ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Ґеорґ Гайм: вірші - ПРОSTORY - український літературний журнал Ґеорґ Гайм: вірші Dramaqueen - Neues Theater von Frauen aus Mittel- und Osteuropa - ПРОSTORY - український літературний журнал Dramaqueen - Neues Theater von Frauen aus Mittel- und Osteuropa Юлія Фєдорчук: Зетка - ПРОSTORY - український літературний журнал Юлія Фєдорчук: Зетка
Друкувати

Вдаючи жертву

  
belov eros                                                                                       Анатолій Бєлов, Ерос 2012

 

„А ти добра акторка!“ – сказав мені Лєшек, коли ми закінчили.

Зізнаюсь, почути таке від людини, яка співпрацювала з Анджеєм Вайдою і працює на польській студії Девіда Лінча, нехай навіть звукорежисером, надзвичайно приємно.

Кілька днів ми з Лєшкем вдавали пару. Насамперед для іншої пари – подружжя та напарників зі старшої пані та її чоловіка, які за 40 доларів обіцяли нам допомогти за два дні обійти довжелезну чергу та гарантовано отримати польську візу. Ми вирішили ускладнити завдання тим, що я назвалася безробітною. За легендою, я втікала від чоловіка до Лєшка в Польщу. Переповідаючи цю легенду у дешевому генделику біля консульства, на якусь мить я сама повірила, що тікаю від чоловіка в Польщу з Лєшеком. І мені стало себе неймовірно шкода.

Наше акторське завдання полягало в тому, аби переконати не тільки це подружжя, але й довколишній люд, всіх цих підозрілих неприємних типів у місцевих кав’ярнях, інших “посередників” з анкетами під польським консульством, та й його охорону, що ми звичайні клієнти розгалуженої мережі послуг під Генеральним Консульством Польщі. Тому я старанно вдавала молоду українську безробітну дурепу, яку б’є чоловік і яка зважилася шукати кращої долі в Польщі, а Лєшек – відчутно старшого за мене чоловіка, що балансує між ролями того, хто користається з ситуації, і того, кого використовують.

Подружжя мені співчувало. Коли я отримала паспорт з візою, вони щиро побажали нам щастя. Ми з Лєшком попрощалися, взяли мій паспорт із польською візою та рушили до припаркованого на сусідній вулиці авто. Там нас чекали Кшиштоф та Марцин, фотограф та журналіст “Gazety Wyborczej”. Поки ми з Лєшкем втиралися в довіру до навколоконсульського люду, Марцин та Кшиштоф спостерігали за довколишнім життям із авто. Кшиштоф сфотографував момент, як ми розплачуємося за візу.

Коли це фото та наш спільний матеріал вийшли на першій шпальті “Gazety Wyborczej” та на першій шпальті “Львівської газети”, спалахнув скандал. Генеральний консул сварився зі мною прямо перед камерами на прес-конференції у Львові, поміж іншого, поблажливо закинувши, що я стала частиною передвиборчої інтриги. Хлопці на той час вже повернулися до Польщі, тож на рідному українському ґрунті він почувався досить упевнено. Я була не просто жінкою, я була ще й українкою, тож цілком зрозуміло, що мене просто використали чоловіки-поляки в підступній лівацькій змові “Gazety”.

Наступного дня після публікації я пішла до консульства по коментар - історія тривала. Мої провідники були на робочому місці. Я підійшла і попросила пробачення за те, що брехала їм. Вони, звичайно, були ображені. Трохи згодом колега, значно краще обізнаний у справах кримінального світу, пояснив мені, що за цією системою відліку усі, хто не працює на кримінальну систему, є лохами і перебувають в основі піраміди. Залежно від досягнень, учасники просуваються цією ієрархією вгору. А оскільки я, тобто лохушка, змогла перехитрити подружжя, то вони в мить впали на саме дно.

            – Оксано, ти надто добра до них! Вони злочинці, вони забирають гроші в найбідніших! – переконував мене Марцин вже по телефону.

Через рік Марцин запропонував мені ще раз попрацювати разом: тоді була на часі тема примусової праці та захоплення у рабство ґастарбайтерів, і я мала влаштуватися в польську родину прибирати, а потім описати, як до мене ставилися. “Gazeta” гарантувала мені житло та обіцяла подбати про мою безпеку. Адже якщо пощастить, я би стала наживкою для рабовласницької мафії.

Я порадилася з колегою з Комісії з журналістської етики. Він переконував відмовитися з міркувань, знову ж таки, безпеки, але мене не надто й потрібно було переконувати: мені не хотілося брехати і знову вдавати жертву.

Цей старий, ще 2005 року, досвід я згадала минулого літа. Під час Євро-2012 трапилася вкрай неприємна історія з чоловіком, якого я особисто не знаю, і який мені, мушу визнати, подобається попри дурницю, яку він зробив. Цього чоловіка звати Куба Воєвудзький, він дуже відомий польський теле- та радіоведучий, можна навіть сказати, скандальний телеведучий. В Україні його знали хіба ті, хто бодай інколи дивиться польське телебачення і трохи цікавиться польськими справами. Я, наприклад, про його існування взагалі дізналася з літератури – документального роману польської письменниці Мануели Ґретковської “Полька”, й полізла на YouTubeпо записи його телешоу.

Отже, 20 червня 2012 року Воєвудзький разом зі своїм напарником по радіошоу PorannyWF Міхалом Фіґурським на FM-станції EskaRock обговорювали програний українською збірною матч. Прибираючи на себе маску прикрих поляків, вони не змогли вчасно зупинитися: маска приросла, й вони видали в ефір те, що піднятий на глум поляк сказати не наважився б. Перша фраза Воєвудзького, його входження у роль – “Я вчинив, як справжній поляк...“ втонула у подальшому несмачному жарті.

Фігурський: Копнув собаку?

Воєвудський: Ні, я вигнав свою українку

Фігурський: А то добра ідея. Мені це ще не спало на думку. Знаєш що? Я зі злості сьогодні своїй не заплачу.

Воєвудський: Знаєш що, а я візьму свою назад, заберу в неї гроші та й знову вижену.

Фігурський: Скажу тобі, що якби моя була хоча б трохи симпатичніша, то я би її ще й зґвалтував.

Воєвудський: Е-е.. я не знаю, як моя виглядає, бо вона весь час на колінах.

Українське МЗС виступило з протестом. У польських соціальних мережах розпочалася кампанія проти “хамства” Воєвудзького та Фіґурського, годі казати про українські, зчинився скандал у медіа обидвох країн. За кілька днів шоу зняли з ефіру. Фіґурський втратив контракт на конферанс з УЄФА. Польська прокуратура порушила справу, і на цей момент ведучі все ще можуть отримати трирічне покарання.

Мені надто багато не подобається у цій історії. А найбільше мені не подобається, що захисники українок викликають у мене значно більшу нехіть, ніж ведучі.

Тут, як завжди буває в таких випадках, є раціональні та ірраціональні складники. Раціональні полягають у тому, що сатира та політкоректність практично несумісні. Що Воєвудзький – починав як панк-музикант і сприймати його слід як панка, хай і має зараз рекламні контракти та їздить на дорогих спортивних автах. Що аудиторія станції – нішева й таки розрахована на людей, які вміють відрізняти жарт у масці від жарту без маски. Що не знайшлося жодної людини у колі Куби Воєвудзького, яка би пояснила ведучим український контекст, зокрема розповіла про події, що передували радійному скандалу: побиття дівчини сином депутата, згвалтування та вбивство Оксани Макар, низка інших жахливих згвалтувань на Півдні України (тоді його вибачення були би адекватнішими).Що Воєвудзький, який протягом багатьох років кпинив із польської правиці, зокрема, з найконсервативніших, найдрімучіших правих, і витримував усі удари, раптом дав їм нагоду до розправи на своїй же території – аж надто натуралістично їх перекривлюючи. Критика з правого боку була вельми симптоматична: колумніст газети Rzeczpospolita Бартош Марчук присоромив ведучих, зокрема, й за те, що ті необачно зашкодили інтересам Польщі: у країні демографічна криза, а східний сусід є постачальником робочих рук: “Україна є для нас природним людським резервуаром”. Спасибі, з такими захисниками й ворогів не треба.

“Образили польського хама” – колонка Пйотра Стаcінського, заступника головного редактора “Gazety Wyborczej”, була чи не єдиним голосом на захист Воєвудзького та Фіґурського, голосом також і на захист сатири, проте найголовніше – показувала, що на польському хамові “шапка горить”. Так ж таки Мануела Ґретковська, хоча ж і насварила Воєвудзького, занурилася у цю ситуацію ще глибше: “важко признатися самим собі у почутті вищості й нечистому сумлінні”. Так, польський середній клас користується із праці українок, і переважно нелегально. Болісна реакція поляків на цей випадок від сорому за власну зверхність і ведучих зробили блазнюватими цапами-відбувайлами.

Проте й улюблена моя Ґретковська, хай і без злого умислу, мовила те, що імпліцитно присутнє й в українських, і в польських текстах: українки – це таки жертви білих людей, просто бувають погані білі, які їх ображають, а бувають хороші, які їх захищають. Ось американський радіоведучий Говард Стерн (на марґінесах можу припустити, рольова модель Куби), пише Ґретковська, ніколи б не дозволив собі жарти на адресу мексиканських заробітчанок в американських будинках. Тобто, українки – це таки мексиканки супроти американців-поляків. У тому таки тексти вона зазначила, що ведучі образили також і польок, бо ті так само є заробітчанками і так само миють підлоги у західноєвропейських країнах: “У заможному Євросоюзі ми, зі Сходу, ми всі є українками до згвалтування”.

А далі у цьому сюжеті починається територія, на якій у мене остаточно забирають голос. Бо єдина можлива позиція, яку мені лишили – солідаризуватися з тисячами українок, які, леґально чи нелеґально, тяжкою працею заробляють на себе та свої родини найважчою, найчорнішою працею за кордоном, переважно в Європі. Це позиція, від якої я не можу відмовитися: європейці потрактують її як елітистську, співвітчизники і Ґретковська (яка під час навчання у Парижі також заробляла на життя прибиральницею) – як зрадницьку. Це ідентичність, яку мені нав’язують, мене не спитавши.

Коли почалася дискусія довкола радіошоу (не аж таки широка, бо ведучих засуджували практично одностайно, кожен зі своїх позицій – хтось із національних (“образили українок”), хтось із феміністичних (“образили жінок”), хтось із моралістичних (“не можна жартувати про згвалтування”), мені докоряли цим браком солідарності, мовляв, мені ніколи не доводилось мити підлоги у польських помешканнях. Так, на відміну від багатьох співвітчизниць, мені справді ніколи не доводилось і, на щастя, не доводиться, мити підлоги у польських житлах. (Хоча ніхто не знає – може, колись і доведеться.) Але чи це позбавляє мені українськості? Мені також, як і жодному з моїх опонентів та опоненток, не доводиться ночувати в картонній коробці на околицях Мумбая. Чи це позбавляє нас людськості? Чи то тільки українська ідентичність вимірюється стражданнями? Чи тільки стражданнями вона вимірюється?

І таки чому я мушу прикидатися тою, ким не є? Чи не тому, що так всім комфортно, що така, на колінах зі шматкою до миття підлоги, я всіх влаштовую?

Є маленька проблема: мені некомфортно. І не треба мені докоряти браком солідарності. Докори від тих, хто чинить насилля, мало переконливі. Бо ж чим, як не насиллям, примусом, є накидання певного кшталту ідентичності.

Я можу зрозуміти, чому саме заробітчанка є панівним образом українки у світі: просто вони помітні. Саме їх бачить Захід. Інша річ, чому саме їх він хоче бачити насамперед? У цих неприємних роздумах я утвердилася, коли британський журнал TheEconomistопублікував колонку, в якій похвалив поляків за кампанію проти ведучих. Сідай, Польщо, п’ять. Хай польки й миють підлоги в британських помешканнях, але вдома у себе заступилися за тих, хто ще слабший. Виявляється, вони там майже дорослі, у цій їхній Польщі, там у себе на Сході, самі розібралися. Ієрархію збережено, і в цій ієрархії мені як українці відведено роль безголосої жертви. Давайте, розкажіть мені, як я мушу страждати.

Випадок з Воєвудзьким виявив неприємну річ: ситуація, коли українок треба захищати, всіх вельми влаштовує. Це ж дуже зручно – нейтралізувати опонентів версією, що їх використали. Дуже зручно стати у позицію захисників, це всіх одразу робить дорослими та цивілізованами, ну майже білими людьми. Якщо не виглядає, що ти стоїш на колінах і миєш підлоги – буває, одразу це видно, – не факт, що тебе не будуть жаліти та захищати. Просто тоді інші люди знайдуть для тебе іншу статтю упослідженості, адже не можна бути жінкою зі Східної Європи й не бути жертвою. Для цього навіть не потрібно буде скандалів чи глибокого знання історії. Наприклад, якщо ти добре виглядаєш – значить задурманена патріархальною культурою, сприймаєш себе як еротичний об’єкт і тебе треба терміново просвітити та визволити з полону стереотипів. Якщо британка або француженка добре виглядають – вони дуже успішні, хочуть подобатися собі та своїм сексуальним партнерам та/або партнеркам, яких вільно собі обирають. Але ж якщо добре виглядає українка – вона хоче заміж, переважно за іноземця, їй треба подобатися іншим, аби її вибрали. Це зрозуміла картина світу, в якій мене легко поставити на місце, запхати у потрібну комірку, знешкодити.

А якщо я не хочу, щоби мене захищали та жаліли? Якщо не хочу прикидатися тією, ким не є? Є тисяча способів раціоналізувати обурення вчинком Воєвудзького і долучитися до грона морально бездоганних. Але я не хочу бути морально бездоганною, я хочу рівності.

У мене є версія: мені це прагнення загрожує виключенням зі спільноти.

Сьогоднішня Україна – це такий середньовічний ландшафт, з культом юродивих, виставленим напоказ каліцтвом, благородними дамами, які цілують прокажених, набігами на сусідні маєтки, це неофеодалізм із кривавими розправами за дрібні крадіжки.

Поклоніння стражданню – зворотній бік цього феодального устрою з його усталеною ієрархією. Так, культ страждання притаманний християнській культурі загалом, і східному її виміру також, але на наших землях, де страждали майже всі й майже завжди, бути щасливим – не просто девіація, а ознака свідомого відчуження, зради. Публічні персони – зірки, бізнесмени, а надто політики – із задоволенням  розповідають про важке дитинство, перенесені в юності випробування, “голодні 90-ті” та інші жахи. Це не просто культ self-made, хоча медійне представлення саме цим культом надихається. Це долучення до спільноти сірих та вбогих, не просто індульґенція заднім числом, але й запорука моральності. Адже якщо людина страждала, вона обов’язково “хороша”. Якщо ви страждаєте, вам багато чого можна пробачити. Бідні отримують моральне право брехати, упосліджені – давати й брати хабарі, старі та хворі – хамити.

У цьому лицемірному світі вкрай важко, майже неможливо опиратися насильству та свавіллю. Більшість тих, хто обурювався вчинком Воєвудзького і навіть щось там кудись писав з цього приводу, не здатні – хай би й хотіли – захистити українок від практично безкарних депутатських та ментовських дітей. Мені боляче це казати, але якщо спроектувати ситуацію на мікросоціум школи, скажімо, то цей “лицарський” жест – захистити українок від польських радіоведучих – тільки спроба хлопчиків погратися в лицарів-захисників, демонструючи силу гостроязикому, але таки доволі хирлявому відміннику в окулярах, тоді як гевали-старшокласники й далі безборонно можуть смикати дівчат за коси, бо на них “лицарство” не в змозі знайти управу, їхня владна позиція залишається неушкодженою.

Усе життя мені дорікають, що я недостатньо сильно страждаю. І байдуже, наскільки насправді мені легко чи складно, у наскільки заможній чи наскільки бідній родині я виростала, наскільки мені щастило чи не щастило. Правда не важить. Важить лише, що про це думають інші, розмір порції страждань, якою ви готові поділитися зі світом.

Коли я на мить уявила себе безробітною українкою, яка змушена тікати від чоловіка з ледве знайомим поляком, мені було не тільки шкода себе. Мені було бридко, що в цю мить я подобаюся старому подружжю, яке заробляє на життя продажем місць у черзі по візу та домовленостями з охороною, що вони почувають себе хорошими людьми, підштовхуючи мене у хвіртку, за якою починається Євросоюз.

Знаєте, від чого я страждаю? Я страждаю від брехні. Від огидного приховування простих фактів: бідні бувають підлими, випробування не всіх роблять кращими людьми, а у багатодітних сім’ях виростають еґоїсти.

А про інші мої страждання ви не дізнаєтесь. Не дочекаєтесь, як то кажуть.

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua