ГлавнаяСтатьиТекстыПереводНовости
ТемаАкцииИскусствоСсылкиГазетаРедакция
Herbstschule für ÜbersetzerInnen der neueren deutschen Literatur: Politisch schreiben – politisch übersetzen? - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Herbstschule für ÜbersetzerInnen der neueren deutschen Literatur: Politisch schreiben – politisch übersetzen? Гельмут Гьоґе: Секс і гроші - ПРОSTORY - украинский литературный журнал Гельмут Гьоґе: Секс і гроші «Розкуто я танцюю по кімнаті, тріпочучи руками в неґліже» - ПРОSTORY - украинский литературный журнал «Розкуто я танцюю по кімнаті, тріпочучи руками в неґліже»

Тереція Мора: Смерть із косою

Тереція Мора (Therezia Mora)- авторка романів та сценаріїв, перекладачка з угорської, з 1990 живе і працює в Німеччині. За свої твори нагороджена багатьма преміями, зокрема також премією за переклад Петера Естергазі "Harmonia Caelestis". Найвідоміші збірки: "Seltsame Materie" (1999), " Alle Tage" (2004).

  Смерть із косою зовсім не така кістлява, як кажуть. Це такий собі рожевощокий пузатий дядько. Зі своїм інструментом в руці він стоїть посеред лугу, викошеного до половини, і дивиться на мене. Я стою в лісі.

Він геть не такий, як я пам'ятаю. Ліс. Не справжній - просто маленький закуток заростей, трикутник, що вклинився поміж розмежованими полями та покинутими городами. Край світу.

Ти куди? На край світу! По той бік залитого смолою шляху, де ніщо нікому не належить, хіба лишень гриби під коров'ячими купами, що перебувають у колективній власності, але не приносять жодної користі плановому господарству, - грибів тут можна набрати, якщо вчасно прискочиш. Я тікала сюди здебільшого дочасно, посеред посушливого літа, мене було вислано, світ - трикутник між двома дорогами і залізничним насипом, за його межі не виходила жодна дитина, хоч ці землі ще належали до села: поля й городи, і ліс - зовнішня межа. Там мене ніхто не шукав, а коли моя втеча доходила кінця, як завжди, і я поверталася в село (не голод гнав мене назад, голод завжди був другорядною річчю, варто було дійти до лісу - і все минало, образи вщухали) - здавалося, що час зовсім не рухався. Сонце стояло на тому самому місці, обідня пора - переважно це була обідня пора - та сама третя година дня, мого зникнення ніхто не помітив. Ліс застиглого часу. Коло, яке можна було зробити, туди, за межі, щоб потім знову повернутися приблизно в те саме місце, з тією різницею, що це знову було можливо - що саме? Щось. Забула.

Чи це ще правда, що на краю світу час зупиняється, і що це має означати, чи зможу я зробити те, заради чого прийшла сюди, - про це я думала дорогою, тюпаючи канавами від тракторних коліс, по коліна завглибш. Тут і там розколини навперехрест, жодного клаптя ґрунту, по якому можна було б нормально йти, всюди ці глибокі баюри, гарна лесова земля, побіліла від спеки, запечена на скелю, ані сліду людської ноги, нічого не видно, тільки чути, як кришиться під ногами суха земляна кірка, шрик, шрик, я йшла до лісу, мов соляною пустелею.

За провислою дротяною огорожею у два ряди суворими шеренгами стоять яблуні, пласкі, мов розп'яття, з витягнутим гіллям, переплівшись, повроставши одна в одну, вочевидь жодна з них не здатна стояти самостійно. Антидерева, експериментальна посадка, хтозна для чого, інститут більше не існує, всюди у світі вони відкривають нові, тільки тут навпаки, більше ніякої оптимізації яблунь, вони надто старі, ці дерева, хоч все ще виглядають, мов підлітки, із гладкими зеленими стовбурами. Старі діви, вони більше не родять, нема цих крихітних круглих плодів, трохи вдавлених на полюсах, наче земля, вони були злегка голубуваті, червоно-голубі, маленькі планети поміж пікантного листя. Дуже щільна м'якоть, це я ще пам'ятаю. Але зараз не видно жодного яблука, і це в серпні. Особливе досягнення селекціонерів. З іншого боку, по-справжньому я не приглядалася, не дивилася свідомо. Ці яблуні завжди були для мене наче люди, концтабір для рослин за пересохлим парканом. Я втупилася поглядом у дорогу.

От зараз. Далі ліс такий, як я й очікувала. Доки дійдеш, майже повністю забуваєш, навіщо взагалі йшла сюди. Але все інше змінилося. Немає великих дерев; акації й берези придатні тільки для того, щоб подертися об них, але не годяться навіть для захисту від блискавки. Все так, як під час пошуків місцини, щоб попісяти, - здається, що всюди недостатньо густо; я тиняюся кругом, обходжу порослу бузиною западину посередині, яку я вже й забула, хоч знаю ліс лише завдяки їй. Коли ще не було баків, тут осідало сільське сміття, непридатне для угноєння ґрунтів. Дідусь, велосипед і мішок коробочок з-під сметани. Мій ліс - це нелегальне сміттєзвалище, що більше не функціонує. Це я забула. Але це не важливо.

Що важливо і дуже неприємно: я забула, що тут немає справжніх дерев. Я люто ломлюся крізь сухе гілля, аж доки не опиняюся знову на краю. Ні вперед, ні назад. Позад мене яма, непридатна деревина, переді мною смерть з косою. Я знову недавно вчула його, не розуміючи, що воно таке, - розмірений такт змахів коси, наче удари серця, годинника. Час не зупиняється, косар скошує його, я все бачу й обурююся.

Я стою під єдиним деревом, яке могло б підійти; гілляки досить товсті і не так стрімко рвуться вгору, як на деревах у гущаку навпроти. Горизонтальна гілка тягнеться на луг, наче штучна, стовбур у шрамах, із виямками від гілок, які були тут колись або так ніколи й не з'явилися: драбина з підніжками, прошу. Але саме дерево стоїть занадто скраю, надміру помітне, коли косар скосить всю траву, що сягає грудей. Хто б міг припустити. Вже кілька днів стоїть спека, від сьогодні ще й задуха, всі сидять по хатах, хто ж міг розраховувати, що знайдеться один, який о третій пополудні почне косити прив'ялі луки. Чоловік з косою.

Я дивлюся на нього. Щось інше я все одно робити не зможу. Час не зупинився, чоловік з косою косить його, тому це неможливо. У моєму зеленому дорожньому рюкзакові - мотузка з коноплі, дідова стара конопляна мотузка з повітки, зашморг ще не зав'язано, раптом до мене доходить: як зав'язати зашморг?

Я стою тут, по кісточки у зів'ялому, мов папір, листі, звідки у серпні стільки листя, зібране скраю, так ніби воно не хоче полишати ліс, справжня криївка, але мені не хочеться лягати. Потріскує - я стою непорушно, - неначе низовий вітер ворушить щось біля кісточок, а на рівні голови повітря все ще нерухоме. Тихий приглушений звук, який одразу спадає десь між листя. Проте чоловік з косою завмер, наче почувши щось. Стоїмо, втупивши погляд одне в одного.

Що за фарс. Я прийшла сюди, щоб повіситися, а тепер не можу цього зробити, не так, не при косареві, що дивиться на мене. Немов знущається. Стоїть, наче й не збирається поворухнутись, можливо, через задуху, яка тепер чи тут стала ще обтяжливішою. Не час застиг, а погода. Щоразу посеред літа випадає такий день, цей затамований подих, коли все застигає, мов у стоячій воді, щоб звідти почати зворотний рух. Час, коли звершилося все, що було можливе в минулому, а для майбутнього вже запізно. Селяни нишкнуть у хатах, жодного поруху, жодного слова. І лише я щороку о цій порі мов навіснію, ще з п'ятирічного віку, а ще, вочевидь, він, чоловік з косою.

Отже, у нас є дещо спільне, та, попри це, я ставлюся до нього вороже. Може, якщо мені пощастить, він назавжди залишиться таким, всохне, перетвориться на мирне опудало посеред лугу, але що до того часу станеться зі мною, яка теж не може ні ворухнутись, ані дихнути? Майже душачись, я хапаю ротом повітря. Чоловік з косою також поворушився - він втирає чоло. Тільки тепер я відчуваю, наскільки пітне й моє тіло, це ще більше дратує, чого це моє тіло зіпріло? Я потираю руками, пальці ковзають, я думаю про мотузку. Чоловік з косою знову повертається до косовиці, швидше, ніж досі, начебто він раптом почав поспішати, але схоже, що він не може косити, коли я на нього дивлюся.

Та я на нього зовсім не дивлюся. Мені більше не горить. Рюкзак вислизає з пальців, падає позад мене, в листя; я закриваю очі, куди я впаду - байдуже. Голова і плечі втрапляють на твердий стовбур дерева, байдуже, байдуже. Ні вперед, ні назад. Куди, звідки - жодної ідеї. Мій план поганий, а іншого в мене нема. Можливо, я просто залишуся тут лежати.

Як я тут опинилася? Це довга заплутана історія, а може, коротка й банальна, я не впевнена. Я опинилася тут, бо колись втратила здатність кусати. Більше року тому я припинила вживати тверду їжу та бодай торкатися чогось, що є чи було живим тілом.

Мені б твої проблеми, - сказала мама. До всього. Твої проблеми. Але я дійсно мала проблеми. Я була б провалилася на екзамені на атестат зрілості, якби одну частину екзаменаційних матеріалів не оголосили недійсною, бо в якійсь федеральній землі ці завдання було розв'язано на уроках. Скандал на всю країну, що мене порятував і подарував оцінку, яку я мала попереднього року: задовільно. Мама їла, мов сажотрус, - її зуби сяяли, врешті решт, все коштувало досить дорого, бабуся також старалася, з натуги вона навіть впустила замазаний ніж на оббите оксамитом крісло поряд себе, якраз коли офіціант з'явився у дверях, він усміхнувся так, що годі й описати. Я сиділа на найповажнішому місці, позад мене ані дверей, ні вікна, все прекрасно видно, матерів, хрещених і тіток, які жували й не помічали, що я зупинилася, не доївши суп. Може, це пов'язано з місяцем, думала я, розглядаючи приплив у своїй тарілці. До країв прибилися шматочки овочів і ще щось, схоже на пісок, позаяк я чула рипіння.

І відтоді це триває. За цей час я навчилася перетворювати на рідину все, що раніше було твердим, мені нічого не бракує, врешті решт я живу сама, ніхто нічого не помічає. Відколи я навчаюся в університеті, я не здобула жодної оцінки - цього також ніхто не помітив, і якщо наступного року я спробую скласти перехідний іспит, не здивуюся, коли це знову не випливе.

Мама сказала, що в мене повипадають зуби, якщо я не їстиму моркви, і я жахливо злякалася - мені було шість. Але потім я виросла, і таке мене більше не лякає. В роті нічого, тільки м'яке м'ясо - в цьому немає нічого жахливого. Я винайшла метод, як, по можливості, уникати того, щоб у роті зуби торкалися одне одного: кінчиком язика я впираюся в переднє піднебіння і так відділяю верхню щелепу від нижньої. Через це я виглядаю ображеною або тупою, але це мені байдуже. Я не дивлюся у дзеркало.

Профілактика захворювань зубів - професія моєї мами, металевими інструментами, пастами й гелями вона копирсається в чужих ротах, у моєму також. Щокварталу - обстеження. Перед тим я чищу зуби, чого взагалі-то не роблю, та це й не потрібно. Мама ніколи не каже, що мої зуби занедбані. Своєю затягнутою в гумову рукавичку рукою вона показує мені, як масажувати ясна, щоб ті не відставали. Огляд триває сорок п'ять хвилин. Вона звикла, що під час нього я захлинаюся - про це вона також нічого не каже. Вона радить мені полоскати горло. Гарні зуби - це як гарне придане, - каже вона. Те саме й про знання мови. Як гарне придане. Треба вчитися, інакше скінчиш, як робоча коняка: руки чорні, мов держак сапачки, і жодного зуба в роті. Старість у селах. Мама відмовилася від такої долі - вона працює філігранними інструментами, впевнено стоїть на своїх двох, тільки іноземні вивчити не здужала. От я навпаки, але я зумисне перекручую мову. Гарна вимова здається мені величезним зухвальством, хоч іноземні - це єдине, що я вмію. Ті-ейч. Від англійської робиться особливо багато зморшок навколо рота, це також відомо моїй мамі.

Бабуся вся у зморшках, її маленьке обличчя виглядає ще меншим, бо зуби повипадали, від протезів боляче, тож краще без них, ми їмо однакову топтанку, картопляний порошок, заварений на курячому бульйоні. Наскільки я пам'ятаю, вона завжди була такою, хоч старша за мене не більше, ніж на сорок років. Я дивлюся на неї, уявляю собі, що коли стану вдвічі старша, також буду такою зморшкуватою та беззубою. В цьому я теж не бачу нічого неприємного. Тому я до неї й приїхала. Бо в неї більше немає зубів, і вона їсть ту саму топтанку, що і я. А ще вона вміє некруто варити яйця, так що всередині ті лишаються рівномірно непроварені, білок і жовток ріденькі, мов юшка, їх можна пити.

Не знаю, що я собі думала. Що на лузі нічого не випливе, чи навпаки, випливе все. Ще перед офіційним початком канікул я поїхала в добровільне заслання, відтоді я тут. Сиджу з бабусею на кухні та сьорбаю все, що можна сьорбати. Чи збираюся я ще щось робити і що саме, - я забула. Я забула, чим іще колись займалася в селі під час канікул. Як забула, чим я взагалі коли-небудь займалася. Там, за святковим столом, я раптом забула, як після іспиту можна все знову забути, так, неначе моє життя було тільки зазубреним текстом. Я забула свої плани і те, як треба їсти.

Я прожила рік і з приходом літа переїхала до бабусі в шезлонг. Я не зважаю на спеку, сільськогосподарські роботи чи решту села. Цілими днями я куняю в темній кімнаті.

Я назвала бабусі приблизну дату свого від'їзду, але сама я зовсім не впевнена в тому, що справа до цього дійсно колись дійде. Я не уявляю собі, як знову прямуватиму на вокзал, але чітко уявляю, як лежу в шезлонзі в бабусиній кімнаті, пропахлій одягом і компотом, і через візерунки на гардинах розглядаю рухливі силуети рослин у саду. Хіба семестр ще не почався? - запитує моя бабуся. Ні, - кажу я. На цьому ми зупиняємося. Бабуся з жодного приводу не говорить довго, це мені в ній подобається.

Я вірила в це багато тижнів. А потім все виявилося зовсім інакшим. Я познайомилася з цим хлопцем.

Літо вже майже скінчилося, через неробство я втратила сон, через багато яєць - отяжіла, вовчисько, хтось зашив мені каміння в живіт, тож однієї ночі, коли браві селяни вже спали, я наважилася зробити кілька кроків. Я прослизнула крізь кімнату, в якій спала бабуся. Ворота риплять, коли їх відкриваєш, тож я перелізла через верх. Перелазити через ворота - таке легко не забудеш. Та мого пориву стало не на довше, ніж до кінця нашої вулиці. Там далі я не орієнтуюся, а кругом щось ворушилося, тварини в кущах чи ґвалтівники, я злякалася, як завжди у темряві - раніше я цього за собою не знала, в місті ніколи не буває темно. Додому мені також не хотілося, тож я стирчала посеред порожнього перехрестя так довго, що й сама могла б когось налякати. Тоді я зробила те, що свого часу вигадала собі як відмовку, - я пішла в те місце, якого за нормальних обставин, раніше і тепер, обов'язково уникала б, - до кнайпи, в якій відбувалися сільські дискотеки.

З годину я стояла на краю танцмайданчика і розглядала інших. Дівчата були точнісінько такі самі, як і ті, з якими я ходила до школи, - красиві дурні дівчата, їх я так само зневажаю і дивуюся з них, seksbomb, seksbomb, вони хитали стегнами, у мене стегон нема, я просто дивилася. Спочатку його я також вважала однією з них, хоч він високий, проте чом би й ні, адже існують високі дівчата з довгим білявим волоссям, до того ж його рухи були дівчачі, він тряс тілом і вигинався - такий собі танок живота, він виглядав досить незвичайно, адже був ще й трохи товстуватим. Валькірія, велике немовля й чоловік. Хихочучи, дівчата оточили його. Я не хихотіла, я не вмію хихотіти, але також посміхалася, бо думала, що він зумисне танцює з дівчатами по-дівчачому, щоб познущатися з них, а вони думають, що все навпаки. Він побачив мене і приніс мені колу. Дієтична, - сказав він і посміхнувся. Я пила колу, але не через соломинку - для сього треба забагато смоктати. Хлопець дивився на мене і розповідав, чим він займається.

Він художник, хоча ні, він вивчає графіку.

Єдине мистецтво, яким я володію, - це рухати вухами. Я демонструю це щоразу, коли хтось нахиляється до мого вуха, щоб щось сказати. Сама, без жодної допомоги.

Хлопець сміється.

Він питає, чи можна мене намалювати.

Я думаю, що йдеться про мої вуха, і кажу, чом би й ні.

Але він каже, йдеться не стільки про те, щоб малювати дійсно мене. Йдеться про якісь співвідношення. Довжину моїх рук, стегон, тулуба і т.д. Для цього мені не обов'язково роздягатися. Вистачить бікіні зі стрінгами. Через сідниці.

Ні, кажу я.

Я не маю боятися, каже він. Він голубий, але навіть якби він не був...

Я міркую над тим, що може означати це «навіть якби не». Чи він мене образив, щоб привернути мою увагу. Хто торгується, той купує, як каже моя бабуся.

Я найкраще підходжу, каже він. Я така тоненька, так гарно видно «вузли». Але, - торгується він далі, - він міг би запросити й когось іншого.

Ні, кажу я. Я зроблю це.

Ми домовилися на наступний ранок. Ті години, які ще лишилися з ночі, я провела в альтанці. Без сну. Ну? - спитала бабуся, коли о пів на шосту проходила повз. Задуха, - сказала я. Вона кивнула.

Я йду до нього. Він уже стоїть біля хвіртки і простягає мені пакетик з морозивом. Фруктовим, темно-червоним. На такій спеці морозиво розтане - ми домовилися зустрітись у нього в повітці, в кінці саду, там нам ніхто не завадить, - тож він пропонує віднести пакетик назад у дім, у морозилку, він потім віддасть його мені, коли я йтиму, моє морозиво, він хотів його лише показати. Я сміюся. Він пригощає мене морозивом, мов дитину: показує, а потім, якщо я гарно поводитимусь, віддасть його мені.

Гарні зуби, каже він. Він це ще вчора помітив.

Я припиняю сміятись і забираю в нього пакет. Я більше люблю, коли воно м'яке, - кажу я. Кладу морозиво біля себе в пилюку. Під час сесії я час від часу торкаюся його, відчуваю, що воно все ще зберігає свою форму, але скоро стане геть м'яке всередині. Я можу надкусити вужчий кінчик і випити весь вміст. Я уявляю собі, як демонструю це йому, мій шедевр.

У мене нема ні стрінгів, ні бікіні, я, наскільки можливо, втягую свої труси між сідниці й сиджу так, поки він малює. Світло, що падає крізь шпарини у дощаній стіні, перетворює мене на полосатого тигра. Він сидить на колоді, я спираюся на іншу. На моїй лежить синя роба, на його - такі самі штани, це щоб не поранитися скалками. Піді мною два пластикові мішки з-під зерна, щоб я не сиділа в пилюці. Він малює тушшю, шкалик стоїть на підлозі біля його ніг, я дивлюся, як у нього осідає пил.

Ми працюємо мовчки. Іноді він підходить, вимірює розмір моїх членів, це все. Стає все тепліше й задушливіше, я впріваю у пластикових мішках. На нього спека, схоже, не діє - як і раніше, він повністю вдягнений.

Якось він виходить, і я зазираю в його альбом. Там мене точно не впізнати: лінії, трикутники, кола. Я навіть не можу зрозуміти, чи він дійсно вміє малювати. А якщо й ні - що з того?

Він повертається із залізним відром, вода з колодязя, у нього є дещо, щоб перекусити, бутерброди зі стручковим перцем, але я не хочу їсти. Я обережно змочую кінчики пальців у відрі й поплескую по своїй запилюженій шкірі. Він їсть, я крадькома зиркаю на його рот. У нього великий рот, як і все тіло - його руки, його коліна. Я думаю, що член у нього також великий, і шаріюся. Але у тьмяній повітці він цього не бачить.

Я беру до рота вузенький кінчик пакета з морозивом. Мої зуби затискають картон. Я виймаю пакет із рота. Гудіні було поховано живцем. Кришку домовини не забивали, але ж іще є вага землі - цього він не врахував. Мабуть, він позривав собі нігті, поки вигрібся з-під землі. Я розглядаю свої власні, якими намагаюся розірвати картон. Під ним - м'яка вафля, з нею я дам собі раду. Я помічаю, що хлопець спостерігає за мною і повільно жує свій хліб. Я нервуюся, мої пальці тремтять, нігті м'які, згинаються, я кладу морозиво назад у пилюку.

Хлопець з відкритим ротом дивиться на мене, у його пащі видно розжований хліб, я не можу це бачити.

Щось не так?

Ні, - кажу я. Але чи довго це триватиме.

Я голосно видихаю, щоб показати: спекотно.

Ззаду, - каже він. Він має намалювати мене ще ззаду.

Ок, - кажу я й обертаюся.

Я стаю навколішки, розглядаючи колоду. Він на це не зважає, продовжує жувати свій хліб у мене за спиною. Я голосно кажу те, чого взагалі не хочу казати, кажу, щоб не чути його звуків:

Ти дійсно вивчаєш графіку?

Жування припиняється.

Ні, - каже він через якийсь час.

І жує далі. Я колінкую, спиною до нього. Він ковтає.

Комікси, - каже він. - Я малюю комікси. Вони сказали мені ще з рік потренуватися, а тоді приходити. Але якби я це сказав, ти б не прийшла.

Ні, мабуть, не прийшла б. Він доїв: чути було короткий сплеск руками, коли він обтрушував крихти з долонь.

Ну що тепер? Продовжуємо чи ні?

Голос позад мене звучить різко. Він ображений на мене за те, що мусив сказати правду. Щоб його умилостивити, я знизую плечима.

Про мене. Ще вигляд ззаду.

Він підходить до мене, забирає пакет з морозивом. Він каже, що краще на якусь часину занести його до хати, адже воно вже геть розтануло. Голос знову дружній, він вдячний мені за солідарність. І він хоче зробити щось для мене.

Ні, - кажу я.

Але ж воно вже геть рідке.

Нічого, - кажу я.

Тепер, коли він більше не їсть, я можу на нього глянути. Я збираюся заспокійливо посміхнутися йому. У нього в кутику рота блищить жир і забута крихта. Я знову втуплююся в пилюку і випалюю на одному подихові: Я не можу їсти нічого твердого. І не можу на таке дивитися. Чи чути. Я не знаю, чому це так. Так воно є. Все ОК. Я в порядку.

Тепер ми квити. Він дивиться на мене, його рот знову відкритий. Я розвертаюся, стаю в ту саму позу, спиною до нього. Він щось мимрить, я не розумію ні слова. Та це й не важливо. Що тут скажеш. Я просто не рухаюся. Ми тут не для патякання. Врешті решт він підходить до мене, поправляє трусики, підтягає їх з боків, натягує на тазові кістки і знову повертається на своє місце. Ми працюємо.

Так не піде, - каже він через якийсь час.

Чи не могла б я зовсім зняти трусики.

Я роблю це, не обертаючись, і знову заклякаю. Без трусиків стає ще спекотніше. Я думаю про прохолодну туш.

Чи не могла б я спертися на лікті. Для цього мені доводиться трохи посунутися до нього, щоб не ставати руками в пил. Я спираюся на лікті, мої срамні губи розтуляються. Ні, - кажу я собі, і залишаюся в цій позиції. Неголосний звук, коли він витирає щіточку об край шкалика з тушшю. Я застигаю, пробивається світло, мої вуха палають, маленькі гострячки моїх грудей вказують на пилюку. Трикутники. Коли сиджу - кола.

ОК, - каже він. ─ Можеш обернутися.

Я роблю це і майже зіштовхуюся з ним. Я падаю на гузно. Далі я просто сиджу і дивлюся на нього. Він стоїть переді мною, його член випинає зі штанів. Я нюхаю штани, їхній гіркий запах, бачу маленькі зелені плямки від рослин, яких він торкався. Я витріщаюся на штани, не на член. Він бере мене за підборіддя, щоб повернути голову в позицію. Я опираюся.

Та що таке, каже він. Це ж рідина. Він сміється. Якраз для тебе.

Бодай мінімум самоповаги, каже моя мама. Доки я дісталася воріт, я вже встигла вскочити в сукню, я не бігтиму вулицею гола, тільки босоніж, мої сандалі метляються у руці, я помічаю це, лише коли ґрунт змінюється: замість матінки-землиці - гарячий нерівний бетон. В одній руці сандалі, у другій - пакет з морозивом. Я прихопила його, згребла разом зі своїм одягом і забрала, наче воно моє. Пакет слизький і м'який, він викликає огиду, хочу викинути його, але не наважуюся - не хочу, щоб він лишився в якійсь ямі на дорозі, як доказ, це ж село, кожен знає, чиє це морозиво. Я несу його додому й викидаю у бак для сміття.

Не знаю, чи хтось мене бачив на дорозі, я нікого не бачила, нічогісінько, я рахувала ворота, щоб, як у дитинстві, знайти свою домівку: один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім, вісім, бак для сміття помічено прізвищем власника, стоїть на узбіччі, готовий до вивозу, відкинути кришку, вкинути морозиво, ворота так голосно риплять, мабуть, чути на цілу вулицю, але поки що ніхто не поворухнуся.

Бабусі нема вдома. Я стою посеред подвір'я. Тварини під час пообідньої задухи поглядають на мене без жодної цікавості. Сандалі все ще метляються у мене в руці. Лише зараз я помічаю, що не маю трусиків. Я забрала морозиво, а трусики десь згубила, у повітці, у нього в саду, на вулиці. Я починаю рюмсати. У нерухомому повітрі звук не поширюється, я сама не чую свого плачу. Тож я стихаю. Я пробую уявити собі решту: вечір, ніч, наступний ранок. Я не хочу нічого знати про решту, про вечір, ніч, наступний ранок. Прокидатися зі спермою в роті. Некруті яйця на сніданок. Я цього більше не витримаю. Я йду до повітки і порпаюся у дротах і шнурах, що зосталися від дідуся, доки не знаходжу відповідну мотузку.

Нарешті правильний висновок, рішення, гідне чоловіка. Я подумала саме так: рішення, гідне чоловіка. Мінімум самоповаги. Мені б твої проблеми. Вулиці порожні. Ніхто не помічає, що я йду до лісу.

А потім я стояла під деревом, останнє посміховисько.

Від виснаження я, вочевидь, заснула в цій задусі. Я прокидаюся, бо листя навколо мене ворушиться. Так, ніби його хтось перебирає. Я думаю про чоловіка з косою, серце починає гупати. Чого мені тут треба? Нічого, я просто втомлений подорожній. Поділися зі мною своїм салом і хлібом. Я відкриваю очі. Поруч нікого. Це вітер, від якого ліс почав шуміти, він завіює пісок поміж опалого листу. Щоб він не летів мені в очі, я встаю.

Наче нічого й не було. Чоловік з косою на місці. Все ще чи знову вже. Дивиться на мене. Чи зовсім не на мене. Він дивиться на небо, яке набурмосилося за лісом, тепер я це також бачу: до неба піднімається щось, наче дим, неначе десь там бушує полум'я, але нічого не горить, навпаки, стало прохолодно, так ніби в небі наростає водяний вал.

А потім раптом ринув дощ, великі краплі на жалюгідне листячко і далі, крізь нього, мені на маківку. Чоловік з косою все ще стоїть на місці, наче ніяк не може наважитися повірити в цей дощ, хоча вже добряче ллє. Тільки з першою блискавкою він кидає косу і, втягнувши голову в плечі, припускає під гуркіт грому через луг, до дерев'яної хижки на краю, де стоїть його велосипед.

Раптом злива стає така сильна, що він більше не може рухатися. Чоловік з косою не створений для поспіху, ці його рухи, немов загальмовані кошмаром, він у гумових чоботях, це я помітила тільки тепер, гумові чоботи на такій спеці, він високо піднімає їх над зламаними стеблами, його круглі товсті коліна, неначе брьохає по багнюці.

 

Він майже дійшов до хижі, коли вдарила блискавка. У хижу чи у велосипед, звідси не видно, все гримить і сичить, я закриваю очі. Думаю про дерево, найвище на узліссі, що було б, якби в мене тепер, коли все вже майже минуло, влучила блискавка. Та блискавка не влучає, я весь час знаю, що влучить не в мене, влучить у хижу чи велосипед. Це велик; на кілька секунд стає дуже світло, я бачу це одним оком, скочуючись у ріллю між лугом і лісом. Я заклякаю там, слухаю інші блискавки й громи, і, врешті решт, тільки стукіт, який вибиває об мою спину, стихаючи, дощ. Тільки тепер я зауважила чоловіка з косою. Мені видно хижку і велосипед, що лежить на землі з викрученим переднім колесом, воно перекошене - навіть це мені видно, тільки чоловіка з косою - ні. Я біжу через луки, спочатку високою травою, потім через покоси. Стебла, що вкривають землю, слизькі, я втрапляю в ріллю, чіпляюся об дерев'яне кісся, мало не падаю на нього.

Він лежить на землі, обличчям донизу. Я його перевертаю. Він білий, мов стіна, до чола прилипли скошені травинки, загалом пошкоджень немає. Я плескаю його по старому блідому обличчю. Говорити я не можу, я лише плескаю, лясь, лясь, це звучить абсурдно під час дощу. Весь цей час ми не промовили й слова, сидячи, лежачи тут, одна плескає, іншого плескають. У мене німіють пальці, я зупиняюся, він все одно вже прийшов до тями. Я допомагаю йому сісти, спираю його об свої коліна. Він важкий, мені доводиться сісти, цього я хотіла уникнути, земля неприємно холодна й мокра, а з іншого боку, я вже й так мокра, хоч викрути.

Не всі краплі впадуть на тебе, - казав мій дідусь, коли ми - як завжди, без відповідного одягу - потрапляли під зливу. Не всі краплі, думаю я, сидячи посеред лугу з тяжким косаревим торсом на колінах, і час од часу втираю йому дощ із чола.

Я знаю цього чоловіка. Це той самий, що витягає гівно із бабусиного непарадного туалету. Бабуся відділяє тверде від рідкого: англійський клозет призначено для маленьких справ, гостей та хворих, а все, що можна використати як добриво, потрапляє до непарадного туалету в саду. А час від часу, коли яма виповнюється, приходить цей чоловік, піднімає кам'яну плиту із заіржавілим залізним кільцем поряд туалету, і все витягає. Це косар, чоловік для грубої роботи, він косить, він удобрює землю людською блювотиною. Надвечір його волосся пахне всім цим: сіном чи випорожненнями чужих людей. У нього гарне волосся - біляве й кучеряве, як в янголів. Я проводжу по ньому рукою. Коли ж іще, - думаю я собі, - мені випаде нагода провести рукою старому чоловікові по волоссю. Коли ж іще, - думаю я і згадую про свій рюкзак, який я залишила під деревом.

Чоловік з косою прокинувся, але не реагує ні на що, його важкі руки, мов паралізовані, лежать вздовж тіла. Ми лишаємося в такій позі, доки дощ не вщух, а по дорозі не проїхав хтось на машині. Ми не махаємо, проте авто зупиняється, і, хоч ми все ще не говоримо, водій, здається, одразу розуміє, що трапилося. У нього в машині є старезний громіздкий радіотелефон, з якого він викликає інших водіїв. За кілька хвилин сільська дорога забита вщерть, нас із косарем забирають.

Вони наполягають, що відвезуть мене, хоч я можу йти, вони практично несуть мене до машини, хтось міцно тримає мене за плечі й тягне мене вгору, так ніби я от-от розсиплюся, через це моя хода дійсно видається невпевненою, до того ж я мушу докладати зусиль, щоб не втратити контакт із землею. Вони поводяться з нами обома однаково, допомагають навіть вийти з авто. Майже покійного кладуть до машини швидкої допомоги, його хоробру рятівницю - на бабусин шезлонг.

Це триває недовго - рівно стільки, скільки треба часу, щоб спекти пиріг, потім вони приходять. Я сиджу в ліжку і дослухаюся, як вони завантажують продуктами нашу кухню. Щойно спечені пироги, домашня консервація. Під кінець вони по черзі заходять до мене і дивляться, як я сиджу в ліжку. Вони доходять лише до порога, здалеку дивуються з того, як я сиджу, підтягнувши коліна, під стьобаною ковдрою, голова, двоє плечей, вуха, трохи волосся. Всі вони поводяться однаково, нібито як належить, наче їм відомо, як саме треба поводитися: свідка удару блискавкою треба нести на руках, приносити їй продукти і зберігати дистанцію - від порога.

Я зовсім нічого не зробила, хочеться мені сказати, але я не можу розтулити рота. Проте цього ніхто не помічає, від мене не чекають коментарів, ситуація більш ніж прозора, кожен знає, що треба робити. Я, наприклад, маю сидіти в ліжку, бо я змокла. Мені нічого не болить, але я лишаюся в ліжку, щоб не йти їсти на кухню. Я нашорошую вуха, чи не каже, бува, бабуся про мене щось на зразок, це все зайве, вона скоро від'їжджає, післязавтра, щонайпізніше післяпіслязавтра, що ж станеться з усіма стравами. Але вона каже тільки: Дякую, дякую.

Ніхто не питає, чого мене носило полями за селом. Ось така вона я, тиняюся собі довкола і вже рік, як їм тільки рідку їжу.

Я розминаю картоплю і моркву в супі, до м'яса я не торкнулася, хоч м'ясо я люблю, але його не розімнеш. Суп стає помаранчевим, часом трапляється зелена пляма. Я переминаю все на неапетитну кашу і сьорбаю її або й ні. Бабуся не може дивитися, що я роблю, вона виходить з кухні, тож я можу непомітно вилити тарілку в сад. Зверху я нашкрібаю землі, я підгодовую рослини, картопля до картоплі, морква до моркви, і думаю: тепер я підбиваю їх на канібалізм. Через це мене раптом огортає така розпука, що доводиться сісти під високими стеблами кропу й заплакати. Вимазана землею тарілка лежить у мене на колінах. Бабуся приходить і каже: Я також не знаю, що з тобою робити. Їдь назад до матері.

Надворі вже стемніло. Через вікно мені видно кріп, такий само високий, але я більше не досить маленька, щоб всістися під його парасольками. Тепер тільки дерева вищі за мене. Я встаю з ліжка, йду на кухню.

Я така розгублена, бабусю. Я бачу дерево й думаю дерево, і це нестерпно. Я бачу м'ясо й думаю м'ясо, і це нестерпно. У мене гарні зуби і знання мови, але що робити, якщо я не можу зрозуміти нічого в світі. Я прокидаюся й лягаю спати з відчуттям сорому. Я все забула, бабусю, в ніч з одного дня на інший, свої плани, навіть свої уподобання. Єдине, що в мене ще лишилося - мій сором. Я п'ю його зранку, в обід і надвечір, але дарма, це так, ніби я намагаюся випити океан, щоб потім виблюватися до смерті, і нема цьому краю. А тепер, нещодавно, дехто змусив мене відкрити йому мій стид і хотів, щоб я випила його сором, бо це справжня їжа для мене. А оскільки я не змогла вкусити і не могла більше пити, я хотіла влізти у зашморг, та дарма я ходила на край світу, блискавка влучила у чоловіка з косою, і от я знову тут, і, бабусю, навіщо ці жінки приносять їжу, тверду і рідку, так наче це найприродніше на світі, а це неправда, ніхто не хоче мати моїх проблем, навіть я.

Все це я не кажу. Я сиджу з бабусею на кухні. Я поливаю пиріг компотом і розминаю його, доки той стає геть м'яким. Ложка ударяє об нижні зуби: металевий біль прокочується щелепою, відлунює у вухах. Я схлипую і сьорбаю далі. Бабуся нічого не каже, вона сидить біля мене за столом і виделкою розминає бісквіт із соком, і порціями ковтає його. Я хлипаю і також розминаю шматок бісквіта із соком, він такий солодкий, що більше не має смаку, це смак крихт, слини, я хлипаю й їм, хлипаю й їм.

Молодець, каже бабуся і прицмокує, мов до гарної робочої коняки. Молодець.

Перекладено за виданням Terezia Mora. Sensemann. In: Vom Fisch bespuckt. Neue Erzählungen von 37 deutschsprachigen Autorinnen und Autoren. / Hrgb. von K. Lange-Müller. - Verlag Kiepenheuer&Witsch, Köln, 2002 - S.163 - 177.

 
Комментарии (2)
1 Четверг, 12 Ноября 2009
Нарешті мені це оповідання Терезії Мори відкрилося! дуже рада, що змогла його прочитати. Дякую перекладачці - текст складний і не так просто до нього, напевно, було підібратися. Від тексту - аж мурашки по спині.
2 Четверг, 19 Ноября 2009
Дякую!З Морою працювати захопливо, ти знаєш набагато краще за мене ))) та ще й шалено боляче свідомо відмовлятися від деяких її знахідок, які ну аж ніяк в укр. простір та міфологію не вписалися: той самий Sensemann, якого довелося зробити більш міфічним, ніж повсякденним.

Добавьтe Ваш комментарий

Ваше имя (псевдоним):
Комментарий:

eurozine
 


Главная  Статьи  Тексты  Перевод  Новости  Тема  Акции  Искусство  Ссылки  Газета  Редакция  


Дизайн Александр Канарский © 2007.
При использовании материалов ссылка на prostory.net.ua желательна.