоні опинилася біла таблетка. Я запитав, чи має він венеричні хвороби. Він спустив штани, висунув свій млявий член і натиснув на уретру, щоб показати мені, що там немає гною. Він розщепнув рукав своєї сорочки, коли я запитав, чи коле він собі героїн, закотив його і показав мені згин ліктя, на якому я не побачив жодних слідів уколів. Але я вже кілька днів тиняюся по П’яцца ді Чінквеченто, П’яцца делла Републіка та по Стацьйоне Терміні й шукаю Омара. Може, він сидить у мавпятнику й їсть зі сміттєвого відра піцу, яку виблював наглядач? Чи йому доводиться в тюрмі за кілька сигарет вставляти ув’язненому гею? Він мені розказував, що хоче заробити в Швейцарії, Німеччині чи Швеції, перед тим, як повернутися до Тунісу. Без грошей – казав він – я більше не хочу з’являтися на очі батькам. Коли я меланхолійно прогулююся великою квартирою, сновигаю туди й сюди по вітальні, вздовж вузького коридору і заходжу до лазнички, щоб повикривлятися перед дзеркалом, у ванні, відколи Омар там купався, я бачу жмутик болотяної калюжниці ще зі слідами землі на корінцях. Я нагинаюся, подсуваю квітки в напущеній воді, щоб пошукати риси його обличчя, але бачу посмертну маску Ганса Єнні Яна, чиє фото я довго носив наклеєним на грудях, гуляючи Римом. На милі, яким користувався Омар, я шукаю відбитки його пальців. Я принюхуюся до голубого фланелевого рушника, сподіваючися вловити запах його тіла. Він босоніж ходив по кахлях у ванній. Я присідаю й, наче пес, обнюхую всі шпарини й закутки лазнички, щоби відшукати запах його ніг. На жаль, виделку, якою він їв спагеті, вже вимито, на ній більше немає жодної бульки його слини, яку я міг би заколоти шпилькою. Я хочу вплести свої пальці в його хребет, але він не тут, я обіймаю повітря й душу кисень. Але чому б хтось мав кинути молодого тунісця за ґрати? Бо він ошивається Римом без посвідки особи? Бо заробляє на панелі? Одного разу я стетерів на вулиці, зустрівши якогось тунісця, схожого на Омара. Я вже підбіг до нього, але ошелешено застиг перед іншим північноафриканцем і безпорадно дивився йому в обличчя. Відколи я більше не можу знайти Омара, мене знову тягне на кладовище. Я уявляю, що цвинтарна земля стала скляною і я йду понад кістками й черепами померлих. Тут і там я ще бачу клапті плоті, які ледве тримаються на кістках. Можливо, серце померлого зсохлося до чорного яблучного зернятка сорту Ґравенштайн і лежить поряд його розламаного хребта. Пізно вночі, коли я лежу в ліжку, а мій живіт зігрівається від розпачливого жесту самоти, я мушу думати про Омара. Я витираю свій живіт серветкою, зминаю й люто кидаю її в куток кімнати, вискакую з ліжка, щоб, позбувшися хтивості, не впасти в тупу втому, й найліпше хочу битися головою об стіну, аж доки кров не заюшить моє обличчя.

 

***

ХЛІБОРОБ Мантачить косу ребром вбитого єврея «Маттхгаузен закрили надто рано!»

ЄПИСКОП Розрізає собі м’якуш на  правій долоні, кладе на рану освячену проскуру і прибинтовує її «Виробник крайньої плоті немовляти-Ісуса, яку вдягають Христовим нареченим  на праву руку, як обручку, – це Дух Святий, його майстернею є непорочне лоно Діви Марії, вона начервонена сардинійським каменем і носить напис: Через пролиту кров! Перстеник із плоті м’який і, надягнутий на палець, перетворює камінь у грудях на живе, співчутливе серце». Через багато днів, коли проскурка вросла йому в  руку, він розкриває пов’язку й тричі цілує шкіру над врослою в плоть  проскурою.

МОЛОЧНИК «У гадюк через те така пласка голова, що ними затикали дірку в Ноєвім Ковчезі.»

ДЯДЬКО ҐУСТАВ «Одним гусеничним шасі всіх італійців слід згорнути до ноги!»

 

***

В одного футбольного фанатика я побачив, що він перев’язав своє стегно чорним стягом, на якому будо надруковано череп. Окрім своїх облич фани пофарбували й свої машини в кольори римського прапора, в червоно-жовте. Було надруковано й розіслано оголошення про смерть, у яких стояло, котрої години на стадіоні Олімпіко в Римі загине футбольна команда ФК «Ліверпуль». Серед скорботних уцілілих  було перераховано гравців римської команди. Після опівночі червоно-жовтий трактор на страшенній швидкості описував кола навколо обеліска на П’яцца дель Пополо. Коли італійська національна збірна програла важливу гру, а один батько перед телевізором вбив свого сина, мені на гадку знову спав один вислів Марі фон Ебнер-Ешенбах: «Нездар не можна одухотворити, але можна їх фанатизувати.» Я завжди радію, коли бачу, що посередині кольорового спортивного тижневика, де вміщено постер із зіркою, мізки спортсменів пробиті й проштрикнуті канцелярською скобкою. Наче вболівальник на футбольному стадіоні, я захоплено підскочив на своєму сидінні в поїзді, коли перед Віднем побачив каменярську фірму, що називалася Країна надгробків.

 

***

На Рю Сен-Дені в Парижі у торговця м’ясом я побачив великого вбитого, але ще не розібраного вепра, закривавлений лич якого було загорнуто в целофан. Лише коли я втретє перепитав продавчиню, скільки коштує цілий вепр, бо ціна за кілограм цієї тварини мене взагалі не цікавила, вона прикинула вагу туші й дала мені відповідь. Зі скривавленим вепром на своєму плечі я пішов вздовж Сени до Пер-Лашез і закопав тварину біля жахливого надгробка Оскара Уайльда. Я прокинувся із сильним серцебиттям і помацав свою потилицю, натерту чорною вепрячою щетиною.

 

***

Testiculos habet et bene pendentes![6] – вигукували кардинали, продефілювавши повз стілець із сидінням у формі підкови, на якому тронував новообраний Папа, і пересвідчившись у мужності Намісника Божого на землі шляхом обмацування яєць Його Святості. О, найсоромливіший Ісусе! Возвеличую незбагненну сором’язливість твою, з якою ти мусив нагим стояти на великому  базарі перед стількома тисячами людей і не мав нічого, щоб прикритися. Як же ти почувався, ти, безкінечно соромливий, перед людом усього світу, чи можливо, що ти від сорому не провалився крізь землю? О, найцнотливіший наречений моєї душі! Я – безбожний грішник, який тебе також оголив і осоромив перед усіма людьми! О, Боже, помнож страждання мої, але також і моє терпіння! – шепотів помираючий Папа, що через свій страх смерті ще й звелів читати собі Страсті.  Щоразу, коли звучало ім’я Ісуса, він  знімав пілеолус і знаменувався хрестом. У ризниці Санта Марія Маджоре кардинал розтовк кістки померлого єпископа на борошно, змішав його із собачими мізками, намазав цією кашею поміж двох проскурок, на яких на зразок водяного знака було відтиснено дві обідрані до крові колінні чашечки Розіп’ятого, й засунув їх помираючому Папі в уста. Перед тим, як відкрити трахеї Божого Намісника, щоб задути кисень в легені, сподіваючись, що Його Святість ще подасть ознаки життя, його лейб-медик спочатку перехрестився язиком у себе в роті. Тіло Папи набальзамували, вбрали в прості жалобні шати й виставили в одній із папських віталень у парадному ліжку під балдахіном. Ліворуч і праворуч від папського тіла горіли дві метрові воскові свічки. Монахи-покаянники молилися за відлетілу душу Папи. В ногах у нього лежав оксамитовий гаманець із золотом, сріблом, бронзою і всіма медалями й монетами, що були вичеканені за його понтифікату. Наступного дня вісім священників занесли тіло до каплиці Святих дарів і поклали його так, щоб його холодні ноги виглядали із заґратованої капели, аби віруючим було зручно їх цілувати, прикладати до них фотографії хворих та кістки своїх померлих. Жінки, які змайстрували трояндові вінки зі свіжозірваними ягодами, торкалися ними його червоних пантофель. Через три дні тіло Папи загорнули в горностаєву накидку, а його мертве обличчя запнули чорним покривом.

 

***

Шістнадцятирічну дівчину, яка під час землетрусу в одному селі біля Піццо, без жодної одежини на тілі, вибігла надвір, побачила неподалік від дверей свого будинку кількох чоловіків і через сором повернулася назад, щоб взяти одяг, убило уламками стіни. На стіні, що завалилася, була ікона Ісуса, що на пагорбі стояв на колінах і молився, оточений отарою овець. Під час відновлювальних робіт з’ясувалося, що ікона, наче віком труни, накрила мертву, вбиту уламками стіни, голу, всуціль закривавлену дівчину. О, найцнотливіший Ісусе, мені соромно звести очі на тебе, бо я є причина твого посоромлення. Визнаю, що нецнотливість моя – тяжкий гріх. Тому я – причина твого оголення. О, Господи, якби мені довелося стерпіти таке за свій гріх, нехай би мене краще забрала смерть.

 

***

В поїзді, їдучи до Палермо, я запитав дитину, чи в Катакомбах капуцинів у Палермо також слід сплачувати за вхід. Не думаю, – сказав дванадцятирічний неаполітанський хлопчик, – адже в катакомбах лише мертві люди, а не живі. Все інакше, коли йдеш у кіно, там на екрані ти дивишся на живих людей, там точно треба платити за вхід! У Grande Sepoltura dei Cappuccini, як називають Катакомби капуцинів у Палермо, розділених на коридори для монахів, священиків, жінок і вчителів, на кубикули дітей та незайманок, голі тіла для висихання на вісім місяців складали під склепінням із вапняного туфа на так звані colatoi[7]. Потім висохлі тіла мили оцтом і на кілька днів виставляли на свіже повітря. Їх знову вдягали, клали в труни або навстоячки вивішували на гаках і дротах у нішах, поки родичі в день смерті приносили гроші й замовляли службу. Коли рідні припиняли дбати про своїх померлих, тих забирали з катакомб і закопували деінде. Під час епідемій мерців замочували в розчині миш’яку чи вапна. Жіночий коридор аж до Другої Світової війни закривався на двоє заґратованих дверей, а ніші в стінах, що в них лежали померлі, були забрані скляними шибами, бо чоловіки-відвідувачі чинили наругу над жіночими трупами. Побляховані чола окремих тіл мали означати, що йдеться про неодружених жінок. Більшість домовин у тому жіночому коридорі, підлога якого викладена майолікою, була знищена 1943 бомбардуванням і 1966 – пожежею. Із відомих – як стверджує рекламний проспект – тут лежать тіла художника Веласкеса й сина туніського короля, який навернувся до католицизму і взяв собі ім’я Філіппо д’Аустрія.  Поряд із висохлим трупом свого брата, що висів на цвяху, забитому в стіну, якого він протягом двадцяти років у катакомбах доглядав, вмивав йому обличчя, причісував, чистив одяг від пилу, якийсь монах вже забив у стіну цвях для себе. Волосся померлого, що під час розчісування лишалося на гребінці, він використовував як закладки для своїх молитовників. Він гладив руки свого мертвого брата, щипав його за праву щоку і витягав трупів язик назовні, щоб довести, що той іще еластичний. Сильний протяг у катакомбах рухав висячі тіла, шарпаючи їхнє широке вбрання. Коли мої тремтячі руки більше не втримають розп’яття і мимоволі впустять його на ложе страждань моїх, тоді, о, милосердний Ісусе, змилостися наді мною! Коли мої бліді й перекривлені щоки сповнять навколишніх зневірою й  жахом, а волосся, зволожене смертним потом, стане дибки, провіщаючи мою близьку смерть, тоді, о, милосердний Ісусе, змилостися наді мною!



[1] П’ятсот! (іт.)

[2] Ти ж  кавалер! (іт.)

[3] П’ятсот, лише п’ятсот! (іт.)

[4] Ходімо, я ж така гарна, ходімо! (іт.)

[5] Річка в Каринтії, офіц. назва Ґланфурт

[6] Яєчка має, вони прекрасно звисають! (лат.)

[7] сита (іт.)

 

Фрагменти перекладено за виданням Josef Winkler. Friedhof der bitteren Orangen. Roman. Suhrkamp Verlag Frankfurt am Main, 1990

 

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.