ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Старые ценности новой семьи // Квир-кино на Берлинале, 11-21 февраля 2010 - ПРОSTORY - український літературний журнал Старые ценности новой семьи // Квир-кино на Берлинале, 11-21 февраля 2010 Олег Лышега:  ВОРОН - ПРОSTORY - український літературний журнал Олег Лышега: ВОРОН Йозеф Вінклер: Вивезена - ПРОSTORY - український літературний журнал Йозеф Вінклер: Вивезена
Друкувати

Катастрофа

Човен проглядає у зім'ятому папері. Газети пишуть, немає таємниці про човен. Всі тепер спостерігатимуть за гниттям його нутрощів і.

Ми сидимо у синьо-зеленій кімнаті. За субординацією, головний голос доповідає про емоцію, вплив, рецепцію. Голос у супроводі повітряних вібрацій рук та законсервованих очей. То світло й порожньо у кімнаті, то раптом електрику вимикають, і ми зойкаємо від тісняви. Ці одвічні наступання на ноги й нестерпний тілесний сморід - ми говоримо, коментуємо, аналізуємо. Я намагаюся налаштувати фокус й зафіксуватися на голосі жінки, що сидить переді мною, роздивляюся її кофтину, де там той ґудзик REW - вона ніяк не витягне сутньої червоної нитки.
Вчорашня палінка - мій лейтмотив - от вам, пані, і ретроспекція чи про що там нам ішлося. Як я шкодую про минуле, знали б Ви. Кожне свято ущухає під столом, як от зараз, доводиться ховатися від натовпу. Щоб ви мене не спитали, я завжди можу розповісти Вам, як ми вчора набухалися. І як усі по черзі танцювали голі на підвіконні, як хтось випав, але не помер - лише трохи подряпав коліно.

Знов біло-порожньо.
Голос декламує далі: на кораблі знаходилося 200 чоловік та 37 членів екіпажу, нам відомо, хто заклав бомбу, сам вибух був уже ретроспекцією, потерпілі навіть встигли вистояти чергу в нотаріуса, щоб затвердити заповіт, та з'їздили у Карпати, Туреччину, Крим, Єгипет, дехто до Таїланду.
Я висуваю голову з-під столу, підводжуся і нарешті починаю уважно слухати. Її мова надто довго не обривається, вона все пильніше спостерігає за моїм обличчям, жест затримується на одну мить, і в цю хвилину: а Ви усвідомлюєте масштаби лиха?

Доповідаю:
ми проаналізували останній уривок. Слідча група твердить, що злочин було розкрито 2 роки тому, але оскільки термін зберігання документів збігає у наступні 2 роки, закриття справи не обійдеться без ряду труднощів. Якщо звернутися до статистики, то прогнози вельми оптимісти...

Чиєсь коліно копнуло мене у скроню. - суко, а не можна обережніше?!
Жінка натягує на ногу підв'язку у вигляді українського вінка, поглядає на мене з докором - переконана, вашим батькам цікаво буде дізнатися, яким лексиконом послуговується їхній нащадок. - Не хотілося б зараз бачити тут ще й батьків. - Скасувати принцип „Міцна родина - потужна країна"?! Цього ви хочете?
Буду рада зустрітися з ними негайно.

Вона сексуально торкається вустами скляної пляшечки з водою, й мені чути, як вода хвилями накочується на її голосові зв'язки, стікає у її каналізаційну глотку. Вода заходила пасажирам крізь ніздрі прямо у мозок - жахливий злочин! Ми маємо якось реагувати на цей терор!

До кімнати заходять батьки, мовчки, сідають за вільну парту,
вона закидає ногу з підв'язкою на стіл і каже -

мене вам не спинити! Я маю єдине неподільне право й робитиму з ним усе, що заманеться, допоки він залежить від мене. Щоранку я готую млинці з ванільним соусом чи вишневий пиріг, вимащую волосся й вибризкую парфуми. І в ту мить він не відвертає очей, не може намилуватися. То ж я продовжую його бити щоразу, як він не кориться. Він - мій. Хто мені заборонить? Іноді я дивлюся на синове збайдужіле обличчя і думаю - він ніколи не пробачить мені, але ж ні - минає якась хвилина, і його очі знов сповнюються сліпим обожнюванням. Чи часто я роблю це? Майже щодня, ТАК, я кривджу його щодня.

Батьки дивляться у порожнечу, і я розумію, що час якось реагувати. Я йду до вбиральні, тримаючи в руці її порожню пляшку, там б'ю її об кахлі так, щоб уламки лишилися у кабінці на підлозі (уявляю, як вона різатиме собі ноги), а краї склянки загострилися. Далі я ріжу собі руку, йду до кімнати, ніяк не можу зупинити кров. Батьків там уже немає.

Давно.

Метушня й сморід саме у розпалі, як тільки вони можуть розхитати підлогу. Хтось вихоплює в мене пляшку - вона потрібна для бійки. Я намагаюся проштовхнутися крізь тіла бомжів та побитих хлопців до свого робочого місця, в мене саме виникло кілька ідей щодо концепції боротьби з насильством і злочинністю. Та голоснішим за все в цім приміщенні є голос жінки, вона заспокоює натовп, обіцяє їм щось, запевняє, що без них нічого не буде, що їхня думка важить, просить вносити свої пропозиції реорганізації нашого спільного аналітичного процесу.

Під столом сидить дівчина у квітчастих джинсах з блискучими намистинками, я сідаю до неї, вона говорить у мобільний телефон:

Слухай, стою я на вокзалі, вже скоро моя маршрутка в Бориспіль, тут підходять до мене троє малих бомженят, думаю, фіг вам, на клей не дам. А вони кажуть, що їм по 17, зараз їх везуть потягом у військову частину, служити, і уяви, добу їхати, а їм дали пайок - дві трухляві булки. То я віддала їм пиріжки, які мама робила у дорогу, хоч щось зроблю для української армії. Так приємно, що моє обличчя - це саме те, що вони побачать наостанок, вони так і сказали: пощастило твоєму німецькому чоловікові. Знаєш, хєрово виглядають хлопаки, в яких немає 500 баксів відкупитися, як циганчата, так, від бруду...

Порожньо, тихо, голос мовить:

Я ж просила під час заняття вимикати мобільні телефони. От були б ви в кіно, то інша справа, там би ми всі, зітхаючи, подумали: як добре, що це сталося не з нами, що ми поки не на шпальтах газет, і що крізь двері сюди не увірветься вода.
 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua