ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Георг Гейм: Стихи - ПРОSTORY - український літературний журнал Георг Гейм: Стихи Донбас - країна мрій - ПРОSTORY - український літературний журнал Донбас - країна мрій Катя Ланґе-Мюллер: Злі вівці - ПРОSTORY - український літературний журнал Катя Ланґе-Мюллер: Злі вівці
Друкувати

Громадське розп’яття правди

 Наша розмова з Міроном Цовніром відбулася рік тому, коли він уперше представляв свої роботи в Україні. Незабаром він покаже нові фото, зроблені в Києві, Лодзі, Москві й Варшаві. Виставка Мірона Цовніра “Окраїна” відкриється в Центрі візуальної культури (вул. Костянтинівська, 26, кінотеатр “Жовтень”, Київ) 29 червня о 19:00. 
Представляючи концепцію цьогорічної виставки, куратори Анастасія Живкова й Василь Черепанин пишуть, що кородони східноєвропейського простору визначають громадяни окраїн, відкинуті міські маргінали. Водночас «Окраїна» Мірона Цовніра – це і своєрідна естетична парадигма, що поєднує похмурий експресіонізм, урбаністичний пейзаж та іконічні образи вигнанців 21 століття. Більше про виставку: http://vcrc.org.ua/zownir-okraina/

Чим, на Вашу думку, відрізняються Ваші фото західноєвропейських та посткомуністичних країн? 

1995 року в Москві я побачив стільки хворих, безпритульних, людей у розпачі, при смерті та мертвих, що в такій кількості їх годі собі уявити в Західній Європі чи Америці. Померлих, що цілу добу пролежали на вулиці, доки їх було ідентифіковано й прибрано. Я сказав би, що основна відмінність між Сходом і Заходом полягає в більшій прірві між бідністю й багатством; йдеться про швидке й легке зростання багатства, водночас стрімкий соціальний занепад, східну бюрократію, що трохи повільніша за західну й не змогла досить швидко пристосуватися до блискавичних метаморфоз капіталістичної неминучості. Багато людей без попередження й підтримки були кинуті на виживання під власну відповідальність, до якої вони ще не доросли. 1995 рік вочевидь був особливо нещадним перехідним періодом. Відповідно до цього мої фотографії жорсткі та брутальні. 

Що Ви знайшли для себе на східноєвропейському ландшафті? 

Як я вже казав, ті, кого я фотографував, – це переважно люди на краю прірви. На новозбагачену буржуазію, так званий соціальний підйом та традиційні визначні місця я не зважав. Вони цікавили мене так само мало, як і розкіш, бундючність і брехливий пафос західноєвропейських чи американських міст і людей. 

Що у першу чергу вабить Вас на вулиці невідомого, приміром, східноєвропейського міста? Що допомагає зорієнтуватися? 

Неважливо, де я фотографую – на Сході чи Заході, – мене завжди притягують меланхолійні, містичні чи екзистенційні місцини. Звісно, це лише смутне припущення, не підкріплене жодним конкретним очікуванням; до цього не можна підготуватися за жодним путівником. Я завжди відкритий, неупереджений, покладаюся на свою інтуїцію, раптові знахідки й чуття і завжди готовий дивуватися. 

У Москві Ви фотографували повій, бездомних та міських аутсайдерів. Чому Ви обрали саме цих людей? 

І в Західній Європі, і в Америці я завжди фотографував безпритульних, проституток, маргіналів, фріків, сцени сексу й насильства. Для цього існує дуже багато як суб’єктивних, так і об’єктивних причин. Мене завжди заворожували люди непристосовані й знедолені; я глибоко зневажаю табуювання так званого поганого й злого. Кожна форма цензури – це гамівна сорочка для душі й власної відповідальності. Я не вірю ні в Бога, ні в уряд, а тільки в повагу до природи та особисту свободу. В контексті зневажливого до людини цинізму та щоденної брутальності, які я зустрів у Москві, я не міг закрити очі й поринути в нічне життя, щоб документувати розгул красивих і багатих. Хоч це було б веселіше, безпечніше й вигідніше. 

Що змушує Вас зробити вибір серед мотивів, людей, об’єктів фотографування?

Ситуація, настрій, світло. Я приймаю рішення завжди спонтанно й інтуїтивно. 

Чи доводилося Вам тікати після зробленого фото? 

На демонстраціях мені доводилося тікати від поліцейських. Мене багато разів ув’язнювали, доводилося захищатися від нападів або відбріхуватися в небезпечних ситуаціях.

У Москві мені весь час погрожували п’яні міліціонери, розмахуючи своїми автоматами; їм не подобалося, що я фотографую злиденність на вокзалах. Іноді це перетворювалося на абсурдну гру в хованки, наче в якійсь новелі Кафки. Всюди лежали голодні, п’яні та хворі, на них ніхто не зважав, але щойно з’являвся я, все перетворювалося на заборону державної ваги. Мені намагалися завадити фотографувати, погрожували відібрати плівки чи кинути мене за ґрати, але я все одно завжди повертався. 

Коли Ви фотографуєте, чи думаєте про те, що сказала про це фото людина, яку Ви знімаєте? 

Іноді в ретроспективі, але не під час зйомки. Для цього немає часу. Звісно, я усвідомлюю, що фотографія – це нетактовний медіум, що може зашкодити приватній сфері людини. Але я не можу бути фотографом, плекальником людських душ і психіатром водночас. Звісно, я хотів би, щоб люди з дна, яких я фотографую, мали чисте ліжко, теплу їжу й милу, дбайливу медсестру поряд, а не канаву, проте мрії й побажання належать до казкового світу. Життя жорстокіше, ніж потрібно, а гарна фотографія завжди трохи безсовісна, інакше вона не буде автентичною.

Як на мене, об’єктивність фотографії часто переоцінюють. Кожен маніпулює дійсністю через свій погляд, перспективу чи етичні забобони. 

Ви займаєтеся постановочною фотографією чи шукаєте документальний момент? Чи змінився за час Вашої діяльності підхід до документальності фотографії? 

Мій первинний підхід – це завжди документальний момент. Коли людина, яку я фотографую, зважає на мене, може виникнути інтеракція. Людина реагує – обурено чи відкрито, – інсценізуючи або приховуючи себе. Тоді завданням є віднайти й утримати автентичність миті. У цьому сенсі в моїх фотографіях за останні 30 років нічого не змінилося. Я би навіть сказав, що змінилося ставлення людей до фотографії. Зараз існують мільйони цифрових камер, що продукують мільярди стереотипних фото. Люди тепер більше не такі невимушені, а більше намагаються прибрати якоїсь пози. Трагічні ситуації табуюються, а той, хто засобами фотографії кидає цьому виклик, швидко втрапляє під удар колективного обурення. Ще легше стаєш спокутним цапом нечистого сумління людей, коли працюєш із прірвами, що їх всі інші воліють ігнорувати. Іноді це вже межує із громадським розп’яттям правди. 

Як Ваша літературна діяльність пов’язана з фотографуванням? 

Вочевидь через протагоністів моїх романів та оповідань – людей дна, в розпуці, аутсайдерів, злодіїв чи фріків, які проте не мають прямого стосунку до людей, яких я фотографував. А також через безкомпромісність моєї мови та похмурі сюжети. Фотографії – це миттєві знімки й фрагменти ситуацій, які важко порівняти з літературою чи лірикою. Коли я пишу, я звертаюся до свого внутрішнього світу, фантазії й досвіду. Коли я фотографую, я відтворюю реальність з нюансами свого сприйняття. 

Ви пишете історії, в яких є фотографії. Ці зображення – щось більше за ілюстрації до текстів? 

Мої історії чи історія говорять самі за себе, створюють власну динаміку й не потребують жодних ілюстрацій. В мене немає фотографій, які б спеціально тлумачили чи доповнювали якусь історію. Фотографії пробуджують лише нечіткі асоціації з певними описаними настроями. Вони розказують свої власні історії або надихають на питання про людину, ситуацію чи тло задокументованого матеріалу. 

Ви бачите себе в певній літературній / фотографічній традиції? Ці «школи» мають щось спільне, чи вони жодним чином не пов’язані? 

Мої фотографії належать, мабуть, до традиції Віджі, Діани Арбус або Дона Мак Калліна. Найбільше мене вразили Шекспір, Ніцше, Достоєвський і Кафка. Проте мої тексти належать швидше до традиції Вільяма Берроуза, Губерта Селбі або Чарльза Буковскі. Хоча це лишень етикетки. Коли ще не було ніякого телебачення, кіно, фотографії і т.д., письменники були ще не такі дратівливі, того ж більше надихали один одного. Коли європеєць ХІХ століття писав про Америку, він вочевидь спирався на повідомлення інших авторів або просто фантазував. Сьогодні майже кожен може поїхати будь-куди і щодня бачити речі, які раніше лишалися недоступними попри ціложиттєві дослідження й розвідки. Сьогоднішня література завдячує сучасним явищам глобальної комунікації більшою кількістю імпульсів до своєї роботи, ніж своїм літературним попередникам. Я ніколи не цікавився традиціями і школами. Я просто роблю те, що мені цікаво й важливо. Байдуже, як це буде проінтерпретовано. 

Ви хочете фотографувати в Україні. Чи маєте Ви якісь очікування? Що прагнете знайти? 

Як напівукраїнець, який ще ніколи не бував в Україні, можу лише сказати, що мені дуже цікаво.

 
Коментарі (1)
1 Середа, 25 Липня 2012
http://video.telekritika.ua/show/intervu/1060-miron_tsovnir_ia_i_e_spravzhniij_marginal_20.07.2012

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua