ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Український літературний процес: фактор смаку - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Український літературний процес: фактор смаку Е.Єлінек: (білосніжка) - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Е.Єлінек: (білосніжка) Гюрзель Айтак про художній переклад та його контекст - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Гюрзель Айтак про художній переклад та його контекст

Нова хвиля стала, яка не бувала

Здається, мистецтво можна шанувати, якщо воно розвиває нашу чутливість до мови та реальності. Останнє може означати, зокрема, чутливість до соціальної жорстокості та несправедливості. Однак, щоб розпізнати ці якості у конкретному творі, нам наперед буде потрібна чутливість до мистецтваСаме тому сьогодні непросто і незручно говорити про нове українське кіно. Бо виникає воно у кліматі непевності щодо нашої спроможності його адекватно сприйняти. Це пов’язано з тим, що українського кіно за нашої пам’яті було небагато, і приваблювало воно собою дуже рідко. Тож можемо згадати славетний останній пункт «Логіко-філософського трактату» Вітґенштейна і просто мовчати про нього. Але наше мовчання не означатиме тиші. Адже там, де будемо мовчати ми, сьогодні лунатиме голос піару, який, як відомо, зазвичай не торкається суті, а лише позначає присутність.

Минулого року знову заговорили про відродження українського кіно. Заговорили далеко не перший раз, однак чи не вперше за розмовами оптимістів стояли факти.

Перше. Минулого року в Україні відбулося безпрецедентно багато прем’єр короткометражного кіно. Національні конкурси усіх основних українських фестивалів: «Молодості», Одеського, «Кінолева», «Відкритої ночі» – були під зав’язку заповнені роботами. Часто за цими фільмами стояли дебютанти. 

Друге. У ЗМІ продовжували генерувати образ України як «кінематографічної держави» [1]. Останні підстави – успіхи робіт Сєрґєя Лозніци, Марини Вроди, Мирослава Слабошпицького, Єви Нейман на міжнародних фестивалях. 

Третє. У 2012 році три повнометражних та ряд короткометражних українських фільмів вийшли у прокат, тобто були доступні не лише фестивальним глядачам. Водночас були створені медійні ярлики нового українського кіно: «українські злі», «українська нова хвиля». У тому, що «нова хвиля» – маркетингова провокація, зізнавався і автор терміну – заступник директора Національного центру Олександра Довженка Іван Козленко [2]. 

Таке нагромадження ситуацій, епітетів і пристрастей навколо нового українського кіно може спантеличити. Однак варто трохи розібратися, аби не плутати бюрократичний оптимізм з появою важливих для суспільства творів. 

Термін «українські злі» набув широкого розповсюдження восени 2012 року. Вперше цю назву використав російський куратор Алєксєй Медвєдєв під час невеличкої ретроспективи українських режисерів на молодому та солідному московському кінофестивалі 2-in-1. Медвєдєв писав: «"Українські злі" – нова українська хвиля, яка сформувалася в розпал економічної кризи 2008-2009 років. […] Їхні фільми – це соціально-антропологічні дослідження у пошуках героїв свого часу. Режисери безжалісно та азартно препарують сучасне життя» [3]. Медвєдєв порівнював українців з французькою «новою хвилею» та «британськими сердитими». Власне, «злі» – очевидна алюзія на «сердитих». Порівняння, безперечно, ефектне, але чи справедливе? 

У Британії, як відомо, «сердитими молодими людьми» називали літераторів та театралів, що з’явились у 1950-х і зробили своїм героєм молодого, нервового і незадоволеного представника робочого класу індустріальної північної Англії. Явище знайшло своє продовження в кіно, де десяток режисерів короткометражних фільмів об’єдналися у групу під назвою «Вільне кіно» (Free Cinema) і почали відстоювати нові естетичні та виробничі принципи. До групи входили колишні кінокритики Ліндсей Андерсон, Карел Рейш, театральний режисер Тоні Річардсон та інші. Трохи пізніше вони відтворили настрої «сердитих» літераторів у своїх повнометражних дебютах. Явище здобуло назву «британська нова хвиля» і стало несподіваною реакцією на кризу смислів у британському післявоєнному кіно. 

Lindsay Anderson Karel Reisz

Як і будь-яка історична «нова хвиля», рух «сердитих молодих людей» був поступом у бік документальності та реалістичності. «Сердиті» протестували проти консервативних, масштабних та далеких від життя історичних постановок, які панували в той час на британському екрані. Їх цікавила сира неприкрашена буденність. У своїх творах «сердиті» зображували реальних працівників залізничних депо, журналістів, вчителів, вантажників ринків, навіть футболістів. На відміну від звичних для того часу британських фільмів, «сердиті» не згладжували, а, скоріше, провокували класовий конфлікт – все, як приписував Брехт. 

Особливістю «сердитих» у кіно була їхня амбіція спростити процес виробництва фільмів. «Нам потрібне таке кіно, в якому люди почнуть знімати фільми настільки вільно, ніби пишуть поему, картину або струнний квартет», – писав свого часу в журналі «Sequence» лідер «Вільного кіно» Ліндсей Андерсон [4]. Як часто бувало з «новими хвилями», їхнє кіно відзначалося малими бюджетами, режисери часто робили все за свої гроші, знімальні групи працювали на ентузіазмі. В рамках індустрії такий дешевий спосіб виробництва був неможливий, у тому числі через вимоги профсоюзів по оплаті праці. 

Свої фільми під вивіскою «Нове британське кіно» вони показували спеціальними серіями з 1956 до 1959 року в Національному кінотеатрі при Британському кіноінституті. Про демонстрацію таких фільмів у комерційних кінотеатрах навіть не йшло мови. Однак, попри це, покази викликали несподіваний ажіотаж у пресі і суспільстві. 

Українська «нова хвиля», звичайно, відрізняється від британської – як естетикою, так і історичним значенням. Британська виникла знизу і спантеличила сирістю і радикальністю своїх робіт. Українська, скоріше, є продюсерською спробою резюмувати всі ті явища, які виникали в українському кіно за останні декілька років, і створити певний продукт для кінотеатрів. 

Українська нова хвиля. День Незалежності 2012. Антоніна Ноябрьова

Коли прокидалося британське кіно, сам термін «нова хвиля» був схожий на свіжий бриз. Тепер же «нова хвиля» – езотеричний ярлик, яким не дуже влучно описують випадковості. Тим не менш, українська «нова хвиля» структурно подібна до британської історичною формою. Обидва явища виникали в короткому метрі на фоні незадовілього стану національної кіноіндустрії. 

Українське відродження почалося після 20 років порожнечі, відсутності канону, зламаної індустрії, відтоку спеціалістів у телебачення і рекламу. За цей час кіно перейшло з плівки на цифру, тому наступництва поколінь техніків фактично не відбулося. Феномен нового кіно виникав фактично на рівному місці. 

Вперше на критичному горизонті майбутні «українські злі» з’явилися як режисерська формація «Мудаків», названа на честь кіноальманаху «Мудаки. Арабески» (2010) – першої спроби консолідувати українських кінематографістів у певний осмислений поступ. «Мудаки» протестували проти етичного стану своїх співвітчизників. У своєму маніфесті [5] вони описували феномен «мудацтва» як «епідемію соціальної хвороби», яка «підкорила країну, не доклавши жодного зусилля». Як свого часу й ентузіасти британського «вільного кіно», свої фільми вони робили безбюджетними. 

Мудаки. Глухота. 2010. Мирослав Слабошпицький

Особливістю цих робіт була спроба рефлексії над втраченою у кіно соціальною реальністю та станом українського кінематографу як такого. Альманах «Мудаки. Арабески» складається з 19 фільмів. Сама назва збірки характеризує її зумисне невибагливий брутальний стиль. Саркастичні одноактні оповіді «Мудаків» кидали виклик масовому смаку, хоча і робили це надто прямо і нецікаво. 

Мудаки. Арабески. Труси. 2010. Режисер: Жанна Довгич

Слідом за «Мудаками» у 2012 році вийшов досить схожий альманах «Україно, Goodbye!». Його тема – соціально-критична: причини еміграції українців. Продюсером та ідеологом обох альманахів виступив режисер Володимир Тихий, який для двох циклів встиг зняти цілих 7 фільмів. 

Автори проекту «Україно, Goodbye!», судячи з усього, були свідомі своєї місії спровокувати феномен «української нової хвилі». Описуючи свою мету [6], вони згадують класичні приклади: італійський неореалізм, французьку та британську «нову хвилю».  

Альманах «Україно, Goodbye!» включає 25 різноманітних фільмів, які можна поєднати тематичними мотивами, бажанням солідаризації українського кіно, а також створенням певного культурного канону. «Гламуру і глянцю телеекранів» нарочито протиставлені герої альманаху, у яких агресія, жадібність і черствість виглядають як національні риси. 

«Україно, goodbye!». Пиріг. 2012. Режисер: Юрій Ковальов

У жовтні 2012 року 8 фільмів з серії «Мудаки. Арабески» та «Україно, Goodbye!» були показані в Москві у програмі фестивалю 2-in-1 «Українські злі». У листопаді 2012 року 6 фільмів «Україно, Goodbye!» вийшли в прокат. У грудні була зроблена остання на сьогодні спроба консолідації нового українського кіно – «Українська нова хвиля». 

Проект «Українська нова хвиля» ініційований Національним центром Олександра Довженка. Він спрямований на популяризацію українського кіно, передбачає випуск кількох серій короткометражних фільмів і стратегією нагадує покази «Вільного кіно» Британським кіноінститутом наприкінці 1950-х. 

Перша серія «Української нової хвилі» містить вісім короткометражних фільмів, три з яких взяті з серії «Україно, Goodbye!». Ці фільми позиціонувалися як найкращі короткометражні фільми 2012 року. Волею-неволею кураторів проекту ця вибірка творить уявлення про те, яким хочуть бачити українське кіно державні інституції. Попри це, роботи серії легше об’єднати за естетичними, а не ідеологічними ознаками. 

Українська нова хвиля. Уроки української. 2012. Режисер: Руслан Батицький

Спільна ідейна мета авторів нового українського кіно – знайти в соціальному тілі дефект або прогалину та виразити її в редукований сатиричний або трагічний спосіб. Цей настрій був заданий ще альманахом «Мудаки». Однак спосіб зображення соціальної реальності у фільмах нового українського кіно досить недбалий та декоративний. Спільна ознака більшості цих робіт – відсутність зрілості та новаторства. 

На відміну від британського «вільного кіно», режисери якого багато працювали «в полі», у фільмах «української нової хвилі» переважно слабо розвинена документальна складова. Вони немовби лише здирають шкірку з реальності, не торкаючись суті речей. Чимало персонажів виглядають досить екзотично та рафіновано, у них рідко пізнаєш своїх знайомих чи сусідів. 

І хоча найкращі з фільмів нового українського кіно є поганим поєднанням гумору і соціальної критики, їх недарма назвали «злими». Фірмовою ознакою багатьох робіт є особливо цинічний і приземлений тон, який в окремих випадках уникає перебільшень і виглядає дотепним. 

Отже «Українська нова хвиля» у вузькому значенні – це серія фільмів, які курує у прокаті Національний центр Олександра Довженка. У широкому значенні це покоління українських режисерів, що на початку десятих у короткометражних роботах намагаються описувати строкату українську соціальну реальність. Водночас це зручний, але некоректний по відношенню до історії кіноепітет. Емоційно сильнішим і вужчим синонімом до «української нової хвилі» якраз і можна вважати термін «українські злі». 

Якщо історичні «нові хвилі» 50-60-х виглядали як процес виникнення нової якості, в Україні це лише нарощування кількості після тривалої засухи. У старі часи «нові хвилі» в цілому народжувалися спонтанно, тоді як сьогодні, здається, символічне виробництво досягло такого рівня, що «нову хвилю» можна виготовити, як і будь-який інший продукт. 

У 2011 та 2012 році фінансування українського кіно відносно 2010 збільшилося у 5 разів [7]. Тому не дивно, що нові фільми з’являються. Однак це приємне і неминуче збільшення маси не обов’язково слід сприймати як переломний тріумф. 

Фактично те, що зараз виникає під узагальненою і необачною назвою «нової хвилі», є лише свідченням відновлення індустрії, тобто проростками майбутнього мейнстріму. Згідно з поданим на розгляд Верховної Ради законопроектом народного депутата В.В. Януковича, до 2016 року планується збільшення квоти українського кіно в кінотеатрах до 30%. А це означає, що незабаром українських фільмів буде багато. І тоді вже точно замість того, щоб радіти, що вони у нас є, треба буде зважувати на те, які завдання вони вирішують. 

Фото: скріншот фільму Антоніни Ноябрьової "День незалежності".

 [1] – Голова Держкіно: "Україна - кінематографічна країна" – http://society.lb.ua/culture/2012/07/10/160248_golova_derzhkino.html 

[2] –  “Українському глядачу бракує знання про себе” – http://society.lb.ua/culture/2012/12/07/181675_ukrainskomu_glyadachu_brakuie_znannya.html 

[3] – http://www.2inone.ru/pub/4/105_1.htm 

[4] – Ксения Косенкова. Путь наверх: генезис британской "новой волны" – http://www.cinematheque.ru/threadtree/14386 

[5] – «Мудаки. Арабески» Маніфест – http://mudaky-kino.com.ua/manifest/ 

[6] – Назвати речі своїми іменами – http://goodbye.com.ua/goal/ 

[7] – Українське кіно на сучасному етапі (оглядова довідка за матеріалами преси 2011 – 2012 рр.) –http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/article/315030?search_param=%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%BE&searchForum=1&searchDocarch=1&searchPublishing=1  

 

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.