ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Less is more - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Less is more Антонио Мореско: Песни хаоса (фрагменты) - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Антонио Мореско: Песни хаоса (фрагменты) Тоні Неґрі: «Будувати іншу сучасність» - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Тоні Неґрі: «Будувати іншу сучасність»

Шинед Кеннеді: Семюел Бекет – поет песимізму чи провісник спротиву?

Твори ірландського драматурга й романіста Семюела Бекета тривалий час неабияк непокоїли лівих критиків, що симпатизують його творчості. Мовляв, Бекет – то суцільна перемога нігілізму, відчаю й песимізму. Його доробок нібито являє собою антитезу будь-якої прогресивної політичної участі.

Дьордь Лукач, марксистський критик і теоретик літератури, звинуватив Бекета у відтворенні «найбільш патологічної деградації людини». Письменник-експериментатор Бертольт Брехт теж неприхильно ставився до художнього світогляду Бекета і якийсь час планував написати контрвипад до драми «Чекаючи на Ґодо». Шон О'Кейсі, ірландський лівий драматург, написав про доробок Бекета таке: «Немає жодного шансу на надію, жодного прагнення до неї, анічогісінько такого, окрім пристрасного бажання до безнадії», – й проголосив, що не має з цим автором нічого спільного. Інший письменник лівого крила, Денніс Поттер, порівняв інстинктивність у творах Бекета з моральними збоченнями, що породжували концентраційні табори й гулаги: «Це мистецтво – відповідь на відчай і жаль нашого століття чи зліпок зі своєрідної некорисності, що дозволяє поставати такому споганенню духу, таким покидькам ідеологій?»

Хотілося б заперечити таким поглядам, бо підтримувати їх – означає взагалі не розуміти як самого Бекета, так і його творчість. Справді, його героїв поховано в піску, в урнах по самісінькі шиї; вони – непочуті голоси, що повзуть багном до застінків пекла. Проте, чинячи так, вони проявляють печаль, жорстокість, а також відчай, що в ньому борсалася людина в ХХ столітті.

Видатний виконавець бекетівських ролей Білі Вайтлоу сказав: «У Бекета нічого розуміти, крім того, що ви бачите або відчуваєте. Якщо вам довелося вийти з театру, нічого не відчувши, нічого зрозуміти не вдасться». Саме в цьому й полягає незрівнянна бекетівська літературна сила. Його творчість конструює відчуття як щось протилежне думці, відчуття того, що значить думати як жива істота й бути нею. Йому вдалося втілити це з теплотою, глибинним сумом, велемовною тишею й тріском, невимушеним гумором – і це свідчення його письменницької величі.

Становленню Бекета як письменника посприяли Друга світова війна й Голокост. Він був активним членом Французького опору, за що його було нагороджено орденом Croix de Guerre.

Після визволення Франції він працював в ірландському пересувному госпіталі в Сен-Ло в Нормандії, місті, настільки спустошеному союзницькими бомбардуваннями 1944 року, що воно дістало назву «Столиця руїн». Працюючи там, Бекет на власному досвіді пережив людські страждання й відчай в усій їхній брутальності та очевидності. Те, що він став письменником відразу після війни, не може бути випадковим збігом обставин.

У «Чекаючи на Ґодо» (1952), найвідомішій п'єсі Бекета, Владімір й Естраґон, двоє волоцюгоподібних старих, намагаються збути час, очікуючи на появу Ґодо – містичної постаті, що так і не з'являється. П'єса свідомо заплутує умовні очікування аудиторії, чия перша реакція часто схожа на аналогічну реакцію самих персонажів: «Нічого не відбувається, ніхто не приходить, ніхто не йде – це жахливо!» В ході розвитку сюжету персонажі переживають нудьгу, брутальність, прихильність, неймовірні пристрасті, бажання й руйнівну непевність. Їм не до снаги пригадати події попереднього дня, вони вагаються: облишити все чи чекати далі. Під час  чекання вони наміряються вчинити самогубство, проте сили бракує настільки, що їм годі зважитись обірвати власне життя.

У «Чекаючи на Ґодо» Бекет окреслює сучасну дійсність: люди відчужені одне від одного, бо їм доводиться терпіти безладну жорстокість незбагненного для них існування, але  вони приречені на життя. У цьому світі людська думка є як нашим другом, так і катом. Беручи до уваги, що Бекет написав Ґодо після Голокосту, коли люди чинили неймовірні жорстокості, стоїцизм персонажів є немов би доказом здатності людської істоти терпіти:

ВЛАДІМІР: Ми маємо повернутися взавтра.

ЕСТРАҐОН: Навіщо?

ВЛАДІМІР: Чекати на Ґодо.

Може видатись, що п'єси Бекета створюють аскетичну, нереальну, декоративну обстановку, а проте, підвалини їх усіх муровано на дуже конкретних ситуаціях. «Ендшпіль» (1957), наприклад, втягує аудиторію в розгляд питання людської моральності крізь призму наративного дискурсу господаря–раба. Гамма, сліпого і негодного ходити чоловіка, відвідує Клов. Єдина функція Клова – виконувати кожне бажання Гамма, тимчасом як Гамма гнітить думка про людську відповідальність. Він втілює образ героя, який гадає, що жорстокість вивільнювати легше, ніж милосердя. Тож він торує свій шлях, намагаючись розказати історію про те, як його просили врятувати дитину від голодної смерті.

Як те є звичним для письменника пост-Голокосту, творчість Бекета просякнута смертю. У його розумінні смерть репрезентує кінець емоційного діалогу із самим собою.

У «Катастрофі» (1982), написаній як відгук на переслідування чеського письменника Вацлава Гавела, головна дійова особа п'єси з'являється на сцені в сірій робі з вибіленим лицем. Просто неможливо не згадати образ в'язня концентраційного табору, тимчасом як алюзії до образу Гавела звинувачують систему сталінізму.

Творчість Бекета метафорична як за формою, так і за змістом. Вона відкидає, є ворожою будь-якій формі буквалізму, включаючи політичний буквалізм, і заперечує будь-яку грубу претензію на оптимізм. Одначе відкидати ярлик «політичного митця» щодо Бекета не означає, що його не було сформовано політичними реаліями свого часу. Якось Бекета під час громадянської війни в Іспанії попросили щось додати до низки висловів письменників про конфлікт. Його репліка була звично стислою: відповідь надійшла на картці, на якій просто було надруковано "¡UPTHEREPUBLIC!" (ЗАРЕСПУБЛІКУ). Це було однозначне вираження підтримки, а також грайливий кпин із самого себе як ірландського протестанта.

Бекет розповідав своєму біографу Джеймсу Ноулсону, наскільки це формулювання було складним для нього, адже естетичні форми, в яких йому доводилося працювати, не давали змоги більш безпосередньо реагувати на політику.

Проте письменникові ніколи не бракувало політичної визначеності. Він не дозволив ставити свої п'єси у Східній Африці під час апартеїду. Він робив внески до Міжнародної амністії й Покажчика цензури і віддавав своєму польському перекладачу увесь прибуток із перекладів своїх творів польською. Той використав гроші на фінансування підпільних видань і допомогу ув'язненим письменникам.

З багатьох поглядів, Бекет є цілковито політичним письменником, однак його політичність уподібнюється людському тілу: в усіх його творах тіло понівечене, безплотне, закуте, ізольоване, неприсутнє. Проте його персонажі продовжують говорити, нехтуючи довколишньою тишею. У Бекета здатні висловлюватися навіть мерці.

Семюела Бекета можна було б охарактеризувати як європейського екзистенціаліста, що співав осанну «ніщо». Без жодних вагань його можна назвати ірландським язичником, що схилявся перед людським духом стійкості й спротиву.

Шинед Кеннеді – спеціалістка з ірландської літератури, викладає в Dublin City University

Samuel Beckett: poet of pessimism or herald of resistance?

 
Комментарии (2)
1 Воскресенье, 27 Ноября 2011
"¡UPTHEREPUBLIC!", а не "UPTHEREPUBLIC". :-)
2 Понедельник, 28 Ноября 2011
"For Beckett, the artist is as committed as the political activist, although the investment of energy is directed inwards rather than outwards." (Mark Nixon, "Samuel Beckett's German Diaries 1936-1937", p.56)

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.