Тимофій Гаврилів
(Mittwoch, 02. Mai 2012)
з польської переклала Олександра Братчук
(Donnerstag, 05. April 2012)
 Я живу в Гамбурзі, звати мене Януш Рудницький. А Уші звати Уші. Я живу на п’ятому поверсі, а вона, Уші, живе наді мною, на шостому. Вночі я знову стояв на балконі й лаявся, що не можу спати, що знову запізнюся на роботу до порту. Бо вона знову ходила квартирою й стукала тими своїми сабо. А відтак знову кричала: Hilfe! Hilfe! Ні, Уші, подумав я, кінець тобі, я тобі, бляха, дам «Hilfe», ти, жалюгідне жіноче створіння! Почекай-но до ранку. Вранці я витяг з підвалу машинку (...)
|
с английского перевела Анастасия Афанасьева
(Dienstag, 03. April 2012)
З англійської переклала Олеся Камишникова
(Sonntag, 12. Februar 2012)
 Цензор. Я лише хочу сказати, що… цензура – не завжди така вже й… погана річ. Без неї не було б ні алегорії, ні метафори, ні стриманості – дивіться, «Коротка зустріч» – це історія про двох коханців, але ж необов’язково при цьому спостерігати, як член Тревора Говарда рухається всередині Селії Джонсон, правда? Пауза. Вона посміхається. Але ви хотіли б цього, так? Хотіли б побачити, як член Тревора Говарда рухається в Селії Джонсон! Це саме те, чого вам кортить (...)
|
Перекладацькі зустрічі І
(Mittwoch, 01. Februar 2012)
 Про приспособленье тонких улиц я знаю от одного человека, ее ровесника. Назову его Франц. Вместе с Францем я отправилась на Украину, в Донбасс, к тонким улицам. Города, в которых были трудовые лагеря, назывались Днепропетровск, Горловка, Донецк, Енакиево, Кривой Рог. Там в каждом парке стоит танк со Второй мировой, в центре каждого города — Ленин ростом с колокольню, там из-за угля и металлургии при солнечном свете темно как ночью, а вечером на небе светящиеся нити звезд вышивают не Большую и Малую Медведицу (...)
|
З польської переклала Олена Шеремет
(Freitag, 20. Januar 2012)
З англійської переклала Олеся Камишникова
(Donnerstag, 19. Januar 2012)
с итальянского перевела Татьяна Баскакова
(Montag, 09. Januar 2012)
 Я почти никогда не говорил, здесь-внутри, и никогда не пел. Почти всегда молчал, таился, отсутствовал. Для меня тоже пространство и время обездвижены. Меня тоже оторвали от моей тени. Мне не остается иного выбора, кроме как представиться самому в начале этой песни – в качестве того, кто я есть. Мое имя Антонио Мореско – в данный момент, здесь-внутри. Я пишу, уже много лет, эту книгу, авторство которой каждый, кому не лень, пытается присвоить. Сейчас мне пятьдесят восемь (...)
|
|
|
|
|
|
На тлі Трудових та інших «кодексів», Пенсійної та решти «реформ» сказане у п’єсі набуває макабрично впізнаваного характеру. Ошкір наживи, який у тоталітарному режимі якого-небудь Радянського Союзу прикривався фіговим листочком комуністичної демагогії й прикривається нею ось уже двадцять років позірно демократичної української незалежности, ганьблячи тверезі й гуманні порухи, шукає для себе нових масок – усі вони, однак, з історичного мотлоху, що вже (і не раз) використовувався (...)
[Надежда поднимает глаза от страницы и говорит: «Мы стояли с Ахматовой и Осипом, когда Мандельштам вдруг растаял от радости: несколько маленьких девочек пробежали мимо нас, играя в лошадок. Первая остановилась и нетерпеливо спросила: «Где последняя лошадка?» Я схватила Мандельштама за руку, чтобы помешать ему включиться в игру; Ахматова, тоже предчувствуя опасность, прошептала: «Не убегай от нас, ты наша последняя лошадка»]
Часом Зетці не хотілося працювати. Тоді вона йшла до лісу збирати гриби або пила вино з хлопцями із будівництва. Вони були часом підсміювалися над нею, питали: “Ну що там, Зетка, як там у твоїх апартаментах?” або “Де твій наречений, Зетка?”, але вона не звертала уваги на цю балаканину, і це швидко минуло. Жоден із них не смів зачіпати Зетку. І справа не в цьому затяганому, безстатевому дранті, яке вона носила, справа навіть не в передчасно постарілому обличчі й абияк зав’язаному аптекарською гумкою волоссі (...)
Сара Кейн (1971-1999) - представниця британської драматургії, одна із провідних постатей так званого театру-вам-в-обличчя – напрямку в британському театрі 1990-их років, позначеного відмовою від конвенцій натуралістичного театру і увагою до тем сексуальності, насильства, болю, смерті. П’єси Кейн вирізняються лаконічністю мови, поетичним звучанням, шокуючим показом тілесності та жорстокості. «Кохання Федри» – її друга драма, сучасна переробка давньогрецького міфу, написана на замовлення театру «Ґейт» і визначена самою авторкою як «комедія» (...)
