ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Игорь Бобырев: Стихи - ПРОSTORY - український літературний журнал Игорь Бобырев: Стихи Карл Шльоґель: Назвати світ - ПРОSTORY - український літературний журнал Карл Шльоґель: Назвати світ Понимать литературу - ПРОSTORY - український літературний журнал Понимать литературу
Друкувати

Терезія Мора: «Не ставати заручником зужитих фраз»

«Добре, кажу я (...) Нехай. Я покажуся і почну говорити впізнавано. Довго й патетично говоритиму, наводячи численні приклади, про мову, яка є ладом світу, музичним, математичним, космічним, етичним, соціальним, найграндіознішою облудою, такий мій фах.»
Самоцитата з «День у день»

Нагороди - гарна штука. Гарна, коли отримуєш їх після чотирьох років максимально напруженої праці над одним-єдиним текстом, випустити який з рук стало можливим, якщо чинити порядно, не раніше, ніж коли він був готовий, бо ж тобі відомо, що ти як автор = авторка зобов΄язуєшся усім своїм життям стояти за кожним реченням. Гарно, коли нагороду отримуєш між двома книгами. В цьому міститься особлива якість, і пов΄язане воно зі зміненою ситуацією - підозрюю, що так справа виглядає не лише між книжкою 2 і  3, але і згодом між 9 і 10: бо хоча ти й тут, усім твоїм життям, проте, на жаль, віддаль до названих раніше речень з часом збільшується, вона мусила збільшитися, щоб дати наблизитися до нових речень, але це наближення розумієш аж у становленні, тому й стоїш отут, так би мовити, без прикриття,  навіть трохи розгублено. Так, принаймні, виглядає справа зі мною. Поміж двома книгами я, так мені видається: регулярно втрачаю речення. - Куди дівається мова, після того як вона йде собі? Не знаю. Часом з острахом міркую собі, що вона там, де й вогник свічки, після того як його задмухнули. Звуку нема, сам дим. - Поміж двома книгами я ніби-то й не знаю, що казати, хоча те, що в мене є, нікуди не зникає, в цьому сенсі змінилося небагато, навіть щодня з΄являється щось нове, ти постійно вчишся, це дуже гарна штука. І все ж. Я втрачаю спосіб мовлення , а тому ситуація між двома книгами неприємна. (в дужках кажучи: так само як після завершення книги вона, на короткий період, є досконалою. Воістину, це життя дурманить.)

У моїй лекції з поетики, прочитаній в Тюбінґені в листопаді минулого року, я, узагальнюючи, говорила про те, яким чином хтось, я, може добратися до своїх перших літературних фраз. У моєму випадку цей шлях був досить довгим, а в кінці його стояло звичайнісіньке речення з підмета і присудка. Його можна прочитати в оповіданні Спрага і звучить воно так: «Дідусь п΄є.» Не надто вражає, взагалі не вражає, воно цілком спокійно могло би бути «нічим». (Хоча, спробуйте самі, скажіть до когось: Х або У п΄є. У скількох випадках таке речення було б нейтральним?) Вирішальним у тому, що тамте речення не стало нічим, було те, що то було не тільки моє перше речення, замислене як літературне, але й одночасно перше значиме речення в моєму житті. Завершення німоти, яка тривала перед цим.

Це важливий нюанс, бо хтось, хто міг «якось» висловлюватися, нехай навіть на школярському рівні, говоритиме інакше, ніж хтось, в кого перед цим з΄явилася тріщина.  Причини можуть бути найрізноманітніші - для цього можна глянути на персонажів у збірці «Дивна матерія», а згодом на Абеля Нему. Можна відчувати, що тебе оточили різні, надзвичайно авторитарні, тобто невблаганно могутні структури: політичні, економічні, релігійні, сімейні, сексуальні і так далі, поки не згадано буде про всі життєві сфери. «Мережа», писала я недавно в есеї про «Креативне забуття» (назва не моя, я б назвала текст так: «Сліди досвіду диктатури в манері письма», але, мені дуже добре про це відомо, такою назвою нікого не привабиш. Тож отож...), «убивча мережа», писала я, спрямована ні на що інше, як на «абсолютне знищення індивіда» (знову не мої слова: Ніцше).

В іншому випадку існує вихідна ситуація, яка, хоч і не є ідеальною - раю не існує, - проте для того, про кого зараз мова, вона надається цілком незле, цей хтось не такий вже  невдоволений, його не тягне до чогось більшого, величнішого, а тоді «раптом», тобто не без причини, та все ж, таким цього ніхто не чекав, «щось вибухає, наприклад, громадянська війна» (самоцитата), скажімо, місце перебування і мова мають змінитися, скажімо, хтось когось зрадив, або ж згрішив і т.д. Одним словом, старі структури розламуються, зникають, і світ примусово організовується наново, і хтось не відає, що про це казати.

Організовувати свій світ – це наш хліб насущний, організовувати світ наново як фікцію – це заняття письменника. Дійсно вимогливий акт. Мені тут, як я вже згадувала, відбирає мову. Певна річ, це історія з розряду «то вона його затягала, то він в ній загрузав». Вона вислизає від мене, та я й сама визнаю її втраченою. Роблю це, бо, по-перше,  власне це мене й турбує. «Спочатку я мушу все втратити» - писала я недавно до свого редактора, «щоб почуватися в безпеці». Про яку безпеку (або ж яку ілюзію безпеки) мова? А таку, щоб не ставати жертвою автоматизмів. Завжди потрібно дошукуватися дна. Моя вчорашня балаканина. Про чоловіка мови, який занімів внаслідок зовнішніх подій і внутрішньої диспонованості, тобто опинився відрізаним від власного життя, розповідаєш іншою мовою, ніж, наприклад, про когось, з ким обставини теж зіграли злий жарт, але він виявився таким незламним оптимістом, що... що? Навіть уявити собі не може поразки? Чи все ж? Чи правда для нього не тільки припустима, але й дійсно можлива до переказання? Що  означає бути мужчиною в першому, а що - в другому випадку? А то не те саме що: бути людиною. Реалізуватися як чоловік і як людина, ось до чого йдеться, і на це має вистачити одного-єдиного життя.

Йдеться отже, як Ви бачите, про великі питання, про них завжди йдеться, завжди йдеться про цілість, в якій, до всього, ніщо не є постійним, речі вічні мають своє денне наповнення, а тому, відповідно, слід знаходити для них щоразу нові слова. Це супер-гра. В кінці «Дивної матерії», сказала я в Тюбінґені, я намагалася досягти насамперед одного: хотіла навчитися гратися на сонці. То, зрештою, цитата, тобто трансформована цитата, з вірша Аттили Йожефа «Повітря!» з року 1935. Повністю  цитата, перекладена дослівно, звучить так: «Ходи, свободо, народи для мене порядок. Навчи добрими словами, але й дай йому, твоєму гарному серйозному синові, погратися». Ключовим словом є «свобода», а ще «серйозність» - як кожна інша, ця гра, література, дуже поважна річ, і саме ця серйозність власне і робить її такою кайфовою. Йдеться про щось.

Наприклад, не ставати заручником порожніх зужитих і брехливих фраз. Ми щоденно переживаємо такі миті, і в публічних промовах, і в приватних розмовах, коли раптово до болю ясним стає усвідомлення: Між нашим відчуттям того, що «добре і правильне» або ж «правдиве», і між тим, що власне кажеться, зяє порожнеча. Ми носимо в собі потребу благословенної брехні (отже, властиво, потребу благословення), однак такою ж великою є і наша туга за чесним або, назвімо це так: чинним словом. Як правило, ми помічаємо це особливо чітко в період кризи, а ми досить подібні між собою – навіть якщо й існують зумовлені біографіями варіанти – в тому, що сприймаємо як кризу. Я – вирісши в умовах диктатури – безперечно слухала інші промови, ніж хтось, хто, довше чи коротше, жив де-інде. І все ж. Де ж слід було жити, щоб не розуміти,  про що кажуть, говорячи «енд΄юрінґ фрідем»? До якої ситуації загострює нашу увагу поява такого поняття? Мабуть, десь у пралісі, в законсервованому кам΄яному віці. Але ж це не правило. Як правило нам відомо: за гегемонійним способом висловлювання завжди криється гегемонійний спосіб дій і навпаки: той, хто діє гегемонійно, того завжди  зраджує його мова. Відбувається все точнісінько так, як кажеться.

Завданням і потребою письменника є «направити» понівечену можновладцями мову, тобто втримувати її здатність до використання, пише Дональд Бартельм у своєму есеї «Незнання», адже: «ми не можемо жити на руїнах». Можновладцями,  повторюся,  є, певна річ, не тільки звиклі підозрювані (політика, економіка, церкви, медії), а й кожен, в кого влада є (тобто: кожен), той, хто в певних ситуаціях має над нами владу, а таких багато. Почавши від сонму наших родичів, якщо наводити найзрозуміліший приклад. Всюди, де зустрічаються двоє, відкривається можливість говорити, а отже діяти, гегемоніально.

Використовувати мову означає: діяти. Кожний це знає, для деяких письменників я б це двічі підкреслила: ти тут не для того, щоб видавати які-небудь історійки, щоб звеселяти твій і наш час, ти тут для того, щоб діяти.  В застосуванні до конкретного тексту це означає, що в тексті може відбуватися, що завгодно, все може відбуватися, і воно не вирішуватиме, чи цей текст, мистецький твір загалом, зараз скажу щось нечуване: буде мати сенс і користь. Коли мистецький твір має сенс і користь? Коли він підіймає нас у нашій людськості. Проте як би я не описувала завдання або, про мене, спосіб впливу мистецтва, очевидним є одне: досягнений ефект є винятково наслідком застосованих засобів. Текст не складається з нічого іншого, крім  мови.  Тому я не можу чути речень, як от: той чи інший автор не є «великим стилістом», та все ж має свої достоїнства. Письменник, який не є стилістом, такого не буває. Письменник – це стиль. Те, як я про це кажу, – висловлення.

Тут доречно ввести ще одну цитату, котра, з одного боку  творить противагу вимовній, однак тенденційно патетичній, а тому завжди спраглій релятивації, програмній фразі Бартельма, а з іншого боку – знову відводить нас на початок цих коротких роздумів. Цитата ця належить акурат Генрі Міллеру, речення якого в стилі «нестримного юнака» ще частіше розбуркують в людині прагнення релятивації, який проте спроможний сказати цією своєю мовою і дуже правдиві, ба навіть щемкі речі. У цьому випадку: «Мої пошуки усіх можливих форм вислову подібні на Боже затинання. Мене засліплює фантастична руйнація світу».

Можна сприймати одкровення про світ, який постійно і при цьому «фантастично» руйнується, як перебільшення або ж, власне, так як люди чуйні або ж  люди в чуйні моменти пізнають  світ: що все, навіть найменші речі, здатне викликати екзистенційну сенсацію. Сонце, що косо падає на зебру вуличного переходу. Мурашка, яка вовтузиться над тонюсінькою тріщинкою штукатурки. Певне вищання колеса. Раптовий запах попелу. Ви розумієте. Крихкість в усьому. Абсурдність моменту. Камю. Дехто, відштовхуючись від такого, творить мистецтво, інші ж, котрі теж від цього відштовхуються, це мистецтво споживають. Відома річ. Однак, що особисто мені в наведеній цитаті подобається, так це згадка про затинання. Якщо комусь так більше подобається, той може викреслити означення «Боже». Залишимо поки поза увагою згадку претензій митця на тотальність (всеохопність) (що одночасно означає фатальну грандіозність). Тоді залишиться затинання. Затинання, руїни - і знову ми на початку, де вже йшлося про те, що все розпускається безнастанно на ниточки, розпадається на компоненти, а тоді берешся до припасовування їх знову докупи. На щастя, і в цьому приваба мого фаху, мова може творити й такі речі, яких я не вмію. Завжди в мистецькому творі існує сфера, яка виникає «сама по собі», тобто незалежно від намірів чи гаданих талантів митця. Або ж, повторюючи слідом за Петером Естергазі: Було би безмірно шкода, якщо б у літературному творі містилося тільки те, що в нього вклав автор.

Зате одне цілком ясно: Потрібна праця, щоб обжити або ж підтримувати затишок у своїй батьківщині (а моєю батьківщиною власне і є мова). І от коли в ній можна жити, туди можна запрошувати й інших. Що я й роблю. Завершую затинання, котре тут і сьогодні було для мене єдино доступною можливістю, і повертаюся до праці.  ... І коли з΄явиться наступний проміжний результат, тобто, коли готовою буде наступна книга, я рада буду, якщо ми знову зустрінемося за правильним текстом.

Терезія Мора. Подяка з нагоди вручення в Ґраці (Австрія) премії імені Франца Набля за роман «День у день» : жовтень 2007

Від редакції:

Терезія Мора [Terezia Mora], німецька письменниця угорського походження, майстер короткої прози, перекладачка та драматург. Вона є лауреатом багатьох літературних премій, серед яких престижна премія Адальберта фон Шаміссо, отримана у 2000 році.

Ми публікуємо цю промову, як своєрідну прелюдію до публікації, присвяченій падінню Берлінського муру. Твори Терезії Мори також частково апелюють до диктатури, як і твори письменників НДР, вона часто звертається до теми різних світів - західного та східного, ставить питання про їхнє співіснування.

Читайте оповідання Терезії Мори «Смерть з косою»

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua