ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Лотар Кýше: Східний салат із західною заправкою - ПРОSTORY - український літературний журнал Лотар Кýше: Східний салат із західною заправкою Культовий фотомитець Мирон Цовнір у Києві - ПРОSTORY - український літературний журнал Культовий фотомитець Мирон Цовнір у Києві Перекладацька школа: Політичне письмо – політичний переклад? - ПРОSTORY - український літературний журнал Перекладацька школа: Політичне письмо – політичний переклад?
Друкувати

Лотар Кýше: Східний салат із західною заправкою

 

Не бійся трабанта!

Водії трабантів ніколи не розглядали своє маленьке авто як засіб прискорення, лише як засіб пересування. Ніщо в ньому жодним чином не могло бути пов’язане з поняттям «раптово». Ніхто не міг раптово купити свого трабанта: як відомо, після подання заяви люди роками чекали на маленького чотириколісного друга; можливо, навіть довше, ніж якийсь нафтовий шейх чекає на свого виготовленого за спеціальним замовленням ролс-ройса із подвійним сталевим бронюванням, вбудованим офісом і подушкою антикризової безпеки за VIP-ціною.

Якийсь дідусь без водійських прав, але зі щирою симпатією до молодого покоління, завбачливо ставав у чергу на отримання трабанта, щоб заповісти онукові свій номер у черзі. Нині ж такий щасливчик чхати хотів на старого, а дідусь може хіба крикнути йому вслід слова шиллерівського Валенштайна: «Їдь! Я ніколи не розраховував на вдячність».

І він поїде, той молодик (який у часи черги за автомобілями цюняв у пелюшки) – але, звичайно ж, не на трабанті, а, можливо, на потриманому БМВ, що стоїть у нас на розі вулиці й продається за 999 марок. Імовірно, що ця автівка за 25 секунд прискориться від 0 до 100 км/год, перш ніж розчиниться в хмарі іржавої куряви. Проте самоіронію ветеранів трабанта, які все ж намагаються за 15 секунд пройти від 0 до 100 метрів, навряд чи на 100 відсотків зрозуміють нащадки й ті, хто їде слідом за ними.

Тому що наймолодше покоління щоразу вимагає: трішечки раптовості, якщо можна! Та щодо трабанта, то, як ми вже казали, в ньому не було нічого раптового. Знавці стверджують, що ця малолітражка не могла раптово зламатися; навіть це відбувалося за певних умов – невпинно, проте неквапливо й спокійно, майже як у сповільненому кіно.

А тепер – раптово – більш не буде нового трабанта. Останній екземпляр зійшов зі цвікауерського конвейєра 30 квітня 1991 року. Мене цікавить, що сталося з останнім трабантом. Він потрапив до музею? Чи його придбав американський колекціонер, щоб покрити позолотою (як це раніше робили з дитячими черевичками), а потім виставити в парку як НЛО (невпізнаний летальний об’єкт).

«Картонка свій обов΄язок виконала!», – дещо нешанобливо відгукнулася східноберлінська ранкова газета. Зрештою, непогано, коли хтось чи щось виконує свій обов΄язок. Величезна кількість людей чекала свого трабанта, і під гаслом «тихіше їдеш, далі будеш» вони охоче їздили на ньому. До того ж не варто забувати, що цим людям не судилося вибрати собі іншу машину. Адже нечесно висміювати поглинача картоплі, що хай там з яких причин не має жодної змоги приготувати рис, локшину чи бодай кльоцки.

Як і в багатьох леґендах, в історіях про трабант є купа протиріч. Але він, здається, справді став легендою – а легенди відносно довговічні. Про трабант уже знято фільми (один нічим не кращий за інший) та – що, як на мене, набагато значущіше – ходить величезна кількість жартів. Мій друг Карлос Ноймайр розповів мені одного:

На парковці водій трабанта пропонує керманичеві мерседеса, що зупинився поруч, чашку кави. Той не проти. Трабантівець відчиняє дверцята – а в надрах багажника встановлена надсучасна кавоварка. «Мо΄, смажену ковбаску до кави?» - «Егеж!!» - повністю автоматизований електронний гриль під капотом двигуна достачає бажане. Панові з мерседесу все до смаку, він вражений. «Ви часто тут паркуєтеся?» «Так, – каже Ганс на трабанті, – буду за три дні о цій годині». На призначений час дядечко на мерсі підрулює з кількома друзяками, щоб повихвалятися перед ними своїм дивовижним знайомим. Трабант уже на місці. Але водія не видно, віконне скло ніби оповите туманом. Мерседесівець стукає. А зсередини лунає: «Хвилиночку, я тільки з душу вийду!»

А ось повідомлення одного інформаційного агентства (ADN) – і вже ніякий не жарт: «Міністр фінансів Фінляндіїї Матті Луоекоскі отримав до свого 50-річчя справний трабант. Пан міністр відомий своєю пристрастю до колекціонування старих автівок».

Я – велосипедист, який нині не дуже впевнено почувається серед міського вуличного руху, - ніколи в житті не боявся трабанта. Його справді неможливо не почути, та й запах відчувається здалеку.

trabik

 

Чотириногі берлінці

Гасо і Булі ще за часів Берлінського муру іноді навідувалися сюди, але дуже зрідка. А коли припирался, то майже завжди були в поганому гуморі. Причиною цього, швидше за все, були виснажливі формальності, яким у часи перепусток підлягали навіть «західні собаки», якщо вони хотіли перейти кордон.

Зазвичай обидва хлопаки поводилися зі службовцями терпляче і певною мірою мирно. Чоловіки в мундирах не були для них чужими, бо ж і в Штеґліці також були поліцейські. Можливо, вони там також носили кумедні шапки на головах. Але більшість псів не заглядають так високо, особливо якщо вони відносно низької статури, як Гасо і Булі. Аматор напевне назвав би їх недорослими кокер-спанієлями, та насправді вони належать до тієї благородної породи, яку собаківники називають «кавалер король Чарльз».

Та от, один із цих двох кавалерів, а саме Булі, відчував неприязнь не до персоналу прикордонних служб як такого – той йому був абсолютно по фігу, – а до його чобіт. Адже ноги деяких службовці бундючаться в чоботях для верхової їзди, хоча їхні господарі коней не мають і тим паче їздити верхи не вміють. Чому ці чоботи видавалися Булі такими несимпатичними, пояснити непросто, або й узагалі годі. Можливо, він якось зустрів кота в чоботях, відомого завдяки казці братів Ґрімм. Ми ж бо знаємо, що стосунки між котами й собаками почасти зіпсовані. І якщо пес принагідно дізнається, що кіт, як оповідається в казці, прагне отримати посаду першого міністра, то раз і назавжди можна забути про гармонію між ними. Можливо, Булі був якось інакше травмований високими чобітьми. Хтозна...

Хай там як, та одного дня Булі раптом відчутно рикнув на поважного кота в чоботях, і це зухвальство розцінили як загрозу соціалістичній робітничо-селянській владі, державам-членам Варшавського договору, миру у всьому світі й і т.д. і т.п..

Інакше кажучи, своячку Валі та свояка Роберта, відповідальних за своїх тварин, було обшукано за всіма правилами митного мистецтва, із пудреницею й портсигаром включно. З тієї причини, що захисникам Борнгольмерштрасе було недостатньо міжнародно (але не в НДР) визнаних документів про вакцинацію кавалерів типу «Король Чарльз», контора стала вимагали ветеринарного огляду чотириногих екзотів.

Це означало: ветеринара потрібно спочатку доставити. Валі, Роберте, Булі й Гасо мусили зачекати, якщо така їхня ласка. Менш ніж за годину вповноваженому художнику-костюмеру контрольно-пропускного пункту вдалося десь роздобути майже білу спецівку, в яку відразу ж було перевдягнено прикордонника, котрий видавав себе за пана доктора. Булі виказав повагу до білої спецівки, хоча під нею й було видно армійські чоботи. Але й ветеринари, бува, такі носять. Огляд проходив швидко й безболісно, за зразком: чотири ноги, одна голова, один хвіст - із собакою все гаразд. Собівартість процедури – 85 німецьких марок. Потім Валі показала нам квитанцію, написану хімічним олівцем в абсолютно вільній стилістиці.

Щоб якось розрадити своїх штеґліцівців, ми запросили їх до ресторану. Валі, моя дружина і я мусили їсти якомога швидше, щоб замінити Роберта, який тим часом вигулював кавалерів. «Сюди з собаками не мона, – заявив офіціант, – чи Ви ніко΄ нічо΄ не чули про хіхієну?»

На що моя дружина досить жорстко відповіла: «Ага, ми ще вашої кухні не бачили.» На наше щастя, вона це сказала дуже тихо.

Тепер на Борнхольмерштрасе біля Бьозебрюке вже немає контрольних будок. І там вже не зустрінеш ні справжніх, ані підробних ветеринарів. А в тому ж таки ресторані для Гасо і Булі, які тихо й мирно сидять під столом, сервірують прозору водичку у фірмових блюдцях.

«Вода бездоганно чиста. Ваші песики можуть її спокійно пити, - каже офіціант, - тому що ми дуже сувору слідкуємо за хіхієною». Це все ще той самий гігієнічний кельнер.

Згодом він іде.

Потім собаки гасають по парку. Я показую Валі таблички, що віднедавна з΄явилися тут: «Зелені насадження захищені законом від 3.11.1962». «На цих газонах, - пояснюю я, - чотири- і більшеногих істот можна вигулювати лише на повідку.»

«В Штеґліці, - каже своячка, - ці таблички стоять ще від часів царя Панька, та всі на них чхали.» Що, навіть собаки?

Люди, люди! над громадською дисципліною нам з вами ще працювати й працювати.

 

Старі й нові професії нашої мрії

Бо багато покликаних, та вибраних мало.

Мт, 22:14

4

Та по заслузі й честь – є не лише експерти, які працюють за гонорари, але й оцінювачі на громадських засадах. Це люди, які самі себе приймають на службу, хоча ніхто не просив їх цього робити. Вони добровільно, активно, можливо, навіть затято, та в будь-якому випадку якомога гучніше висловлюють свою думку стосовно проблем, які нам дуже наболіли.

Якщо добре подумати, то мені ніщо так не наболіло, як Берлінська телевізійна вежа. Після її зведення з офіційних джерел розповсюджувалися безглузді чутки, що мешканці НДР ніжно називають нову будівлю «ТЕЛЕСПАРЖЕЮ». Це, звісно, чистісінька брехня; більшість людей тут, у нас, тоді й не здогадувалися, що таке спаржа. Нині ж, як ми дізнаємося, в дискусіях на міському форумі «500 ФАХІВЦІВ», щосили ведуться дебати про телевізійну вежу. Чи мусить вона залишитися? Або ні? Телевізійну вежу більше не називають телеспаржею, а – слухаєш і дивуєшся – ЗАГРОЗЛИВОЮ ШТАНГОЮ чи ЧВАНЛИВОЮ ЛОМАКОЮ. Саме так її характеризують фахівці, які, очевидно, мають доволі своєрідне уявлення про форму штанги чи ломаки. Фаховий театрознавець пан Дікман, в силу своєї професії компетентний в архітектурі й зведенні веж, хоче знести телевізійну вежу. Власне, він не особисто хоче її знести, такі речі не під силу одному науковцеві й публіцистові, але він хоче бачити, як «ЦЕЙ ВЕРТИКАЛЬНИЙ ПАНДАН ПЕРЕТВОРИТЬСЯ НА ГОРИЗОНТАЛЬНИЙ МУР». Дікман, якого всі знають як людину розсудливу, та що там приховувати, людину з витонченим смаком, був у великому публіцистичному гніві. «Будівля, яка свою позитивну дію ВИПРОМІНЮЄ лише на відстані багатьох кілометрів, – на думку Дікмана, – має бути скраю, а не в центрі». Розумійте, як хочете. Отже, ця ЧВАНЛИВА ЛОМАКА, сприйнята критиками як НЕПРИСТОЙНЕ ТВОРІННЯ, на околиці міста несподівано ВИПРОМІНЮВАТИМЕ ПОЗИТИВНУ ДІЮ. Цікава варіація теорії відносності Ейнштейна.

Ревний проповідник від естетики не вимагав знесення Марієнкірхе. Це вже було б зайвим. Бо якщо телевізійна вежа при знесенні впаде – вона й так дощенту зруйнується.

Переклад здійснено за виданням Kusche, Lothar. Ost-Salat mit West-Dressing, Unernste Vordergründe mit Hintergedanken, 1993

 

Коментар до тексту: Маленький бестіарій Об΄єднання (Неля Ваховська)
 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua