ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Швейцарський письменник Крістоф Зімон у Києві - ПРОSTORY - український літературний журнал Швейцарський письменник Крістоф Зімон у Києві Томас Брусіг: Такі з нас герої - ПРОSTORY - український літературний журнал Томас Брусіг: Такі з нас герої 5 березня: презентація проекту «ПРОSTORY» у Львові - ПРОSTORY - український літературний журнал 5 березня: презентація проекту «ПРОSTORY» у Львові
Друкувати

Вірність і трансгресія

 «Простори» вирушають до Тернополя. У п'ятницю, 24 серпня о 18:00 у галереї «Бункермуз» за адресою бул. Тараса Шевченка, 1 презентуватиметься нове число «Віра, порно, любов». Про любов, розпусність у літературі та віру у власну віру говоритимуть редактори видання Катерина Міщенко й Тарас Федірко. З нагоди презентації пропонуємо читацтву редакторську передмову Андрія Рєпи.

Віра, порно, любов – це нові форми пошуку утопії після кризи утопії (політичної, сексуальної, мистецької). Після того, як політична утопія зазнала краху, утопічні сподівання були перенесені на мистецтво і сексуальність. Саме вони нібито дають надію на героїчне повернення нової фігури «революційної політики». Поєднання такого сподівання на революційну трансгресію в політиці та в мистецтві увібрав авангардизм. Спершу він був трансгресивним героїчно. Але згодом він став трансгресивним пародійно. Здається, він втратив віру в свою віру. «Трансгресія трансгресії», – як відзначив Лаку-Лабарт. Ідеальну форму такого заперечення заперечення подає порно – жанр водночас і героїчне, і проституйоване.

Якщо згадати відому трійку «віра, надія, любов», то порно тут, як ви помітили, посіло місце «надії». В апостола Павла, як колись показав Ален Бадью, надія стосувалася царини праведності, справедливості. Порно фіксує реалістичне місце безнадії, несправедливості й демократичної безликості тіла-товару. Місце аполітичного насильства й ринкового нігілізму. Така нігілістична зневіра підживлюється міазмами традиційного релігійного упідлеглення думки й тіла, а також капіталістичною «вірою» у вічність і непорушність ринкових законів (за словами Беньяміна – «культом»).

Але, як учив Ніцше, крім пасивного, мертвотного й задушливого нігілізму, є ще й активний нігілізм – сонячний, життєрадісний, наступальний. Саме таке утопічне порно надихало маркіза де Сада продовжувати писати свої твори у тюремних катівнях, не зважаючи на страх смерті, божевілля, забуття. Його вірність трансгресії навіть перед лицем небуття вражає. Після божественного маркіза порно є емансипативною фігурою боротьби проти державної релігії та суспільної моралі. Навіть революційний уряд Робесп’єра не випускав Сада на волю через його радикальний атеїзм (новій владі потрібна була релігія для мас – масам-бо завжди потрібна «релігія» – нею став культ Вищої Істоти). Сад доводив, що справжній атеїзм може бути тільки аристократичним, тобто таким, що не потурає масовим інстинктам. Натомість порно – антиінстинктивне (заперечує секс як репродуктивний апарат) і антимасове (заперечує закони сім’ї та традиції). Як бачимо, у нього були поодинокі попередники (Аретіно) і невірні вірянки сучасності (Криштоф, Єлінек…).

На свій лад цю вірність зберігає сучасна художниця і порноакторка Енні Спрінкл: «Відповідь на погане порно – не забороняти порно, а робити добре порно!» Але чи буває «добре порно»? Що це таке – добра трансгресія? Питання ще треба поставити. Хай там як, але таку інтуїцію підхоплює письменниця і феміністка Віржині Депант: «Рух за постпорно – новий етап феміністичної революції».

Як бути вірним героїчній трансгресії, коли більше не віриш? Інший в’язень, звинувачений за протиприродний гомосексуальний зв’язок, Оскар Вальд писав у тюремній сповіді «De Profundis»: 

Релігія мені не допоможе. Інші вірять у щось невидиме, а я вірю тільки в те, до чого можна торкнутися, що можна побачити. Мої боги мешкають у рукотворних храмах, і лише в межах живого життєвого досвіду мої вірування втілюються якнайліпше й якнайповніше: можливо, навіть занадто повно, тому що, подібно багатьом, хто помістив своє Небо тут, на землі, я здобув тут не тільки радості Раю, а й усі страхіття Пекла. Загалом, коли я міркую про релігію, мені хочеться заснувати орден для тих, хто не в змозі вірити; його можна було б назвати Братерством Безвірників (Confraternity of the Faithless). 

Релігія безвірника, на переконання Вальда, не нігілістична; навпаки, вона «навіть занадто повна», бо пересипана не тільки всім прекрасним, а й страхітливим. Безвірник приймає всю повноту земної реальності, яку «можна торкнутися, можна побачити». Це естетична, чуттєва вірність тілесному. «Символи своєї віри я маю створити сам. Духовне тільки те, що створює свою власну форму», – додає Вальд. Але навіть така віра (втім, будь-яка віра, хай навіть у парадоксальній формі «віри безвірників») – порожня, якщо її не наповнює любов. Звідси наше найвище «політичне» завдання – пізнати й реалізувати її.

Фото: Степан Рудик із серії "На хресті".

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua