ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Любов і ненависть до іншого - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Любов і ненависть до іншого Ален Бадью: Спільне зникнення Людини і Бога - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Ален Бадью: Спільне зникнення Людини і Бога Украинский роман - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Украинский роман
Печать

Ґеорґ Гайм: вірші

Зустріч із Гаймом

Вона відбулася 1991 р. в науковій бібліотеці Львівського - тепер національного - університету ім. Івана Франка. Книгозбірня розташована на вулиці - тепер - М.Драгоманова. Ця вулиця - мов здиблений хребет закам'янілої істоти. З обох боків вона тягнеться вгору і спадає вниз: вулиця-паліндром. Була пізня осінь або ж рання зима з усіма властивостями сльотавої осені, що затяглася. Падолист або грудень. У таку пору мешканцеві львівських гуртожитків і профілакторіїв бібліотека видавалася найзатишнішим місцем. Її ще опалювали і замовлення виконували впродовж години. Спізнавав спрагу. Тамував її, вишукуючи з каталогу ті поодинокі художні книжки в оригіналі, які там були. Через рік усе зміниться - залізна завіса, що сепарувала поетичний світ за політико-ідеологічними ознаками, впаде. Відкриється Австрійська бібліотека, небавом Німецький читальний зал. Усього цього я не міг знати. Тим дорожчим було відкриття поміж різного раритету і мотлоху книжечки віршів Ґеорґа Гайма. Власне, це й було моє відкриття Гайма. До того я не знав про існування цього поета з коротким, емоційно насиченим життям, чималеньким, як на такий вік, доробком і по-юнацькому трагічною смертю під кригою. Вірші Ґеорґа Гайма стали моїм вадемекумом в експресіонізм. За винятком «Саду» і «Я і поет», усі переклади виконані взимку-навесні 1992 р.

Тимофій Гаврилів

Переклади Тимофія Гавриліва

Дві інтерпретації одного вірша

Сад

Вологовустий вістячи біду
Червоно сяє в мертвому саду.
Нечутноногий на широкий шлях
Фалдяношатно віє на вітрах.

В обійми Бога срібляно бере,
Допоки Бог в його обіймах мре,
І пальці-пазурі встромляє в спину
І блискавиці сипле без упину.

Світла і тіні, місяць спалахне.
Листва зашелестить. Чоло ясне
Пітьмаво скрапує. Сурмлять ріжки
Над жовтим містом на усі боки.

Сад

Вологий рот, широкий, наче в риб,
Червоно сяє в мертвому саду.
Гладка нога торує шлях углиб.
Вітри виводять фалдяну ходу.

Він обіймає Бога, що ізблизька,
Ламкий, хрустить. Йдуть пальці вздовж
спини,
Неначе волохаті пазуриська,
І вічі крешуть іскри з глибини.

Світла і тіні, місяць лиш на мить
І шелест листя. Тепло крапле ніч.
Сурма ріжків снобродно струменить,
Біжить над жовтим містом навсібіч.

Осінь

Ось фавни виступають на узлісся,
Осінній хор. Небачений вінець.
Як ріг заграв, долиною понісся
Веселий тан з кінця і у кінець.

На стегнах шерсть стрясається від скоку,
Вся з біло-чорних плям, як руна кіз.
Могутній карк притьма в недовисоку
Багряну крону рогами проліз.

І крешуть ратиці, міцніш за роги.
Лупає тирс камінне тіло скель.
Гримить пеан на тихі обороги,
Із меканням витворюючи трель.

Вся звірина ховається від шуму,
Сполохано несеться в гурті зграй.
До їх вінців лиш комашину стуму
Принаджує п'янливий водограй.

Так близяться вони до очерету
Окіл струмка, породження лісів,
Стрибаючи у свіжу купіль з лету
Змивати глей, що в пралісах насів.

Куга тремкоче відгомоном співу
Дріад, здавен осілих серед верб.
Хребет блищить. В накочуванні гніву
Підводять зір. Ген сяє злотний герб.

Вони ревуть і тягнуться до віття.
Задерту ратицю сповняє хіть.
Геть линуть ельфи. Тихе розмаїття
Обіднім сном торкає верховіть.

Бог міста

Над аттиком тронує владно він.
Вітри лягають важко на чоло.
Жбурляє лютий погляд навздогін
Хаткам, які у поле занесло.

На схилку дня Ваал - багряний пан,
Перед яким розпластані міста.
І стопи лиже, наче океан,
Дзвіничних веж мелодія густа.

Завулками хода мільйонів ніг,
Немовби Корибантів тан, стряса.
До нього дим, як з ладану, побіг,
З фабричних димарів у небеса.

Негоди тліють у його очах.
Ніч поглинає темні вечори.
Спадають бурі, мов шуліка-птах,
З його волосся раптом ізгори.

Правицею стрясає раз у раз.
Вогненне море міниться в пітьмі.
Біжить завулками. Його в цей час
З'їдають сни. Уранці мруть самі.

Офелія

1

Гніздо в її розкішному волоссі,
Де зовсім юні водяні щурі,
І руки, мов плоти, у перснях досі
Пливуть під тінню пралісу вгорі.

Останнє сонце, заблукале в ніч,
Спускається в її мізків труну.
Чому померла? І чому одну
Її несе потоками сторіч?

Раптовим вітром, наче змахом рук,
Сполохані, злітають кажани.
І над водою, мов нечутний гук,
Мов стьожка диму, тягнуться вони.

І прослизає довгий білий в'юн
Над персами її. Крізь ніч хіба
Світляк спахне з чола її. Верба
Заплаче тихим рокотанням струн.

2

Посіви. Сходи. Полудневий піт.
У житі сплять золочені вітри.
Вона, мов птах, що смертної пори,
Простерши крила, покидає світ.

З блакитних вій збігає ніжна тінь.
І лине кіс мелодія проста.
І марять поцілунками вуста,
Довічним сном нездійснених хотінь.

Все далі, далі! Де содома міст
На тихий берег насідає. Де
Потік крізь дамби струменями йде
І згодом гасне. Де на повен зріст

Стоять будинки. Жвавий передзвін.
І скрегіт авт. І гуркіт. І борня.
І мчить вечірній промінь навмання,
Сліпий, у темні закапелки стін.

Вивищується велетенський кран;
І жестом сухорлявої руки,
Що на коліна вергає хатки,
Стримить у ніч, цей молох і тиран.

Там, де вона незримо серед вод
Зі шлейфом білим щойно пропливла,
Велика тінь простертого крила
Кладе журбу на гомінкий народ.

Все далі, далі! Там заходить гість,
Серпневий день, у сіни темноти,
І густо позеленені світи
Бере солодка вечорова млість.

Потік несе її в зимовий рай,
Углиб віків крізь брами крижані.
Крізь затхлий час. Крізь вічності вогні,
В яких димить багряний небокрай.

Смерть закоханих у морі

Ми спатимемо з мертвими в долині
У царстві тіней. Тихо. Самотинно.
Ми вічним сном спочинемо віднині,
І демони зустрінуть нас гостинно.

Самотність нам посклеплює повіки,
Ніщо не потривожить наші зали.
Хіба повз нас, приречених навіки,
Рибини прослизнуть, як прослизали.

Душа морів зринає круг човна.
І перевізник-вітер у простори
Несе вітрила, напнуті сповна,
Де в далечі постали водні гори.

Баклан у їх заглибинах пливе,
І десь під ним зникає синє море.
Улмаки. Брухт. І поле неживе
Загибла шхуна кілем переоре.

На реях, що вкрив мох, сидять матроси.
Із виру пнуться білі кістяки.
Мов глядачі, вглядаються крізь троси
В безмежну глиб, яка стоїть віки.

Вир лиже краєм язика борти
Човна, який борониться усе
З останніх сил. У інші вже порти
Його шалена вирва понесе.

Немов павук, стуляє море рот.
І піниться. І небокрай тоді,
Немов орел, що із нічних висот
З'являється самотньо на воді.

Маренго

Блакитні Альпи зимних полонин
І легіт вітру. Хмарне запинало
Лягло на поле. Сонце запізнало
День із тривогою. Життя хвилин

Спинилося. Ломбардією вниз
Простерлась мертва тиша. І птахи
Вже не тривожать затишні верхи.
І вітер більше не хрустить об хмиз.

Удалині, де похилився міст,
Видніє фіра. Чути на воді
Глухавий сплеск. І знов на повен зріст

Підводиться фатальність дня. Тоді
Нагору пролягає білий хвіст
Борвію в преріали молоді.

Я і поет

Я і поет. І цей усенький дім.
І ми, либонь, є тінями у нім.
І думка, наче жменя порохна,
У темнім мозку Бога навісна.
З'явившися, мов вітер, зникне вмить.
Чому женуть нас жахітливі мрії
Через покої, щойно звечоріє.
Чому нам не по собі о порі,
Коли свічки на смертному одрі,
Коли скидаємось спросоння уночі,
А поряд регіт гасне на плечі.

Переклади Саші Григоренко

Ophelia

I

Im Haar ein Nest von jungen Wasserratten,
Und die beringten Hände auf der Flut
Wie Flossen, also treibt sie durch den Schatten
Des großen Urwalds, der im Wasser ruht.

Die letzte Sonne, die im Dunkel irrt,
Versenkt sich tief in ihres Hirnes Schrein.
Warum sie starb? Warum sie so allein
Im Wasser treibt, das Farn und Kraut verwirrt?

Im dichten Röhricht steht der Wind. Er scheucht
Wie eine Hand die Fledermäuse auf.
Mit dunklem Fittich, von dem Wasser feucht
Stehn sie wie Rauch im dunklen Wasserlauf,

Wie Nachtgewölk. Ein langer, weißer Aal
Schlüpft über ihre Brust. Ein Glühwurm scheint
Auf ihrer Stirn. Und eine Weide weint
Das Laub auf sie und ihre stumme Qual.

II

Korn. Saaten. Und des Mittags roter Schweiß.
Der Felder gelbe Winde schlafen still.
Sie kommt, ein Vogel, der entschlafen will.
Der Schwäne Fittich überdacht sie weiß.

Die blauen Lider schatten sanft herab.
Und bei der Sensen blanken Melodien
Träumt sie von eines Kusses Karmoisin
Den ewigen Traum in ihrem ewigen Grab.

Vorbei, vorbei. Wo an das Ufer dröhnt
Der Schall der Städte. Wo durch Dämme zwingt
Der weiße Strom. Der Widerhall erklingt
Mit weitem Echo. Wo herunter tönt

Hall voller Straßen. Glocken und Geläut.
Maschinenkreischen. Kampf. Wo westlich droht
In blinde Scheiben dumpfes Abendrot,
In dem ein Kran mit Riesenarmen dräut,

Mit schwarzer Stirn, ein mächtiger Tyrann,
Ein Moloch, drum die schwarzen Knechte knien.
Last schwerer Brücken, die darüber ziehn
Wie Ketten auf dem Strom, und harter Bahn.

Unsichtbar schwimmt sie in der Flut Geleit.
Doch wo sie treibt, jagt weit der Menschenschwarm
Mit großem Fittich auf ein dunkler Harm,
Der schattet über beide Ufer breit.

Vorbei, vorbei. Da sich dem Dunkel weiht
Der westlich hohe Tag der Sommer spät,
Wo in dem Dunkelgrün der Wiesen steht
Des fernen Abends zarte Müdigkeit.

Der Strom trägt weit sie fort, die untertaucht,
Durch manchen Winters trauervollen Port.
Die Zeit hinab. Durch Ewigkeiten fort,
Davon der Horizont wie Feuer raucht.

Офелія

І

У косах - водяних щурів кубло,
А руки в перснях у потоці - ніби
Плавці у риб, її крізь тінь несло
Пралісу, що води укрила глибінь.

Останній промінь в темряві блукав,
Занурився у сховок мозку їй.
Чому померла? І чому самій
Плисти крізь папороть і плетиво із трав?

Спиняє вітер очерет. Рука
Його зненацька кажанів лякає.
Крил зграя темна, від води вогка,
Як дим, в потоці темнім виринає,

Як хмари уночі. Вугор тонкий -
По грудях їй. Блиск світляка позначив
Її чоло. Верба вже листом плаче
На неї та на біль її німий.

ІІ

Посів. Жита. Опівдні піт червоний.
І міцно сплять вітри жовтаві поля.
Впокоїтися пташкою поволі
Під лебединих лине крил схорони.

Повік блакить зронила тінь у хвилі.
І під коси разючий передзвін
Все снить про поцілунку кармазин
Свій вічний сон у вічності могилі.

Та далі, далі. Де над берегом гримить
Міст гомін. Де крізь дамбу рветься
Білий потік. Де відгомін озветься
Далекою луною. Де летить

Звук велелюдних вулиць. Дзвони й дзвін.
Машинний скрегіт. Боротьба. Заграва
В шибки сліпі - задушлива, кривава,
В ній велет-кран, здіймає руки він,

Молох, тиран могутній чорночолий
Посеред упокорених рабів.
Згори навис тягар важких мостів,
Які потік в жорсткий вкували жолоб.

Невидима, пливе собі між хвиль.
Та де пливе, крилату люду зграю
З крилом могутнім темний сум жахає,
Що берег накриває звідусіль.

Та далі, далі. Темряві приніс
Себе у жертву день високий літа,
Де втома лугу зеленню розлита,
У ній, у темній, вечір зупинивсь.

Потоком потопельницю несе
Крізь повну смутку гавань зим без ліку.
Спливає час. Крізь вічності одвіку,
Тому й зайнявся небокрай вогнем.

Die Tote im Wasser

Die Masten ragen an dem grauen Wall
Wie ein verbrannter Wald ins frühe Rot
So schwarz wie Schlacke. Wo das Wasser tot
Zu Speichern stiert, die morsch und im Verfall.

Dumpf tönt der Schall, da wiederkehrt die Flut,
Den Kai entlang. Der Stadtnacht Spülicht treibt
Wie eine weiße Haut im Strom und reibt
Sich an dem Dampfer, der im Docke ruht.

Staub, Obst, Papier, in einer dicken Schicht,
So treibt der Kot aus seinen Röhren ganz.
Ein weißes Tanzkleid kommt, in fettem Glanz
Ein nackter Hals und bleiweiß ein Gesicht.

Die Leiche wälzt sich ganz heraus. Es bläht
Das Kleid sich wie ein weißes Schiff im Wind.
Die toten Augen starren groß und blind
Zum Himmel, der voll rosa Wolken steht.

Das lila Wasser bebt von kleiner Welle.
- Der Wasserraten Fährte, die bemannen
Das weiße Schiff. Nun treibt es stolz von dannen,
Voll grauer Köpfe und voll schwarze Felle.

Die Tote segelt froh hinaus, gerissen
Von Wind und Flut. Ihr dicker Bauch entragt
Dem Wasser groß, zerhöhlt und fast zernagt.
Wie eine Grotte dröhnt er von den Bissen.

Sie treibt ins Meer. Ihr salutiert Neptun
Von einem Wrack, da sie das Meer verschlingt,
Darinnen sie zur grünen Tiefe sinkt,
Im Arm der feisten Kraken auszuruhn.

Потопельниця

На сірому валу, де пнуться щогли,
Як вигорілий ліс, в червоне ранку,
Чорніші шлаку, там безперестанку
Трухлявий склад очима точать води.

Прибій вертається із гуркотом глухим
До берега. Помиї міста й ночі
Повзуть, як біла шкіра у потоці,
На пароплав у докові старім.

Огризків, попелу, паперу шар товстий,
Вся гидь по його трубах витікає.
Блищить від жиру, біла пропливає
Он сукня, шия гола й вид блідий.

Напнулася - труп із води піднявсь -
Як парус білий сукня і тріпоче.
І мертві дивляться сліпі й великі очі
На небо, все рожевих повне хмар.

Від хвиль малих тремтить вода лілова.
- Щурі. Матроси в білий корабель.
Як гордо повен плине він тепер
Весь чорноспиних і сіроголових.

Її поривом вітру й течії несе
Кудись ізвідти, раду й мертву.
Живіт, товстий, прогризений, пожертий
Укусу кожного відлуннями трясе.

Вона пливе у море. Сам Нептун
З уламків корабля її вітає -
Її ж зелена глибина ковтає,
Дебелі щупальця уже наставив спрут.

***

Bist du nun tot? Da hebt die Brust sich noch,
Es war ein Schatten, der darüber fegt,
Der in der ungewissen Dämmrung kroch
Vom Vorhang, der im Nachtwind Falten schlägt.

Wie ist dein Kehlkopf blau, draus ächzend fuhr
Dein leises Stöhnen von der Hände Druck.
Das ist der Würgemale tiefe Spur,
Du nimmst ins Grab sie nun als letzten Schmuck.

Die weißen Brüste schimmern hoch empor,
Indes dein stummes Haupt nach hinten sank,
Das aus dem Haar den Silberkamm verlor.
Bist du das, die ich einst so heiß umschlang?

Bin ich denn der, der einst bei dir geruht
Vor Liebe toll und bittrer Leidenschaft,
Der in dich sank wie in ein Meer von Glut
Und deine Brüste trank wie Traubensaft?

Bin ich denn der, der so voll Zorn gebrannt
Wie einer Höllenfackel Göttlichkeit,
Und deine Kehle wie im Rausch umspannt,
In Hasses ungeheuer Freudigkeit?

Ist das nicht alles nur ein wüster Traum?
Ich bin so ruhig und so fern der Gier.
Die fernen Glocken zittern in dem Raum,
Es ist so still wie in den Kirchen hier.

Wie ist das alles fremd und sonderbar?
Wo bist du nun? Was gibst du Antwort nicht?
- Ihr nackter Leib ist kalt und eisesklar
Im blassen Schein vom blauen Ampellicht.

Was ließ sie alles auch so stumm geschehn.
Sie wird mir furchtbar, wenn so stumm sie liegt.
O wäre nur ein Tropfen Blut zu sehn.
Was ist das, hat sie ihren Kopf gewiegt?

Ich will hier fort. - Er stürzt aus dem Gemach.
Der Nachtwind, der im Haar der Toten zischt,
Löst leis es auf. Es weht dem Winde nach,
Gleich schwarzer Flamme, die im Sturm verlischt.

***

Ти мертва? Ні, ще в грудях подих є,
То тінь лише, що над тобою має,
Вона в непевній темряві повзе,
Бо вітер ночі занавіски бгає.

У тебе шия синя... Стогін стих -
Твоє в руках затиснуте зітхання.
Тавро задушення, його глибокий слід,
Тобі оця прикраса вже остання.

Здіймаються ще вгору груди білі,
Та впала голова німа назад,
Аж коси загубили гребінь срібний.
Чи я тебе так гаряче стискав?

Чи я - це той, хто коло тебе млів,
Не вмів любові й шалу дати раду,
Хто в жар твій поринав і сам горів
І груди пив, як соки винограду?

Чи я - це той, хто гнівом весь горів
Як смолоскип божественно-пекельний,
Хто люто твоє горло обхопив
В чаду ненависті та щасті навіженім?

Чи це не сну пустого божевілля?
Спокійний я, і шал минув, і жах.
Бринять далекі дзвони у кімнаті
Тут тихо так, неначе у церквах.

Чому таке все дивне і чуже?
Де зараз ти? Навіщо ти замовкла?
- А її тіло вихололо вже
У лампи світлі синьому й блідому.

І як же вона мовчки все знесла.
Вона жахлива, як лежить німою.
Якби хоч крапля крові де була.
Це що, поворушила головою?

Геть звідси, годі. - Із покою втік.
А коси мертвій ніжить вітер ночі,
Розплів і підхопив у свій потік,
Як чорне полум'я, що від грози тріпоче.

Der Winter

Der blaue Schnee liegt auf dem ebenen Land,
Das Winter dehnt. Und die Wegweiser zeigen
Einander mit der ausgestreckten Hand
Der Horizonte violettes Schweigen.

Hier treffen sich auf ihrem Weg ins Leere
Vier Straßen an. Die niedren Bäume stehen
Wie Bettler kahl. Das Rot der Vogelbeere
Glänzt wie ihr Auge trübe. Die Chausseen.

Verweilen kurz und sprechen aus den Ästen.
Dann ziehn sie weiter in die Einsamkeit
Gen Nord und Süden und nach Ost und Westen,
Wo bleicht der niedere Tag der Winterzeit.

Ein hoher Korb mit rissigem Geflecht
Blieb von der Ernte noch im Ackerfeld.
Weßbärtig, ein Soldat, der nach Gefecht
Und heißem Tag der Toten Wache hält.

Der Schnee wird bleicher und der Tag vergeht.
Der Sonne Atem dampft am Firmament,
Davon das Eis, das in den Lachen steht
Hinab die Straße rot wie Feuer brennt.

Der Winter

Der Sturm heult immer laut in den Kaminen
Und jede Nacht ist blutig-rot und dunkel.
De Häuser recken sich mit leeren Minen.

Nun wohnen wir in rings umbauter Enge,
Im kargen Licht und Dunkel unserer Gruben,
Wie Seiler zerrend grauer Stunden Länge.

Die Tage zwängen sich in niedre Stuben,
Wo heisres Feuer krächzt in großen Öfen.
Wir stehen an den ausgefrornen Scheiben
Und starren schräge an den leeren Höfen.

Зима

Блакитним снігом вкрито край рівнин,
Що напинає зиму. На дорогах
Знаки собі показують самі
На фіолетовий мовчання повний обрій.

Тут стрілися, посеред порожнечі,
Чотири шляхи. А дерева все
Як жебраки. Неначе їхні очі
Горобина поблискує. Шосе.

Спинитися, промовити гілками
І зразу далі, знов до самоти,
На північ, схід, на південь і на захід
Де полотніє бляклий день зими.

Високий кошіль рваною лозою
Ще після жнива зяє на ріллі.
Солдат сивобородий після бою
Вартує мертвих по спекотнім дні.

Минає день, і далі блякне сніг,
І дише сонце десь на небокраї.
Від того змерзлий у калюжах лід
Вогнем червоним на шляху палає.

Зима

Від бурі виють голосно каміни
І кожна ніч багряна і кривава.
І скрізь лише пусті будинків міни.

Ми в тісноті будівель живемо,
В скупому світлі, норами сліпими
Годині сірі в линви плетемо.

Дні крадуться кімнатами низькими,
Де у печах вогонь палає хрипко.
Ми стоїмо біля замерзлих вікон,
В пусті подвір'я дивимось крізь шибку.

[читати переклад російською]

 
Комментарии (2)
1 Вторник, 17 Марта 2009
по-моєму, дуже класно!
2 Четверг, 26 Марта 2009
дякую, не відразу побачила комент - дещо з того, шо там пописано, самій подобається ;-)

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.