ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
THEMA 2. In der Nähe des Krieges - ПРОSTORY - український літературний журнал THEMA 2. In der Nähe des Krieges Янн крізь парадокси внутрішнього «Я» - ПРОSTORY - український літературний журнал Янн крізь парадокси внутрішнього «Я» Жіночий цех у ЦВК - ПРОSTORY - український літературний журнал Жіночий цех у ЦВК
Друкувати

Ідеологія у творі / ідеологія твору: точки перетину і трансформації

ПРОSTORY продовжують публікацію матеріалів з конференції «Мова та ідеологія».

К. Реїс у своїй роботі «Ідеологія та літературна репрезентація» стверджує: «Літературний текст містить певну частину ідеологічної інформації, що обумовлює конфлікт інтерпретацій художнього твору як естетичного цілого та соціального утворення» [Реис]. Можливість (легкого) декодування ідеологічних складових у квазі-іманентному просторі художнього твору традиційно розглядалася літературознавцями як "ангажованість", "програмність", "політизованість" літератури, привнесений ззовні соціально-політичний догмат, реалізація якого перетворює текст на пропагандистський матеріал і суттєво зменшує його художню вартість [традиція, започаткована естетами кінця ХІХ ст.]. Лише радянське (та наближене до нього) літературознавство вело мову про правильне чи хибне ідейне наповнення художнього твору, визнаючи правомірність ідеологічної інтерпретації тексту, проте з позиції вульгарного міметизму ігноруючи його (твору) іманентність.

Безперечно, в художній літературі не йдеться про достовірне відтворення життя: реальність як багатовимірний простір не може бути повністю відтворена в «одномірному просторі мови» [Барт]. З іншого боку, позиціювання літератури як «вільної від зовнішніх цілей самоорганізованої структури», «самоочевидного» феномену [Адорно 2002, 25], незалежного від суспільного контексту, також невиправдане: художній текст як «акт висловлювання» передбачає наявність автора (адже цим текстом хтось щось виражає), адресата й відповідних умов розуміння повідомлення [Рикер 2000, 133]. Разом з тим, смисл художнього тексту не вичерпується авторськими інтенціями - входячи в контекст читацьких очікувань, текст набуває поліфонічності й перетворюється на поле (відносно) довільного й потенційно безкінечного смислопородження.

Т. В. Адорно говорить про твір як «емпіричне і водночас трансцендентне дійсності явище», чия незалежність не апріорна, а сформована процесами соціального розвитку [Адорно 2002, 15]. На думку філософа, естетична незалежність - це результат універсалізації ідеї свободи, яка у ХІХ столітті була конститутивною для буржуазного середовища [Адорно 2002, 31]. На цьому аспекті наголошує й П. Бурдьє, коли говорить про літературу як "автономне соціальне поле", яке має свою силову структуру (зв'язок з полями влади й економіки) та ієрархію (субполя елітарного і масового виробництва) [Бурдье 2005, 376]. Література інтеріоризує соціальні впливи, проте «трансформує їх аж до виникнення символічного ефекту невпізнавання початкових релігійних чи політичних уявлень» [Бурдье 2005, 377]. Естетична форма засвідчує залежність мистецтва від соціуму, оскільки форма - це втілення "седиментованого соціального змісту"[1], результат інтеріоризації владних відносин, що існували колись між культовими творами та людьми [Адорно 2002, 14, 18].

Теоретики "нового історизму" наголошують на парадигматичних відносинах між культурними формами та виробничими відносинами і розглядають текст як дискурсивну сукупність культурних та ідеологічних репрезентацій, які забезпечують відтворення, підтвердження і пропаганду владних відносин, характерних для певної епохи [Козлов]. Така стратегія "політичного прочитання художніх творів" (вислів англійських новоістористів) викликала багато заперечень у 1980-ті роки. Звісно, текст може розглядатися як простір генералізації соціальних стратегій, до того ж існують певні естетико-літературні періоди, коли творчі позиції були когерентні ідеологічним (Ренесанс, натуралізм, соцреалізм). Ця когерентність складає семантичний надлишок твору, адже художній текст повідомляє не сформовані ідеологічні значення, а "естетичну інформацію, що містить технічні та дискурсивні рішення, в яких оформлюються попередньо встановлені ідеологічні значення" [Реис].

Зв'язок літератури з соціальним дискурсивним контекстом здійснюється на значно глибшому рівні: "конституція сфери мистецтва відповідає внутрішній конституції людини як простору її репрезентації" [Адорно 2002, 18]. З одного боку, соціальна дія має текстуальну фактуру: сукупність значень будь-якого соціального жесту створюється завдяки його (жесту) внутрішній та зовнішній інтерпретації. З іншого боку, наративна діяльність (також зі створення художньої оповіді) можлива лише у зв'язку з людською практикою: поза цією єдністю оповідь втрачає чіткість та внутрішню цілісність [Рикер 2000, 13]. Оповідність людського досвіду зумовлює екзистенційну потребу в створенні історичних або художніх наративів, у яких цей досвід актуалізується, "повертається" у світ [Рикер 2000, 91].

Уайт вказав на те, що література та історіографія - це суміжні оповідні практики, які ґрунтуються на спільній матриці - «глибинних структурах уявного» - і створюють поле внутрішньої інтерференції. Як виразник «історичного уявного», здатного реалізуватися лише вербально, історіографія передбачає відповідну «риторику тропів», різні типи конструювання сюжету (серед яких роман, трагедія, комедія, сатира), оповідні конфігурації, що містять «компоненти зав'язки, переходу і розв'язки», довільний спосіб аргументації та ідеологічні підтексти, які вказують на включеність історії до сучасності [Рикер 2004, 356].

Фікціональна оповідь та реальна історія перетинаються у світі тексту - просторі перевірки пережитого досвіду, який, згідно Рікера, завжди є досвідом темпоральним. Реконструкція минулого в історичному дискурсі передбачає фікціональне опосередкування, адже відтворюючи вже ненаявне, історик змушений вдаватися до «конструювання інтриги» і дотримання вимог «оповідної зв'язності» - тобто створювати інтерпретацію [Рикер 2004, 369]. З іншого боку, завдяки імітації статусу зовнішньої референції (наслідуванню дії в акті конструювання інтриги фікціональний текст неминуче перетворюється на «квазі-реальність») вигадана оповідь може «перевіряти» аспекти пережитої темпоральності і навіть «у формі гри уяви виявляти нереалізовані можливості історичного минулого» [Рикер 2004, 369].

Реалізація мімесису як мютоса - конфігурація інтриги як фактів людського життя [Рікер1, 120] - "мандрівною точкою зору" читача[2] (В. Ізер) - інтра-, екстра- та інтертекстуальним контекстом. Ю. Крістева зазначає, що літературний текст має діалогічну природу і включений до множини інших текстів (також до тексту суспільства й історії) як "письмо-репліка", що передбачає "тотальну співучасть" у житті відчуженого суспільства [Кристева 2004, 199]. Текст як поле інтерсуб'єктивної комунікації свідомостей автора й читача знімає в собі їхні індивідуально-психологічні й соціально-історичні характеристики. Таким чином художній твір можна розглянути як естетико-соціальне утворення, дискурс, що фіксує інтерсуб'єктивні типізації "життєвого світу" [Шюц] або повсякденну свідомість [Берґер 1995, 58].

К. Касторіадіс визначає суспільство як «уявну інституцію» - сукупність гетерономних домінант (історія, інститути, традиції тощо) і колективних уявлень, афектів, устремлінь, що реалізуються через образи - «парадигматичні уявлення і моделі смислу», в яких суспільство пізнає і репрезентує себе [Касториадис 2003, 218]. Виникаючи на основі реального матеріалу, інституції чинять зворотній вплив на модифікацію значень та системи смислів і, відповідно, задають тип соціальної ідентичності. Уявне дослідник визначає як «необумовлену колективну діяльність зі створення символів, форм, образів», які визначають можливості вираження будь-чого [Касториадис 2003, 125]. Свою колективну ідентичність суспільство віднаходить в культурному уявному, яке, на думку В.Флука, поєднує в собі фікціональне та суспільну дійсність як перманентну систему взаємовідносин: «культурне уявне включає обидва боки: це простір імажинованих значень, які потребують артикуляції та мають потенціал культурної значимості; водночас це фонд образів, афектів і прагнень, які по-новому стимулюють індивідуальне уявне, в ході цього заохочуючи нас до пізнання дійсності» [Fluck 1997, 21]. За допомогою уявних інституцій суспільство конституюється як символічне - воно створює себе «як фігура - тобто простір, і як інакшість - тобто час» [Касториадис 2003, 370]. Очаснення суспільства призводить до його децентрації на часовій осі: «фактична екзистенція суспільства зазнає постійних зсувів, створюється засобом долання його меж [...] Бо інституція - ніщо інше ніж форма, правило й умова того, що ще не наявне в житті, завжди неможлива, проте вдала спроба перебороти «теперішність» суспільства, зробити його коекзистентним минулому та майбутньому» [Касториадис 2003, 369].

Релізація негативності суспільства - утвердження його «можливого, але не дійсного» [Касториадис 2003, 605] - здійснюється через фіктивне, яке В.Ізер позиціонує як центральну фігуру літературної антропології: «коли у процесі вигадування подвоєна реальність стає знаком себе самої, мимоволі відбувається перехід меж її визначеності. Вигадка як акт - це завжди переступання межі», завдяки якому можна «побачити наявне за відсутнім і відмітити відсутнє, вказуючи на наявне» [Изер 2001, 188, 192].

При «переході межі» відтворена дійсність ірреалізується, а уявне перетворюється на оформлений образ, який «здійснює прорив у реальний світ», видозмінюючи його [Изер 2001, 189]. Фіктивне постає «двигуном порушення меж та деієрархізації» - постійного самоконструювання супільства в межах «імажинативної роботи культури» [Baxmann 1995, 34]. В кризовій ситуації культурного та геополітичного розмежування функції фіктивного уточнюються: «Розум культури полягає в тому, щоб зупинити руйнування в момент, коли межа усвідомлюється, проте не руйнується. В цьому сенсі культура означає: робити межі наявними, унаочнювати межі» [Baxmann 1995, 86].

Як функція соціального література задіяна в роботі культури «зі створення образів та міфів (сюжетів), що наративізують та візуалізують політичні відносини і завдяки цьому перетворюють деструктивну енергію мас на соціальні відносини» [Baxmann 1995, 256]. На думку дослідниці, імажинативна робота культури полягає у створенні колективних образів та міфів, які пов'язують політичні зв'язки, сюжети та оповіді; «завдяки цьому деструктивна енергія мас перетворюється на основу формування спільноти - body politiс нації» [Baxmann 1995, 354]. Література задіяна у процесах «вторинного опрацювання уявного й афективного матеріалу», втілює практики «самодраматизації» суспільства в кризові періоди, а також актуалізує образ уявної нації шляхом конструювання образу Іншого, відносно якого формується ідентичність Свого [Brüns 2006, 40].

Розглянутий з позиції респонзивної етики, ідеологічний дискурс роману кореспондує не стільки з нормативними дискурсами, скільки зі стихією повсякденного досвіду або повсякденної свідомості певної доби. Під останньою мається на увазі соціальна свідомість, що охоплює широкі маси населення і відповідає чуттєво-предметному досвіду життя індивідів [Бергер, 26]. На рівні здорового ґлузду в ній складно взаємодіють різні компоненти: соціальні (ірраціональні) уявлення, ідеологічні переконання, знання, наука, автоматизовані звички, способи бачення світу тощо, - які розкривають і багато в чому складають зміст соціальної реальності [Московичи 1996, 7].

Повсякдення (буденність, буденне життя) - це поле, що не піддається чітким дефініціям, опозиційне нормативним дискурсам секуляризованого світу і співвідносне зі специфічною епістемою, в якій «повсякденне означає звичне, звичайне, повторюване» [Heitsch 1998, 49]. Для нього характерні: типові практичні дії (vs. вчинок, епохальна подія), суб'єктивність (vs. об'єктивні процеси), тривалі ритми (vs. одноразові епохальні події), рухливі форми раціональності (vs. ідейні конструкції і точні наукові методи); «тут неможливо відділити history від story», - стверджує Б.Вальденфельз [Вальденфельз 1991, 43]. Разом з тим, як зазначає дослідник, повсякдення - не автономна сфера, вона «існує в єдності із суспільством і культурою» [Вальденфельз 1991, 17]. Взаємодія буденності із нормативними дискурсами здійснюється завдяки специфічним когнітивним елементам повсякденної свідомості - буденному теоретизуванню. Під останнім маються на увазі «особливим чином організовані суб'єктивні конструкції, спрямовані на своєрідну раціоналізацію й пояснення соціальної дійсності» [Московичи 1996, 119]. Присвоєні соціальними інститутами, ці елементи стають ідеологічними компонентами і забезпечують виконання повсякденною свідомістю ідеологічних функцій [Московичи 1996, 119].

Соціальна свідомість постає сферою реалізації повсякденної ідеології - рефлексивної частини ментальності, стану (перед)оформлення життєвого досвіду, "структури почуттів" або "практичної свідомості" (Р.Вільямс) - афективних елементів свідомості та суспільних відносин (імпульси, відчуття, тон), які складають зміст суспільної психіки [Еаgleton 2000, 60] та в інтеріоризованій формі представляють офіційні ідеологічні дискурси. Сформовані ідеологічні системи постають "кристалізаціями" повсякденної ідеології як одного з фундаментальних рівнів екзистенції і перебувають з нею у діалектичному взаємозв'язку [Волошинов 1930, 37]. З одного боку, нормативні дискурси чинять значний вплив на повсякдення, задаючи основні вектори інтерпретації дійсності. З іншого ─ ідеологічні системи потребують постійної підтримки повсякденних ідеологій, інакше самі ризикують «зів'янути» [Еаgleton 2000, 61].

Повсякденна ідеологія не є аморфним утворенням - вона має свою структуру як «певною мірою цілісна система спонтанних суб'єктивних конструкцій» [Попова 2000, 46]. Вертикальні зв'язки повсякдення з офіційними ідеологіями взаємооборотні: повсякденні ідеології не лише інтеріоризують ідеологічні максими «згори», перетворюючи їх на практику людських взаємин, а й самі породжують ідеологічні інновації, що «прокладають собі шлях за допомогою відходу від правил та вибудови нових дефініцій» [Вальденфельз 1991, 20] і можуть бути опозиційними щодо наявних нормативних дискурсів. Крім вертикального, повсякдення передбачає ще й горизонтальний вимір раціональності: соціальна свідомість - це простір обміну думками, місце переплетення різноманітних сфер і дискурсів, полілог, в якому апробуються різні підходи до інтерпретації дійсності [Еаgleton 2000, 192]. «Повсякдення діє як фермент, закваска, що дозволяє зароджуватися чомусь новому» [Вальденфельз 1991]. Розглянута під таким кутом, повсякденна ідеологія виявляється близькою до понять "ідеологія у стані практики" (Л. Альтюссер), "габітус" (П. Бурдьє) та "ментальність" (А. Гуревич). До повсякденної ідеології можна віднести й повсякденну релігію - комплекс аксіологічних конструкцій, покликаний подолати метафізичну безпритульність людини, що виникла в результаті розпаду позитивних релігій в процесі секуляризації [Werz 2000, 115]. Повсякденна релігія - «практичні вірування» - забезпечує орієнтацію людини в соціумі й закріплює систему стереотипних уявлень, які завдяки своїй стабільності перетворюються на основу генерування смислів [Werz 2000, 65].

Зміни повсякденної свідомості значною мірою пов'язані з переструктуруванням її ідеологічних компонентів, до яких належать:

рецепція простору і часу,

розрізнення природного і надприродного,

сприйняття й переживання смерті,

ставлення до праці, власності, багатства й бідності,

розуміння владних відносин, панування й підпорядкування тощо (Гуревич),

співвідношення елементів нормативного дискурсу (ідеології «писаної») та буденної свідомості (ідеології «неписаної», що реалізується на рівні масової свідомості) (Ковельман),

взаємовплив інтелігенції (ідеологів) та широких мас населення з вибудови «культурно-ідеологічних комплексів» (Гуревич).

Основу повсякденної ідеології складають стереотипні уявлення, «інтерсуб'єктивні типізації «життєвого світу»» [Шюц], форми седиментованого знання, позиціоновані в колективному уявному як «вічні» і «природні». Культура найбільш діяльна тоді, коли вона маскується під природу, видається закоріненою в природі речей. Це маскування призводить до того, що різні боки людського досвіду не піддаються розрізненню, а значення символічного досвіду абсолютизується - «дійсність ототожнюється з ідеалізованими конструкціями, які набувають статусу реальності» [Попова 2000, 65-66].

Як у літературі, так і в ідеології денотатом (значенням) перформативних актів постає світогляд (автора висловлювання, соціальної групи або самого твору) [Еаgleton 2000, 33], який в офіційних ідеологіях набуває вигляду системи цінностей, а в літературі постає "художнім світом" твору, що не піддається оцінюванню за критеріями істинного та хибного. Як ідеологія, так і література здійснюються у сфері комунікації як транслінгвістична практика: це "певна організація тексту, що реалізується через мову, але не зводиться до її категорій" [Кристева 2004, 136]. Вона перерозподіляє мовний порядок і пов'язує комунікативне мовлення, спрямоване на безпосередню передачу інформацїі, з іншими висловлюваннями різних типів, демонструючи свою полідискурсивну природу. В обох типах висловлювань "констативна" мова (граматика, стилістичні засоби, лексичні одиниці тощо) використовується задля "перформативної" мети, в результаті чого емпіричні істини (напр., сніг білий) структуруються як риторичні елементи [Реис]. Специфіка як ідеології, так і літератури полягає в роботі з композиційними можливостями тексту (архітектонікою) - зі способом конструювання цілого і розміщення фігур, тобто "у формі, яка - найменш короткий шлях, що сполучає два значення" [Кольхауэр].

За свідченням теоретиків школи рецептивної естетики, художній текст перебуває у парадигматичних зв'язках з реальністю: "як продукт авторської діяльності літературний текст є певною формою звертання до світу (Weltzuwendung)", в процесі реалізації якої здійснюється селекція й перекомбінування окремих (як соціокультурних, так і власне літературних) елементів цього світу [Изер 2001, 191]. У такій формі текст «повертає світові його образ», здійснює апробацію одиничностей як всезагальних явищ і, навпаки, дозволяє всезагальному реалізуватися як конкретне (одиничне) [Адорно 2002, 24]. Внаслідок нової контекстуалізації вибраних елементів певні "смислові системи життєвої реальності" стають «суміжними полями тексту», а останні, у свою чергу, - "контекстом двостороннього тлумачення" [Изер 2001, 192]. Таким чином будь-який художній твір містить певну частину ідеологічної інформації, що входить до складу ментальної парадигми сучасності, знятої у тексті, а також специфічні референції до офіційних та повсякденних ідеологій, задіяних у конфігурації творчої свободи та світогляду автора.

"Не існує оповідного тексту без ідеології, без аксіології," - стверджує М.Кольгауер [Кольхауэр]. Проте ця теза необоротна: реалізація ідеології не є прерогативою літературної мови. "Сфера ідеологічного - це інформація, спільна для художніх феноменів, які значно відрізняються за своєю технікою репрезентації": від релігійних ритуалів до ЗМІ, реклами, телепродукції, коміксів тощо [Кристева 2004, 436]. Реалізація ідеології в діапазоні від мовних знаків та синтагм до іконічних знаків та синтагм обумовлена високим рівнем її пристосування до умов комунікації. Неминуча задіяність ідеологічних елементів у будь-якому художньому творі ("навіть "чисте мистецтво" перебуває під впливом соціального простору, стверджуючи свою ідеологічність шляхом його повного заперечення" [Реис]) засвідчує паралітературний вимір літератури як простору, відкритого для елементів культури, що «необов'язково мають вербальний характер» [Кристева 2004, 436].

Зв'язок естетико-літературних практик із соціальною дійсністю дозволяє вести мову про процес репрезентації ідеології, підпорядкований художній мові. Роман як «найбільш демократичний жанр, відкритий до соціальних запитів і потреб» [Рикер 2000, 14], постає знаковою системою, в якій найекспліцитніше реалізується взаємодія літературної та ідеологічної полідискурсивності. Традиційно ідеологічний субстрат роману розглядався як привнесений ззовні політичний догмат, реалізація якого перетворює текст на пропагандистський матеріал, що суттєво зменшує його художню вартість. Вочевидь йшлося про іманентну здатність роману "відображати та виражати певну ідеологію" [Кольхауэр], тобто:

на рівні денотації - означувати ідеологічні процеси та явища "зовнішнього" соціального поля;

на рівні маніфестації - втілювати бажання та віру суб'єкта, "що говорить і виражає себе", себто автора [Делез 1995, 26-27].

Така позиція залишала поза увагою третій вимір подієвості роману - сигніфікацію - зв'язок тексту як знакової єдності з універсальними та загальними поняттями, впорядкування «своїх елементів як означників певного понятійного змісту, здатного відсилати до інших речень, які, в свою чергу, постають передумовами [артикульованого в тексті] речення» [Делез 1995, 28]. Зазначена синтагматична природа роману не дозволяє говорити про нього як про дзеркало загальних чи індивідуальних ідеологій, тобто комплекс артикуляцій скінченної кількості смислів. Навпаки, роман як «поле понятійних імплікацій» [Делез 1995, 28] засобом різноманітних механізмів означення утворює собою варіабельне ідеологічне поле, здатне до амбівалентності й самозаперечення. Здійснюючи дискурсивний відбір та перекомбінування (переозначення) елементів дійсності, роман прагне створити певну зв'язність (художній світ, персонажів, мораль тощо). Зіштовхуючи, перевіряючи, ставлячи під сумнів "різні слова, сказані про світ" [Кольхауэр], він реалізує свою інтенціональність, оскільки постулює певний погляд, судження, які читач виокремлює чи несвідомо добудовує в (під)тексті як домінантну позицію. Відповідно, навіть роман «потоку свідомості» чи постмодерний роман мають власний ідеологічний потенціал, оскільки також задають певну світоглядну парадигму - картину нестабільного, динамічного й несамототожного світу.

Ідеологічна функція роману полягає у виробленні певного способу осягнення світу - здійснення "етики не засобом, а водночас з естетикою" [Кольхауэр]. Це не означає, що роман обов'язково мусить ілюструвати якусь доксу чи нав'язувати читачеві свою систему цінностей, відкидаючи при цьому всі альтернативи. Редукування поліфонічної природи роману до монологічного повідомлення-повчання належить до ідеологічних ефектів як неякісних текстів (кітч, бульварне чтиво, пропагандистська продукція), так і неякісної інтерпретації, яка зводить до "голого поняття (ідеї) те, що висловлено мовою знаків та фігур" [Кольхауэр], ігноруючи полівалентність текстового повідомлення і перетворюючи роман на "завершений продукт". За словами Р.Барта, «влада (libido dominandi) ... міститься в будь-якому дискурсі, навіть народженому у сфері безвладності» [Барт]. Ефект всеприсутності і всепроникності влади реалізується завдяки «законодавчій діяльності» мови як «засобу класифікації» та утиску, адже суб'єкт говоріння каже не тільки те, що хоче сказати, а те, до чого його змушує мова: обираючи часову форму дієслів, другу чи третю особу однини, граматичний рід тощо, суб'єкт утверджує себе як господаря мовлення і водночас як підлеглого, підпорядкованого системі мови [Барт]. Література (і роман в т.ч.) - «складний граф, утворений слідами (...) практики письма» [Барт] - засобом гри слів та значеннєвих зсувів викриває владу мови, перетворює її на «об'єкт недовіри» [Барт]. На думку В.Ізера, «фігуративна мова літератури порушує свою функцію означення задля демонстації неперекладності своїх відсилок», відповідно, знецінює мову як «аналог самої себе» і водночас демонструє відсутність ідентичності з тим, що в ній представлено [Изер 2001, 198]. В такий спосіб література виконує утопічну функцію - формує образ ідеального світу, а тому, «незалежно від особистості чи політичної ангажованості письменника, має свій політичний голос» [Барт].

М. Кольгауер пропонує розмежувати поняття ідеологічність (Ideologiezität) та ідеологія (Ideologie) роману [Кольхауэр]. Перша створює ілюзію цілісності роману, наголошуючи на позірному значенні слів і зводячи множину суперечливих позицій і точок зору до свідомості головного персонажа чи автора, який розглядається як остання інстанція, відповідальна за смислову й етичну концепцію твору. Іншими словами, ідеологічність передбачає наявність однієї простої (очевидної) істини та самототожність роману[3] [Кольхауэр].

Проте, за висловом П. Валері, література не може бути інструментом цілісно оформленої думки - своєю амбівалентністю вона покликана підтримувати смисл у стані проблематичності. Ідеологія - продукт волі до найменування світу - пов'язує в художньому просторі багато (часом суперечливих) мов, рівнів сприйняття, точок зору тощо і таким чином порушує попередню значимість елементів, здійснює їхню реляціонізацію, змушуючи зазвучати непромовлене / витіснене / відсутнє. Попри свої зусилля сплести докупи різні елементи тексту, встановити зв'язність поверх його розривів та суперечностей, ідеологія роману завжди виходить за власні межі - озвучуючи замовчуване, висвітлюючи лакуни, вона з твердження про світ перетворюється на запитання до світу, на форму звертання до нього. "Ідеологія - це не просто вираз готової думки, передусім це пошук смислу, який ще треба висловити" [Кольхауэр]. Як корелят інтенціональності тексту, ідеологія завжди передбачає певний намір (волю), чиюсь індивідуальну чи колективну історію або значиме мовлення. Разом з тим, здійснюючись на рівні "сукупності образів, фігур, міфів, ідей та понять, в яких роман реалізує себе і які визначають його значимість" [Кольхауэр], вона постає роботою з маневрування між різними перспективами і точками зору, які вона зводить до нестійкої рівноваги тексту-гри, що "ніколи не дорівнює собі, завжди відмінний від себе, тобто існує не лише з, а й без чи всупереч самому собі" [Кристева 2004, 40].

Ідеологія створює ідеологему роману - "інтертекстову функцію, яка "матеріалізуєтся" на тих чи інших рівнях структури тексту і поширюється по всій його траекторії, задаючи його історичні та соціальні координати"[4] [Кристева 2004, 136]. Ідеологему - "осердя, в якому раціональне пізнання прослідковує трансформацію окремих висловлювань в єдине ціле (в текст)" [Кристева 2004, 137] - можна розглянути як активатор створення ідеологічного дискурсу роману - системної активності тексту (тріади автор-текст-читач) з виробництва смислу(ів), вписаного(их) в історично-соціальні відносини як форми рефлексії людської екзистенції. Разом з тим ідеологічний дискурс як втілення ризику зі створення підсумкового / фіксованого смислу (докси) завжди містить моменти самозаперечення і самовикриття: він працює над своїми межами та ідеологічністю[5], проблематизуючи власну можливість.

Ідеологічний дискурс реалізується на перетині чотирьох нормативних систем: мовної, технічної, етичної та естетичної (або лексичної, семантичної, наративної та прагматичної у класифікації П.Зіма [цит. за Кольх.]), тобто забезпечує формальну та змістову єдність роману. Мовний рівень реалізації ідеологічного дискурсу передбачає маніфестацію на лексичному (переважання іменників чи дієслів), синтаксичному (напр., "телеграфний" стиль Є. Шпаршу), фразеологічному (напр., буквалізація метафор у творах К. Ланґе-Мюллер) і навіть орфографічному (напр., заміна окремих лексем на цифру 1, діакритичні знаки &, =, + тощо в романах Р.Їргля) первнях владних відносин, вписаних у текст, що може задавати як його історично-соціальні координати, так і позицію автора чи матрицю інтерпретації тексту (часом навіть незалежно від волі читача).

До технічного рівня реалізації ідеологічного дискурсу належать специфічні репрезентативні стратегії, невід'ємні від процесів кодування та систематизації, в межах яких реалізується ідеологічна та літературна полідискурсивність. Текст можна розглянути як результат діалектичної інкорпорації до літературного дискурсу ідеологічних елементів, які зазнають естетичного опосередкування, проте зберігають свої особливості. Йдеться про існування в кожному фікціональному тексті ідеологічних знаків - "елементів, підпорядкованих естетико-літературним стратегіям і специфічним комбінаторним практикам (на рівні синтаксису), які мають аксіологічні значення (семантичний аспект) і певним чином пов'язані з історичною ситуацією, політичними, культурними й соціальними координатами інтерпретації (прагматичний аспект)" [Реис]. Множина цих знаків створює ідеологічний код - систему знаків, що здатна дискурсивним способом виразити основні принципи певної ідеології, підпорядковуючи своє функціонування естетико-вербальним умовам відповідного літературного дискурсу [Реис]. Семантичне наповнення та конфігурація ідеологічного коду кореспондує з культурною епохою: так, в літературі романтизму може домінувати код ідеалістичної філософії, в натуралізмі - код експериментальної методології тощо [приклад Реиса]. Текст (напр., поліфонічний роман) може зіштовхувати в собі кілька різноспрямованих ідеологічних кодів, зводячи їх до діалогу позицій та точок зору, з якого читач виокремлює певну домінантну думку чи основну ідею. "Можливо, створення такого синтезу відповідає якійсь квазіантропологічній потребі суб'єкта читання в ідентифікації," - припускає М.Кольгауер [Кольхауэр]. Ідеологічний код задає певну форму суб'єктивності. Як система читацьких очікувань він втілює волю тексту до зв'язності, тому може бути розглянутий як ієрархічна одиниця, яка до певної міри регулює літературний дискурс і підпорядковує собі його окремі субкоди, техніко-наративні елементи, риторичні фігури тощо.

На конфігурацію ідеологічного коду впливають такі фактори:

його історичність - потреба узгодження семантичних домінант тексту з основними принципами та цінностями певної доби (адже навіть постмодерний роман є мовленнєвим утворенням і, відповідно, розуміння «залежить від умов місця і часу» [Рикер 2000, 123];

особливості естетико-літературного дискурсу, в межах і засобами якого реалізується ідеологічний код: історико-стилістичні домінанти (жанр, літературна течія, напрям або їх травестування, напр., у літературі постмодернізму), комплексність та складність літературного семіозису, відкритість тексту;

рецептивні горизонти, які можуть частково задаватися як самим текстом, так і культурно-історичним контекстом інтерпретації [Реис].

Як практика, що ґрунтується не стільки на семантичній наповненості, скільки на ступені перформативної ефективності, ідеологічний(і) код(и) обернено пропорційний(і) до полісемантичності художнього твору: що відкритіший твір, то більше він уникає ідеологічності; і навпаки, що чіткіше й категоричніше твір висуває певні твердження, то менше він може претендувати на відкритість. Разом з тим, не слід забувати, що полісемантичність художнього твору не здатна елімінувати ідеологічний вимір літературного дискурсу, оскільки текст - це не хаотичне й випадкове утворення, а «певним чином організована єдність, чий структурний профіль окреслює межі її відкритості» [Эко 1998, 206]. Будь-який ідеологічний код, адаптуючись до дискурсивних стратегій літературної мови, утворює інтерсемантичні згущення з іншими текстовими кодами. Результатом цього злиття стає дискурс, який «досягає певного ступеня ідеологічної ефективності, не порушуючи умов естетико-літературної цілісності» [Реис].

Естетичний рівень реалізації ідеологічного дискурсу здійснюється через розщеплення референції та формування варіабельного (поліфонічного, полісемантичного) смислового поля, в якому твір стає «трансцендентним самому собі» [Адорно 2002, 67]. Як стверджує К. Реїс, ідеологічний дискурс реалізується у мовленні через формування синтагм, "здатних створювати певні соціальні значення" [Реис] - тобто на рівні синтаксису та семантики. Семантичний рівень ідеологічного дискурсу передбачає буквальний підрівень - виражальні засоби мовного й іконічного характеру, які містять (відносно) фіксовані ідеологічні значення і безпосередньо відсилають до суспільного контексту доби, напр., окремі слова-реалії із соціалістичного побуту Східних земель (das Defizit, die Datscha, Stasi тощо), якими рясніє німецький роман 1990-их років. Носієм ідеологічних значень можуть бути також формальні характеристики твору - жанроформа сонету чи прийом потоку свідомості. Разом з тим, за твердженням Ю. Крістевої, в ідеологемі роману ідеологічні значення зазнають "трансформації та певного приховування під стратегіями репрезентації" [Кристева 2004, 137]. Семантика ідеологічного дискурсу реалізується через конотації - вибудову вторинних смислових ефектів, які залежать від контексту інтерпретації, авторської інтенції та рецептивного горизонту читача. Відповідно, значення ідеологічного дискурсу тяжіють до нестабільності й постійної реартикуляції: щедре використання східнонімецьких реалій та аналіз проявів тоталітарної системи у романі 1990-х років засвідчує не тільки опрацювання соціалістичного минулого, а й спроби рефлексії ідентичності Старих земель. Перефразуючи В.Ґ.Зебальда, можна сказати, що семантика ідеологічного дискурсу "працює на рівні обману і самообману".

З естетичним рівнем реалізації ідеологічного дискурсу нерозривно пов'язаний його етичний вимір: будь-який фікціональний текст задіяний у процесі конструювання наративної ідентичності, яка втілює "необхідний зв'язок між ідентичністю суб'єкта мовлення та ідентичністю етико-юридичного суб'єкта" [Рикер 2004, 302]. Становлення суб'єкта, здатного "спиратися на ієрархію цінностей у процесі вибору можливої діяльності", можливе за умови його участі в полі комунікації, опосередкованої письмом [Рикер 2000, 16]. Останнє встановлює розрив між ти дружнього спілкування та третім необмеженої комунікації, в якому я може пізнати себе через множину знаків культури [Рикер 2000, 3]. На думку П. Рікера, саме в цьому моменті "соціальні системи втручаються до окремих дій тих чи інших агентів протягом всієї їхньої спільної діяльності" [Рикер], у чому й полягає ідеологічний ефект.

У моделі динамічної ідентичності, визначеній часовою структурою оповіді, індивід не лише пов'язує себе зі своїми можливими образами, а й переживає небезпеку втрати себе у множині способів ідентифікації. За твердженням П.Рікера, "в пошуках ідентичності суб'єкт не може не збитися зі шляху", оскільки саме загроза втрати ідентичності, відсутності я змушує його до здійснення телеологічної мети - пошуку смислу, та провокує самість опиратися припущенням "про власну нікчемність" [Рикер]. Примат пошуку ідентичності, заданий романом, кореспондує із загальною ідеологічною установкою Нового часу на самереферентність: за висловом М.Гайдеґґера, будь-яка свідомість ідеологічна, оскільки в кожному пізнавальному акті латентно присутні її "самоопис", "самоспостереження", "самореференція" [цит. за Попова 2000, 55]. З іншого боку, М. Кольгауер розглядає саме авторську позицію як етичний аспект ідеологічного дискурсу: «через персонажів автор відкривається світові - у простір розказаних (життєвих) історій, на основі яких задається наративна тотожність індивіда самому собі та іншим» [Кольхауэр].

Етика ідеологічного дискурсу роману реалізується у двох напрямках - автора і читача як суб'єктів твору. Точкою їхньої зустрічі постає персонаж як «носій почутого слова і розділеної думки, тобто певний спосіб співбуття з Іншим» [Кольхауэр]. В персонажах авторська інтенція корелює з читацькою інтерпретативною стратегією - заключається пакт між автором та читачем щодо вибудови певного типу ідентичності. При цьому йдеться не про окремі фігури в системі персонажів, а про т.з. «ідеального персонажа» - імпліцитну фігуру тексту, яка є «необхідно умовою існування всієї літературної системи персонажних масок, їхньої гри, проголошених ними цілей тощо. В центрі кожної філософської чи літературної системи перебуває, часто невпізнаний і прихований, ось такий ідеальний персонаж, який виводить лінію оповіді на поверхню автор-читач» [Бахтин 1995, 103]. Інакше кажучи, ідеологічний дискурс роману задає певний тип присутності, до головних ознак якого В.Подорога відносить категорії часу та руху (що породжує «густину чи розрідженість атмосфери»), множину психотілесних ідентифікацій, жестикуляцію, мімічну практику персонажа, що призводить до конкретизації образу, його «присвоєння» і відповідного самопозиціювання читача як суб'єкта тексту.

Ідеологія роману здійснюється саме на рівні слова, «розділеного Іншим» [Бахтин 1975, 212] - невласне прямої мови, внутрішнього монологу, аукторіальної оповіді, в яких досвід, свідомість та несвідоме автора (а з ним і моменти колективного несвідомого, культурного уявного тощо) вбудовуються у структуру персонажа і через нього вступають у кореляцію зі свідомістю читача. За словами М.Кольхауера, «наративні механізми відтворюють в перипетіях романної оповіді не стільки смисли, скільки причину ідеології - вони дозволяють випробувати своє слово в устах Іншого, спробувати змусити його розділити ці слова і, якщо вийде, нав'язати їх йому» [Кольхауэр].

Поняття ідеологічної насиченості літератури передбачає не лише наявність у текстах експліцитних слідів політичного дискурсу Возз'єднання, а й ґрунтовну задіяність літератури як частини імажинативної роботи культури у реалізації антропологічної функції ідеології. Остання розглядається як дискурсивний ефект всередині різних практик соціального означення, який задає світоглядні параметри та парадигми суб'єктності, конструює поле соціальних значимостей та нормалізує соціальні відносини. Як нерефлексивна форма свідомості, ідеологія приховує від індивіда Реальне його існування й унормовує його стосунки зі світом.

Задіяність літератури (особливо жанроформи «роману Повороту») в ідеологічному полі об'єднання (артикуляція гетерогенності двох «часткових культур» Німеччини, опрацювання неартикульованих афектів Старих і Нових земель, формування образу національного суб'єкта та цілісної нації) дозволяє вести мову про ідеологічний дискурс об'єднання, який передбачав реартикуляцію повсякденого / буденного досвіду життя в об'єднаній Німеччині (сфери конвергенції офіційних та повсякденних ідеологій) з метою переборення кризи перехідності, нового «картографування» дійсності та формування спільнонімецького світогляду.

Ідеологічний дискурс об'єднання реалізується в парадигматичному (зв'язок із соціальною дійсністю на тематичному, граматичному, морфологічному рівнях) та синтагматичному (перекомбінування елементів означення, конотативні зсуви значень, ефекти полісемантичності та поліфонічністі) вимірах тексту. Ідеологічний дискурс роману має амбівалентну природу: з одного боку, він реалізується як ідеологічність - прагнення створити певну зв'язність, звести значення тексту до одного підсумкового / фіксованого смислу, з іншого боку, в ньому можна виокремити ідеологію роману - спровокований «розщепленою референцією» (Рікер) рух тексту до безкінечної полівалентності смислу, тобто заперечення і викриття власної ідеологічності.

Ідеологічний дискурс роману вибудовується на перетині авторських та читацьких інтенцій, а також ідеології персонажів, зустріч яких задає певну форму присутності (суб'єктивності), в якій постійна зміна ракурсів ускладнює можливість прочитання провідної ідеї чи "підсумкового слова". Аналіз ідеологічного дискурсу передбачає дослідження закономірностей його реалізації на рівні мовної, технічної, етичної та естетичної нормативних систем.

Література

Адорно Т. Теорія естетики: Пер. з нім. - К.: Основи, 2002. - 518 с.

Барт Р. Актовая лекция, прочитанная при вступлении в должность заведующего кафедрой литературной семиологии в Колледж де Франс 7 января 1977 года. - http://www.philosophy.ru/library/barthes/lect.html, 18.05.2008

Бахтин М. М. Слово в романе // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. - М.: Художественная литература, 1975. - 502 с.

Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания: Пер. с англ. - М.: Медиум, 1995. - 323 с.

Бурдье П. Социальное пространство: поля и практики: Пер. с. фр. - М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 2005. - 576 с.

Вальденфельз Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности. // СОЦИО-ЛОГОС. Вып. 1, Общество и сферы смысла. - М.: Прогресс, 1991. - С. 17-23.

Волошинов В.Н. Марксизм и философия языка. - Л.: Прибой, 1930. - 160 с.

Делез Ж. Логика смысла: Пер. с фр. - М.: Изд. центр "Академия", 1995. - 298 с.

Изер В. Акты вымысла, или Что фиктивно в фикциональном тексте // Немецкое философское литературоведение наших дней. Антология. - Изд-во С.-Петербургского университета, 2001. - С. 186 - 216.

Касториадис К. Воображаемое установление общества. - М.: Гнозис, Логос, 2003. - 480 с.

Козлов С. На rendez-vous с "новым историзмом" - http://www.nlo.magazine. ru/philosoph/sootech/main4.html

Кольхауэр М. Роман и идеология. Точки зрения // НЛО, 1996, №14 - http://magazines.russ.ru/nlo/1996/14/colha2.html

Кристева Ю. Разрушение поэтики // Избранные труды: Разрушение поэтики. - М.: РОССПЭН, 2004. - С. 5 - 30.

Московичи С. Век толп. Исторический трактат по психологии масс: Пер. с фр. - М.: Центр психологии и терапии, 1996. - 604 с.

Попова И. М. Повседневные идеологии. Как они живут, меняются и исчезают. - К.: Сфера, 2000. - 226 с.

Реис К. Идеология и литературна репрезентация - http://liternet.ida.bg/publish 12/k_reis/ideologia.html, 15. 05.2006

Рикер П. Время и рассказ. Т. 2. Конфигурация в вымышленном рассказе: Пер. с фр. - М.; СПб.: Университетская книга, 2000. - 224 с.

Рикер П. Мораль, этика и политика - http://orel.rsl.ru/nettext/ foreign/ricoeur/moral.htm

Рикер П. Пам'ять, история, забвение: Пер. с фр. - М.: Изд-во гуманитарной литературы, 2004. - 726 с.

Шюц А. Повседневное мышление как система конструируемых типов: Пер. с англ. ─ http://www.countries.ru/library/texts/shutz.htm, 8.05.2005

Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию: Пер. с англ. - ТОО ТК "Петрополис", 1998. - 432 с.

Baxmann I. Der Körper der Nation. - Berlin: Walter de Gruyter, 1995. - 380 S.

Brüns E. Nach dem Mauerfall. Eine Literaturgeschichte der Entgrenzung. - Wilhelm Fink Verlag, München, 2006. - 315 S.

Eagleton T. Ideologie: eine Einführung: aus dem Engl. - Stuttgart; Weimar: Metzler, 2000. - 262 S.

Fluck W. Das kulturelle Imaginäre. Eine Funktionsgeschichte des amerikanischen Romans 1790-1900. - Frankfurt/M., 1997. - 246 S.

Heitsch F. Imagologie des Islam in der neueren und neuesten spanischen Literatur. - Kassel: Ed. Reichenberger, 1998. - 218 S.

Werz M. Grenzen der Säkularisierung. Zur Entstehung der Ideologiekritik. - Frankfurt/Main und Basel: Stroemfeld Verlag, 2000. - 258 S.



[1] «Естетична форма - це седиментований зміст. Те, що видається найчистішою формою, напр., традиційні музичні форми, можна простежити аж до найменших ідіоматичних подробиць до такого змісту, як танець. У багатьох випадках орнаменти також були колись культовими символами» [Адорно, 14].

[2] Йдеться про парадигму завершеності художнього твору. В період Нового часу Апокаліптичний міф перетворився на імплицитну безкінечну кризу, яка формально виключає можливість завершення фабули. Руйнування інтриги розглядається як стратегія активізації читацьких очікувань, як заклик своєю інтерпретацію завершити твір [Рикер 2000, 33].

[3] Поняття співвідносне з традиційними для історії літератури термінами "політизованість", "ангажованість", "програмність".

[4] Слід зазначити, що М. Бахтін вживав цей термін в дещо іншому значенні - як форму соціальної об'єктивації ідеології у вигляді "етичних і правивих норм, релігійних символів тощо" [Волошинов].

[5] "Автентичність, тією мірою, наскільки вона можлива, народжується в романі (...) лише за безперервного поновлення зусилля, повторення запитання" [Кольхауер].

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua