ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Впервые в Украине: демонстрация 8 марта в защиту прав женщин! - ПРОSTORY - український літературний журнал Впервые в Украине: демонстрация 8 марта в защиту прав женщин! Кишенькова метрополія, або Втрачений рай - ПРОSTORY - український літературний журнал Кишенькова метрополія, або Втрачений рай Німецька література після Повороту: основні координати - ПРОSTORY - український літературний журнал Німецька література після Повороту: основні координати
Друкувати

Борис Буден: Двадцятий чоловік

 Сьогодні на Сході в страшних боях згорають рештки «совка», українська нація підсмаленим Феніксом постає з крові – таке нерідко лунає «по цей бік фронту». Редукціоністська лінія фронту в головах довершує справу етнізації жителів Східної України, розпочату Еріком Гобсбаумом та націоналістично налаштованими «інтелектуалами» (детальніше Андрій Портнов): у символічному полі «ватників» переможно позбавлено права на суспільство. Вимушені переселенці, номади, інші мають право мовчати і долучатися до колективного фантазму про «європейські цінності» і боротьбу «модерності» з «архаїкою». Або з відчаєм приречених чіплятися за психоз «братніх народів», підмінюючи свій голос пострілами. У полум’ї війни горять не лише будинки і гривня, а й шанс України на гетерогенне, багатоголосе суспільство, здатне робити власний вибір і протистояти зовнішнім і внутрішнім імперіалізмам. Чи доречна тут метафора Фенікса?

Для продовження діалогу пропонуємо фрагмент із книжки Бориса Будена Зона переходу. Про кінець посткомунізму / Переклад з німецької Нелі Ваховської.Київ: Медуза, 2013. – 224 с.


          

Двадцятий чоловік

Історію посткомунізму слід розповідати з кінця. Так ми вбережемося від багатьох ілюзій – наприклад, що посткомунізм є перехідною історичною фазою, яка однієї доби починається й іншої – закінчується, виконавши таким чином своє призначення. Кінець, з якого починається наша історія, навпаки, розміщено там, де ця фаза втратила будь-який сенс і випарувалася у ніщо.

Залізнична гілка, яка сполучає Белґрад із чорногорським портовим містом Бар, коротко, лише на кілька кілометрів проходить через Боснію і Герцеговину. На цьому шматочку, на станції Штрпц, в лютому 1993 воєнізоване угрупування зупинило поїзд Белґрад–Бар, як пізніше виявилося, з дозволу Белґрадського уряду. Вони швидко обшукали вагони й змусили вийти пасажирів – двадцятьох чоловіків. Наймолодшому було 17 років. Вісімнадцятеро з них були мусульманами, переважно громадянами Сербії та Чорногорії, один – хорватом, офіцером югославської армії на пенсії, він жив у Белґраді та їхав якраз до Подґориці, столиці Чорногорії, щоб перевідати свого сина, який служив там у війську. Національність, вік та ім’я двадцятого чоловіка невідомі – і досі. Єдине, що відомо про цього чоловіка – він був «чорним». У цьому чотири заяви, зроблені пізніше незалежно одна від одної, сходилися. За словами залізничника із вокзалу в Штрпці, той був схожий на кольорового, може, навіть на єгиптянина. Цей чорний чоловік був кремезним, десь 1,85м, на згині однієї руки він ніс піджак, в іншій – сумку чи валізу. Помічник машиніста також начебто бачив його на пероні. Один із вояків повів його до припаркованої вантажівки. Він, сміючись, злегка поплескав «чорного» по плечу. Контролер також пригадав, що чоловік мав при собі зворотній квиток Белґрад–Подґориця.

Те, що трапилося потім, стане відомо із розповіді одного із викрадачів під час розслідування. Двадцятьох пасажирів вантажівкою завезли до спортзалу початкової школи найближчого села, де їх катували і били. «Коли хтось із них падав, його продовжували бити ногами». Чорного чоловіка також били, «хоч і найменше». У всіх позабирали гроші й цінні речі, пізніше викрадачі розділили їх між собою. Зі свідчень викрадача відомо, що чорного останнім вивели з поїзда. Він також розповів, що керівник воєнізованого угрупування сказав: «Це мій братуха», – і поцілував його. Той самий викрадач засвідчив, що у спортзалі той навіть спробував відкупитися: «Чорний витяг із кишені старі югославські гроші та сказав, що хоче купити собі життя, а ми з нього поржали». На той час у Югославії лютувала інфляція. Банкноти змінювали так часто, що навіть жителі країни не завжди знали, які гроші ще чинні, а які вже ні. Тож чорний чоловік знав про це іще менше. Проте він також не знав, що його життя цінувалося навіть нижче, ніж знецінені гроші, якими він намагався відкупитися.

Десь через годину тортур викрадених пов’язали дротом і тією самою вантажівкою завезли до згорілого будинку в саду біля Дріни. Там їх групками по п’ятеро-шестеро завели на перший поверх і розстріляли. Двох із них, які намагалися втекти, застрелили в саду. Наступного дня тіла усіх убитих викинули в річку; їх так ніколи і не знайшли.

Через кілька років одного зі злочинців, свідчення якого тут цитовано, чорногорійський суд засудив до 15 років ув’язнення. Інші чекають на судовий процес, Міжнародного трибуналу для воєнних злочинців у Гаазі. Проте більшість досі вільні, як вітер[1].

Що ж до жертв, то зараз відомі вже майже всі деталі: імена, де вони жили й працювали і т.і. Спочатку їхні сім’ї та деякі громадські організації, а потім – хоча лише через кілька років – інституції «правової держави» кинули світло на їхню невідому долю. Але й досі за завісою темряви лишається те, що трапилося з чорним чоловіком. Хто це був? Як його звали? Його відпустили? І якщо так, то як і коли? Ватажок банди убивць називав його «братухою» і начебто був із ним знайомий; його били менше, ніж інших. Це дозволяє сподіватися, що він не загинув, як інші, у Дріні. З іншого боку, єдиний досі засуджений злочинець стверджував, що всіх, кого викрали з поїзда, було вбито.

Чому ми нічого не знаємо? Бо ніхто не поцікавився долею цього чоловіка, навіть слідчий. Наче до нього нікому не було діла. Ми лише абстрактно уявляємо собі, що десь має існувати сім’я, яка його шукає. Проте жодне суспільство не повідомило про його зникнення, ніхто не вимагав його знайти. Йому відмовлено навіть у статусі жертви, жертви, яку певне суспільство у політичній формі нації могло би політично використати у наративі свого колективного страждання та інтегрувати як ритуальний елемент пам’яті у свою ідентичність. І навіть якби йому вдалося якось пережити викрадення, якби той убивця, що називав «чорного» своїм «братухою», його відпустив, він залишився б незначимим для правосуддя. Як єдиний, хто вижив, він міг би стати головним свідком бійні, проте досі жоден суд не поцікавився його свідченнями. Живий чи мертвий, «чорний» незначимий – бо він не має суспільства.

У місцевості, де відбулася ця жорстока історія – слабкий відбиток епохальної пожежі, в якій було знищено цілі суспільства, – про людей, котрі зникли подібним чином, кажуть, що їх проковтнула ніч.

Це та ніч, яка пожирає людей без суспільств, у якій знаходить свій кінець історія посткомунізму. Хто спробує переказати її з цієї точки зору, раптово втрапить на поріг нової, темної перспективи, яку Джоржіо Аґамбен описав у «HomoSacer». Аґамбен застерігав, що ні кривавий розпад Югославії, ні зникнення традиційних державних організмів у Європі, які супроводжували падіння комунізму, не можна плутати з тимчасовим випадінням у природний стан – у Гоббсівську боротьбу усіх з усіма, – випадінням, яке незабаром під час посткомуністичної «нормалізації» начебто буде скасоване новими соціальними договорами й зміцненням нових національних держав. Радше йдеться про «проявлення виняткового стану як перманентної структури юридично-політичного розумісцевлення і зсуву». У суспільних процесах розпаду посткомунізму Аґамбен вбачав «застережні події, які, наче криваві посланці, провіщають новий nomosЗемлі, (...)схильний до поширення по всій планеті»[2].

Відтак, ніч, яка в лютому 1993 впала на маленький садок біля Дріни і проковтнула «чорного», не розчинилася наступного ранку в сонячному промінні. Навпаки, вона стала ще темнішою і густішою. Більше того, вона продовжила поширюватися Боснією, екс-комуністичними державами далі й далі. Згідно з повідомленням ВВС про африканських мігрантів, що намагаються нелегально перебратися до Європи, лише 2006 року між Канарськими островами й африканським континентом загинули або зникли 6 тисяч осіб[3]. Подібно до історії з «чорним» із Боснії, про цих людей ніхто нічого не знає. Як і в його випадку, все має такий вигляд, наче не існує суспільства, яке б їх шукало. Їх проковтнула та сама ніч. Як їхня доля пов’язана із посткомунізмом? Ну, бо всі вони померли під одним муром.

Як відомо, все це почалося з падіння Берлінського муру – початку, котрий, здавалося, не мав нічого спільного з темною ніччю, яка пожирає людей. Навпаки, він був дуже світлим, навіть барвистим. Так, Адам Міхнік порівнював звільнення від комунізму зі звільненням ув’язненого. Після років у тюрмі він нарешті виходить на волю: «(...) світ гарний, барвистий, пташки щебечуть, трава зелена...»[4] .

Дивним чином образ цього переходу від комуністичної диктатури до демократичної свободи нагадує відому сцену із радянського фільму – «Сталкера» Андрія Тарковського 1979 року: в кількахвилинному епізоді троє чоловіків їдуть дрезиною у заборонену зону. Шлях проходить через нічийну землю, похмурий індустріальний ландшафт із занедбаними заводами, зафарбований безнадійною сепією в сіре; але досягає іншої зони, забарвленої ясним світлом і яскравою палітрою. Гарно, барвисто, пташки щебечуть, трава зелена... У цій зоні справджуються всі мрії.

Невже Тарковський передбачив у своєму фільмі звільнення від комунізму, щасливий перехід від понурої дійсності реального соціалізму до яскравого світу демократії й ринкового процвітання, де справджуються мрії мільйонів пригноблених? У фільмі створено алегорію історично набагато важливішої події – занепаду індустріального модернізму, який однією історичною долею об’єднує обидва тоді антагоністичні світи – капіталістично-демократичний Захід і реальносоціалістичний Схід. «Сталкер» проникливіший, ніж історична свідомість, яка панує сьогодні. Посткомустичний перехід він зображує лише як один епізод великого постіндустріального повороту.

І зона у фільмі Тарковського – не більше, ніж один епізод у житті його героїв, небезпечна вилазка в заборонене, яка обіцяє здійснення всіх мрій. Проте біля мети, де руїни занепалого світу вкриті новим, яскравим життям, ці бажання так і не здійснюються. Герой відмовляє собі в них і повертається назад до сірої реальності, де триває занепад. Історія віднаходить свій істинний смисл не в ейфоричному досягненні зони, а у витверезному поверненні з неї. Важливі не ілюзії, які завели нас у зону, а лише досвід, якого ми там набули.

Це був посткомунізм, зона переходу, з якої ми повернулися. Залишається тільки питання, чи ми там чогось навчилися.

 

Читайте також рецензію на книжку Будена від Тараса Саламанюка

 


[1]Ватажка групи, такого собі Мілана Лукіча в липні 2009 трибунал засудив до пожиттєвого ув’язнення, але не за цей випадок, а за інші воєнні злочини, які він вчинив під час війни.

[2]Giorgio Agamben, Homo Sacer. Die souveräne Macht und das nackte Leben. Ausdem Italienischen von Hubert Thüring. Frankfurt am Main: Suhrkamp 2002,S. 49.

[3]«(. . .) близько 600 тіл було знайдено на узбережжях Канарів та на Африканському суходолі за минулі 12 місяців, проте загальна кількість вбитих мігрантів вища в 10 разів».Див.Canaries migrant death toll soars, четвер, 28 грудня 2006 (http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/6213495.stm)

[4] Adam Michnik, Verteidigung der Freiheit. Reflexionen über 1989 (http://www.eurozine.com/articles/2009-04-30-michnik-de.html).

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua