ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Жак Гербер: 8 марта 2009, как наброшенный на женские плечи шелковый шарф - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Жак Гербер: 8 марта 2009, как наброшенный на женские плечи шелковый шарф «Рай на власній шкірі» - ПРОSTORY - украинский литературный журнал «Рай на власній шкірі» ТЕМА 1: Перевод: _ _ _ - ПРОSTORY - украинский литературный журнал ТЕМА 1: Перевод: _ _ _

Аміран Свімонішвілі: Вірші

 

Мисливець і сарна Ніала

Нáнга Ніáла, нінга Ніала
Кам’яну стежку переступала.
Каменем став я, нанга Ніала,
Небо іскрилось, небо сіяло.
Нанга Ніала, нінга Ніала
Сонця обабіч тихо ступала.
Я тепер сонце, відкрита рана!
Враз озирнулась нанга Ніала.
Місяця чашу збила – і стала,
оком сяйнула, тихо сказала:
Стій, чоловіче, стій, зупинися,
Світла шукаєш – світлом вернися.

 

***
Світло лине на подих до Чорного моря,
Благовіщення радість в долонях — як мрія,
А в бездонних очах синє сонце тьмяніє,
і
сапфірові хвилі клякáють в покорі:
проводжає Христа
сумнолика Марія.

 

Твердиня

Відірвався від стану твогó – і зріднився з журбою.
Розливались тумани, пашіли сонцем покоси.
Пролетіла душа понад сад, птаха вечорова,
Дише дім теплотою яйця, що в гнізді знайшлося.

Збліднуть пýчки, піднесені д’горі, в нічні високóсті,
Дальня зірка розкриє у танці билинки вигин.
Ясним блиском сльозú розтане емаль на злóті
І найвище з небес обýдить змучене тіло.

Місяць ти уночі, вдень – плющем отíнене сонце.
Межі грішному тілу накреслить безмежна вічність.
О, жадати тебе – така мука, як муки Господні.
Я вогнéнний твій меч без забрала й довіри зустріну.

І тепер вже бажання ніяким сном не впокóїти:
Всі зреклися мене, у могилу абú-як кинули.
Заніміло каміння. Лиш ангели тихо мовили
І твій стан оповив єство моє теплою хвилею.

Доганяє мене запах диму і кукурýдзиння,
Золоте мені ложе готує земля, вчароване.
Я вернýся, не бійся – хіба б я міг не вернутися! –
І закíнчиться тисячоліття, мов казка предовга.

 

***
Ніч віднáйде в очах двійника свого.
Прúйде він, розіллє вина і меди,
І приступить до храму Убіса,
Серцем змучений, тілом стомлений.
Думка схожа на гніт запалений.
Без оливи іконостас погас.
Каяття відібрало усі слова,
Що бриніли у страдника на вустах.
І журби агат обняла вода,
і туману схололо тіло.
і в історії нерви оголені, та
нам життя, наче казка, судилось.
І стодзвонний шум птáших голосів
Налаштовує ліри всесвіту.
Смерть не спрáвдиться, не здійснúться, ні –
Лише тýгу із січня викрешує.
Твердь небесна жде на межі життя.
Сім небес, а там – сльози милої,
І вогнéнний покров, і жива лоза,
Що зросла на камінні сліз її.

 

Месхеті

Південь розкине під сонцем палючим
простір для ловів,
Під розпашілим небом на полі зблиснуть волошки.
І каяттям спопелить мене пристрасть в нóвій подобі,
Через холодну ріку перейде князь вінценосний.

Десь у глибинах чую, як дух пропливає фореллю,
Світло безсиле відкрити очам риб різнобарв’я.
Темряву ночі торкне перо обережне знічев’я
І окропить мене, мовби дощем, золотим зорепадом.

Лезом луски увіб’юсь джерелу попід корінь,
Долю свою обійду, не цураючись броду.
Твердість залізну слів, на вогні гартованих,
Прагнуть втопити в безодні своїй виногрона.

 

Притча про вино

Лезо алмазне з лози стинає гроно налите –
Тисячі чорних очей зімкнуться в давильні,
Довгим тужливим плачем зайдеться сопілка.
На дев’ятому небі вітай вершника світла!
Тóго, хто в карк бика меч затопив по руків’я,
Сестри – троянда й фіалка – проведуть до Цариці,
Силою дозрівання зрушиться м’яко чорниця,
Щоб розділити із квітами ложе весільне.
Повівом, подихом вітру надходить Гість опівнічний –
Затріпотіло схвильовано полум’я тихе лампади –
Час тривання, навік подроблений на виноградини
днів – фоліантові неба
                                       Він холодним кипінням поверне.

 

***

На цвіт яблуні – враз вогонь і сіль,
Що в сльозі одній – незглибима синь.
Стін руйнóвища – в білій омелі,
І мовчить вода, і затерп нефрит.
Зимне сяєво огортає сад,
В кабалáхі крони вгорнулися.
Тугу дерево вбрід перебреде,
Голос золотий – божество святе.
Сніг пом’якшує смугу темряви,
Топаз викреше зорі зéрнятко,
В бурі стомлений похилився лавр,
Білий перламутр – білим небом став.
В високóсті, де і тополі – страх! –
Сяє небо в коштовних каменях.
Буря відійшла. Їй глядить услід
Око сонця і – спокоєм горить…

 

***

Дім твій – у мертвій точці віднайдене слово.
Час ваготóю своєю спиняють мости.
Визирне сонце з-за плеса в короні промíнь,
Світло у вічі озветься нечуваним болем.

В жінки на скроні високій ось-ось скресне лід,
І проведе в дальню путь тебе дзвін кришталевий.
В ніч, коли роси бувають до болю студені,
Стигла калина наситить пташáток дрібних.

В царстві Морфея ти – тиші невільний обранець.
Легко, немов веретéно, нить думка пряде.
Долі покірний, у ризах печалі – ти де?
Ближче до неба, і день неозорий стрічаєш…

 

Ісфаган

Ополуденна спека твій силует видовжує,
Мов у леті свинець. І зринають знакú прийдешнього.
Між коралових пагорбів – білі ягнята вервéчкою…
Прихили мені ясності тої, що дух підносить мій,

Духом квітів звісти мені повнозвучність Імені,
І мене, нехрещéного, перехрести блискавицею.
Хай сповúє мене сад, безплотним світлом засіяний.
Амбра з мускусом гостро вúповнять пазуху сутіні,

І високий завмре мінарет, похилившись вúсоко,
Серце царства обступить аркада, що сорок арок в ній,
І чадрою з плеча сірий вечір спаде сподіваний,
І загасне, мов полум’я, гамір базару великого.

 

Перська мініатюра

Небо виповнює душу.
В погляд, вітром розвіяний,
м’яко вплітається тиша
і ховає зіниці за віями.

Мить уві сні застигне.
Місяць в небі – як в келії.
Ніч упаде на коліна
В розсипи квітів пустельних.

 

Три маджами

***
Павуки розставляють сіті,
Діри в сітях дрібні, як в ситі.
Попадеться здобич – і ситі,
І ні сіяти, ні косити.
Людям важче: вони – у сіті.

***
О життя, подаруй мені крила!
Сонце мокрим рядном накрила
Чорна хмара – мара безкрила.
Понад вечір млинові крила
Зачаїлись. А крилас – на крила!

***
Як же нам солодко слухати мудрі маджáми.
Думка жонглює несхибно яснúми ножами.
Слово до слова – і в них побачимо Джа ми.
Сенсів безодня, множинності їх не межа ми.
Мáбуть, кохана, між нами натхненник маджами.

 

***

Зі страхý стрепенуться чинари,
Заплете довгі коси жінка,
І душа заблукає у карих
У очах, і вогонь – у прірвах.
Між криштáлю закільчаться змії,
Вдарить грім у голодні гробниці.
Небо, мов немовля, сповите,
І ріллі стопи лоз не зігріти.
Згідним маршем важким відходять
Поїзди, як залізні хмари,
І з убитого Ганді любов’ю
Успадкуєш вечора чари.
Бірюзу нишком викрадеш в липня,
Рука Господа буде водити
Твоїм пензлем. Мені ж насниться
Тихе сонце в тонкій павутині.
Намотай скакуна чорну гриву –
Біла пíна до губ підступить –
Ближче, ближче до берега пристрасті:
Море спити із перламутру.

 

Аміран (Пако) Свімонішвілі (2.01.1974 – 5.02.2014) - грузинський поет, перекладач (переважно з німецької), режисер, мандрівник. За освітою філолог, викладав німецьку мову і літературу в лінгвістичній гімназії рідного Тбілісі. Тричі бував у Львові, двічі брав участь у Львівському Форумі видавців та у фестивалі “Фортмісія”. Вірші Амірана Свімонішвілі в українських перекладах Наталі Трохим публікувалися на сторінках альманахів Форуму видавців (2010, 2011 рр), на сайті «Alarum», а також в антології молодої грузинської поезії «Храми над хмарами» (вид-во КРОК, 2011 р.).

 

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.