ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Zensurphantome vor dem Hintergrund einer scheidenden Epoche - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Zensurphantome vor dem Hintergrund einer scheidenden Epoche Об'єднані перекладачі - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Об'єднані перекладачі Томас Бернхард: Из Имитатора голосов - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Томас Бернхард: Из Имитатора голосов

Юліа Франк. Табір у заграві

В рамках теми "Війна". Юліа Франк, письменниця, яка торкнулася непопулярної для літератури теми біженців зі Східного Берліна в Західний, визнана однією з блискучих хроністів німецької дійсності.

Основні дії роману "Табір у заграві" відбуваються у 1978 році в таборі тимчасового перебування біженців під назвою "Берлін-Марієнфельде". Заснований ще 1953 року федеральним президентом Теодором Гойсом, табір слугував притулком для тих, хто шукав кращого життя на Заході в період Холодної війни, кому "пощастило" пролізти у вушко голки - потрапити з однієї Німеччини в іншу, з НДР у ФРН.

Увагу критиків привернула сюжетна напруга та мовна віртуозність роману. Майже залізне небажання проявити сентименти дозволило критикам поставити цей роман в один ряд зі зразками великої реалістичної прози. Свого часу з виходом роману "Табір у заграві" („Lagerfeuer") через безпристрасне зображення німецько-німецької історії газета "Зюддойче Цайтунґ" порівняла Юлію Франк з такими величинами як Гайнріх Бьоль, Вольфґанґ Кьопен, Альфред Андерш і Мартін Вальзер.

Юліа Франк. Табір у заграві

Неллі Зенф переїжджає міст

Діти стомлено опустили руки, вони махали з такою витривалістю, спершу в цілковитому захопленні та незважаючи на відсутність взаємності, потім, певно, зі звички й дитячого самолюбства, точно годину вони махали, притискаючи до шибок свої роти, які залишали на запітнілих шибках контури поцілунків, тручись носами об шибки, вони махали, поки Катя не сказала братові: Я більше не можу, ходи, припиняємо, - й Алєксєй кивнув головою так, неначе воно й добре нарешті здатися, добре покласти прощанню край. Автомобіль провіз нас ще трохи вперед, стоп-сигнал малого автомобіля-перевізника попереду нас згас. Під низькою надбудовою в напівтемряві стояв чоловік в уніформі, який подав нам знак підійти ближче, а вже наступної миті здійняв обидві руки вгору. Ми різко зупинились, двигун працював з перебоями і глух. Так ми просувалися впродовж чотирьох годин, можливо, за ці чотири години ми здолали метрів зо три, а може, й з десять. За декілька метрів від нас мав стояти міст, я знала це, однак бачити його ми не могли, широка проста будівля, через яку пролягала вузька проїзна смуга, затуляла вид на все довкола. Малій вантажівці подали знак від'їхати в сторону і перевели її на сусідню проїзну смугу. Миготіли і загорялись один за одним ліхтарі. В правому ряді один залишився темним. Я питала себе, коли в цьому місці години ремонтних робіт. Можливо, вночі між дванадцятою та другою. Можна було спостерігати за тінню, яка наближалася до нас, аж поки вона не зникла під капотом, незадовго потому вона вилізла на капот, проповзла по вітровому склі, по наших обличчях, і врешті поглинула автомобіль, безцеремонно, так, як вона поглинала все, що знаходилося перед нею, тінь того широкого даху, будівлі, яка нависала над проїзною смугою і закривала нам краєвид. Будівля вся з картону та хвилястої бляхи. Поки попереду нас не потонуло між будинками сонце і не сяйнуло ще раз у віконній шибці вартової вежі високо над нами, неначе хотіло поманити нас і пообіцяти, що вже завтра ми побачимо його знову, на заході, якщо тільки послідуємо за ним; і воно щезло, залишивши нас стояти в сутінках з парою вогняних смуг на небі, а тіні вже поглинули не тільки нас, але й все місто за нашою спиною, коли Ґерд раптом погасив цигарку, глибоко вдихнув, затримав повітря і сказав мені, що ще десять років тому питав себе, коли я нарешті прибуду, - він ніби між іншим присвиснув крізь зуби, - але тоді я тільки но зустріла ту людину, а сьогодні вже може мені це сказати, зараз, бо я сиджу в його авто, а мій шлях лежить лише в цьому одному напрямку й я вже не можу вийти, - тут він засміявся, - він завжди уявляв собі, як триматиме мене нагу в своїх обіймах.

Ґерд запалив нову цигарку, притримуючи її язиком, завів двигун, вимкнув його, завів його наново, попільничка переповнилась, я визбирала недопалки голою рукою і запхнула їх до маленького поліетиленового пакета, який завбачливо прихопила зі собою, на випадок, якщо дітям стане зле. Зле було наразі мені. В обіймах Ґерда мені не хотілося бути нагою. Я успішно чинила опір цій уяві, до моменту, коли він легким свистом крізь зуби та парою безневинних слів виставив мої зусилля на посміх. Навіть та обставина, що я знаходилася в його авто, що мої діти сиділи на його задньому сидінні, цілували шибки і ми зібралися переїжджати міст, не викликала збудження.

Катя затулила собі носа і спитала, чи можна опустити вікно. Я кивнула головою й не зауважила Ґердів стогін. Довгий час я думала, що Ґерд не змусить мене вислуховувати його бажання з тактовності - він знав, як я не хотіла, щоб він мене торкався. Потім я знову сподівалася, що він забув про моє тіло, наскільки це було можливо. Слабенька надія, звісно, але як-не-як спроба. Спроба, за яку я його поважала би, спроба, якої він навіть не робив, або ж вона наразі не вдалася. Ця людина, прізвище якої він, напевно, не забув, проте й не згадував уголос, стала батьком моїх дітей. Але це не було причиною того, чому я раптом відчула до Ґерда відразу. Я відчула відразу, бо він не хотів помічати, для чого ми сиділи в його автомобілі. Тільки для того, щоб переїхати міст, сиділи ми в його автомобілі, може, була ще й інша причина, в усякому випадку не для того, щоб спокійно посидіти разом у тісному колі. Ззовні тягло холодним повітрям, було чути запах бензину і трохи пахло літом, а радше ніччю й очікуваним похолоданням. Сутінки. Чоловік в уніформі підійшов до автомобіля, він нахилився з боку Ґерда, щоб краще заглянути всередину автомобіля. Його кишеньковий ліхтарик розсіяв трохи світла по наших обличчях, воно ледве горіло й миготіло, ніби щомиті мало згаснути. По черзі він перевірив прізвища й обличчя. У відповідь я глянула на змарніле обличчя з низьким широким чолом, очі були глибоко посаджені й вилицями повністю втиснуті у свої порожнини, поммеранське обличчя, яке вже не виглядало молодим, хоча воно ще було таким. Кишеньковим ліхтариком він постукав по задніх дверях і сказав, що тут не можна стояти з опущеними вікнами. З причин безпеки вікна повинні залишатися піднятими. Після перевірки документів Каті й Алєксєя він сказав: - Виходьте. Мої дверцята защемило, я труснула ними, аж ті різко відчинились, і вийшла.

- Ні, - гукнув мені чоловік в уніформі понад авто, - не Ви, тільки діти.

Я сіла назад в авто й обернулася: - Ви маєте вийти, - повторила я й одночасно схопила Алєксєя за руку, стисла її Він випручався. Моя рука ковзнула у порожнечу. Тільки тепер я помітила, що тремчу. Двері захлопнулися. Чоловік сказав моїм дітям щось, чого я не розібрала, він показав на наше авто, похитав головою та поплескав Алєксєя по вузькому плечу, тоді я побачила, як вони попрямували за ним і зникли в низькій будівлі. Над темним вікном горіла неонова лампа. Я чекала, що увімкнеться світло, але вікно залишалося чорним. Може, всередині були штори. Або ж спеціальне покриття не дозволяло заглянути всередину. Бачити можна було лише зсередини - як через мідні шибки в Палаці республіки. Король дивився зсередини і міг спостерігати за своїм народом, в той час як люди ззовні дивились на непроглядні шибки і, засліплені їхнім блиском, не могли через них нічого побачити. Якби вони знаходилися на одній висоті з королем і його шибками, на рівні з віддзеркаленням, тоді вони принаймні могли би бачити самих себе, зустріти свій відверто зацікавлений погляд. Вони лишень стояли внизу, малі люди, на площі. А вгорі у шибках віддзеркалювалося ніщо інше, як небо. Погляд залишався без взаємності. Шибки цього вікна були особливо чорними, чорними-чорними, чорними як вугілля, чорними як ворон, що довше я туди дивилася, то неприроднішим воно мені здавалося. Без блиску, без оранжевості. Все світло давно поглинуте. Ні ворона, ні вугілля, ні насиченості. Одна чорнота. Вікно могло бути просто бутафорією. Ґерд погасив цигарку та запалив собі нову.

- Гарно, така тиша. - Він насолоджувався хвилинами на одинці зі мною. Вони питатимуть Катю й Алєксєя, чому ми хочемо на той бік, вони підуть з кожним окремо в приміщення без вікон, посадять дитину на стілець і скажуть: Ми хочемо дещо знати, а ти маєш сказати нам правду, чуєш? І Катя киватиме головою, а Алєксєй дивитиметься на свої черевики. Дивись на мене, скаже Алєксєю чоловік із державної служби. Причому він поплескає його по спині як приятеля, колегу, довірену особу. І не знатиме, що Алєксєй, навіть із піднятою головою, бачить лише його обриси, бо його окуляри вже мало на що годяться. Він залюбки дивився на свої черевики, вони були тим, що знаходиться найдалі від його очей, одначе все ще належить йому, про черевики він знав точно, що вони виглядають гарно. Можливо, службовець погрожуватиме йому, можливо, шарпне його за руку, щоб Алєксєй не забував, наскільки сильніші такі, як він. Можливо, вони стоять утрьох перед Алєксєєм, уп'ятьох, може, все приміщення заповнене державними службовцями в уніформі, народними поліцейськими, працівниками державної безпеки, прикордонниками, оберами, учнями, помічниками - але тоді поменшав би авторитет кожного зокрема. Чого хоче ваша мама на тому боці? Чи давно вона вже знайома з чоловіком? Чи любить вона чоловіка? Чи ви бачили, як він її цілує? А вона його? Як вони цілуються? Ви хочете мати такого тата із Заходу? Чи привозив він вам подарунки? Які? Отже, він капіталіст. Чи не так? Мовчанка. І що на це Алєксєй міг відповісти? Відповіді були невірні. Щось здригнулося внизу мого хребта, я назвала би це переляком, але це було лише якесь пекуче подригування, схоже не звивання полум'я. Невірні відповіді. Навіть цього не знав Алєксєй, можливо, він здогадувався про це. Вони нас затримають? Що тоді важить папір, дозвіл, якщо вони змусять мене просто зникнути, назовсім, а дітей запроторять у дитячий будинок? Примусове усиновлення. Про це ходили чутки. Особливо вороги країни, але також вороги соціалістичної демократії, а головно ті, хто забрався геть, втік, це ті, чиїх дітей держава брала під захист. Безповоротно і безслідно. Згодом вони завжди зможуть ствердити, що я померла від емболії легенів. Вони можуть стверджувати це про кого завгодно. Історії мало відрізнялись одна від одної - от тільки герої називалися по-різному. Для кого тут вигадувати? Ніхто не підтвердить, - адже правда - це ще одна вигадка, для якої достатньо консенсусу, - що я не скандалила і не хвора; це міг би зробити лише один Ґерд. , Допоки він не належав до них, на нашу користь грало те, що він сидів тут в автомобілі, що це було його авто. Стримати звивання переляку, тільки не дати йому розгорітись. Він не міг зникнути просто так, бо тоді у короля виникли би неприємності, великі неприємності, такими важливими ми для них не були, ні Алєксєй, ні Катя. Малі рибки, малюсінькі рибки. Хоча вони і відбилися від косяка, вже не пливли чітко за течією, проте вони були такими крихітними, що їх можна було і не побачити. Як ви гадаєте, що вас очікує в капіталізмі? Про це вчителька Каті питала ще декілька тижнів тому, коли затримала Катю після уроку в класі для розмови віч-на-віч. Хіба ж ви не вірите в мир? Катю, ти ще ж памґятаєш? Чи не хотіла ти допомогти бідним дітям у В'єтнамі? Не приносила рис і не збирала сировину? І хто винен в убозтві у В'єтнамі? Ну, то хто винен? Хто дає дітям землі помирати від голоду? То ти так нічого й не вивчила у школі? В садку? В яслах? Ви що, не знаєте, що капіталіст - ваш ворог? Катя прийшла додому із запухлими очима. Вона не хотіла, щоб інші діти голодували, через нас, вона не хотіла їхати до тих, хто допускав, щоб діти помирали від голоду. Вона плакала півночі. Їх точно зараз допитують у такий спосіб. Ваш майбутній тато, то ким він там був? Ні, столярем, не зовсім підходить. Він - капіталіст. Так, ворог. Що там було з вашим справжнім татом? Що з ним трапилось?

Я постукала по шибці.

- Чому ти стукаєш по шибці? Припини стукати по шибці. - Ґерд відхилився й уник мого погляду, він, певно, дуже боявся втратити самовладання.

Я постукала по шибці.

- Припини.

Я стукнула тричі, відбиваючи такт його наказу.

Він простогнав, а я протерла долонею шибку.

- Як довго вони вже там всередині? - спитала я і втупилася в чорне вікно бараку.

- Не знаю, я не дивився на годинник, може, хвилин із двадцять.

- Довше.

Ґерд не відповів мені, він палив. Відколи чоловік у поліцейській уніформі зник із моїми дітьми, двері не відчинилися жодного разу. Ніхто не зайшов, ніхто не вийшов. Двері залишалися зачиненими, так що я було подумала, чи не помилилась я і чи не зникли мої діти в зовсім іншому бараці, в тому, двері якого весь час залишалися поза моєю увагою. Або ж вони таки зайшли в барак, за яким я спостерігала, але давно непомітно з нього потрапили знову назовні в іншому місці. Через задні двері. Можливо, якийсь підземний прохід вів у віддалений поліцейський табір, прямо в центральний комітет, під темне голубо-зелене склепіння державної безпеки. Звідти можливий тільки один шлях - в підземелля мідного палацу. Під замковою площею знаходився, чого доброго, широко розгалужений лабіринт зі спеціальним підземеллям, в яке замикали дітей біженців і самих біженців та змушували їх виправлятися. Поки вони не були готові до того, аби вірні державі громадяни могли прийняти їх у свої соціалістичні родини. Чого доброго, у ті родини, яких і бути не могло. Я ж марно тут чекала на своїх дітей.

(...)

Ганс Пішке стає в чергу, майже без бажань

Надворі моросив дощ. Листя берез, здавалось, обважніли під дощем і втратили барви. Вони не рухались від вітру, настільки важким був тягар мжички. На залізній рамі для лазіння, червона фарба якої в більшості місць стерлась і відпала, сиділи двоє дітей і їли солодощі. Паперовий пакет, куди вони по черзі сунули руки, розм'як, так що вони ледве засовували і висовували руки.

Перед роздачею харчів троє жінок стояли в черзі. Я став собі. Друга по порядку жінка, огрядна особа у жовтому дощовику, лаялась до когось спереду, що їй от-от урветься терпець, що в неї немає часу на те, щоб стояти годину в черзі за своєю їжею, нагорі чекають п'ятеро голодних ротів, але перша по порядку, худорлява і добросовісна, не збентежилась і пояснила дамі на роздачі, повільно і виробленою літературною німецькою, що вона не любить ковбасу, вона не хотіла би починати зараз дебати про те, чи ковбаса основний продукт, вона просто не любить ковбасу, а цю поготів, що вона хотіла би краще більше сиру і не розуміє, чому замість пайка ковбаси вона не може отримати цей сир, який, звичайно, не є ціннішим, зрештою йдеться про, - якщо не брати до уваги плавлений сир, який стоїть до вибору, - найпростіший сорт тільзиту з міцним запахом.

Дама на роздачі люб'язно сказала, що їй дають вказівки і вона має їм слідувати, на ковбасний талон вона не може видавати сир. Але перша по порядку не поступалася, поки друга огрядна з червонющим обличчям не обернулася до нас і не попросила в мене і молодої жінки між нами підтримки. -Неймовірно. Ще й особливі побажання. Де таке бачено. Вона тут стоїть вже зараз десять хвилин, а я - дев'ять, ну, у всякому разі десь так.

Молода жінка між нами неспокійно переступала з однієї ноги на іншу, вона була одягнута у світложовту літню сукню у великі квіти і, зрозуміло, не розраховувала на дощ. Сукня липла їй до литок. Вона кусала губи і мала зніяковілий вигляд, так що я припустив, що, може, вона з Росії чи Польщі і нічого не розуміє.

Худорлява також обернулася. Вона підняла вгору свій ковбасний талон. - Може, хтось хоче поміняти?

- Поміняти?

- Ковбасу на сир. - Її вироблена літературна німецька обмежувалася найнеобхіднішим.

- Ну, Вам треба було зразу сказати, чи не так, ми залюбки їмо ковбасу, мої п'ятеро ротів і я, чайну ковбасу і шинку, ой, ми, властиво, все їмо залюбки. Ну от. - І перш ніж хтось інший випередить її, огрядна в жовтому дощовику вирвала талона з руки своєї кривдниці.

Вони замовили свої харчі і пішли кожна своєю дорогою на безпечній відстані п''яти метрів.

- Ніби в нас недостатньо роботи, - дама на роздачі кивнула головою услід обом і голосно говорила далі, щоб ми її чули. - П'ятеро голодних ротів, не смішіть мене. Минулого року було майже чотири тисячі, якщо врахувати полаків так, майже чотири тисячі, лише ось в цьому таборі.

Жінка в літній сукні переді мною підступила до роздачі.

- Добридень, - сказала вона і простягла малу стопку талонів в роздаткове вікно, - можливо, Ви можете мені допомогти? Що буде на такий талон? - Вона висмикнула з купки верхній талон. Вона говорила без акценту, західнонімецький наспів. Коли вона навшпиньках нахилилась вперед, то мокра лямівка сукні у квітки підскочила вгору і пристала до підколінної ямки.

- Ч, це пайок чаю. Ось, М, це пайок молока. Х - хліб. Тут Ви можете собі вибрати, чи хочете хліб із різносортної муки чи хрусткі хлібці.

- Так, тоді, тоді я все-таки беру - чи не можна обидвох потрохи? - Вона заклала собі за вухо пасмо волосся. Мжичка розбризкалась по її волоссю дрібними крапельками води, на волоссі переливиста прикраса, з боку я впізнав її делікатний профіль, вона виглядала немов чеська казкова принцеса.

- Ну, якщо Ви маєте два талони. Один талон, один пайок.

Дама на роздачі допомогла їй перелистати і посортувати талони.

- Ось мармелад, вибору нема, є тільки полуниця, це масло або маргарин, а цей буває тільки один раз в тиждень, він на каву. У Вас є діти, так?

- Звідки Ви це знаєте? - Вона провела рукою по волоссю і змахнула дрібні крапельки, її волосся було тепер мокрим і вже не волоссям принцеси. Принцеса не мала дітей.

- Через талони, одному дорослому не дають так багато молока. - Дама на роздачі вдоволено фиркнула, вона обернулася і спакувала харчі. - Чайну ковбасу чи пивну шинку?

- Чайну ковбасу, будь-ласка.

- Чи треба Вам цукор або сіль?

- Так, будь-ласка, в нас нагорі вже нічого немає.

- Олія?

- Так.

- Ви зможете все це нести?

- Так, звісно.

- Якщо ні, Вам допоможе молодий чоловік. - Дама підморгнула мені з роздаткового вікна, а молода жінка повернулася. На її обличчі майнула усмішка. - Ой, ні, не треба цього, точно немає потреби.

- Ось, я все Вам спакувала в картонну коробку, так Ви можете краще нести. - Дама на роздачі підсунула коробку, і жінка взяла її у неї, вона багато разів дякувала, як, можливо, робив це я, коли був тут вперше. Коли вона відходила, я бачив, як її важка від дощу літня сукня липла до її литок і дивно обвивала ноги, вона могла робити тільки дуже малі кроки. Між тим я випустив подяку. Зрештою не дама на роздачі харчів була тим, хто нас обдаровував, їй оплачували роботу тут, гадав я собі. В неї була робота і впевнена в перемогу, покровительська усмішка службовця, який поєднував корисне з добрим і поряд із щомісячною зарплатнею постійно клав собі до кишені подяки новоприбульців. Я віддав свої талони.

- Особливі побажання?

- Дякую, ні.

- Хочете хліб із різносортної муки чи хрусткі хлібці?

- Чого у Вас більше.

- Ви справді хочете дві порції масла? У Вас тут два талони, - дама підняла вгору відповідні талони.

- Це, певно, помилка, не маю уявлення, ні.

- Сиру замість цього?

- Дякую, ні.

- Ковбаси?

- Ні, ні, залишіть його в себе. - Її питання були для мене заскладними. Що я цінував в харчових талонах, то це те, що на них було написано, що за них можна було отримати, і не треба було приймати вагомих рішень. Я взяв у неї харчі і відмовився від чечевиці, яка була сьогодні в консервах.

- Я ще маю стручкову квасолю, - гукнула мені услід дама, але я не обернувся до неї і стримався від подяки. Мені не хотілося ще раз дати їй відчути свою велику вагу, відчуття якої і без того занадто сильно виказував її голос.

Жінка в літній сукні стояла коло решітки для лазіння перед обидвома дітьми. Очевидно, вони поїли або сховали свої солодощі. Жінка поставила картонну коробку між дітьми на решітку і показала їм свою здобич: хрусткі хлібці, чайну ковбасу, цукор. Вона запалила собі цигарку і дивилася на те, як вони виймали один за одним пакуночки, крутили та вертіли їх в повітрі і щось приговорювали.

Я спробував впіймати погляд жінки в літній сукні, залюбки я хотів би їй посміхнутися і побачити її усмішку, але вона не дивилася в мій бік, відтак я пройшов мимо, затримуючи кожен крок, уповільнюючи його, постійно повертаючи голову в її бік, якщо вона таки озирнеться, і відчинив двері до моїх сходів.

Немовля перестало кричати, ймовірно, воно заснуло або батьки вийшли з ним подихати свіжим повітрям, принаймні двері до сусідньої кімнати були зачинені. Волосина вже не була защемлена у щілині. Однак такий знак не був достатньо однозначним, зрештою двері могли стукнути від подуву вітру і волосинки знесло б. А навіть якби волосина була ще защемлена - хто б мені сказав, чи не виникла ця ідея в інших людей і чи не могли вони бути достатньо хитрими, щоб перевіряти зачинені двері волосинками. Для них було би простіше простого знову точно защемити волосину дверима. Я намастив собі хлібець маслом і став коло вікна. Нова жінка сиділа коло підніжжя решітки для лазіння й палила; вона подивилася вгору на своїх дітей і щось сказала. Її діти засміялися. Вона потерла свої голі литки - мабуть, мерзла. Я провів долонями рук по своєму светрі і щось прошепотів. Жінка в літній сукні підвелася і вийняла з кишені свого пальта маленький предмет, який вона простягла хлопцю в окулярах. Але хлопець похитав головою, його схопила сестра. Тоді хлопець відштовхнувся і стрибнув мамі на спину.

Ритмічне скрипіння металевих пружин, яке супроводжувалось повискуванням, навело мене на припущення, що між тим сусід користувався іншою тактикою, з допомогою якої він, певно, більше сподівався заспокоїти себе, ніж свою дружину. Я загорнув з відкритого боку упаковку хлібців і прослідкував, щоб фальц точно збігся з верхнім краєм напису. В такий спосіб можна було розпізнати, чи хтось цікавився хрусткими хлібцями за моєї відсутності. Змівши однією рукою крихти в іншу, я взяв з кухні ганчірку для посуду і витер нею стіл. Ганчірка мала затхлий запах, я мусив помити руки милом, щоб більше не чути запаху на своїх пальцях. Коли я щось і ненавидів, то це крихти, незалежно від сорту. Хрусткі хлібці я відніс у кухню і поставив їх у свій ящик кухонної шафи на відстані одного сантиметра до переднього канту, як і до правої стінки, я також ретельно склав інші харчі.

Коли я обернувся, переді мною стояв голий сусід і ошелешено дивився на мене. - Ой, я думав, Вас нема. - Він схопив себе за голову.

- Мені шкода.

Його член ще трохи випинався, він мимохідь прикрив його рукою, але це, певно, радше був жест, який натякав, що він усвідомлює свою наготу, радше жест, ніж сором.

- В мене страшна спрага. - Він по-товариськи поплескав мене по плечу і відкрутив водопровідного крана. Я зробив крок назад, а він нагнувся, щоб глибокими ковтками напитися води з водопроводу. Тоді він відкрив холодильник і вийняв пляшку пива. В холодильному ящику, який належав молодій сім'ї, знаходилося виключно пиво. Я питав себе, з чого жила молода мама. Я питав себе, чи дитину ще годують грудьми. Ймовірно ні, дитина верещала від голоду. Можливо, молода сім'я не довіряла мені і нагромаджувала свої харчі в себе в кімнаті. Мій попередній товариш по кімнаті, який пив і голосно займався онанізмом, при виїзді з квартири залишив після себе у своїй вузькій шафі разом із близько сорока п'ятьма порожніми пляшками, які він поскладав горизонтальними штабелями, велику кількість пакетів хрустких хлібців і поцвілий пакуночок із сиром.

(...)

Коли двоє стрічаються надворі

- Яка випадковість, Ви не пані Зенф? - Та, до кого я звернувся, обернулася, в неї з плеча звисала порожня сумка. Вона прижмурила очі й розглядала мене, щоб з'ясувати, хто я.

- Ви живете в Марієнфельде, я прав? В таборі. - Однією рукою я сперся на свій автомобіль і усміхнувся.

- Хто Ви? - На склі її окуляр сиділи крихітні краплини.

- Джон. Джон Бьорд. Я працюю в американському відбірковому пункті, ми мали з Вами близько місяця тому розмову.

- Що Ви мали?

- Ми. Я сказав, ми мали розмову. Ви не пригадуєте? Йшлося про мотиви Вашої втечі.

- Мені шкода. - Вона взяла на плече свою порожню сумку і намірилася продовжити свою дорогу крізь туман із дрібним дощем.

- Зачекайте, я не хотів на Вас наскочити. Чи я можу Вас підвезти?

- Дякую, ні. - Її кашель лунав сухо і сипло.

- Ходіть, вип'ємо кави. Тут попереду одне кафе.

На моє здивування вона усміхнуласьь і сказала: - Чом би й ні.

Ми зайшли в кафе, вона сіла на одну з м'яких лавок, обтягнених червоним оксамитом, і у великому, дещо тьмяному дзеркалі за її головою я міг окинути оком майже порожнє в передобідню пору кафе. За газетами сиділо декілька читачів із кавовими напоями, які стояли на малих срібних тацях поруч із крихітними і завжди не порожніми склянками з водою, кожен окремо за столиком і курили люльку чи французькі цигарки без фільтру. Неллі накрутила собі на палець пасмо волосся і чекала, щоб я сів навпроти неї.

- Чи не хочете зняти Вашу куртку?

Сидячи, вона важко зняла куртку , тонкуу і наскрізь промоклу. З-під неї стало видно широку блузу з дуже тонкої тканини. Не можна було не побачити, що на ній не було бюстгалтера. Я відніс її куртку до гардеробу, волога тканина розливала доволі знайомий аромат, і повернувся назад, коли вона з коробкою сірників знову сіла на лавку і запалила цигарку. В дзеркалі я зміг розпізнати дружнє тривале кивання головою старшого пана за мною, який, очевидно, подарував їй сірники.

- Ви почали палити?

- Чому почала? - Вона змахнула сірником і кинула його в попільничку.

- За нашою розмовою два місяці тому Ви ще не палили.

- Цього я не пригадую. Я саме тільки-но починаю, - вона навіть не пробувала стримати позіхання, - можливо, не обов'язково перед дітьми, кімната швидко задимлюється. - Її цигарка жаріла, по жару я бачив як вона дихала.

- Ви молода. - Це я констатував, я не питав про це.

Я ще не був певен того, чи скажу їй, що щойно на вулиці я прийняв її за повію-дитину, мусив прийняти, оскільки вона йшла вздовж цього тротуару, її крок із підскоками і вихиляннями, вміліший, ніж тієї дівчинки, яка йшла попереду неї і яку я вже частіше бачив на Курфюрстенштрасе. В її кроці вчувалася сила, яка несподівано вказувала на дівчинку, що мала би втіху, і не лише від маленького пакунка героїну чи через дебелого молодика в хутряній куртці, який із-за рогу вулиці слідкував би за її ділами з автомобіля, мастіно на задньому сидінні, з відкритим ротом і висолопленим язиком. Заувага стосовно її віку, здавалося, сподобалася їй. Тримаючи трьома пальцями, вона гралася сірниковою коробкою. В її очах я зумів розпізнати легку посмішку.

- Це Ви так думаєте.

- Ні, я знаю це. Вже не точно, але Вам не було ще й тридцяти.

- Хтозна, - її усмішка провела вузьку межу, не стільки мур, як радше скакалку, через яку я мав би перескочити. Сірники в коробці між її пальцями тихо зашурхотіли. Тоді вона перестала рухати пальцями, ніби очікувала мого наступного питання.

- Що поробляють двійко Ваших дітей? Вони ходять до школи, я прав?

- Наразі, так. Мій син десять днів був у лікарні. Але вже два тижні як він знову в школі.

- Щось погане?

- У Вас немає дітей?

- На жаль, ні.

- Але Ви одружені?

- Тепер Ви хочете допитувати мене?

- Хто заговорив про допит? Я бачу Ваш перстень і думаю, що Ви виглядаєте як одружений чоловік.

Я знову почув шерех сірників, що пересипалися. Якби я її спитав, чи вона трохи підробляла тут на Курфюрстенштрасе, вона відповіла би запитанням, чи я тут часто буваю, цього я був певен. Отже, я вичекав і спитав: - І як вигладає одружений чоловік?

- Бувають одружені чоловіки, вони полюють. Це можна легко розпізнати по їхній ході і по тому, як вони дивляться на жінок.

- І як такі одружені чоловіки дивляться на жінок?

- З цікавістю, з деякою впевненістю у собі і з почуттям цілком само собою зрозумілої вищості, зголодніло і водночас вже наситившись за все своє життя. Жадібно і попри це без справжнього ризику в очах. Достоту, ніби вони королі з великим апетитом, які ночами прокрадаються до замкових кухонь і відкривають там кастрюлі й горшки, щоб дістатися пальцем самостійно підшуканих і вибраних страв, скоштувати, що смакує, і поспішно це проковтнути, щоб в такий спосіб від кастрюлі до горшка цілісіньку ніч обжиратися, перш ніж наступного дня їм накриють стіл як і кожного дня.

Принесли каву, я поклав шматочок цукру на ложку, замочив його у каву і дивився, як цукор зафарбовувався в коричневий колір. Я запхав ложку до рота. - То я такий, Ви гадаєте?

Вона безстрашно прослідкувала за тим, як цукор зник в мене в роті, тоді перевела свій погляд на вікно, і я вже було побоявся за її уважність, коли вона сказала: - Вишні. Як дивовижно. Вишні посеред міста і посеред зими.

За цим поглядом я не послідував, я хотів її затримати, там, де ми ще щойно були, отже, я дивився на неї, чекаючи. Вона ще не відповіла на моє питання.

- До всього Ви чоловік з рідкісною професією, Ви працюєте на свій уряд, на вирішальному місці, в секретних службах, в пошуку правди і, по можливості, в тісному контакті з можливим ворогом. Певним чином Ви, ймовірно, могли би вірити, що Ви - частина уряду, це свідчить про жагу до влади і безумовне бажання підпорядкуватися якійсь вищій справі. Виклик, вочевидь, полягає у повсякденному приборканні жаги до влади, щоб та бува не втратила свого об'єкта.

- Ви гадаєте, я - король на замковій кухні?

- Одружений чоловік.

- Що б Ви сказали, якби я Вас запитав, чи пішли б Ви зі мною у готель неподалік?

- Взимку вишні такі чорні і старі; їхній цвіт навесні виглядає так гарно передусім завдяки контрасту. - Не на вишні вона дивилася, вона дивилася на мене.

- Підете зі мною?

- Чом би й ні.

Задзвеніли монети на маленькій срібній таці, яку підсунув мені офіціант. В нього на руці висіли її куртка і моє пальто.

Туман з дрібним дощем був не постійним. Її запах, солодкий і хтивий. Я зняв пальто і тримав його як парасолю, поки ми йшли декілька кроків до авто.

Кімнати були крихітні, перед ними можна було ступити заледве один крок. Її вуха жаріли, і вона швидко дихала. Її шкіра була м'якою . Тільки потім я роздяг її повністю і проніс декілька сантиметрів до ліжка. Вона продовжувала лежати на животі і не хотіла покривала, яке я їй запропонував. Ще в жовтні мене дивувало, що вона не мерзла, у своїй квітчастій літній сукні і коричнуватих панчохах. Під темним волоссям витягувалася її довга і біла шия, я провів рукою по плечах, вниз по спині, до підколінної ямки, де чорна родимка означила якусь країну. Кінчиком пальця я провів уздовж кордонів, поки вона не зігнула ногу в коліні і країна не зникла у своїй ямці.

- Чому Ви ховаєте чорну шкіру?

- Вона мені не подобається.

- Дивіться-но, скільки в мене цього, я взяв її руку і повів її до моїх плечей.

- Це щось інше. - Її рука прохолодно залишалась в моїй, наче вона їй не належала і наче кожен порух і кожне торкання ще декілька хвилин тому були зроблені іншою.

- Відмінності не настільки великі. Людина й людина. Шкіра і шкіра. Колір і колір. - Її барва мала солоний смак, срібною була її шкіра. Її запах, солодкий і хтивий, злегка кислуватий, притягував мене, прохолода її шкіри і срібло, яке не можна було смакувати, а лише бачити, змушували мене мерзнути і відштовхували мене. Це, здавалося, не мало для неї ніякого значення. Я випростався і поклав свою руку їй на груди.

Вона уважно подивилася на мене. В той час як її тіло поринуло в прохолоду, її думки, здавалося, не знаходили спокою. - І все одно Ваша рука простягається завжди згори. Ви не боїтеся нудьги і пересичення?

- Чому вона простягається згори? - Я засунув свою ріку під її і підніс її впритул до своїх грудей.

- По відношенню до нас. Ви той, принаймні частина, тобто частина тіла того, держави, що вирішує, чи можемо ми залишитись і в якості кого.

(...)

Неллі Зенф хоче сказати Так

(...)

Діти ринули вперед. Ніби повправлявшись у шикуванні, вони утворили впорядковану чергу і один за одним почали розповідати вірші. Дехто з дітей співав коротку пісню. Катя й Алєксєй штовхалися крізь ряд, щоб прорватися, але не першими. Дорін зачекала ще мить, а тоді вийшла важкими кроками на декілька метрів вперед, вона стала останньою в чергу, яка сягала аж іншого кінця залу.

Коли підійшла черга Каті, вона запнулася.

- Ну, що ти нам хочеш гарного сказати? - Пані Роте нагнулася до Каті і піднесла їй мікрофон ближче до рота.

- Люба, добра Різдвяна ялинко ... - Катя зробила паузу і здобула оплески від єдиного в їдальні прихильника, він сидів поблизу нас, майже в мене за спиною, Ганс, в якого до кутика рота пристала цигарка і який витяг руки над головою і плескав, голосно і самотньо.

- Ну, і що далі у вірші, мала? - Пані Роте спробувала приховати свою нетерплячість.

Я совалася на лавці туди-сюди.

- Вже не знаю, - Катя повернулася в бік, де стояв доктор Роте зі священиком, обидва поглянули на неї з надією.

- Тоді, ти, напевно, хочеш заспівати гарну пісеньку, так? - Пані Роте випросталася й простягла мікрофон вниз до Катіного рота.

- Я не знаю пісні.

- Зовсім ніякої? - Недовірливо змінила свій голос пані Роте, Катя похитала головою, поволі, вона подивилась на стелю, і неонове світло наче розмалювало її обличчя.

- О радісний, - пані Роте проспівала перший рядок і чекала, що Катя заспіває далі, але та сильно похитала головою.

- Якщо так, тоді, певно, має допомогти різка, - втрутився пан Роте із-за плечей своєї дружини.

Катя пом'яла собі руками обличчя, вона надула щоки і прижмурила очі. Вона виглядала так, ніби хотіла показати пантомімічну виставу. В мікрофон вона заспівала: - Гензель і Ґретель у лісі заблукали, у темряві від холоду ледь не повмирали, аж тут хатиночка казкова навпроти них стоїть, хто в ній може радо жить? - Затамувавши подих, Катя глянула прямо поперед себе. Ніхто не плескав. В залі було так тихо, що було би чутно, якби бігла миша. - Засувай, засувай в піч, - напівспіваючи, говорила вона.

Доктор Роте неспокійно подивився на свій годинник на руці. - Цього досить, дівча, цього досить. - Він засунув руку в мішок і подав своїй дружині один з маленьких пакунків, який вона дала Каті. Катя однією рукою взяла від неї подарунок, іншою обхопила руку пані Роте з мікрофоном. Вона заспівала: - Гензеля хотіла вона було спекти, о Ґретель, що за бідонька. Але який же сміх - коли ягу забили і змогли втекти. - Я чітко чула її зітхання, вона вайлувато вклонилася.

Я обернулася до Ганса, який дивився на рівні нижче моїх очей крізь мене. Попри це я посунула свою руку по столі. Я поманила його пальцями, але він не хотів мене помічати, він смоктав свою цигарку і повернув голову в бік, щоб не можна було дивитися йому прямо в обличчя. Раптом він різко повернув голову вперед і витріщився на мене. Оплески, які зал подарував Каті, затримались.

- Ну, це й було ..., як би-то сказати? Це було захопливо, - квапливо засміялася пані Роте.

- Дуже чарівно, - додав доктор Роте. - А тепер нам треба поспішати, діти. Ти наступний по порядку? Знаєш якийсь зовсім короткий віршик?

Ганс сумно подивився на мене і сказав тихо, але чітко: - Ти не є нею?

- Ким, нею?

- Зрадницею.

- Що ти маєш на увазі?

- Хіба ми не є ними? Ти, я, ті там. Байдуже, чи переселенці, позбавлені громадянства, втікачі. Ми не залишилися там, ми не боролися на місці.

- Чому ми мали боротися?

Ганс сумно похитав головою. Здавалося, він жалкував, що я не могла його зрозуміти. - Для кого це серйозно, той не тікає, той залишається, чи не так? - Ганс розсміявся, страшно, цинічно лунав його сміх, і я бачила, як він смикав за марлеву пов'язку свого правого зап'ястя. До цього я думала, що могла слідкувати за ходом його думок, але не хотіла цього. Однак саме цим чорним сміхом, здавалося, він сам себе зраджував, ставав зрадником самого себе, свого бажання більше не бути там, і серйозності й безумовності, притаманної цьому бажанню. Ганс сміявся, і хоча його очі поглядали на мене, але, здавалося, мене вже не бачили. Одним махом він випив ґлювайн і опустив свій погляд в стакан, чорний сміх стих.

За собою я почула, як починає Алєксєй. - Радість, гарна іскро Божа! Несказанно любо нам[1], - порівняно з піснею про дзвін він вважав це, певно, коротким віршем.

Щоб вберегти Ганса від мого погляду, я знову розвернулася вперед. Владислав Яблоновскі, здавалося, заснув, сидячи за своєю кавою. Голова лежала в нього на грудях, його дихання було спокійним і розміреним. Я хотів попрощатися, це сказала мені його дочка декілька днів тому. Катя зі своїм подарунком зібралася повертатися на місце. Доктор Роте і його дружина зосередили свою увагу на Алєксєві.

Радість п'ють усі істоти
З груді матері землі,
Ті солодкії щедроти
Мають всі - і добрі, й злі.
Радість нас вином сп'яняє
І цілунком огневим;
І черв'як утіху знає,
І небесний херувим.[2]

Коли пані Роте почула з уст малого хлопця слово "утіха", вона мимоволі зайшлася гучним сміхом. Після "небесний" доктор Роте подумав чи вирішив, що на цьому короткий вірш мав би закінчуватись.

- Щиро дякуємо, щиро дякуємо, малий чоловіче, - сказав він і втиснув Алєксєю в руки подарунок. Він схопив його за плечі і перетяг його зі сцени вниз в напрямку до глядацьких місць.

- Так, діти, в нас вже небагато часу. Ми ж не хочемо цілий вечір слухати вірші, так? - Він засміявся. Цього разу він не чекав на оплески, а вийняв вже наступний пакуночок з мішка і втиснув його дівчинці в руку за її дворядок. Швидко обидва спровадили останніх дітей. Дорін вже не довелося розповідати вірш. Перж ніж вона змогла відкрити рот, священик дав їй пакуночок, в той час як пан Роте вже допомагав своїй дружині одягати пальто і прощався з керівництвом, священиком і декількома іншими. Дорін тримала подарунок так, ніби він був ламкий. Вона спіткнулася і гепнулась уздовж на підлогу. Можливо, вона спіткнулася через гірлянди, адже рвонула і різдвяну ялинку. Світло трохи помиготіло, тоді згасли всі гірлянди і зорі в залі. Горіло лише неонове світло, і в той час, як декілька жінок з'юрмилися довкола дівчинки, щоб подати їй руку, доктор Роте зі своєю дружиною зникли у дверях. Трохи згодом святкове освітлення ввімкнулося знову. Хтось, мабуть, поміняв запобіжник. Помічниці вовтузилися, щоб підняти різдвяну ялинку. Деякі ялинкові кульки побилися. Гірлянди на дереві залишалися темними.

Я спостерігала, як Дорін відкинула руки священика і його дружини, вона залишила їх і проклала собі шлях до візків з їжею. Там вистроїлися помічниці і роздавали людям гуску з червоною капустою та кльоцками. Дзвеніли ножі та виделки. Говорили мало. Я шепнула Гансу: - Хочеш чогось? - Але Ганс мовчав. Тільки в цьому його дочка була схожа на нього. Навіть сидячи, вона була вища за нього на цілу голову. Вона дала вщерь наповнити свою тарілку і ковтнула кльоцки майже всі нараз. Тільки зараз запахло припаленою пластмасою. Я просунулася повз плечі і голоси, ніхто, здавалося, не помічав запаху, який заповнював зал. Кінці черги оновлювалися без перестанку, я облишила намір самій стати одним кінцем. Я нерішуче оглянулася довкола. Різдвяна ялинка, здавалося, диміла. Я підійшла ближче. Там потріскувало. Щось світилось і розсипалось. Іскри танцювали навколо дерева. Згоріле злітало вгору, легко, жевріючи, ширяло вгору і гасло. Все новий жар відривався від дерева і плавно коливався над головами людей. Пахло хвоєю. Наче в уповільненій зйомці я побачила, що дружина священика зробила один крок до дерева, тоді на два кроки відійшла назад. Вона вимахувала руками і зачепила одну з помічниць, яка відтягла її подалі від охопленого полум'ям дерева. Заворушилася людська юрма, яка ще щойно стояла у впорядкованих чергах перед візками з іжею і чекала. Одні діти кричали, радше радісно і збуджено, ніж панічно. Дорослі стали колом навколо вогню і німо спостерігали, як із іскор виростало полум'я. Тріск переходив у тріпотіння і шерхіт.

Лише один раз мені вдалося кинути очима крізь гущу натовпу в інший куток залу, Ганс приклав руки до рота, можливо, він сміявся, його темні очі відбивали сяйво світла.

© Оксана Курилас, переклад з німецької, 2008

Перекладено за виданням: Julia Franck. Lagerfeuer. München: dtv, 2005

S. 7-15; 128-135; 219-225; 325-331.


[1] Фрідріх Шиллер. До радості. Переклад Миколи Лукаша

[2] Фрідріх Шиллер. До радості. Переклад Миколи Лукаша

 
Комментарии (15)
1 Понедельник, 12 Января 2009
Переклад не сподобався. "вироблена літературна німецька" - що це таке???? "По відношенню до нас" - це ж елементарна помилка. Це перекладено українською мовою?
На сайті є дуже гарні переклади російською, але українською ще жодного вдалого перекладу не подибав. Український бік германістики щось занепадає... А шкода, у нас була досить непогана школа...
2 Вторник, 20 Января 2009
зате у нас є чудові критики! скажіть, а ви сам щось перекладаєте? десь можна почитати?
3 Среда, 21 Января 2009
Це де у вас була непогана школа? Чому ж вона не має гідних вихованців?
4 Воскресенье, 25 Января 2009
Під непоганою школою маються на увазі (1) поетичний переклад: Микола Лукаш, Григорій Кочур, Василь Стус. Ось нещодавно у Тернопільському видавництві побачив світ двотомовик Рильке - багато перекладів з цієї добірки досить пристойні, як на мій смак. (2) переклад прозових творів: Євген Попович, Олекса Логвиненко (особливо чудові Логвиненкові переклади Канеті, я читав "Засліплення" та "Маса і влада" в ориґіналі, можу сказти, що його переклад можна уважати вдалим.
А що стосується гідних вихованців, то мені, щиро кажучи, важко відповісти на це питання однозначно. Уся проблема з українським перекладом полягає, либонь, у тім, що мова ця у цій країні ніким не підтримується, немає державних проґрам з підтримки перекладу, тож ті копійки, які отримують перекладачі складних текстів від різних фондів, переважно від Сороса (знаю це на власному досвіді, адже переймаюсь фаховим "філософським перекладом" з німецької та доводилось співпрацювати з цим фондом), навіть у найбільших ентузіастів відбирають бажання працювати. Тому такі майстри перекладу як Логвиненко не мають учнів та послідовників.
Шкода, що на цьому сайті не обговорюють проблем наукового перекладу, зокрема з німецької, адже ця царина перекладу дивним дивом, але досить непогано розвивається.
Дуже прошу мій перший комент не розглядати як аґресію щодо автора вищенаведеного перекладу, мені просто справді переклад не подобається, передовсім з фразеологіної та мовно-стилістичної точки погляду. Окрім наведених мною зауважень, я міг би навести ще десь 20-30 зауважень щодо стилістики та фразеології, але в коментах цього, наскільки розумію, не варто робити.
5 Вторник, 27 Января 2009
Якщо шановний(а)коментатор "сумно2" бажає відгукнутися на переклад у вигляді рецензії, то редакція, думаю, не буде заперечувати і, можливо, розмістить Ваш текст на сайті.
Я сприймаю Вашу точку зору з вдячністю, а також підтримую Вас у питанні обговорення проблем наукового і художнього перекладу українською мовою.
6 Среда, 28 Января 2009
Щиро кажучи, я не знаю, як саме слід писати рецензії на художні переклади, оскільки писав рецензії лише на наукові переклади, але я міг би написати текст, в якому докладно проаналізував би Ваш переклад, але український його варіянт, адже не маю ориґіналу, зрештою, це була б своєрідна аналіза фразеологічних та стилістичних неоковирностей Вашого тексту. Я можу також висловитися щодо проблеми транслітерації з німецької мови імен та власних назв, цей сайт є яскравим прикладом розбіжностей у колі фахових філологів щодо цієї проблеми, а я міг би розповісти, як ця проблема усувається серед перекладачів наукової літератури. Також я міг би розповісти про досягнення і проблеми наукового, зокрема філософського, перекладу з німецької мови. Звісно, якщо така оповідь бодай якимсь чином перетинається з тематикою цього корисного, але, вочевидь, маловідвідуваного сайта.
7 Среда, 04 Февраля 2009
Будемо дуже раді Вашій рецензії. Наскільки нам, простим філологам, видно, в царині фахового перекладу наукової літератури також не все гладко. було б цікаво подискутувати і з цього приводу також.
8 Среда, 04 Февраля 2009
до Сумно.
підтримую, проблема школи сьогодні стоїть дуже гостро, насамперед тому, що школи Кочура і Лукаша (от тільки ніколи не чув, що Стус мав свою. це на каторзі, часом?) представлені перекладачами старшої генерації, які не мають організаційних форм передачі свого досвіду молоді. можливо, дискутування он-лайн - це одна з форм компенсування такої лакуни? але пане Сумно, "аналіза", "оповідь" в сенсі "розповідь-повідомлення", калька "стосується" - чи не за такі неоковирності ви критикуєте цей сайт?
9 Среда, 04 Февраля 2009
До студента-перекладача.

Я не казав, що Стус мав свою перекладацьку школу, я лише зауважив, що він представник школи поетичного перекладу, зокрема, з німецької мови, бо він, як відомо, перекладав не лише з німецької, тож читайте, будь ласка, уважніше.
Що ж стосується (так, саме так, бо це не калька, почитайте класиків нашої літератури, також можете звернутися до поважних російсько-українських словників, наприклад, Російсько-український словник складної лексики С. Караванського, а також ось Вам лінк на класичний словник за редакцією А. Кримського http://r2u.org.ua/krym/krym_search.php?word_str=%D0%BE%D1%82%D0%BD%D0%BE%D1%81%D0%B8%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8F&type=all&highlight=on, в якому також зафіксована така лексична одиниця)наведених Вами кальок, то тут Ви, на жаль, рації не маєте. "Оповідь" має значення розповіді, повідомлення, це Ви можете легко подибати у будь-якому пристойному тлумачному словнику української мови. "Аналіза" - це питомо українська форма, що уживалася у технічній термінології української мови за часів так званої "українізації". Зараз ця форма, на щастя, повертається з мовного забуття, спричиненого шістдесятирічним лінґвоцидом, який значно глибше дався взнаки, ніж навіть геноцид нашого народу. Зокрема, відомий київський перекладач філософських текстів Вахтанґ Кебуладзе уживає саме таку форму у своєму перекладі "Досвіду і судження" Едмунда Гусерля. На ужитку такої форми наполягає також відомий український термінознавець Ольга Кочерга. Це ж стосується і "синтези", усе це кальки не з німецької, а з старогрецької, вдалі кальки з якої можна уважати лише успіхом.
Укотре хочу поділитися своїм сумом з відвідувачами цього сайта. Минулої суботи (31 січня) відбувся черговий термінологічний семінар у рамцях Лабораторії наукового перекладу. Семінар було присвячено термінології філософської герменевтики, зокрема проблемам перекладу "Буття і часу" Гайдеґера українською мовою. Свої перекладацькі рішення презентував відомий київський філософ і перекладач Андрій Богачов (переклади Слотердайка, Вельша, збірки Класики філософії мови, а також блискуча авторська концепція трансцендентальної герменевтики, викладена у книзі "Філософська герменевтика")), модератором круглого столу був так само відомий філософ і перекладач Вахтанґ Кебуладзе (переклади Шюца, Лукмана, Вальденфельса, Гусерля), експертом галузевої ради був відомий філософ і перекладач Віталій Терлецький (переклади Канта, Генриха, Корета). Але на семінарі, попри цікаву і для мовознавців тему, хоча й дуже складну, що потребує ґрунтовної філософської підготовки, серед кількох учасників (усього було 7 осіб!!!!!) не було ЖОДНОГО мовознавця, перекладача з німецької тощо, хоча дописувачі цього сайта частенько покликаються на Гайдеґера, навіть рецензію бачив на поганенький перший український перклад Гайдеґера. Це свідчить лише про одне - повна ізоляція нашої гуманітарної спільноти, ніхто не знає один про одного або знати не хоче. Навіть на цей сайт я натрапив випадково, читав статтю у тижневику "Український тиждень", там згадувалось, що є такий інтернет-портал.
Що стосується моєї рецензії на вищенаведений переклад, то небавом я надішлю її комусь з ваших редакторів. Але цікавішим, як на мене, є докладний огляд стану українського фахового перкладу, про який на сайті ані пари з вуст, окрім рецензії на аж ніяк не художній текст Гайдеґера.
10 Четверг, 05 Февраля 2009
Та не "сайта", друже, а "сайту" - у родовому відмінку!! Ви почитайте ще раз свої дописи! Скільки помилок знайшли?
11 Четверг, 05 Февраля 2009
овва! тепер ще й "у рамцях"!!!
шановний, може, варто нам таки відійти від пієтету перед великими іменами?!!! Слотердайк у перекладі Богачова нечитабельний: після кількох днів вивіряння дивних словоформ і банальних орфографічних помилок (як-то апостроф після зубних) я просто взяла оригінал - і стало набагато зрозуміліше. гірші переклади тільки "Дух і літера" друкує, давно вже час припинити шепотітися про це на кухні і висунути претензію до такої роботи, замість підхвалювати її. Кебуладзів Вальденфельз якраз лежить переді мною: чистенько так, прилизано, на тлі Богачова справді непогано. проте русизми теж є, редакторських недочитів вистачає, а калька з німецької - просто жахлива! таке враження, що перекладач дуууже обережненько рухався просторами нерідної української мови. тож фахова критика таких перекладів, а не сліпе захоплення відомими іменами, - ось нагальна потреба сучаності. дуже шкода, що Лабораторія погано поширює інформацію. з радістю долучилася б до їхньої дискусії.
шановний Сумно, перестаньте провокувати скандали. якщо вам є що сказати - то публікуйтеся!
12 Четверг, 05 Февраля 2009
до Сумно
"Під непоганою школою маються на увазі (1) поетичний переклад: Микола Лукаш, Григорій Кочур, Василь Стус". саме в такий спосіб ви і написали, що Стус - це представник якоїсь школи, а не її засновник. або стиль у когось не дуже, або пам"ять про сказане хибує...
Колеги, набагато цікавіше питання, як на мене: правомірність реанімації укр мови зразка 20-30-х років. що ви про це думаєте? чи має сенс повернення до старих форм, якими користується лише діЯспора? що змінює в свідомості сучасного українця слово "синтеза" чи "Атени"? це питання ідеології чи філології?
13 Четверг, 05 Февраля 2009
Коли вже буде німецька версія? Можна було б запросто порівняти з оригіналом. Можна було б дискутувати набагато предметніше.
14 Четверг, 05 Февраля 2009
До студента-перекладча!

родовиий відмінок однини - сайта, якщо ви не знаєте таких елементарних речей, то зверніться, кінець кінцем, до словника. Звісно, це не питомо українська форма, але чинний правопис, на жаль, наполягає на цьому.
Переклад Богачова - один з найкращих. Я не ховаюсь за іменами, я лише сказав, що це відомий перкладач, а дивні словоформи, про які ви кажете, під час перекладу філософських текстів - просто необхідні. Щоб перекласти новотвір у німецькій мові, - треба вдатися до новотвору у рідній. Почитайте "Буття і час" Гайдеґера, може, зрозумієте, про що я кажу.
А ваше недолуге зауваження про те, що українська не є рідною мовою Кебуладзе, це брак арґументів, покликання на особу перекладча, а не на його працю, це, даруйте, звичайна невихованість.
Якщо у вас є серйозні претензії до праці згаданих мною перекладачів, то викладіть їх письмово, ось бодай на цьому сайті. Усе инше - порожнє пащекування.
З другого боку, чи зможете ви оцінити їхню роботу, адже для цього замало володіти німецькою та українською. Щоб зрозуміти мотивацію "дивних словоформ" під час перекладання філософського тексту, треба цей текст спочатку розуміти. Ось, наприклад, Вальденфельс. Ви взагалі маєте гадку, що таке трансцендентальна феноменологія? Запитайте себе про це, бо без розуміння цього ваші закиди приречені на некомпетентність. У такому разі ви, наскільки я розумію філолог, у змозі оцінювати якість ужитої фразеології та стилістики перекладу, але часто це також залежить від ориґіналу.
Ще один дуже важливий нюанс. Під час перкладу філософських текстів не працюють ті ж правила, що й під час перекладу художніх. Сливе усі переклади філологами філософських текстів - узагалі нечитабельні.
15 Четверг, 05 Февраля 2009
Шановний Сумно, як фаховий філолог, перекладач і аспірант я дуже сподіваюся, що розумію бодай дещицю з тих філософських текстів, якими цікавлюся. тому й висуваю претензії до текстів, з якими маю справу. питання нвціональності перекладача в моєму коменті аж ніяк не піднімалося - я свого часу зазирнула на його прізвище лише через те, що мала постійне відчуття чужої й незручної української. так, як правило, пишуть україїнці, у яких рідна - російська. я не знаю, яка рідна мова у Кебуладзе, та й не важливо це, коли йдеться про переклад як продукт, запропонований читачеві. адже Марк Бєлорусець прекрасно перекладає українською попри свою російськомовність. щодо якості перекладів Гайдегера, наскільки мені відомо, в Україні давно розпочата й ніяк не завершиться дискусія. тому годі відсилати невідомих (!) вам людей до речей, на яких вони можуть знатися незгірш за вас.
подумайте над тим, чи здатні ви вести розважливу дискусію. бо поки що в хамовитому "пащекуванні" звинуватити можна саме вас. більше я з вами спілкуватися не збираюся.

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.