ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Ціна споживчої уваги. Tеорії Ґеорґа Франка про рекламний псевдопрогрес - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Ціна споживчої уваги. Tеорії Ґеорґа Франка про рекламний псевдопрогрес "Процедурна кімната" - ПРОSTORY - украинский литературный журнал "Процедурна кімната" Фантазми про тіло і владу - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Фантазми про тіло і владу

Йозеф Вінклер: Вивезена

Роман “Вивезена” вийшов українською мовою у видавництві “Критика” восени цього року. Він присвячений долі української остарбайтерки Нєточки Василівни Ілляшенко, яка пережила колективізацію, Голодомор, депортацію й залишилася жити чужинкою в бідному австрійському селі, так і не зумівши пробачити собі того, що не повернулася на Україну. Роман дозволяє нам з обережної дистанції чутливого іноземця наблизитися до досвіду наших бабусь і дідусів, змушених ховатися від жаху своїх історичних травм за мовчанням, напіввигаданими історіями, страшними казками і, попри це, зберігати радість життя.
Презентація роману за участі самого Йозефа Віклера відбудеться 4 жовтня у Центрі польських та європейських студій Києво-Могилянської Академії та 5 жовтня на Другому міжнародному фестивалі “Книжковий Арсенал”.

 

ВИВЕЗЕНА

Нєточка Василівна Ілляшенко розповідає про своє українське дитинство

Приїхавши до Філлаха, я здивовано дивився услід автам, що пролітали повз, наче я такого ще в житті не бачив. І куди ж їдуть усі ці цяцьки? Відколи це білі голуби безперервно літають крізь вогняне кільце? Люди в містах купують курячі яйця в пластику, а ми, коли порожніє кошик, просто йдемо до курника, зганяємо курок із сідала й повертаємося на кухню зі ще теплим яєчком у руках. У містах люди заходять до будинків із вивісками «Quelle» чи «Forum». Молоко в цих будинках, розлите в пачки молокозаводу Верхньої Каринтії, стоїть у холодильних камерах, а Нєточка Василівна Ілляшенко щоранку й щовечора сидить між коровами на ослінчику, запнувши голову хусткою, й притискається лобом до коров’ячого боку.

Городяни, – думав я, щойно зійшовши з гори й роздратовано озираючись довкола, – заходять у ці будинки, віддають гроші, беруть кілька пачок молока і йдуть із тим молоком по вулиці, хтозна-куди, може, потім вони сідають під мостом через Драу й п’ють його. Кому ж із тих, хто купує у цих будинках сало, стають перед очима останні здригання свині, коли вони засовують руку в холодильник, і кров, що повільно розпливається по снігу, майже під раною. Півнячі співи вони чують по телевізору, коли там показують Свято Тіла Господнього. Руки обох служок у червоно-білих ризах, що йдуть праворуч і ліворуч від священика, поморщені й уже вироблені, бо це руки селянських дітей.

У горах, там сидять біля смертного ложа старого змарнілого селянина, в місті – ні, тут помираючого вантажать у коробку швидкої. Смерть поспішає, вона обганяє життя. Поліцейське авто летить над поверхнею Драу слідом за конем, що мчить стрімголов. Численні люди сновигають вулицями вгору і вниз. Я хочу пройти за кожним і роздратовано бігаю від одного до іншого, доки закінчаться мої запитання, тоді я виснажено сідаю перед кав’ярнею при ратуші й дивлюся, як люди й далі сновигають туди-сюди, але тепер із інакшими обличчями. Без молока, будь ласка, – кажу офіціянтці й чекаю, доки вихолоне чорна кава. Жодна людина в місті не помітила, що я побував у перукарні, навіть ті, кого я впізнав зі шкільних часів. Я простягав їм руку, щоб остаточно з ними розпрощатися. Чого це зараз, об одинадцятій, дзвонять у дзвін? – спитав я таксистку. Вона показує рукою на ворота церкви св. Миколая і каже: Панахида! Тепер я розумію, чого так багато людей у місті квапляться: вони хочуть встигнути на похорон. Коли вони виходять із померлим із церкви, весільна процесія проходить впритул повз вбраних у чорне жалібників. Біла фата нареченої чіпляється за чорну труну. А кінотеатри у Філлаху? Найкращого вони знесли, того, що на вокзалі. Коли на екрані показували паровоз на повному ходу й тієї ж миті від Філлахського вокзалу рушав поїзд, весь зал здригався, і я й уявити собі не можу, що не сиджу більше в поїзді, що насувався на мене з екрана, й не їду до Фрайштриця, не піднімаюся пішки через Ґайсрюкен до Фрезаха, шляхом, яким тоді, 7 квітня 43-го року, увечері піднімалися всі ці депортовані російські й польські батраки й наймички, Нєточка Василівна Ілляшенко та її сестра Лідія в супроводі селян, до Моосвальда чи на Амберґ, у свою нову батьківщину.

 

***

У травні 43-го, близько другої ночі поліцай розбудив Нєточку Василівну автоматом по ребрах. Він тикнув цівкою їй у бік. Нєточка Василівна прокинулась і побачила, що її сестра Лідія Василівна й мати Гапка Давидівна вже вдягнулися. В робочій одежі Нєточку Василівну та її сестру Лідію поліцаї погнали в Чорновай. Гапка Давидівна іще шепнула Нєточці, щоб та на огляді в Києві сказала, що вона з 29-го року, а не з 28-го, бо в Добенці казали, що на роботу за кордон женуть чоловіків і жінок до 28-го року народження, а інших – ні. Нєточка Василівна сказала в Києві, що вона з 29-го року, але це не допомогло: Лікарі на мене подивилися й взяли. Наступного ранку, після того, як поліцаї привезли Нєточку Василівну й Лідію Василівну в Чорновай, Гапка Давидівна Ілляшенко пішки прийшла з Добенки в Чорновай, українське містечко за тридцять кілометрів від її села, й принесла шкільний табель, бо думала, що Нєточка Василівна, молодша за свою сестру на десять років, в Австрії знову піде до школи, а ще дала обом донькам пляшку самогону. Вона сподівалася, що вони зможуть підкупити тим самогоном охоронця в вагоні: Може, він вас відпустить. Коли худобʼячий вагон з обома її дочками рушив від платформи в Чорноваї, Гапка Давидівна Ілляшенко закричала: Дітоньки! Діти! Діти мої! Коли її дочки заходили у вагон, вона бачила їх востаннє. У вагоні Нєточка Василівна обгорнула собі стегна ковдрою.

 

***

Відколи я пішов від Нєточки Василівни, я все більше читаю майже винятково російську літературу. У Достоєвського, Чехова, Ґорького, Турґенєва, вздовж Дніпра, там я шукаю сліди малої Нєточки Ілляшенко, її матері, Гапки Давидівни, її батька Василя Григоровича Ілляшенка. Якщо я розгортаю географічну карту, то все частіше – карту Росії. Каринтію я давно залишив позад себе. Коли сьогодні туристи приїдуть до цієї місцини, розхваленої телебаченням для іноземців, вони знайдуть там соняшникові поля, більше нічого. Тут немає міст, сіл, готелів, політиків, бюрократів і поліцейських, уже й армії немає більше в Каринтії, самі соняшникові поля. По берегах Драу ростуть мільярди, сотні мільярдів головатих соняхів. Навколо озер більше немає готелів, межі водойм обрамляють самі соняшникові поля.

Були тут пшениця, жито й овес, коли я ще був малий, але сьогодні на їхньому місці ростуть тільки соняхи. Доба сосен минула. Соняшникові батальйони маршем увійшли сюди, на гори, аж попід ліси, тут вони отаборились і чекають на сніг. Бетонні бортики автобанів зламано насонниками. Соняхи височіють у постових будках колишніх казарм. Останній каринтійський хірург стік учора кров’ю на соняшниковому полі. Я бачу двох вбраних у ризи церковних служок, що блукають у жовтогарячих полях. Вони шукають смертну оболонку свого священика. Всі соняшники обертають голови до сонця. А сонце сходить на сході, це знають навіть найменші школярі, а на заході сонце тільки сідає, й так буде, доки ця земля виблює й викине людство геть, але, можливо, сонце сходитиме на сході й заходитиме на заході, навіть коли земля обезлюдніє. В Каринтії залишилося геть мало людей, які вештаються цими неозорими соняшниковими полями, майже всі виїхали до Росії. Я ще бачу поодиноких павичів, священиків, служок, кобил, монахинь, єпископів та могильників, які сновигають цими полями соняхів, кахикають, із рота їм виступає піна, вони поспішають, хочуть сказати мені, куди, але самі цього не знають, а лише те, що мусять іти полями жовтих квітів, щоб дістатися мети. Мільярди нанизаних на нитку ластівок шугають над головами й здіймають шалений ґвалт. Тут і там іще видно величезні рекламні щити із зображеними на них соняшниками. Смерть, усе ще з косою на плечі, втомлено сперлася на соняхове стебло й перекривлює крики сичів – вісників смерти, але то ластівки, що шеренґами по четверо шугають над її головою. Вона морщить чоло. Знає, що п’явки у болотах Драу знекровлені. Ще сьогодні я йду соняшниковими полями, зловісно потираючи руки, бо німців під Сталінградом було поставлено на коліна. Й на одному із цих полів я зустріну Нєточку Василівну Ілляшенко.

Хіба ж неправда, що там, нагорі, в горах, повоєнна солдатська ненависть до Росії втілилася в Нєточці Василівні Ілляшенко? Хіба їй не кидали зневажливо: «російське людло»?! Ні, вони такого точно не казали й навіть не натякали, про це взагалі ніколи не йшлося, і вони ніколи більше так би не вчинили. Але Нєточка Василівна Ілляшенко залишилася на своїй новій батьківщині, подарувала життя, якщо ще взагалі можна так казати, п’ятьом синам, таким білявим, як і вона. На їхніх обличчях я ще бачу сліди російських рис їхньої матері. Лице Нєточки Василівни Ілляшенко я часто розглядав годинами. Проте я ще не здатний його описати. Я ще працюю з фотоапаратами й заповнюю фотокартками пробіли в своїй пам’яті. Я знаю її руки, я бачив їх тисячі разів. Знаю, що вони піднімали, знаю, що ці руки робили, що захищали, кого пестили. Одного дня, коли інші складуть руки Нєточки Василівни Ілляшенко, всі соняхи в цій країні схиляться перед її могилою, вони відвернуться від сонця, закриють листям свої важкі голови з чорним зерном і тужитимуть за нею. І тоді не стане в цій країні, куди її було депортовано, де вона залишилася, для свого чоловіка й діток, тоді в цій країні більше не зостанеться жовтих соняхів, а будуть лише чорні.


 

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.