ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Документируя Майдан - ПРОSTORY - український літературний журнал Документируя Майдан Контрмимикрия Н.Троха - ПРОSTORY - український літературний журнал Контрмимикрия Н.Троха Акции на Киевских улицах - ПРОSTORY - український літературний журнал Акции на Киевских улицах
Друкувати

Мішель Онфре: Постанархізм, розтлумачений моїй бабусі

Під час візиту до Києва 25-26 березня 2010 року Мішель Онфре мав коротку зустріч з молодими анархістами з «Прямої дії», які, зацікавившись досвідом Народного університету Кана, створеного Онфре, домовлялися з ним про інтерв’ю. Він пообіцяв вислати текст для пояснення своєї позиції, додавши, що, можливо, це стане поштовхом до подальшої дискусії. Назва, як бачимо, пародіює книгу Ж.-Ф. Ліотара «Постмодернізм, пояснений дітям». На думку Онфре, вочевидь, старий добрий анархізм нині більше зрозумілий і прийнятний для бабусь, що пожили своє, ніж для дітей (нового покоління). Звідси – критика морального та ідейного «застаріння». Щоправда, ми вважаємо, що гострі нападки на марксизм (і на Бадью зокрема) є дещо несправедливими і належать радше до старечої скриньки бабусь-анархісток, адже і марксизм, разом із анархізмом, суттєво еволюціонував і дуже змінився за останнє півстоліття. Чи не так?..


Постанархізм, розтлумачений моїй бабусі

Принцип Гулівера

«Завоювати право створювати нові цінності –
ось чого найбільше боїться витривалий і  шанобливий дух».
Ніцше, Так казав Заратустра, «Про три перетворення»

 

Термін «постанархізм» мало що говорить французам, тимчасом як у Сполучених Штатах він характеризує думку, яка діалектично зберігає низку ідеалів класичного анархізму, але долає їх заради творення думки, відкритої для нових лібертарних ідей. Такою є архітектура нашої постлібертарної пропозиції.

1

Ситуації

Багатозначність анархізму. Історію анархізму треба ще написати… Найчастіше нам пропонують меню, в якому легковажно намішані суперечливі світогляди: так, радикальний індивідуалізм Штирнера стоїть пліч-о-пліч із колективізмом Кропоткіна, похвала революційному насильству Бакуніна ділить одну сторінку з ненасильницьким пацифізмом Себастьяна Фора, християнський анархізм Толстого уживається з антиклерикалізмом Жана Ґрава, апокаліптичний мілленаризм Ґодвіна співіснує з прагматизмом Прудона, підкреслена непорочність останнього сусідує з ультра-гедоністичним проектом Фурьє або прославленням любовного товаришування Еміля Армана… Одні славлять Равашоля як героя й виправдовують бомбістів, учасників збройних акцій, які вбивають (і невинних теж…), тимчасом як Александр Жакоб, розбійник-джентельмен, на кшталт Арсена Люпена, вчиняє «індивідуальні напади», ніколи не проливаючи крові (навіть крові ймовірних винуватців, типу нотаріусів, ріелторів, судових виконавців…).

Утім, той самий Прудон, якого беззаперечно назвали б анархістом (та й він сам залюбки себе так називає), обстоює гомофобні, жінконенависницькі, антисемітські, мілітаристські позиції. Але ж Даніель Ґерен, який відверто розповідає про свою гомосексуальність, Луїза Мішель, яка захищає жіночу справу, Бернар Лазар, який виступає за права євреїв загалом і справу Дрейфуса зокрема, Луї Лекуан, який бореться за мир, через що проводить роки за ґратами, вони також виступають від імені анархізму… Непросто за таких особливих розкладів однозначно називати себе анархістом…

Отже, з цього анархічного розмаїття постанархізм добирає елементи, за допомогою яких можна побудувати політичну теорію, здатну бути життєздатною та корисною в ці перші роки нового тисячоліття. Чи варто на релігійний лад приносити жертви старим доктринам анархістських соборів? Чи треба підкорятися, немов у церкві, указам, проголошених синодами? Чи обов’язково слідувати тому, що анархістський катехизис проповідує своїй пастві? Або ж чи можемо, тут і деінде, а радше і краще тут, ніж деінде, виступити із цілющим гаслом: «Ні Бога(-ів), ні пана(-ів)»? 

По той бік догм. Згадаємо декілька догм. «Держава втілює абсолютне зло», – навіть коли йдеться про механізм, який рівноправно та вільно, справедливо та неупереджено розподіляє результати податків? «Вибори – це завжди пастка для дурнів», – навіть коли в них бере участь Прудон або, як вважав Мюррей Букчин, коли можна розбудовувати лібертарну спільноту, або можна встановити за допомогою голосування політичні силові стосунки, які, звичайно, не є ідеальними, але більш сприятливими для лібертарного ідеалу? (скажімо, у конкретних випадках заборони дитячої праці, скасування смертної кари, легалізації абортів, відшкодування за добровільне переривання вагітності, скорочення робочого часу, розширення повноважень профспілок, мінімального реабілітаційного доходу, громадянських шлюбів, дозволу на гомосексуальні шлюби, визнання прав батьківства для гомосексуальних пар тощо…).

Інша догма: «Капіталізм – всього лише момент в історії світу, його треба знищити», – однак він є нездоланною істиною обміну, починаючи з тих пір, як світ став світом, адже часто плутають капіталізм, спосіб виробництва багатств, який передбачає приватну власність, та лібералізм, спосіб перерозподілу отриманих таким чином багатств. Так що існувати міг би й лібертарний капіталізм, як от існував радянський капіталізм або екологічний капіталізм, саме до якого ми, здається, наразі рухаємося…

Тож, дійсно, чи варто підпадати під догми, коли називаєш себе ворогом усіх догм? Чи мусимо заперечувати будь-який авторитет, окрім авторитету власної церкви? Хіба анархізм не є по суті відмовою від будь-яких догм, включно з анархістськими догмами, в ім’я свободи мислення, критичного та вільного використання свого розуму, розвитку раціональності без епістемологічних, доктринерських та ідеологічних перешкод? Дуже часто анархістський розум підкоряється епістемологічним перешкодам, зокрема, віруванням, які його кристалізують, а потім цементують в шкідливій примарі.

2

Збереження

Панівна історіографія. Історія анархізму є неозорим будівельним майданчиком, на якому панує неймовірний безлад. Історіографії тут не позаздриш, більше семи років я пропоную деконструювати її в рамках Народного університету. Анархістська історіографія відтворює ті самі загальники, ті самі неточності, перекручування, перебріхування, як і всі інші, позаяк її (рідкісні) автори, задовольняються писаннями історій сьогодення, компілюючи історії минулого, не звертаючись до текстів, не читаючи, не дивлячись безпосередньо, хто сказав що, коли, як і за яких обставин. Так, багато разів відчеканена помилка стає, тут і деінде, одкровенням і євангельською вістю.

Візьмемо кілька прикладів. Вільям Ґодвін? «Предтеча анархізму», – тимчасом як він є протестантом-мілленаристом, який засобом переконування та риторики малює настання раю на землі в дуже далекому майбутньому… Штирнер? «Анархіст-індивідуаліст», – навіть якщо він втілює непорушний та аморальний соліпсизм, згідно з яким злидні цього світу загалом та пролетаріату зокрема не варті жодної уваги… Прудон? «Батько анархізму», всупереч, як я побіжно зазначав, зневазі до жінок, ненависті до гомосексуалів, заклику до знищення євреїв, засудження сучасного мистецтва та віншування гарного здоров’я, яке дозволить вести війну… Толстой? «Християнський анархіст», – але як уповати на щастя на землі, водночас проповідуючи ілюзію світу сього, вищу істину світу неземного та байки про первородний гріх або провидіння? Тут щонайменше, та й щоб уникнути теоретичного стовпотворіння, треба взятися до реальної критичної роботи, перестати задовольнятися повторенням загальників, які постачає анархістська церква…

Інвентаризація. Анархістський корпус знань – це величезний кар’єр під відкритим небом, в якому трапляються самородки, якби ж то в цьому дивовижному світі провадилась хоч якась інвентаризація. Вочевидь, мінімальна етика нас приведе до заперечення й засудження фалократії, жінконенависництва, антисемітизму, мілітаризму, колоніалізму. Відтак – треба буде вивчити, що в цьому корпусі стосується конкретних і датованих певним часом відповідей на конкретні й датовані певним часом запитання. Наприклад, не будемо приймати сьогодні за чисту монету висновки, які робить Бакунін або Кропоткін щодо Росії їхньої доби, відтворюючи їх у наших нинішніх умовах. Так само спробуймо зрозуміти, що ненависть до держави, властива анархістам ХІХ століття, які жили за тих умов, коли ця машина служила тільки підтримці та відтворенню злиднів, перешкоджаючи настанню лібертарного суспільства силами поліції, армії, в’язниці, що водночас ця держава уможливила політичні зрушення, які ми згадували вище – скасування дитячої праці, анулювання смертної кари, легалізацію абортів тощо…

Так само треба покінчити із живучістю християнської моделі в творенні анархістської міфології: вість про друге пришестя Христа, апокаліптичне вірування, мілленаристська віра, оптимізм скінчення часу, кінець історії завдяки настанню раю на землі… Це – схема гріхопадіння, що змивається через спокутування: вина капіталістичної приватної власності спокутується спасенницькою пролетарською Революцією…

Також виграємо від того, що перестанемо поширювати русоїстські тези про добру людську природу та зле суспільство, – ця антиномія нібито розв’язується, на думку деяких захоплених буколічною філософією анархістів, завдяки зміні суспільства: разом з іншим розподілом багатств як результатом нового способу виробництва, що також вимагає революції, разом із колективною апропріацією засобів виробництва отримаємо нову людину, зрештою, віднайдемо під товстим шаром бруду чистоту первісної людини, добросердої від природи! Дитячі казочки на добраніч…

Революція, що раз і назавжди вирішує усі проблеми та гарантує зникнення зла в усіх формах (більше жодних злочинів, убивств, експлуатації, насильств, злості, злиднів, злодіянь, ненависті, злопам’ятства і подібного; суспільство, нарешті, без поліції, без в’язниці, без армії, без війни, без шибениць, без негативності…), – ось несусвітня вигадка, гідна найфантастичніших сценаріїв, найбільш інфантильних та релігійних.

Коли ми позбудемося віджилих, позаяк створених у своєму місці та у свій час, відповідей анархістів, хай навіть це отці анархістської церкви, коли порвемо з християнською схемою революції з її вістю про майбутній рай, коли перестанемо вірити у мілленаристські фантазії з обіцянками райдужного суспільства, коли не будемо підпадати під наївний русоїзм, тоді прийде час позитивної альтернативи, – що ставить собі на меті постанархізм.

Позитивна анархія. Що таке позитивна анархія? Це те, що в анархістському корпусі не обмежується критикою, негативністю, деконструкцією, ресентиментом, бажанням помсти, спрагою ненависті, жагою злоби (Ніцше чудово проаналізував цей механізм у поглядах соціалістів, комуністів, анархістів…). Це те, що пропонує, відкриває перспективи, творить нове, показує шляхи, виводить з безвиході. Це те, що дозволяє, за словами Ніцше, «винайти нові можливості існування». Проти потягу до смерті та закону помсти, однозначно сумних пристрастей, постанархізм встановлює царство потягу до життя, прагне до закону найбільшої радості якнайбільшого числа людей.

Що ж ми виносимо після такої інвентаризації? Урок Ґодвіна: бажати життєрадісну спільноту, що є засновком будь-якої анархістської пропозиції, для якої влада [autorité], яка сходить з неба ідей, зникає на користь влади [autorité] іманентної, обраної, договірної, вільно погодженої. Урок Прудона: підтримувати лібертарний прагматизм, що визначається не платонівським чи геґелівським ідеалом, а враховує саму лише земну реальність. Урок Штирнера: діставати силу через «асоціацію егоїстів», що розпорошує могуття Єдиного й створює Троянського Коня, здатного діяти в реальності моменту. Урок Луїзи Мішель: випробовувати справедливість як внутрішню рушійну силу думки та дії. Урок Фурьє: створювати лібертарні мікро-спільноти, будувати постмодерні фаланстери, задумані як лабораторії, що дозволяють анархістам (за прекрасними словами Берґсона) «помислити в людині дію та задіяти в людині мислення» й не вдовольнятися кантівською чистотою ідеалу, який ніколи не забруднюється конкретною дією. Урок Бакуніна: стерегтися як чуми влади й тих, хто її здійснює, навіть в ім’я анархії, позаяк влада псує кожного, хто нею володіє – винятків не буває. Урок Кропоткіна: розвивати прекрасну схильність до солідарності, що існує серед тварин, а отже, й серед людей. Урок Торо: відживити лібертарний категоричний імператив Ля Боесі: «Наберіться відваги більше не слугувати, і ось ви вільні!», звідки випливає неабияка ефективність громадянської непокори. Урок Елізе Реклю: не змішувати політичне використання наукового відкриття та внутрішню істину цього відкриття, адже наука не є доброю чи поганою сама по собі. Урок Себастьяна Фора: інвестувати в лібертарну педагогіку, народну освіту, проект виховання розумових здібностей та анархістських умів. Урок Александра Жакоба: вітати нелегальність «індивідуальних нападів», коли вони допомагають бідним… Урок Зо д’Акса (Zo d'Axa): бути анархістом поза анархією. Урок Еміля Пуже: легітимувати саботаж, що стає прийнятним інструментом, якщо спрямований на покращення становища робітників. Урок Еміля Армана: обстоювати для тіла право на радість, адже революція стосується і сексуальних стосунків. Урок анархо-синдикалістів: розглядати доктрину як результат дії. Урок Махно: формувати необхідну дисципліну за негласною згодою та вільним погодженням. Урок Пелутьє: прагнути до «культури самого себе». Урок Воліна: здійснювати синтез різних лібертарних підходів, зокрема, анархо-синдикалістської, анархо-комуністичної та індивідуалістичної течій. Урок Малатести: голосно і ясно ствердити, що лібертарна революційна мета ніколи не виправдовує авторитарні методи. Урок Ан Ринера (Han Ryner) або Манюеля Девальда (Manuel Devaldes): проголосити індивіда мірою анархістського ідеалу. Урок Емми Ґольдман: доповнити анархізм гедоністичним життям. Урок Луї Лекуана: жити анархістським життям за багатовіковим принципом «філософського життя» греко-римських мислителів.

Анархістський Алфей. Паризька Комуна знекровила французький анархістський геній, переважно прудонівський за своєю суттю. Теракти та бомби, кинуті в ресторани, дискредитували лібертарну справу й серед багатьох анархістів. Банда Бонно, паплюжачи ідеал аж до вбивств з метою наживи, надовго пов’язала прекрасне слово анархізм із мафіозними злодіяннями зграї нальотчиків. Перша світова війна розбила анархістську мрію своєю нездатністю до Загального Страйку. Тріумф марксизму розчавив лібертарний геній найгіршими методами. Хто ж виступав в ім’я анархізму в ХХ столітті, додавши щось до корпусу нових цінностей?

Звичайно, були праці Даніеля Ґерена та Луї Лекуана, Анрі Арвона та Жана Метрона, але які нові ідеї вони пропонували? Які нові концепції? Які засоби? Ці достойні люди часто витворювали анархістську легенду, перебираючи блискучі розсипи ХІХ століття… Їхні твори були насамперед історичними. Постулат постанархізму полягає в тому, що немов річка Алфея (яка, за міфом, загубилася в морі, але перетнула океан і неушкоджена продовжила свій плин на протилежному боці…) є анархістська течія, що виходить за межі історичної, самопроголошеної, помітної в межах інституцій руху, анархії.

У цьому порядку ідей варто було б згадати, наприклад, про генеалогічну роль Джорджа Орвелла та Симони Вейль, Жана Ґреньє та Альбера Камю. Але після них також досі у французькій думці існує чудовий живорибний ставок під назвою «French Theory». Імена, які ми згадаємо, звичайно, не пов’язані безпосередньо з анархізмом, але ці мислителі створили концепти, ідеї, засоби, корисні для формування постмодерного лібертарного корпусу. Постанархізм відштовхується від цього трампліну й черпає звідти інтелектуальне натхнення.

3

Подолання

Генеалогії постанархізму. Спираючись на уроки багатого історичними подіями ХХ століття (дві світові війни, фашизми, нацизм, сталінізм, шоа, Хіросіма, Ґулаґ, геноциди, потім, після 1989 року, падіння східних тоталітаризмів, ліберальна глобалізація, тиранія інформаційної машини, екологічні катастрофи…), постанархізм пропонує розмисли, відштовхуючись від переважно французької думки, й пропонує вихід з нігілізму, враховуючи відносно недавні філософські праці.

Наприклад, робота Мішеля Фуко: про кінець влади, розташованої тільки в одному місці – державі, та археологію повсюдно розпорошеної влади; про систему контролю за тілами через в’язницю, лікарню, а також школу, казарму; про політичні цілі використання поняття «ненормальності»; про необхідність постхристиянської етики, заснованої на турботі про себе та використанні задоволень; про керування собою, яке є більш прийнятним, аніж керування іншими, від якого воно має вивільнитись; про необхідність фігури специфічного інтелектуала тощо…

Або робота П’єра Бурдьє: про необхідність антиліберальної боротьби; про нагальне створення колективного інтелектуала, який може вести цю боротьбу; про демонтаж механізмів соціального репродукування та політичної тиранії – Університету, великих шкіл, телебачення, журналістики; про незмінність чоловічого домінування; про обов’язок вивести профспілкову боротьбу на широкий європейський рівень тощо…

Також твори Жиля Дельоза та Фелікса Ґватарі (про їхню співпрацю часто забувають, згадуючи тільки першого): про геніальний винахід (завдяки Ґватарі…) мікрополітики, яка дуже слушно проголошує, що на зміну класичному фашизму прийшли мікрофашизми; про можливість мікроспротивів у контексті цієї нової конфігурації; про необхідність створення мереж між цими опозиційними силами; про концепт трьох екологій та екософію, визначену в зв’язку з цим аналізом тощо…

Також роздуми Жана-Франсуа Ліотара: про віталістичний вимір лібідинальної економіки; про кінець великих пояснювальних наративів та відмову вписувати модерність у маленькі оповіді; про постмодерність як рятівний вихід зі структуралізму; про визначальну етико-політичну роль естетичних авангардів; про гедоністичне уславлення афективних інтенсивностей; про його немарксистського Маркса та інші язичницькі настанови тощо…

Також численні публікацій Жака Дерида, але не про граматологію чи концепцію «розрізнення», а про право, поширене до філософії; про архітектонічну роль дружби; про інший університет; про критичну співпрацю з психоаналізом; про політику гостинності; про нове визначення тероризму; про визначення «держав-ізгоїв»; нарешті, про етику стосовно тварин тощо…

Неперебутність антифілософії. Ця філософія, яка використовувала термін «думка 68-го», щоб перейти до політичного реваншу проти травня 68-го, мала два ефекти: по-перше, цинічний, – ліберальне зараження Соціалістичної Партії при владі – через Мітерана в шатах Мак’явеллі – від 1983 року встановлює ліберальне правління (продовжуючи називати себе соціалістичною); по-друге, відвертий, – прихід до влади Ніколя Саркозі 2007 року разом з переходом більшої частини інтелігенції до антифілософських (якщо згадати вислів XVIII ст., який так характеризував суперників Просвітництва) та контрреволюційних (якщо говорити про відверту опозицію травню 68-го, який, попри відсутність політичної перетасовки, безперечно був ідеологічною революцією) тез. Це – контрреволюційна антифілософія, сліпими провісниками якої були, між іншим, так звані «нові філософи»…

Хребтом цієї ворожої до травня 68-го «думки» було анти-ніцшеанство. Тож не дивно, що автори книжки «Думка 68-го» (1988) виступили з ініціативою видати збірку «Чому ми не є ніцшеанцями» (1991), неявно декларуючи бажання вбити Батька, яким було французьке ніцшеанство та деякі з його установчих дій. Маю на увазі два головні філософські моменти – сьомий колоквіум в Ройомоні 4-8 липня 1964 року (публікація видавництва «Minuit» 1967 року) та колоквіум «Ніцше сьогодні» в Серизі в липні 1972 року (вийшов у двотомному виданні серії 10/18 у 1973 році). Отже, до 68-го був Ройомон, а після 68-го – Серизі…

Лібертарне ніцшеанство. У Ройомоні Фуко висуває тріаду, яка відтоді стала дуже популярною – «Ніцше, Фройд, Маркс». Це назва його доповіді, яка пропонує розглядати Ніцше як мислителя інтерпретацій та перспектив. Ми досі сприймаємо Ніцше саме так… Зі свого боку, Дельоз робить доповідь про волю до влади та вічне повернення, що дає йому привід пройтися в компанії божевільного філософа, під ручку з мислителем у масці, відтак підштовхнути його до висновків про відсутність детермінізму (явного в тексті філософа) на користь вибіркового волюнтаризму (його в творчості Ніцше не знайти), який би відкрив шлях для лівацького ніцшеанства: насправді йшлося про бажання насолод, які безнастанно повторюються (це, либонь, збентежило б самого Ніцше…).

Настає травень 68-го. Він підтверджує ніцшеанські ідеї: скасування єдиної та трансцендентної істини, слушність перспективізму, розпад Єдиного і народження Різного; кінець потойбічності, що виправдовує наявний лад; домінування чистої іманентності; зникнення християнської телеології; явлення радісного прилучення до воді до влади, яка є волею до життя; відсторонення аскетичного ідеалу юдео-християнства; поява потягу до життя, прославлене в язичницькому стилі; падіння старого світу, виникнення «нових можливостей існування»…

У філософії, але також у самому анархізмі, панівна історіографія часто забуває, що ніцшеанство пожвавлює анархістську думку; ортодоксальна історіографія анархізму мало звертає увагу на близькість лібертаріїв до батька Заратустри. Постанархізм, нарешті, оцінює плідність цього зв’язку. Він дарує відсутню ланку між анархією «прекрасної епохи» та анархією сьогодення – якби тільки одна не ставала іншою...

Кілька прикладів. Луїза Мішель стверджує: «Ми прагнемо завоювання хліба, житла, одежі для всіх. Отак виповниться чудова мрія Ніцше про настання надлюдини»… Емма Ґольдман у книзі «Живучи моє життя» пише, що Ніцше, як бунтар і новатор, аристократ духу, «насправді був анархістом, адже всі справжні анархісти були аристократами»… Еміль Арман ставить «Сексуальну революцію та любовне товаришування» під егідою Ніцше, слова якого винесені в преамбулу до тексту: «З тих пір, коли існують люди, людина раділа дуже мало; ось, мій брате, наш єдиний первородний гріх». Він відверто називає себе учнем Діоніса… Альбер Лібертад у своєму анархістському індивідуалізмі також надихається ідеями Ніцше… Історію про ці впливи ще треба написати…

4

Пропозиції

Радикальний антилібералізм. Отже, постанархізм передбачає відживлення критичної думки, що походить від травня 68-го та університету Венсена. Також він має на меті виправити становище в інтелектуальній царині після домінування «нових філософів» 80-х років, на зміну яким наступного десятиліття прийшов «демократичний індивідуалізм». Ці консервативні, якщо не реакційні сили вповні прислужилися поширенню лібералізму в політиці та його відповідникам: дискредитація радикальної лівиці, інструменталізація крайніх правих, руйнування республіканських цінностей солідарності та братства, ототожнення Нації, що вийшла з 1792 року, з мілітаристським та войовничим націоналізмом, заміна республіканської моделі ліберальними цінностями, зростання настроїв неучасті, фетишизація ліберальної Європи, яку подають як вирішення будь-яких проблем, прославлення ринкових принципів в усьому…

Ліберали зліва жваво співпрацюють з лібералами справа, з якими вони, до речі, чергують повноваження за логікою розподілу території. Для забезпечення панування вони підбирають собі ворога зліва й висувають наперед деякі старі ідеї, зафарбовані в нові кольори, що «повертають у сідло» Леніна, Маркса, Мао, навіть Сталіна. Звідси успіх колишніх альтюсеріанців, стратегічне піднесення структуралістів-лаканівців, небезкорислива реабілітація старих гошистів, що переживають другу молодість зі своїми заяложеними рецептами. «Комуністична гіпотеза» Алена Бадью – симптом цієї патології. Обрати собі такого противника означає для лібералів підвищити свої шанси здобути легку перемогу. Але ж «легка перемога не приносить слави»!..

Лібертарний соціалізм. Якщо ми хочемо уникнути правого лібералізму, його близнюка зліва та комунізму в стилі ХХ століття, тоді треба наповнити поняття постанархізму суттєвим змістом, що з однаковою рішучістю відмовляється від лібералізму та комунізму, інакше кажучи, від ліберального та радянського капіталізму. Лібертарний соціалізм, або проект лібертарної республіки, набуває сенсу в радикальній відмові від злочинної тези, згідно з якою усім на світі заправляє ринок.

Соціалізм – тому що час покінчити з марксизмом в стилі «гоп-стоп», що полягає в замкненні соціалізму в маніхействі, з якого нам досі не вдалося звільнитися. Маркс вирішив існування, з одного боку, наукового соціалізму, свого, єдиного, справжнього, діалектичного матеріалізму, підтвердженого істинністю фактів (!), а, з іншого боку, утопічного соціалізму, інакше кажучи, соціалізму всіх інших, що об’єднує під однією парасолькою прагматичну думку Прудона, ліричну формулу Фурьє, відтак усі інші пропозиції, що схиляються до одного чи іншого з двох полюсів.

Однак існує лібертарний соціалізм. На відміну від догми, за якою всім керує невидима рука ринку і приносить тільки блага, він пропонує не довіряти цьому деїстичному епіфеноменові про невидиму, але провіденціальну силу. Соціалізм ставить економіку на службу людям, він реорганізовує виробництво в напрямі більш справедливого перерозподілу, те, що Прудон у «Що таке приватна власність?» називав «l’aubaine» (інакше кажучи, неминуче зникає пограбування робочої сили з боку власника). Постанархізм – антиліберальний, антикомуністичний, соціал-лібертарний.

Іманентна республіка. Така республіка більше немає нічого спільного з панівною та трансцендентною моделлю, яку загалом розуміють під цим терміном. Вона не падає з неба ідей політичної філософії, подібно райдужному божеству на землі, але піднімається від землі і походить з народу. Отож вона відновлює зв’язки зі своєю етимологією: res publica – спільна справа. Треба десакралізувати республіку, яку перетворили на об’єкт культу 1789 року і надати їй свого іманентного і горизонтального виміру.

Постанархізм розбиває фетиші, що впали з неба, якими б не були сфери фетишизації. Він встановлює радикально іманентне перетлумачення реальності, світу, речей та політики. До відмови від лібералізму та комунізму додамо також відмову від будь-якої світської теократії. Анархізм – це справа взаємних домовленостей, що безнастанно відновлюються, а не указів, що спускаються з теоретичних емпіреїв, де, немов концептуальні ектоплазми, плавають Закон, Право, Революція, Анархія, Права Людини. Постанархізм скасовує царство Концепту і утверджує час номіналізму в політиці.

Номіналістична політика. Що таке номіналізм у політиці? Відмова вивищувати Ідею над реальним; відкидання кантіанства, доктринального та ідеологічного, що нехтує пластичною природою реальності; подолання старої віри, нібито доктрина є більш істинною, ніж сама істина. Пам’ятаємо відомий вислів Брехта в п’єсі «Рішення», коментуючи повстання 17 червня 1953 року (в ході якого виступи робітників подавалися як антиробітничі акції, спрямовані проти комуністичного режиму НДР, коли влада вбила близько сотні маніфестантів…), він пропонує славетне рішення: розпустити народ і обрати інший… Доктринер мислить за цим принципом: розпустити народ… Номіналіст діє відповідно до конкретної ситуації, надає перевагу реальному, а не догмі…

Отже, постанархізм передбачає, що ми пориваємо з домінуванням моралі принципу, що від Платона до Канта, через християнство, видає моральні закони, не зважаючи на їхню справедливість, слушність чи застосування: якщо принцип не функціонує, байдуже, значить помиляється реальність, але ніколи не принцип. Кант закликає не брехати, щоб не бруднити джерело права? Але якщо брехня, що дозволяє нам бути моральними в одному місці, штовхає когось на смерть і є аморальною в іншому, що тоді робити? Підкоритися принципу, якими б не були наслідки, як стверджує Кант.

Марксистський революціонер твердить, що колективна апропріація засобів виробництва, відтак колективізація економічного базису де-факто спричиняє зміну ідеологічної надбудови, тому що одне обумовлює інше, згідно з нібито науковою істиною. Але якщо реальне спростовує цей причиново-наслідковий зв'язок і суперечить марксистській доктрині? Тоді вона заперечує реальне, яке помиляється, і наполягає на своїй теоретичній помилці. Покінчимо з цим реліктом релігійного мислення і логіки, що походить від вірування, а отже, від патології, заперечення реального.

Наслідкова етика. Постанархізм розглядає теорію відповідно до практики і навпаки. Він не підганяє реальне під певну доктрину, але діє, втілює, працює на місці, намагається реалізувати свій анархістський ідеал, потім адаптує, змінює, уточнює зміст доктрини в зв’язку з опором, який чинить світ ідеям та думкам. Отже, він враховує наслідки: думка та дія не є двома окремими, непроникними, різнорідними світами, але двома сферами, які взаємно насичують одна одну.

Так що варто потурбуватися про практичний фур’єризм, щоб мислити Фурьє і підтримати його думку. Те саме стосується політичної філософії Оуена та його спроб у Нью-Ламарку або Сполучених Штатах. Так само треба уважно вивчити підстави успіху кооперативів Ґодвіна. Що насправді робити, коли виступаєш від імені анархізму з провальними проектами утопічних спільнот ХІХ століття? Доктринер нічого не хоче знати про проблеми практичного застосування, йому на допомогу приходить ідеологія, більшість часу він змінює реальне, але не хоче зачіпати свій ідеал. Постанархізм розглядає свою теорію в світлі своєї практики.

Скільки анархістів за старою звичкою задовольняються активістською практикою суто словесного штибу? Від акцій, заточених під розповсюдження брошур, до ведення задушевного щоденника (або сайту сьогодні…), малюнків на стінах, виготовлення транспарантів, створення гасел, участі в маршах, під час яких світ побивається, звичайно, за допомогою слів, вочевидь, у негативному та заперечному стилі, але з домінуванням ресентименту і сумних пристрастей? Ці акції, власне, крім того, що викликають усмішку в правиці, керівництва, ліберального капіталізму, володарів, що правлять світом і грабують планету, походять від політичного фольклору, в якому не помітно жодного відчутного поступу.

Думка, насичена дією. Нехай ці активісти відкладуть свої мегафони і діють, бодай мінімально, нехай вони конструюють, бодай потроху, нехай активізуються в позитивних вчинках, бодай тільки на півроку, нехай покинуть плакати, щоб попрацювати у товаристві, де вони втілюватимуть свій лібертарний ідеал, бодай дуже скромно, нехай натирають свій ідеал об жорстку шкіру реального і світу, бодай кілька годин, тоді вони побачать, що ідеалізм віруючого нічим не відрізняється від їхнього ідеалізму, позаяк світ не створений з концептів, але з сил, що чинять опір, потоків безглуздого насильства, ірраціональних пристрастей, індивідів, яких підштовхують їхні потяги і геть не розум, адже світ не підкоряється міркуванням і діалектиці, риториці і доведенням, хай навіть вони анархістські. Краще маленький анархістський поступ на певній ділянці, ніж великі лібертарні просторікування у фольклорному стилі… Застосуємо вислів Діогена-лібертарія стосовно Платона-доктринера: «Для чого потрібен філософ, якщо за все життя він нікого не потурбував?»…

Отже, постанархізм пропонує концептуальний набір: лібертарний соціалізм, що відкидає лібералізм, як справа, так і зліва, так само комунізм, в ім’я солідарної і братерської практики; номіналізм як бойову машину проти ідеалізму; наслідкову етику як постхристиянську, а отже, посткантіанську утилітарну етику; прагматизм, що відмовляється від безтурботних мрій опору матерії світу; реалізм постійної взаємодії; діалектика між думкою та дією, теорією та практикою, словом і ділом, ніколи не приносячи в жертву одне іншому.

По той бік добровільного рабства. Який керівний принцип постанархізму? Категоричний імператив? Його утопія, інакше кажучи, ідеал розуму? Точка, до якої все прямує? Визначальна максима? Формула? Ця дивовижна фраза Ля Боесі є суттю політичної думки «Міркування про добровільне рабство»: «Наберіться відваги більше не слугувати, і ось ви вільні». Адже звільнення не приходить з якогось іншого місця, ніж від бажання тих, хто його воліє. Звільнення – це не афера, що переносить все на завтра, на міфічний канун тріумфу революції, воно не падає з неба як подарунок від експлуататорів. Воно не передбачає благочинства капіталізму або милосердя панів. Воно не виникає, коли раптом збігаються гіпотетичні обставини історії. Воно не залежить від дії освіченого пролетарського авангарду. Воно не настає завдяки повстанню субпролетаріату в лахміттях, які нарешті збунтувалися. Воно приходить, тому що відмовляються давати владі те, що їй зазвичай дають, щоб вона існувала.

Політичний геній друга Монтеня (який пише цей великий текст лібертарної політичної філософії приблизно у двадцять сім років…) зрозуміти може кожен: ми живемо в стані постійного страху, позаяк ми ніколи не певні, що пан буде добрим, адже він має владу бути злим, якщо забажає; ми боїмося владу, хоч своїм існуванням вона завдячує виключно довірі, яку їй надаємо: достатньо перестати її підтримувати, й вона впаде сама, немов колóс на глиняних ногах; нас багато, а влада одна, агресія, війна, насильство або грубість не підходять там, де достатньо більше не служити тому, що нас пригнічує, тому, що ми самі створили; ми самі нав’язуємо собі зло і можемо припинити само-каліцтво; ми не бажаємо свободи, адже немає нічого простішого, якщо ми забажаємо, як оволодіти нею; наша мовчанка або наша пасивність роблять з нас спільників влади; ми народилися вільними, свобода – наше природне благо (достатньо поглянути, як звір, захоплений у пастку, рветься на свободу…), але сила, відтак хитрість, нарешті, звичка формують фактичний стан справ, від якого ми вже не відмовляємося; покора спричиняє м’якотілість, боягузтво, безвільність, нездатність до великих вчинків, звідки зацікавлення правителів отуплювати підданих; рабство підтримується примноженням розваг, які забезпечує влада: колись ігрища, видовища, театр, у часи Ля Боесі бенкети і втіхи, сьогодні наші сучасні антиповстанські форми активності – спорт, відео-ігри, інформаційна тиранія, суспільство споживання; рабство також підтримується спілкою влади і священного –  у цьому сенсі медіа-система додає ще одну скрипку до оркестру, створюючи магічну ауру через віртуальність тіла короля; домінування підтримують і ті, хто мають з того користь і добре влаштувалися, адже їм платять грішми або символічними нагородами, вони функціонують як приводний ремінь в системі служіння.

Конкретна утопія. До цього заклику більше не служити, щоб стати вільним, Ля Боесі додає: «доброму намірові майже завжди фортунить». Інакше кажучи, якщо опір справді рішучий, якщо відмова від рабства підтримується відвертою волею, він справдиться… Цей заклик позначає утопію, але не в фантазматичному регістрі Фурьє (який передбачає поєднання планет, трансформацію океанів у широкі лимонадні простори або прихід анти-жираф…), а в регістрі, що виходить з принципу дії: ця утопія працює як компас, вказівник напрямку, маяк на мисі.

Ця логіка передбачає завершення макро-політики та революції в старому стилі, що пропонували якнайбільше поле: космос (у Фурьє), але загальніше і так само нескромно цілу планету, весь світ (у марксистів). Макро-політика зазнала нищівної поразки. Що можна зберегти від століття марксизму від Москви до Гавани, минаючи через Пекін? Нічого. Табори, поліція, армія, спостережні вишки, в’язниці, колючий дріт, страти, переслідування, приниження, терор, загальна підозра, збурення найбільш ницих емоцій – страх, ревність, жадоба, злість, злопам’ятність, війна всіх проти всіх. Чи це мета їхніх ініціаторів? В ім’я найбільшого щастя найбільшої кількості людей, справді?

Кінець макро-політики відкриває шлях мікро-політиці, істині постанархізму. Цю нову логіку, скромнішу, простішу, не таку кричущу, але яка кладе край месіансько-релігійній моделі, я називаю принципом Гулівера. Але вона не менш ефективна, попри те, що лібертарні дії, мікрологічні анархістські акції не такі ефектні та видовищні. Невловність мікрологічної дії не заважає мікрологічним опорам мати відчутні наслідки. 

Всі знають історію про велета Гулівера, яку розповів Свіфт. Також ніхто не забуває про ліліпутів. Якщо велетня можна зупинити, зв’язати і прикувати до землі, це не через макрологічну владу когось одного, але завдяки мікрологічному примноженню маленьких зв’язків. Додавання дрібних сил утворює, зрештою, неймовірну силу. Якщо революція існує, вона більше не здійснюватиметься згори, через насильство, кров і терор, які сіють вояки якогось авангарду, але знизу, іманентним, договірним, капілярним, ризоматичним, зразковим чином. Роботи вистачить усім…

 
Коментарі (7)
1 Неділя, 23 Травня 2010
Посмодерністська еклектика, скріплена лише особистими симпатіями...
2 Понеділок, 24 Травня 2010
Звичайно, з автором можна не погоджуватися в деяких моментах (він наче і не претендує на кінцеву істенність), але все ж текст дуже і дуже цікавий і багато в чому актуальний.

Прекрасний переклад!
3 Вівторок, 25 Травня 2010
обережно, скільки імен і прізвищ, може і голівка заболіти :)
4 Вівторок, 25 Травня 2010
Мені дуже сподобалася ця стаття, саме своєю риторикою. Це есей, не просто логічний філософським чином вибудуваний текст, а текст літературний, який містить у собі певний вислів, що набуває значення не лише через аргументацію, але й за допомогою вражень, риторики, образів. Думаю, саме таких статей не вистачає лівому руху, який постійно схиляється до порожньої догматики.
5 Вівторок, 25 Травня 2010
Взагалі я займаюся філологією і після цього тексту вирішим прочитати хоча б половину авторів. Дякую Онфре та Перекладачу!!)))
6 Четвер, 27 Травня 2010
прекрасний текст, браво автору та перекладачу!
7 Понеділок, 31 Травня 2010
А чи не є жага до руйнування жагою до створення? Власне, так колись казав і Гітлер, якого я не надто поважаю, але захоплюватись не можу. Я лише хочу сказати, що ми дійшли до нової стіни, яку (між іншим як і попередні) доведеться або ломати, або сидіти під нею і плакати... Звісно, почнемо з другого - в нас то найкраще виходило...

Може трохи не в той степ, пробачте вже. Просто наболіло.

Хорошого вам дня

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua