ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
За перформанс – за ґрати? - ПРОSTORY - український літературний журнал За перформанс – за ґрати? У танці з мовами: про Йозефа і Нєточку - ПРОSTORY - український літературний журнал У танці з мовами: про Йозефа і Нєточку Кишенькова метрополія, або Втрачений рай - ПРОSTORY - український літературний журнал Кишенькова метрополія, або Втрачений рай
Друкувати

Революція і член, або Фізіологія політичного

До тексту Томаса Брусіга: «Такі з нас герої».

Глобальні соціополітичні зміни в житті Німеччини 1990-х років призвели до перегляду відповідальності інтелектуалів за життя країни та співпрацю з владою. Завдяки публікації архівів штазі (1991/93) стало відомо, що велика частина письменників покоління «будівничих», тобто тих, хто від створення НДР підтримував владу у спробах побудувати соціалістичну державу, самі були неофіційниками співробітниками служби держбезпеки. Скандал викликало те, що навіть найбільш опозиційна режиму СПЄН група молодих митців «Пренцлауер Берґ» на чолі з Сашею Андерсоном співпрацювали зі штазі. Це поставило під питання статус всієї художньої літератури, яка з XVIII століття розглядалася в Німеччині як один з головних чинників формування нації.

Т.з. німецько-німецька суперечка про літературу та дебати про Крісту Вольф 1990/91 років продемонстрували не лише традиційне для Холодної війни розділення німецьких інтелектуалів на правих і лівих, але й розрив генерацій. Письменники Східної Німеччини покоління 1960-х (К. Гензель, М. Біскупек, Р.Ульбріх та ін.) експліцитно відмовилися від ролі просвітників, закинувши іконам літератури НДР авторитарну позицію прогресивного розуму, який обманює сам себе. Проте бунт молоді, що поклала левову частку відповідальності за диктатуру в НДР на інтелектуалів старшої генерації, представлених Крістою Вольф, виявився почасти бунтом едипальним: відкидаючи ангажованість старшого покоління ідеологією соціалізму, нова художня література перебрала на себе аналіз недавнього минулого та вдалася до збурювання дискусії про причини незадовільного стану об’єднання Німеччини, де-факто продовжуючи стратегії суспільно-політичної критики своїх попередників.

Роман одного з найактивніших представників «молоді» 90-х Томаса Брусіга (1965, Берлін) «Такі з нас герої» (1995) викликав скандал. Ще б пак, адже молодий східний автор не просто звів рахунки із власним минулим у соціалістичній Німеччині – він поглумився над цілою епохою «етичних» письменників-вихователів НДР, їхньою риторикою та державотворчою амбіцією, написавши роман про … член. Саме мінімальність, ба майже відсутність цього органу в головного героя роману, антиписьменника з невимовним прізвищем, Клауса Ультцшта спричинює низку доленосних випадків, що призводять до глобальних геополітичних змін. Клаус є втіленням гротесковано типових рис оссі: це агент штазі, латентний збоченець та пасивний учасник громадських рухів, не здатний на активні дії. Він є продуктом свого тотально політизованого соціального простору, сконструйованого тоталітарною ідеологією «всезагальної рівності та братерства». Подібно до Ґрассового Оскара Мацерата, Клаус народився 20 серпня 1968 року, в ніч, коли радянські війська окупували Чехословаччину: «була ніч, пекло; гриміли танки (…) повітря смерділо і сильно вібрувало; світ, на який я з’явився, був світом політичним». Цей політичний світ у варіанті НДР реалізується як система заборон та імперативних приписів і повністю визначає його світогляд, мислення, поведінку, навіть фізичні реакції. Клаус каже: «я почуваюся впійманим, щойно бачу якусь табличку. Загалом я тричі провалив іспит на права, бо щоразу панікував, щойно десь здалеку бачив табличку «В’їзд заборонено!».

Жорстка нормативна система реального соціалізму проникає у всі сфери життя, не залишаючи жодної ніші приватності: втілена в родині, репресивна система дбає про моральне і фізичне здоров’я своїх суб’єктів, вписуючися в їхні голови і тіла як фукіанська виховання-дресура, що ставить під сумнів «суб΄єктність» її вихованців. Патріархально-міфологічна ідеологема «батька нації» реалізується в повсякденні як головний елемент сімейної ієрархії: патріарх – чоловік «у спортивних штанях, закочених до литок», який сидить перед телевізором, тримаючи ноги у мисці з холодною водою, – непомильний і владний[1]. Він є «зовнішнім співробітником» штазі і повністю підпорядкований символічній системі (мові) репресивного держапарату. За свідченням сина, батько ніколи не казав: «водій автобуса зачекав на мене», але «я спіймав його перед самим від’їздом». Мати – «богиня гігієни» (санітарний лікар) – натуралізує владу репресивної ідеологічної системи, маніакально опікуючись здоров’ям сина і позбавляючи його всіх радощів життя, адже при ходінні під вітрилами можна прищемити палець, загнати скалку, а в басейні – втопитися чи підхопити грибок.

Сімейне виховання задає матрицю публічності: суб’єкт тоталітарної ідеології має постійно перебувати під наглядом як безпосередньо (натягнена по шию ковдра технічно задирається з боку ніг), так і опосередковано, засобом інтеріоризованого голосу Великого Іншого, готового повсякчас виносити присуд. Відчуття постійного перебування «за склом» призводить до формування пасивної життєвої позиції, повного підпорядкування репресивним та ідеологічним державним апаратам: «Те, до чого нас примушували в дитинстві, було використано і продовжено суспільними силами. Те, чого вимагали системні інституції, виховали у нас батьки. Діти, видресирувані своїми матусями на (…) «чемних діточок», пізніше виявилися надзвичайно придатними для ролі старанних помічників на службі «соціалізму»». Прагнучи якомога більшого суспільного визнання «чемний хлопчик» Клаус стає аморальним, безвольним «донощиком, кар’єристом, викрадачем дітей, майже ґвалтівником», готовим виконувати будь-які накази. Тут Брусіг відтворює основні положення роботи психіатра Г.-Й. Мааца «Зупинка почуттів. Психограма НДР» (1990): «Типовий оссі: він вірить в авторитети, боязкий та має заблоковані почуття. Його готовність відкрито говорити про конфлікти дуже низька; його сприйняття реальності розірване й завужене. Йому відверто бракує прямоти та спонтанної радості від життя – все затримано, загальмовано, перестраховано й контрольовано. Крім того: вбивча злість, страх аж до втрати свідомості, глибинний біль та сум, що паралізує».

Наголошена публічність переводить самоідентифікацію суб’єкта у візуальний реєстр: від дитячого досвіду «героя» з обкладинки великого ілюстрованого журналу до фабульного ходу інтерв’ю для газети «Нью-Йорк Таймз» (роман складається із 7 частин, кожна з яких – монолог Ультцшта, записаний на диктофон для журналіста Кітцельштайна, який як експліцитний слухач з’являється лише в останній частині). Перверсивне бажання суб’єкта тоталітарної ідеології бути поміченим, побаченим за будь-яку ціну набуває сексуальних конотацій: Клаус все своє доросле життя страждає на комплекси неповноцінності через занадто малий пеніс, недостатня розвиненість якого є побічним ефектом «правильного» ідеологічного виховання сина Люсі Ультцшт. Фактично, пеніс постає алегорією витісненого Бажання, яке не належить до авторитарної ідеології НДР. В останній частині роману внаслідок отримання випадкової травми, опосередковано пов’язаної з промовою Крісти Вольф на демонстрації 4 листопада 1989 року, неповноцінний орган Ультцшта раптово набув гігантських розмірів. Демонстрація цього «дива» враженим прикордонникам дозволила Клаусу відкрити німецько-німецький кордон; при цьому розпад НДР ототожнюється зі звільненням Ультцшта від родинної опіки.

Така сексуалізація політичної сфери дозволяє Брусігу в зниженому реєстрі поставити питання про сутність суспільної влади та її окремі ідеологеми: член Клауса стає то «маленьким горністом» (аналог радянського маленького барабанщика, що ціною власного життя рятує червоні війська від несподіваного нападу ворога), то «Тедді Тельманом», то навіть метафорою колективної волі народу. Не маючи змоги навіть задовольняти себе (репресивна писана мова норм і правил жорстко забороняє онанізм, та й приватності як такої не припускає), Клаус може лише сублімувати в свою соціальну роль, прагнучи настільки догодити системі, щоб потрапити на обкладинку журналу. Проте це догоджання є формою руйнації власної особистості, повного ототожнення себе з іншими ґвинтиками суспільно-політичної машинерії, що автоматично переводить всі спроби Клауса якось виділитися в ранг патології. Як показує політична фізіологія за Брусігом, в інфантильно-збоченому світі тоталітаризму будь-який символічний член – свобода прийняття рішення – це аномалія, виняток, що перетворює чоловічка із невимовним прізвищем на «Спасителя із членом» (Erlöser in Glanz / Erlöser mit Schwanz). А сам політичний континуум в романі постає абсурдним конструктом навколо Ніщо – нібито волі народу, у якого насправді «занадто маленький член».

З іншого боку, роман засвідчує тенденцію до сатиричної критики не лише утопічної ідеології соціалізму та остальгійної міфології, а й ідеології Возз’єднання як ще однієї шовіністичної світоглядної системи, в якій «Німеччина» обов’язково означає «ФРН», а традиційна для тоталітарної ідеології НДР «легенда» про революційні «народні маси» не викривається, а продовжує далі працювати в семіотичному полі демократії. Подія, яку історики та публіцисти називали: ««Кінець німецької розділеності», «Кінець європейського повоєнного порядку», «Кінець ХХ століття», «Кінець модерну», «Кінець холодної війни», «Кінець ідеологій» і «Кінець історії»» – трапилася цілком випадково. Ультцшт ішов до прекрасної ковбасної молодиці, з якою у нього колись із технічних причин секс не відбувся. Тепер, ненадовго володіючи членом надвичайних розмірів, Клаус хотів похвалитися своїми новими можливостями, коли побачив натовп біля Муру. Справжньою причиною «події століття» Брусіг називає індивідуальну (проте виплекану системою) перверсивність Ультцшта, яка підштовхує його на акт ексгібіціонізму. Герой не стільки отримує сексуальне задоволення від демонстрації свого тіла, скільки насолоджується відчуттям семіотичної влади Скандального над масовою свідомістю. При цьому він позиціонує себе як хтонічного і водночас культурного міфологічного героя: з одного боку, він магічним чином кам’янить солдатів (Медуза Горгона), з іншого, – не показується своїм співвітчизникам, щоб не зупинити їх, а задки закликає до руху і в такий спосіб перетворюється на «Спасителя».

У зображенні Повороту не як прояву колективної волі, а як фарсового результату нагромадження випадковостей і підмін образ перверсивного оссі урівноважується травестованим західним брендом особистої свободи. Це підкріплюється форматом оповіді – сенсаційним інтерв’ю для таблоїда, про яке Клаус мріяв змалечку. При цьому він фактично не помічає ідеологічної різниці між піонерським журналом та «Нью-Йорк Таймз». Симптоматично також те, що перша людина, яку Клаус зустрічає по той бік Муру – журналіст західного глянцевого журналу, – одразу намагається залучити оссі із надзвичайними фізичними даними до порноіндустрії.

Головний літературний конфлікт, артикульований у романі, розгортається між Крістою Вольф та новою літературою. Під час промови 4 листопада 1989, на найбільшій демонстрації на Александерплац (близько півмільйона учасників) головний герой плутає доповідачок – «матерів нації» письменницю Крісту Вольф і тренерку з фігурного катання Юту Мюлер, в результаті чого не залишається послухати промову до кінця і дорогою отримує травму. Накладання у сприйнятті Клауса двох ікон соціалізму та подвійне невпізнавання «великої літературної матері» задає іронічно-критичну перспективу оцінки «генерації будівничих»: «Справдешня промова тренерки з фігурного катання, вам не здається? (…) почувши промову Юти, я зрозумів, проти чого я виступаю». Якщо Кріста Вольф у своїй промові закликала до пошуку нової мови для створення справжнього соціалізму, індивідуального і національного самоствердження, створення нової ідентичності, то у Брусіга мова як така постає частиною репресивного механізму панівної ідеології. Літературна ж мова в його романі, здійнюючи процес самооновлення, звертається до хуліганських перекручень класики, карнавального перевертання високого й сексуалізації чи то патологізації політичного. Позиціювання наратора як про­фа­но­­ваної пасивно-агресивної жертви, що страждає на манію величі й вірить евфемізмам офіційної ідеології (прийом «інсценованої наївності») та оформлення оповіді як «проби звуку», що спонтанно перетворюється на величезний монолог, адресований уявному західному слухачеві, унеможливлює серйозне про­чи­тання роману і провокує читача на недовіру до мови і критичний пошук інших значень. Опозиції ідеологічного й тілесного, а також східного та західного реалізуються в образі Ультцшта як зсув на користь розщепленого суб’єкта шизоїдного типу. Після падіння Муру Клаус зрікається свого минулого у штазі: «Це був не я, – той, хто вдирався, викрадав людей, переслідував, залякував. Я тільки чекав». Аналізуючи знакову для німецької ідентичності розщепленість колективного суб’єкта, Бруссіг відмовляється від іронії: «Якщо сьогодні ніхто не хоче визнавати це, значить це пов’язано із соромом, який заважає говорити про ганебне (…) Система не була нелюдяною (…) Вона обманювала людей, таких як я і ти, і про це треба говорити. Говорити про двосторонні обрáзи й покору. Про ухиляння. Про людську підлоту» .



[1] Постать суворого догматичного батька, що надто пристрасно формує зі свого нащадка партійно виваженого, правильного й слухняного громадянина, типовий як для письменників генерації 1960-х: І. Шрамм, К. Єнтцш, К. Гензель, Й. Янзен, так і старших письменників: М. Марон, К. Драверт та ін.

 
Коментарі (2)
1 Середа, 22 Грудня 2010
..у деякі моменти ставало вже дещо проблематично..емм, - встигнути за ширянням думки: "Фактично(!), пеніс постає алегорією витісненого Бажання, яке не належить до авторитарної ідеології НДР." - ну вау!..це..це..фіііуу *присвистує* (тут думка робить якийсь підвиверт - якийсь для мене, гадаю, занадто вітіюватий штопор..чи петлю, чи які там іще бувають авіаційні фігури?) - це чому так? - це через його мінімальність?...тобто пеніс = Бажання..але витіснене, бо не фалос? ..однак водночас воно ще й не належить до авторитарної ідеології...а до чого належить?-чому Бажання та й належить...тобто i'm all confused тут такий мовляв трохи..
А загалом, судячи з усього, дуже дотепний такий, карнавальний має бути текст.
2 Середа, 22 Грудня 2010
аа..здається, трохи догнав за рахунок контексту: тобто йдеться не взагалі про Бажання (велика літера трохи збиває з пантелику), а про те саме бажання бути побаченим?..-перверсивне!..і воно конотується з видимістю чи невидимістю члена, залежно від розмірів які він має на початку, і приймає згодом через прикрий інцидент?...але це і є дослівно за текстом саме бажання субєкта тоталітарної ідеології..хм, а яке ж тоді Бажання витіснене, бо не належить до панівної ідеології?

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua