ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Воображение мертво, вообрази себе - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Воображение мертво, вообрази себе Товар під маркою "мистецтво" - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Товар під маркою "мистецтво" Мова програмування - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Мова програмування

Документальна література: про семінар з художнього перекладу

31 жовтня та 1 листопада в Ґете-Інституті відбувся семінар, присвячений перекладу літератури, що документує певні історичні події та рефлектує з їхнього приводу.

У центрі уваги семінару була антологія сучасної німецькомовної прози, зіставлена німецьким письменником Ренатусом Декертом «Ніч, коли упав Мур».  «Падіння Берлінського муру 9 листопада все ще залишається для нас живою подією, минулі 20 років тут нічого не змінили. (...) Але водночас та ніч ввижається нам у віддалені «казкою з прадавніх давен», - пише Декерт у передмові. Уявлення про події, свідком яких ми є, деформуються часом та ідеологіями, мур - це сконцентрована у минулому архітектурна споруда, вкорінена в реальності, на неї скеровані спогади авторів оповідань.

Основна складність перекладу, з якою ми зіткнулися під час обговорення, полягала в тому, щоб передати художність прози, яка маскується під безпосередню документальність. Ця документальність виникає ніби сама собою з буденних подій, оповідання апелює до «мене», адже тут промовляє «я», читач може відчути на собі інтенціональну силу цього звернення. Але сам жест відтворення історичного контексту буде почутим лише за умови збереження фікціональності.


Про оповідання:

«Міхаель Ленц оглядається у минуле и робить нариси шаржованого автопортрету, зображує себе «розніженим дитям епохи економічного дива», що тоді тільки починало шукати власне покликання. (...) З ледачою зарозумілістю, якої Міхаель Ленц сьогодні соромиться, тодішній студент з Мюнхена дивився на кадри телевізійної хроніки і відчував, як його підліткове світосприйняття розбивається вщент» - пише у передмові до антології Ренатус Декерт.

Оповідання австрійського письменника Роберта Менассе дозволяє побачити падіння муру з віддаленої перспективи «чужоземця», який колись вів щоденник, його приватна біографія врешті-решт стає полем для пошуку історичних протиріч.

Німецький письменник Юрґен Бекер мав досвід життя на Сході і Заході, він покинув радянську окупаційну зону за два роки до створення НДР. Його герой повертається до Східної Німеччини після відкриття кордонів і опиняється віч-на-віч із своїм «двійником», своїми спогадами, серед ідеографії власної пам'яті.

Поетка та авторка прози Ульріке Дрезнер працювала 9 листопада 1989 року над дисертацією у Західному Берліні, уривок, який ми публікуємо, є фрагментом її спогадів про колишні подорожі до НДР.

Нижче ми публікуємо перекладені уривки з оповідань, що розглядалися на семінарі. Переклади публікуються у післядискусійній редакції перекладачів.

 

Міхаель Ленц

Головне, що попереду світлішало

Переклад Валерія Саакова

Справу з «падінням стіни» я спочатку геть не зрозумів. Люди прогулювалися на стіні, видиралися на неї, заходилися навіть її руйнувати, збуджені, сп'янілі від радощів. Разом з напарником по навчанню і одним із сусідів по спільній квартирі Йохеном ми сиділи у Мюнхені, на Хільдебольдштрасе 22, глипаючи в екран однісінького на весь будинок телевізора, та тема мені видалася нудною, урвали якусь передачу, ми втупилися у надто маленький ящик.

- Було б знаття, придбав би собі більшого, - сказав Йохен. Ми принесли собі пива, а хіба у нас там за стіною родичі? У мене немає, може, Йохен має, цього я гаразд не знав, та, мабуть, і має когось. Їдуть трабанти, люди довкола розмахують руками, сп'янілі від радощів, дають інтерв'ю у кожний мікрофон, що тикають під носа, а історія проминає повз далекого Мюнхена.

Телевізійники вже нічого не могли второпати, так що я задумався, чи не схибив я, бува, з переїздом у 1987 до Мюнхена, а не до Берліну, якщо Берлін вже не буде здаватися островом. Для мене Мюнхен був столицею Німеччини, і якщо вже зізнаватися у тому, що ти не є самим собою, то, хоч із столицею питань немає. Хіба Мюнхен не був принаймні «Столицею із серцем»? Бонн якось дошкуляв, пройнятий нерішучістю, відсталий, затхлий, реставрований, а відколи з'явилася «Теплиця» Кеппена [1] - уколошканий, а це щоразу піддержувала будь-яка книжка.

А тепер Берлін у дечому переважав Мюнхен, це одразу спадало на думку, тож, відкинувши справу зі стіною, зменшивши її, став скаржитись, що Схід диктує Заходу телевізійну програму - а це не часто трапляється, що ми з Йохеном дивимося телевізор, за винятком «Спортивного огляду».

- Ти кажеш, як оті, - сказав Йохен.

- Як хто?

- Ну, як погранці, яким і невтямки, що то з ними коїться.

Упродовж років я сповідував якусь дивну ендеерівську сентиментальність, а саме відтоді, як моя вчителька англійської мови з доброго дива стала клясти на чому світ стоїть реально існуючу НДР. Один з аргументів її прокльонів було те, що там за стіною не можна вільно висловлювати свою думку. Еге ж, тут мабуть теж ні! Моя промова на захист НДР і пов'язана з нею опозиційність до завжди дуже самовпевненої вчительки, ставали для мене достатньо вагомим аргументом для того, щоб і далі не вчити англійські слова та граматику, про що було годі й думати за таких небезпечних ідеологічних передумов. Відтоді НДР належала мені, я став її захисником і захищатиму її знову й знову, хоч вона й злупила з мене чималий штраф - і оцю НДР у мене погрожували відібрати її громадяни. Мене пойняла якась ностальгічна розгубленість.

1985 я перебрався з Кельну до Західного Берліну, і це мені знову пригадалося, коли я вмостився біля Йохена, глипаючи у телевізор. Водій машини, десь мій ровесник, запав у пам'ять тим, що почав на кордоні розтлумачувати чоловікові з паспортного контролю , що його машина не може посигналити, щітки на лобовому вікні не працюють, а аварійка справна лише з правого боку. Прикордонник уважно переглянув паспорт західного блазня, витрачаючи на те чимало часу, що мене згодом здивувало, адже, як з'ясувалося пізніше, невпізнанність власника паспорта одразу простежувалася.

 

Роберт Менассе

Нові страждання старого друга

Переклад Саші Григоренко

«Через десять років мене спитають, чи пам'ятаю я, де був цієї ночі. Треба запам'ятати: тут! І мене спитають, що саме я тоді робив. Тільки не забувати: це!»

Цьому щоденниковому записові, датованому ніччю 10 листопада 1989 року, так і не довелося збутися повністю. Бо через десять років, у листопаді 1999 року, Німеччина була так сильно збуджена через наближення нового тисячоліття, що за цим майже забулася десята річниця падіння Берлінської стіни. Мас-медіа переймалися не патетичними спогадами про розвал НДР, а нервово просторікували про обвал усіх комп'ютерних систем. Проблема називалася «Y2K», і це скорочення позначало небезпеку того, що з настанням 2000 року (для комп'ютерів - перехід до комбінації цифр 00, синонім для «ніщо») міг завалитися увесь широко комп'ютеризований світ, Інтернет і літаки, і також, що ще гірше, біржі та світова торгівля.

«Стіна» була аналоговим явищем - у випадку з «Y2K» західний світ оцифрував і на постмодерний штиб повторив відповідний досвід: істеричний страх перед розпадом системи. Лише так після імплозії реально існуючого соціалізму Німеччина остаточно вступила у віртуальний світ.

Зрозуміло, чому в 1999 році брандмауери хвилювали людей набагато більше, ніж давно зникла стіна, бо що таке обвал стіни порівняно з обвалом бірж? Наскільки значною є історична дата порівняно з ф'ючерсними угодами й терміновими контрактами? Чим є спогад про зниклу загрозу в порівнянні або, формулюючи по-сучасному, в конкуренції з безпосередньою загрозою?

Про «Y2K» забули, знову-таки через десять років. І це теж не дивно: у віртуальному світі пам'ять суспільства - поганий носій інформації.

У мене є мій щоденник.

«Якщо мене коли-небудь спитають, як я зустрів початок так званого нового міленіуму, що я робив, я нічого не зможу сказати, хіба тільки, якщо запам'ятаю це речення: Це треба було забути!»

31 грудня 1999 року в мене закінчилася готівка. Банки було зачинено, а банкомати завбачливо вимкнуто через «Y2K». У магазинах вишикувалися довгі черги. Черги споживачів, котрі не могли споживати. Так багато товару й нема готівки. Люди не могли повірити, що не зможуть розраховуватися картками. Термінали було тимчасово зупинено. Бізнесмени рвали на собі волосся. Вони не могли робити бізнес, якого чекали так довго. Ми стояли без «привітальних грошей» [2] перед вітринами нової епохи. Забули? Забули.

«Це ж тут ні до чого!», сказав мій берлінський друг Конрад-Отто й вимкнув магнітофон. Ну пробач, сказав я, але це щойно спало мені на думку. Ти ще пам'ятаєш про «Y2K»? «Ні», сказав він. «Та ні, точно пам'ятаєш!» Це його не цікавило.

«Послухай», сказав він, «йдеться про ніч, коли впала стіна. Де ти був, що робив, що відчував, про що можеш згадати? Коротко й чітко. Зрозумів?»

Так, сказав я.

«Мені вмикати?»

Так.

 

Юрґен Бекер

Подорож у Ляйпціґ (109 - 111 ст.)

Переклад Василя Лозинського

Можливо, зустріч із містом, у котрому Йорн прожив вісім років дитинства, і  є справжньою причиною його подорожі.

Проте поки що він знервовано сидить у своєму купе; під час нечастих проїздів до Західного Берліна він сам раз бачив, як у Марієнборні через якісь проблеми з документами висаджали з міжзонального потяга подорожуючих. Коли нарешті у Ґерштунґені у купе заходить паспортний контроль, Йорн спохватився розказувати про справу з неправильним номером паспорта ... Прикордонник,  у якого на животі висить сумка-підставка, лише хитає головою, проглядає документи, витягує ручку та гугнявить: Нима бумаги з Бона, але ничего, тут лиш виправлю номер ручкою, нарисую замість вісімки двійку, і їдьте щасливі. Єрн ковтає слину, молодик усміхається і тоді, через сорок хвилин потяг  поволі вкочується на Тюрінзьку землю.

Айзенах, Ґота, Нойдітендорф, Бішлебен. Єрн вголос промовляє географічні назви. Шрифт той же ж, що і коли їх по буквах вимовляла дитина.  Прокручується стрічка впізнавання. Схили Штайґервальду, береги Ґери, Трясогузчина дорога, поле Три криниці, відроги Гогайму ... немов пройшло не чотири десятиліття, а саме чотири тижні - такими знайомими видаються Єрну вулиці та будинки, а коли потяг на недовго зупиняється на віадуці через Шілерштрасе і між церквою Томаса та  гімназією Йорн бачить п'ятий трамвай, у потоці образів з тамтого часу виринає маленький хлопчик, гімназист, конфірманд, хлопчак-югендфольківець, і Йорн бачить сам себе, він бачить себе знову у момент одночасності, у якій проминання всіх цих років зупинилось, і він розуміє: з цієї миті розпочалось повернення, історія розлук добігає кінця.

Потяг зупиняється лише на кілька хвилин, але це не тримає Єрна у купе, він вистрибує на перон, щоб знову вперше постояти на ерфуртській землі. Біля нього стоять російські офіцери, які курять папіроси. Він часто там стояв, коли їхав на канікули у Райнлянд, у Берлін, на Балтійське море, до вуйка у Ляйпціґ, коли їхав у Котбус на похорони матері, коли їхав на міжзональну границю, місце загибелі його мачухи, і завжди із квитком у зворотній бік. Останнього разу він стояв там без зворотного квитка, коли їхав  у Гарц, щоб втекти на Захід, у 1947 році. У 1939 році він приїхав у це місто, за ним - кельнське дитинство мирного періоду, перед ним - ерфуртське під час війни; набагато пізніше він зрозуміє, що історія про мир та війну позбавила його дитинство невинності.

Ульріке Дрезнер

Фрау Візель

Переклад Анни Лацанич

[...]

Свіжо відреставровані будинки в кольоровій гамі «трабантів» чимось нагадували деревця Тюрінґського лісу. Фарба відшаровувалась. Фрау Візель вигукнула: «Фасади тут облазять! Ви ж самі бачите!»

У неї тепер сильно пробивався тюрінґський акцент. «Тут я народилась», - виголосила вона. «Ви тільки гляньте на цю халтуру! Вони навіть фарбу не можуть нормально зробити.»

Здається, вона сказала «вони», а не «ми».

Фрау Візель!

Ми принишкли - з жаху. З одного боку, ми страшенно захвилювалися за неї. З іншого, за нас самих. Наші стереотипи! Що ж буде з нашими уявленнями про НДР?

Звичайно, нам тепер захотілось, у чудовому поєднанні егоїстичних і альтруїстичних міркувань, не дати фрау Візель продовжити свою розповідь, зокрема про місто Ерфурт. Але вона не дозволяла закрити собі рота й продовжувала демонструвати приклади невдалих ремонтів. На одному з будинків вона почала стукати по штукатурці. Лише шумливе, хоч, мабуть, і випадкове горлання декількох «травневиків» змогло зупинити її.

Щось тут у Тюрінґії зі стінами було не так. Як ми усвідомили пізніше, «травневики» того року теж уже були іншими, ніж зазвичай.

Коли ми їхали, то залишили фрау Візель мало чайових.

Ми нічогісінько не зрозуміли.

Потім я пропустила падіння стіни.

Здається, цього й не можна було побачити. Лише «побачити».

У лютому 1990 року ми з товаришем машиною вирушили до Ляйпціґу. Ми вирішили перепочити в невеличкому містечку; в ньому не було ні душі. Всі будинки по-НДРівському сіро-коричневі, більшість із них перекособочені, як Тюрінґський ліс, а в небі пліснявіли брудні хмари.

Будиночок, який мені запам'ятався, стояв на околиці. На ньому висів плакат «Макдональдсу», - жовто-червоне шаленство. Він був звичайного розміру, але напинався від одного кінця будівлі до іншого, від карнизу до землі. Так, наче будинок був прикріплений до банера. Ніби банер його тримає.

Що трималося, що валилося?

Листопад 1989 року мене таки обходив. Я тішилась, хвилювалась. Сьогодні мені здається, що я була тоді наївною та дещо сентиментально-плаксивою. Те чи інше поступово можна було собі вже уявити, але більшість подій була незрозумілою. Незабаром почалися реклама, ідеології, боротьба за перерозподіл. З телевізора хлинули емоції, але вони видавалися надто доступними. Зображення можна було вимкнути. А надворі, надворі тривало «звичайне життя», що тільки періодично перебивалося саксонськими голосами власників «трабантів», які в супермаркеті перетворювалися на дивних істот-хапальників і знову зникали.

У спогадах цей період має присмак несподіванки та якогось двозначного «спочатку».

Тільки з часом я зрозуміла, що ще тоді в листопаді чи ще навіть у вересні, коли ми дивилися сюжет про Угорщину, або ще в травні, валитися почала також держава, в якій я виросла.

Але це вже інша історія.

Чи як?

[1] Йдеться про відомий роман німецького письменника Вольфганга Кеппена (1906 - 1996) «Теплиця»  (1953р.), де критикується  політика ФРН та досліджуються витоки фашизму в Німеччині.

[2] Мається на увазі Begrüßungsgeld - матеріальна допомога, яка після перетину німецько-німецького кордону видавалася жителям ДДР у ФРН як компенсація суми, дозволеної для ввезення в країну. З 1970 року «привітальні гроші» становили 30 марок, котрі можна було отримати 2 рази на рік, з 1988 сума збільшилася до 100 марок,  проте кількість виплат зменшилася до одного разу щорічно.

 

Модерували семінар: Клаудія Дате та Євгенія Бєлорусець

На семінарі також обговорювалися складності перекладу з давньонімецької на прикладі «Парцифаля» (1200-1210 рр.) Вольфрама фон Ешенбаха (близько 1170 - 1220) та відбулося знайомство із перекладацькою стратегією Василя Мисика (1907 - 1983).

 
Комментарии (6)
1 Вторник, 17 Ноября 2009
дякую за інфу про семінар! втім, при читанні виникло кілька запитань і одне зауваження:
- що таке "Берлінська стіна"? особливо в фразі "Люди прогулювалися на стіні"? Класичний варіант "Мур" (до речі, якщо без "Берлінського", то з великої, бо це не просто реалія, а ще й власна назва), на якому наполягають кілька іменитих укр. перекладачів, учасників не влаштував?
- які правила транскрипції географічних назв і імен: якщо БоНН, то й КоТТбуз, відповідно, й БеККер, адже, як вже зазначав пан Кам"янець на цьому, до речі, сайті, подвоєння виконують в нім. мові не лише фонетичну, а й смислову функцію: Бекерт і Беккерт - це просто різні люди...
- керування в дяких фразах вразило: "повз (кого/що?) далеКОГО МюнхенА"??? не кажучи вже про якогось міфічного "вуйка" з Ляйпціґа. той що, емігрант з України?
- прошу редакцію прочитати ще раз свій текст і доставити розділові знаки, їх місцями бракує.

якщо можна, проясніть стратегію перекладу "реально існуюча НДР". звісно, чітка відсилка до "реально существующего социализма", але, на жаль, саме в його російському звучанні. чи обговорювалися стратегічні можливості перекладу українською?
дякую!
2 Вторник, 17 Ноября 2009
Якщо «Ніч, у яку впав мур» - це найбільше досягнення перекладацького вишколу під проводом двох відомих фахівців-перекладачок, то більше питань не виникає..? Шановні пані, ви не відчуваєте дискомфорту з цього приводу? Вслухайтеся лишень, як звучить ця фраза - "мур упав у ніч чи вночі?". Хіба ж можна так перекладати..?
3 Среда, 18 Ноября 2009
а звучання "Die Nacht, in der die Mauer fiel" вас не дивує? здається, Деккерт зробив досить своєрідний продукт, в якому референтки семінару аж ніяк не винні! а для того, щоб висловлювати сумніви в компетентності організаторок, треба брати участь в їхніх семінарах. я на останній на жаль, не потрапила, про що шкодую, бо мої зауваження стосувалися виключно перебігу дискусій щодо текстів, тема яких мене цікавить. тим паче що частина піднятих в першому коменті питань стосується не лише локальних суперечок молодих перекладачів, а концептуальних стратегій формування сучукрмови, просто цікаво, до яких висновків дійшла саме ця дискусія.
4 Среда, 18 Ноября 2009
Ні, достатньо читати їхні статті та переклади. Німецькою "Мур не впав у ніч", як він це робить українською в перекладі організаторок.
5 Среда, 18 Ноября 2009
"КоТТбуЗ"
6 Четверг, 19 Ноября 2009
Дякуємо всім за коментарі на тему «переклад», які виявилися для нас корисними. Ваші зауваження вважаємо доцільними.

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.