У дитинстві, коли плетешся, тримаючи дорослого за руку, часом дивишся собі під ноги. Маленький зріст і певна відсторонена зосередженість дозволяють уважно роздивлятися порепану, брудну чорно-сіру шкіру асфальту, сміття.
Бруд вулиць і дворів, що проступає з-під чорного талого снігу. Собачі екскременти. Бички. Використані, зім’яті упаковки, потоптаний целофан і пластик. Гнилі недоїдки. Сліди блювоти. Плювки зі слизом. Плювки із кров’ю. Людиноподібні істоти, хитаючись, простують повз вас, війнувши в ніздрі смородом.
Діти вимагають, щоб їм пояснювали світ, чи це ми уявляємо, що мусимо все їм пояснити.
Вони справді часом сидять на дитячих майданчиках, коли там немає дітей.
Сьогодні в Києві славнозвісний бабай матеріалізувався в бомжа і ходить час від часу, міняючи подобу, вулицями, аби забрати з собою неслухняних дітей. Таке часом можна почути на дитячих майданчиках у центрі Києва. Чула я і про прочухана, якого отримав хлопчик, що погрався з дівчинкою, яка була бездомною чи виглядала такою.
Розповідають, що в Індії люди можуть лежати в канаві і при цьому виглядати щасливими. У Києві я такого ніколи не бачила.
Існує така думка: «сам винен». Якщо ти на дні, в канаві, ти п’яниця, хворий, то хто тобі винен? Бомжі, мовляв, самі хочуть такого життя, вони нєвміняємі і антисоціальні. А попрошайки, що жебрають – це мафія, професіонали з таємної організації, що облапошує людей.
Ми ніколи нічого точно не знаємо про людину, яка перед нами. Нам невідоме життя цих людей, і що саме привело їх до такого стану. Ми і не цікавимось цим.
Одна старенька, яку я кілька разів із досить великими інтервалами зустрічала в районі Золотих воріт, тримала в руках кульочок з горішками і казала: «Купіть горішки». На питання «По чім?» відповідала боязко: «Скільки дасте». Багатьом старим людям, які опинилися в ситуації крайньої бідності, соромно відверто жебрати, і вони часом демонструють такі нехитрі спроби щось продати, або ж ідуть їсти на смітник.
Як за моїми шкільними уявленнями добрі любителі природи ставили в лісах кормушки для оленів, так по нашому місту контейнери для сміття, розставлені у кожному дворі, слугують також кормушками для людиноподібних істот. Наскільки давно люди в нашому місті почали годуватися зі смітників, і відколи їх стає все більше й більше, не пригадаю, можливо, просто не зважала на це.
вибачаюся за зануднe та чисто формальнe зауважeння до тeксту, алe слово "аби" нe можна вживати в значeнні "щоб" (маю на думці рeчeння: "Сьогодні в Києві славнозвісний бабай матеріалізувався в бомжа і ходить час від часу, міняючи подобу, вулицями, аби забрати з собою неслухняних дітей.")
але не робимо вигляд, що існує виправдання не помічати її...
як і не забуваємо,
все ж,
радощі життя існують...
нехай і маленькі...
без них і смерті, щоб ми знали про це життя?..
але коли вони стають фоном для вишуканої і не дуже реклами...
кічуху можна зробити з чого завгодно-і з радощів, і страждань...
як і те, що зачепить нас...
Жінка (проспект Свободи)
Я: скажіть, чому ви тут просите?
Ж: чого тут сижу?
Я: та
Ж: ага. Ото сина похоронила, одного вже одинадцять років, а другий ше місяць не пройшов. Приїжджав з Росії на Україну, та при собі гроші мав, там жив багато років, а тут.. .. забив воєнний. Похоронила.. а тепер так трохи не хватає.. от поки получу пенсію.. трохи там в хаті то замок поломився як спеціально. А замок коштує 53 гривні, дорого так. 53, другий замок треба справити то 50 гривень. За роботу треба заплатити. І так трохи неприємно навіть так вот.. але шо може переб’юсь. Таке діло.
Я: а скільки вам років?
Ж: мені вже 74 буде в серпні місяці.. то таке життя, чоловік помер давно вже, десь до тридцяти років, а два сина було і то таке во. Шо скажеш. Навіть не думала, якось, а прийшлося. А шо, таке життя, і хоч чи не хоч, а мусиш просити. То таке.. я довго не виходила…
Я: а є хтось хто вам помагає, хто дбає за вас? Чи може держава вам якось допомагає?
Ж: та шо держава платить пенсію. Я получаю пенсію, стаж то є в мене, але малий стаж, 20 років, захворіла, хвороба то всьо. Таке. Але живу, і цей ремонт треба зробити, бо вже збираюсь, замки треба справити, але дійшло так до діла, то замок коштує 53 гривні, а другий замок 50. за ремонт треба ше, сьо і то і таке-во. То таке життя. Жива не хочеш жити, вже інтересу нема, але живеш то мусиш, шо то.
Я: а внуків не маєте?
Ж: внуків? Онуків один є, але в Росії. Йому десь років мабуть 27. женився вже наверно. А більш нема. Ото так воно в житті, я ціле життя молюсь і живу отак чесним способом. Чесно так. Працювала всю дорогу, а то я не краду, а так милість хто подасть. Поможе, таке. Нема ніякого інтереса але жити треба. Я синів пережила але кожен день живу, нікому не розкажу то, сама несу. Осталася одна, на старість сама. Так.