ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Тумас Транстрьомер: вибрані поезії - ПРОSTORY - український літературний журнал Тумас Транстрьомер: вибрані поезії Томаш Пйонтек: з Підручника для першого класу - ПРОSTORY - український літературний журнал Томаш Пйонтек: з Підручника для першого класу Бодо Гелль: Фруктовий вірш - ПРОSTORY - український літературний журнал Бодо Гелль: Фруктовий вірш
Друкувати

МЕЖІ НИЩЕННЯ Дискусія 9 квітня

У звичному українському просторі інтелектуальної розпорошеності й культурної амнезії дуже хочеться мати свій ґрунт під ногами, створивши певну тяглість власної традиції й спільноту людей, з якими можна захопливо дискутувати, (не) погоджуватися, ставати іншими. Проводячи свої регулярні акції в Гете-Інтитуті, ми прагнемо згуртувати тих, кого цікавить інтерпретація (художніх творів - соціального поля - політичних подій), власна творчість (література, живопис, кіно, музика), художній переклад. Ми намагаємося створити повноцінний неконвенційний діалог із зацікавеними людьми.

З квітня 2009 Простори започатковують нову серію зустрічей «Актуалізація текстів». Нам ідеться про осучаснення / нове прочитання творів, ключових для ХХ століття, які в контексті українського браку критики та рецепції просто загубилися, не відбулися як культурна подія або зазнали хапливої канонізації у шкільних хрестоматіях без належної дискусії. Серія має на меті часткове заповнення «білих плям», що виникли навколо поважних, ба навіть вибухових авторів на кшталт Бекета, Вальзера, Яндля, які здійснили переворот у мисленні ХХ століття, проте все ще лишаються лише поверхово прочитаними в Україні.

ПРОSTORY запрошують на вечір-дискусію із серії «АКТУАЛІЗАЦІЯ ТЕКСТІВ»:

С. БЕКЕТ «МОЛОЙ»: МЕЖІ НИЩЕННЯ (1947 - 2009)

- Форми деконструкції буржуазності в романі.
- Як співвідносяться тілесне й вербальне тіла в позачасовості абсурду?
- Жорстокість, огидне, непристойне - провокація?
- Межі перекладності такої літератури?

Дискусія відбудеться 9 квітня 2009: 19.00
в семінарській залі Гете-Інституту, вул. Волоська, 4, Київ

В дискусії беруть участь перекладач Петро Таращук, літературознавець Наталія Чермалих, режисер Алла Заманська, редакція ПРОSTORY. Модерація: Неля Ваховська

До участі запрошуємо читачів, літературознавців, перекладачів.

Контакти організаторів: prostoryaction@gmail.com, nelya_vakhowska@yahoo.de

Обговорюватися будуть уривки роману, які можна прочитати нижче:

Самюель Бекет

Молой

(уривки)

ЧАСТИНА ПЕРША

***
Я в материній кімнаті. Тепер я тут живу. Не знаю, як я дістався сюди. Може, в кареті швидкої допомоги, на­певне, в якомусь автомобілі, Мені допомогли. Сам я не дійшов би сюди. Можливо, я опинився тут завдяки чо­ловікові, який приходить сюди щотижня. Він каже, що ні. Дає мені трохи грошей і забирає аркуші. Скільки ар­кушів, стільки грошей. Атож, тепер я працюю, почасти ніби за давніх часів, тільки вже не вмію працювати. Але, здається, це не має значення. Тепер я б хотів розповісти про те, що лишилося в мене, попрощатися, вмерти остаточно. Вони не хочуть. Атож, їх, здається, багато. А приходить завжди той самий. Помрете згодом, каже він. Гаразд. Бачите, я вже не маю великого бажання. Приходячи по нові аркуші, він приносить мені попе­редні. Вони помальовані значками, яких я не розумію. А втім, я не перечитую їх. Коли я нічого не напишу, він не дає мені нічого і свариться. Проте я працюю не за гроші. Тоді за що? Не знаю. Щиро кажучи, я взагалі знаю мало. Скажімо, про смерть матері. Вона вже по­мерла, як я прийшов? Чи, може, померла згодом? Тоб­то померла так, що можна поховати? Не знаю. Можли­во, її й досі не поховали. Хай там як, її кімната тепер належить мені. Я сплю в її ліжку. Стаю над її горщиком. Кімната моя. Хай там як, її кімната тепер належить мені. Я сплю в її ліжку. Стаю над її горщиком. Зайняв її місце. Мабуть, я дедалі більше стаю схожий на неї. Тільки сина мені бракує. Можливо, я десь таки маю сина. Не думаю. Тепер він був би старий, майже такий, як я. То була якась мала покоївка. Але кохання було несправжнє. Справжнє кохання відбулося з іншою жінкою. Згодом ви прочитаєте. Ти ба, я знову забув її ім'я. Інко­ли мені здається, ніби я навіть знав свого сина, ніби я дбав про нього. А потім кажу собі, що це річ неможли­ва. Неможливо, щоб я дбав про кого-небудь. А забув я ще й орфографію, і половину слів. Здається, це не має значення. Хотілося б, щоб не мало. Той тип, що прихо­дить до мене, якийсь химерний. Він начебто ходить що­неділі. В інші дні має якусь роботу. Йому завжди кор­тить чогось випити. Він мені сказав, що в мене поганий початок, годиться починати по-іншому. Я й сам цього хочу. Бачите, я, немов старий дурень, почав спочатку. Оце і є мій початок. Але, якщо я зрозумів як слід, вони однаково хочуть зберегти його. Я завдав собі тяжких мук. Ось він. Він завдав мені тяжких мук. Розумієте, це ж початок. Ну, а тепер це майже кінець. І те, що я пишу нині, вже краще? Не знаю. Питання полягає не в цьому. Ось мій початок. Він, певне, має якесь значення, бо вони зберігають його. Ось він.

***

Ну, а щодо жадання ченця, то скажу, що прокинувшись десь після одинадця­тої години, але ще до полудня (трохи згодом я чув, як співають обідню, нагадавши про втілення Сина Божого), я вирішив провідати матір. Щоб я наважився про­відати ту жінку, треба було мати якісь нагальні причи­ни, і ці причини, оскільки я не знав, що робити, куди йти, були мені мов іграшка для дитини, єдиної дитини, щоб я мав чим напхати свою голову, аж поки там зник уся­кий інший клопіт і я затремтів на саму думку, що мені могли б перешкодити негайно вирушити в дорогу, тоб­то піти до матері. Отож я підвівся, припасував милиці й вийшов на шлях, де побачив свій велосипед (ти ба, я й не сподівався на таке) на тому самому місці, де я начеб­то й поклав його. Це дає мені змогу зауважити, що, хоч який я скалічений, тієї пори я ще з радістю сідав на ве­лосипед. Ось як це діялось. Я прив'язував милиці до верхньої трубки рами (по одній з кожного боку), ставив ступню ноги, що не згиналася (забув якої, нині не згина­ються обидві) на виступ осі переднього колеса, а другою крутив педалі. То був велосипед без ланцюга, з вільним колесом, якщо такий існує. Любий велосипеде, я не назву тебе великом, ти був, не знати чому, пофар­бований зеленою фарбою, як і багато велосипедів, що їх разом із тобою продавали зі знижкою. Я щоразу з радістю дивлюся на свій велосипед. Я б із радістю до­кладно розповідав про нього. Він мав невеличкий клак­сон, або ріжок, замість дзвінка, як модно у ваші дні. Тис­нути на той клаксон було для мене справжньою втіхою, майже насолодою. Я скажу навіть більше: якби я мав скласти список речей, які не дуже набридли мені протя­гом мого нескінченного існування, клаксон займав би в ньому почесне місце. А коли мені доведеться розлучи­тися з моїм велосипедом, я зніму з нього клаксон і зберігатиму в себе. Мені здається, він завжди десь зі мною, і якщо я вже не користаюсь ним, то тільки тому, що він занімів. Навіть автомобілісти сьогодні вже не мають клаксонів, як я розумію їх, або ж мають їх украй рідко. Коли я раптом побачу його на вулиці в припаркованому автомобілі з опущеним склом, я часто зупиня­юсь і натискаю. Увесь цей уступ треба переписати в давньоминулому часі. Говорити про велосипеди і клаксони - який відпочинок. На жаль, ідеться не про це, а про ту, що породила мене, через дірку у своєму заду, якщо я до­бре пригадую. Перше знайомство з лайном. Отже, до­дам тільки те, що десь через кожні сто метрів я зупиняв­ся, щоб не тільки ноги відпочили, а і я відпочив від них. Я, власне, не злізав із сідла, а сидів верхи на велосипеді, поставивши обидві ноги на землю, поклавши руки на кермо, а голову - на руки, й чекав, поки почуватимусь краще. Перше ніж покинути ті чарівливі краї, немов за­стиглі між горою і морем, заховані від деяких вітрів і відкриті всьому, що дає південь цьому проклятому кра­єві, запахам і теплим відпарам, я б хотів, щоб замовкну­ли страшні крики вівчариків, що бігають уночі серед ланів, у степах, коли ніч така лагідна, видаючи сухі, про­низливі, немов тріскіт тарахкальця, звуки. Крім того, це дає мені змогу дізнатися, коли почалася моя нереальна подорож, передостання бліда форма серед інших бліда­вих форм, тож я й заявляю, без дальших церемоній, що вона почалася другого чи третього тижня червня, так би мовити, найтяжчої миті, коли на території, названій на­шою півкулею, шаленство сонця досягає максимуму і арк­тична ясність осяває опівночі землю. Саме тоді й можна чути вівчариків. Мати дивилася на мене з радістю, тоб­то з радістю приймала мене, бо вже давно нічого не ба­чила. Я спробую спокійно розмовляти з нею. Ми, вона і я, такі старі й вона народила мене такою молодою, що ми тепер немов пара давніх, позбавлених статі при­ятелів, а не родичів, у нас однакові спогади, однакова злоба, однакові сподівання. Вона ніколи не називала ме­не сином, а втім, я цього б не терпів, а називала, невідо­мо чому, Даном, моє ім'я не Дан. Мабуть, це ім'я мого батька, атож, вона мабуть, вважає мене за мого батька. «Дане, ти пам'ятаєш день, коли я врятувала ластівку? Дане, ти пам'ятаєш день, коли ти закопав перстень?» Саме отак вона й розмовляла зі мною. Я пам'ятав, пам'ятав, тобто більш-менш знав, про що вона говори­ла, навіть якщо не завжди брав особисту участь у подіях, про які вона згадувала, це не мало значення. Ну, а я на­зивав її Маґ, коли бував змушений назвати її як-небудь. Я називав її Маґ, бо вважав, навіть не знаю чому, ніби літера ґ касувала склад «ма», так би мовити, плювала на нього краще, ніж могла б якась інша літера. Водночас я задовольняв глибоку і, безперечно, невисловлену потре­бу мати ма, тобто матір, і заявляти про це на повен го­лос. Адже перед тим, як сказати «маґ», кажуть «ма», це неминуче. А слово «да» в моїх краях означає батька. А втім, це питання не поставало переді мною тієї пори, ко­ли я тихенько прокрадався, тобто питання, називати її ма, Маґ чи графиня Кака, бо вже цілу вічність вона була глуха, наче пень. Мабуть, вона ходила під себе і по-вели-кому, й по-малому, але своєрідна сором'язливість спону­кала нас уникати цієї теми під час наших розмов, тож я ніколи не міг бути впевнений у цьому. Зрештою, там на­вряд чи могло бути багато, кілька ощадливо зволожених горошинок посліду кожні два або три дні. Кімната про-смерділася аміаком, більше нічим, крім аміаку, аміаком і тільки аміаком. Мати впізнавала, що то я, за моїм запа­хом, її зморщене, вкрите волосинками обличчя прояс­нювалося, вона тішилася, відчуваючи мене. Мати пога­но вимовляла слова, клацали вставні щелепи, і здебільшого не розуміла, що вона каже. Будь-хто інший, крім мене, розгубився б серед того клацання й балачок, що припинялися тільки на ті короткі миті, коли вона непритомніла. А втім, я приходив не на те, щоб її слухати. Я спілкувався з нею, б'ючи її по черепу. Один удар озна­чав так, два - ні, три - не знаю, чотири - гроші, п'ять - до побачення. Я доклав великих зусиль, щоб привчи­ти до цього коду її зруйнований, сповнений марень ро­зум, але таки спромігся. А те, що вона плутала «так», «ні», «не знаю» і «до побачення», мені було байдуже, бо я й сам їх плутав. Але за всяку ціну годилось уникати то­го, щоб вона пов'язувала чотири удари з чимсь іншим, крім грошей. Отже, під час дресури водночас із чотирма ударами по черепу я пхав їй під ніс або в рот якусь банк­ноту. Який же я був наївний! Адже вона, здається, втра­тила якщо не взагалі уявлення про вимірювання, то при­наймні здатність рахувати більше двох. Розумієте, відстань від одного до чотирьох для неї була надто вели­ка. Коли доходило до четвертого удару, вона вважала, що тепер тільки другий, два перші стиралися в її пам'яті не менш цілковито, ніж якби вона взагалі не відчувала їх, тоді як я не розумів до ладу, як щось, відчуте коли-не­будь, може стертися з пам'яті, а проте саме це звичайно й відбувається. Вона, мабуть, гадала, ніби я всякчас ка­зав їй «ні», натомість я й у думці такого не мав; Спираю­чись на ці міркування, я намагався знайти і зрештою та­ки знайшов ефективніший спосіб прищепити її розумові уявлення про гроші. Він полягав у тому, щоб замінити чотири удари вказівного пальця одним або кількома (за­лежно від моїх потреб) ударами кулака по черепу. От їх вона розуміла. А втім, я приходив не по гроші. Я брав їх у неї, але приходив не по них. До матері я не мав вели­ких претензій. Я знав, що вона робила все, щоб позбути­ся мене, крім, звичайно, найголовнішого, і якщо їй ніко­ли не пощастило спекатися мене, то тільки тому, що до­ля берегла мене для іншої ями, а не вигрібної. Та намір був добрий, і цього мені вистачало. Ні, не вистачало, але я брав до уваги ті всі зусилля, яких вона докладала задля мене. І пробачив їй, що вона таки трохи трусила мене в перші місяці мого життя й зіпсувала єдиний більш-менш стерпний період моєї безкінечно довгої історії. Врахо­вую я й те, що вона, навчена моїм прикладом, не почала спочатку або просто вчасно зупинилася. І якщо я коли-небудь шукатиму сенс свого життя, про таке ніколи не знаєш, я пошкрябаю передусім з цього боку, з боку цієї бідолашної одноплідної хвойди і мене, останнього з мо­го поріддя, я тільки запитую себе якого. Я додам, перше ніж перейти до фактів, бо насправді промовляють тіль­ки факти, що надвечірньої пори того далекого літнього дня, коли з цією старою, глухою, сліпою, безсилою й бо­жевільною жінкою, яка називає мене Даном і яку я нази­ваю Маґ, і тільки з нею, я... ні, я не можу про це роз­повісти. Тобто міг би розповісти, але не розповім, атож, мені було б легко розповісти, бо це було б неправдою. Що я бачив, як дивився на матір? Завжди голову, інколи руки, дуже рідко плечі. Голову неодмінно. Вкриту коса­ми, зморшкувату, брудну, заслинену. Голову, від якої на­вколо ставало темніше. Не те що бачити - річ важлива, але це вже бодай малий початок. Я сам беру ключ під по­душкою, дістаю гроші з шухляди, знову кладу ключ під подушку. Але я приходжу не по гроші. Думаю, якась жін­ка щотижня приходила до матері. Одного разу я квапли­во, невпевнено приклався вустами до тієї малої сірої, зморшкуватої груші. Пху! Цікаво, вона відчула насоло­ду? Не знаю. Балаканина на мить ущухла, а потім точи­лася знову. Вона, певне, запитувала себе, що сталося. Мабуть, теж казала собі «Пху!» Я відчув огидний сморід. Він ішов десь із нутрощів. Дух застарілості. О ні, я не критикую її, я й поготів аж ніяк не духмяна квітка Аравії. Чи описуватиму я кімнату? Ні. Для цього я, певне, ще матиму нагоду. Коли шукатиму тут притулку, дійшовши до краю, упоєний соромом, підібгавши хвоста аж в анус, хтозна. Гаразд. Тепер, коли ми вже знаємо, куди йти, ходімо. Попервах так добре знати, куди йдеш. Це майже позбавляє вас бажання йти туди. Я був розвіяний, хоча зі мною майже ніколи не траплялося такого, бо чого б я мав бути розвіяний, просто мої рухи були ще непевніші, ніж звичайно. Ніч, мабуть, утомила мене, зрештою, ос­лабила, і сонце, підбиваючись дедалі вище на сході, от­руїло мене, поки я спав. Між ним і собою, перше ніж за­плющити очі, годилося б поставити кам'яний масив скелі. Я плутаю схід і захід, а ще й полюси, я залюбки пе­реставляю їх. Я почувався, як кажуть, негаразд. А мій га­разд досить надійний, я міцно пов'язаний із ним і дуже рідко не маю його за плечима. Ось чому я привертаю до нього увагу. І все-таки кілька миль я подолав без пере­шкод, добувшись таким чином до мурів. Там, відповідно до правил, я виліз із сідла. Атож, при в'їзді та виїзді з міста поліція вимагала, щоб велосипедисти злізали з сідла, автомобілісти рухалися на першій швидкості, а коні, які тягнуть вози, йшли ступою. Причина такого наказу, гадаю, наступна: в'їзні шляхи до цього міста, і, зро­зуміло, виїзні, всі без винятку вузькі й темні, ховаючись під величезними склепіннями. Це добрий наказ, і я ре­тельно виконую його, дарма що мені вкрай незручно йти на милицях і водночас вести велосипед. Я пристосову­вався. Там треба було думати. Отож ми, велосипед і я, подолали той тяжкий прохід одночасно. Але трохи далі я почув, як мене гукають. Я підвів голову й побачив поліціянта. Це еліптична манера висловлюватись, бо тільки згодом, з допомогою чи індукції, чи дедукції, вже не знаю, я дізнався, хто то.
- Що ви тут робите? - запитав він. Я вже звик до такого запитання і одразу зрозумів його.
- Відпочиваю.
- Відпочиваєте? - перепитав поліціянт.
- Відпочиваю, - повторив я.
- Ви відповісте на моє запитання? - закричав він.
Ось що трапляється зі мною щоразу, коли мене спо­нукають до вигадок, я щиро вважав, що відповів на по­ставлені запитання, а він насправді не почув нічого. Я не відтворюватиму цієї розмови в усіх її подробицях. Зрештою я зрозумів, що моя манера відпочивати, моя поза під час відпочинку - верхи на велосипеді, з рука­ми на кермі й головою, опущеною на руки, - зазіхала, вже не знаю на що, чи то на порядок, чи на пристой­ність. Я скромно показав на милиці й мовив навмання кілька слів про недугу, Що змушувала мене відпочивати так, як я можу, а не так, як мені годилося б. Мені здається, я зрозумів тоді, що немає двох прав, одного для тих, хто почувається добре, а другого для інвалідів, а є тільки одне право, перед яким мають гнутися і ба­гаті, й бідні, молоді й старі, щасливі й засмучені. Слова, слова! Я ще додав, що я не засмучений. І навіщо я бовк­нув те?
- Ваші папери, - сказав він, і я ту ж мить здогадав­ся, хто то.
- Та ну, - захищався я, - навіщо?
- Ваші папери! - загорлав поліціянт. Ах, мої папе­ри. Єдиними паперами, які я мав з собою, були подерті газети, щоб обтиратися, розумієте, коли я ходив до вби­ральні. Ні, я не кажу, що підтирався щоразу, коли ходив до вбиральні, ні, але я любив бути готовим до цього в разі потреби. Мені здається, це річ природна. Спантели­чений, я витяг ті папери з кишені і простяг йому під ніс. Марна спроба. Ми пішли вузенькими, осяяними сонцем вуличками, де майже не було перехожих, я стрибав поміж милиць, а він, рукою в білій рукавичці, тихенько вів мій велосипед. Я - аж ніяк не почувався нещасним. Я зупинився на мить, беручи на себе додаткову відповідальність, підняв руку й доторкнувся до верхівки свого капелюха. Аж руку обпік. Я відчував, як нам услід обертаються веселі і спокійні обличчя - чоловічі, жіночі й дитячі. Якоїсь миті мені здалося, ніби я чую да­леку музику. Я зупинився, щоб прислухатись.
- Ходімо, - сказав поліціянт.
- Прислухайтесь, - попросив я.
- Ходімо, - наполіг він.
Мені не дозволили слухати музику. Адже навколо нас могла б зібратися юрба. Він пхнув мене в плечі. До ме­не доторкнулися, не шкірою, та однаково, моя шкіра відчула той поштовх, той твердий чоловічий кулак, не­зважаючи на його оболонки. Пішовши якомога швидше, я уявив собі тієї золотої миті, ніби я був кимсь іншим. То була пора відпочинку - між ранковою працею і по­обідньою. Мабуть, наймудріші, простершись у скверах або сидячи перед своїми дверима, насолоджувались ос­танніми хвилинами млости, забувши про свій недавній клопіт, збайдужівши до майбутнього. Інші, навпаки, скористалися перепочинком, щоб снувати плани, зіпер­шись головою на руки. Чи є серед них бодай хто-небудь, що стане на моє місце й відчує, як мало тієї миті я був тим, ким здавався, але яка могутність притаманна отій малості, от-от розірвуться швартови. Можливо. Атож, я тягнув у облудні глибини, до облудних поважних і спокійних манер, поривався туди всіма своїми давніми отрутами, знаючи, що нічим не ризикую. Під блакит­ним небом, під наглядом охоронця. Забувши про матір, звільнений від дій, розчинившись у часі інших людей, ка­жучи собі, що треба спочити, спочити. Коли прийшли до відділку, мене поставили перед якимсь химерним служ­бовцем. У цивільному вбранні, без піджака, він розва­ливсь у фотелі, задерши ноги на стіл, з брилем на голові й витягши з рота невеличкий гнучкий предмет, якого я не зміг роздивитися. Я мав час помітити ті дрібниці, бо відпустили мене не зразу. Він вислухав рапорт свого підлеглого, а потім узявся розпитувати мене тоном, що, припустивши, ніби їхнє завдання - виправити мене, ставав, на мою думку, дедалі нестерпніший. Між його запитаннями і моїми відповідями, я говорю тільки про ті, які заслуговують згадки, траплялися інтервали, більш-менш довгі та галасливі. Я так не звик, що мене запитують про щось, що, коли запитували, мені був потрібний час, щоб я міг здогадатися про що. На лихо, замість спокійно думати про те, що я чув, і то чув дуже добре, бо ж мав досить тонкий слух, дарма що старі ву­ха, я квапився відповідати байдуже що, напевне, боя­чись, щоб моя мовчанка не увінчалася гнівом співроз­мовника. Я був боягуз, усе своє життя я душився від страху, що мене поб'ють. Образи і звинувачення я вит­римував легко, а до ударів ніколи не міг звикнути. Див­но. Навіть плювки завдають мені мук. Та коли зі мною були бодай трохи лагідні, тобто утримувалися від бру­тального ставлення, я майже завжди кінець кінцем за­довольняв людську цікавість. А комісар задовольнився тим, що став погрожувати мені циліндричною лінійкою, і то так, що мало-помалу йому пощастило дізнатися, що я не маю паперів у тому розумінні, в якому це слово ма­ло значення для нього, не маю ані роботи, ані домівки, Що моє прізвище якийсь час уперто не спадало мені на гадку і я добираюся до матері, коштом якої я зазнаю земних мук. А от материну адресу я не знав, хоча знав дуже добре, як потрапити до її квартири, навіть у пітьмі. Який квартал? Отой коло боєнь, мій володарю, бо в кімнаті матері, крізь зачинені вікна, я чув, гучніший за її варнякання, рев бичків, оте потужне хрипке і тремке мукання, яке розлягається не серед пасовиськ, а в містах, на бойнях і ярмарках, де торгують худобою. Атож, поміркувавши, я бачу, що, мабуть, заскочив наперед, сказавши, що мати жила коло боєнь, бо вона цілком могла жити й коло ярмарку для худоби. «Заспокойтеся, - мовив комісар, - це той самий квартал». Тишею теля цих приязних слів я скористався, щоб повернутися до вікна, насправді нічого там не бачачи, бо я заплющив очі й підставив обличчя і шию золотаво-блакитній лагідності, а ще й порожню або майже порожню голову, бо я, мабуть, запитував себе, чи не хочу я сісти, просто­явши так довго, і пригадав, про що я вже знав із власно­го досвіду, тобто що сидяча поза не для мене, бо одна моя нога коротша і не згинається, і тому для мене існує тільки дві пози: вертикальна, коли я вишу на милицях, лігши, так би мовити, стоячи, і горизонтальна, коли я лежу на землі. Й усе-таки інколи в мене з'являлося ба­жання сісти, поверталося з утраченого світу. І я, попри свою досвідченість, не завжди опирався йому. Атож, рештки мого мозку напевне ще бавилися ним, воруша­чись невідомо як, немов дрібненькі камінчики на дні ка­люжі, тоді як на риси мого обличчя та великий борлак на шиї опускалися лагідне небо й тепле, літнє повітря. І тут я нараз пригадав, своє ім'я. Молой. Я звуся Молой, закричав я собі зненацька, Молой, мені миттю спало на гадку це ім'я. Ніщо не зобов'язувало мене давати таку інформацію про себе, але я повідомив, сподіваючись, безперечно, виявити люб'язність. У мене не забрали ка­пелюха, і я себе запитував чому.
- Це прізвище вашої матері? - запитав комісар, мабуть, то був комісар.
- Молой, - наполягав я, - мене звуть Молой.
- А прізвище вашої матері? - повторив комісар.
- Що? - здивувався я.
- Ваше ім'я Молой, - пояснював комісар.
- Так, - погодився я, - я щойно згадав його.
- А вашої матері? - не вгавав комісар. Я не ро­зумів, у чому річ. - У неї теж прізвище Молой? - запи­тував він.
- Чи вона теж Молой? - перепитував я.
- Так, - кивнув комісар. Я міркував. - Ваше пріз­вище Молой, - творив він далі.

***

А що стосується мене особисто, я завжди віддавав перевагу рабству, а не смерті, чи, радше, заподіянню смерти. Бо смерть - це стан, про який я ніколи не міг виробити задовільного уявлення, а отже, вона не могла потрапити легітимно до рядка обрахунків, до балансу нещасть і благ. На­томість про заподіяння смерти я мав уявлення, які, слушно чи ні, навівали мені довіру і на які за певних об­ставин мені видавалося похвальним покликатися. О, ці уявлення не такі, як ваші, то мої уявлення, хаотичні, зрошені потом, тремтячі, що не мали ані атома здоро­вого глузду й самовладання. Але вони задовольняли мене. Щоб ви зрозуміли, якою мірою плутані мої уяв­лення про смерть, я вам щиро признаюсь: я не відкидаю можливости, що смерть як стан ще гірша за життя. Отож я вважав за звичайну річ не квапитися до смерти, а коли я аж так забувався, що намагався квапитись, - вчасно зупинятися. Це моє єдине виправдання. Мабуть, я забився в якусь діру й чекав, наполовину сплячи, напо­ловину зітхаючи, стогнучи і сміючись, або водячи рука­ми по тілу, щоб пересвідчитися, чи не сталося там змін, чекав, щоб заспокоїлося ранкове божевілля. Потім узяв­ся до своїх кружлянь. Ну, а щодо розповіді, що сталося зі мною й куди я ходив протягом наступних місяців, якщо не років, - я не маю наміру розповідати. Бо мені було вже досить тих вигадок, мене кликали інші. Але, щоб помережати чорним ще кілька сторінок, скажу, що провів якийсь час на березі моря, не сталося нічого.

***

Тож саме на колишню хвору ногу я часто відчував ба­жання спертися в проміжках між тупанням милиць. Як­що вона й далі була вкрай чутлива, то все-таки менш чутлива, ніж друга нога, або ж, якщо ваша ласка, не менш чутлива, проте не справляла на мене такого враження внаслідок давности своєї болячки. Але я не міг! Чого? Спертися на ту ногу. Адже, не забуваймо: вона коротшала, тоді як друга, поволі ціпеніючи, ще не ко­ротшала, або коротшала з таким відставанням від своєї товаришки, що це було однаково, абсолютно однаково, я пропав, я нічого не міг удіяти. Якби ж вона згиналася в коліні, чи навіть у кульшовому суглобі, я міг би на­вмисне робити її такою ж короткою, як друга, протягом часу, коли я спирався на справді коротку ногу, перше ніж понести тіло вперед. Але я не міг! Чого? Підігнути її. Бо ж як її підігнути, якщо вона заціпеніла? Отож я був змушений спонукати до праці ту саму ногу, що й давніше, дарма що тепер вона стала, принаймні коли йдеться про мої відчуття, найболючішою з обох, ногою, яка потребувала найдбайливішого піклування. Щоправ­да, інколи, коли мені щастило натрапити на дорогу з до­речними вибоїнами, або скористатися не дуже глибо­ким кюветом чи якоюсь іншою нерівністю ґрунту, що могла прислужитись, я примудрявся тимчасово немов подовжити мою коротку ногу, щоб змусити її працюва­ти замість другої. Але вона так давно не працювала, що вже не знала, як братися до цього завдання. Гадаю, стос тарілок правив би мені за кращу опору, ніж вона, моя нога, що так добре підтримувала мене, як я був дити­ною. А втім, тут, тобто коли я використовував нерівності ґрунту, втручався інший чинник нерівноваги, я маю на увазі милиці, бо тепер годилося б мати одну коротку, а другу довгу, щоб я не відхилявся від вертикалі. Хіба ні? Не знаю. Кінець кінцем моїми шляхами щебільшого були вузенькі лісові стежини, де, зрозуміло, різні нерівності, дарма що їх не бракувало, були надто безладні й розподілялися надто хаотично, щоб я міг скористатися ними. Але, власне, байдуже, чи нога мог­ла відпочивати, а чи мала працювати, невже існувала якась велика різниця в тяжкості страждань? Не думаю. Страждання, спричинені ногою, яка не робила нічого, були постійні й монотонні. Натомість друга нога, яка змушувала мене до додаткових страждань, спричинених зусиллями, боліла менше, якщо протягом якоїсь миті їй траплялося відпочивати. Гадаю, я таки людина, й моя хода уповільнилася внаслідок такого мого стану, хоч яка повільна й тяжка була завжди, хоч би що я міг казати про неї, й перетворювалася, з вашого дозволу, у справжній шлях на Голгофу з безмежною кількістю зу­пинок і без надії на розп'яття, я заявляю Про це без фальшивої скромности, й без Симона, змушуючи себе до частих зупинок. Атож, моя хода змушувала мене зу­пинятися дедалі частіше, то був єдиний спосіб просува­тися вперед - зупинятися. І, хоч у мої мінливі наміри не входить докладний опис отих коротких незабутніх митей каяття, дарма що вони заслуговують його, я все-таки охарактеризую їх кількома словами, виявлю таку ласку, щоб моя оповідь, така ясна в інших частинах, не скінчилася в пітьмі, в сутінку цих височезних стовбурів, широчезних крон, де я шкутильгаю, слухаю, лягаю, підводжуся, слухаю, шкутильгаю та інколи запитую се­бе, - чи слід розповідати про таке, - чи побачу я знову коли-небудь ненависне, принаймні нелюбе світло, на­пнуте блідим запиналом між останніми стовбурами, і матір, щоб залагодити наше питання, і чи не вчиню я краще, зрештою, не менш добре, повісившись на якійсь гілляці, зробивши зашморг з ліани. Бо до світла, щиро кажучи, мені байдуже, а мати - чи можу я сподіватися, що вона й досі чекає мене, якщо збігло так багато часу? А моя нога, мої ноги! Але думки про самогубство не ду­же поглинали мене, не знаю чому, я гадав, ніби знаю, а тепер бачу, що ні. Зокрема думці про те, щоб задуши­тись, хоч і якій спокусливій, я після короткої боротьби завжди давав собі раду. Скажу вам одну річ: я ніколи нічого не мав у дихальних шляхах, окрім, звичайно, не­дуг, притаманних тій системі. Атож, дні, коли повітря, що, здається містило кисень, не хотіло заходити в мене, а нарешті зайшовши, не хотіло виходити, я міг би, міг би порахувати на пальцях. Атож, моя астма, скільки разів я вже намагався покласти їй край, перерізавши собі сонну артерію або трахею. Але я тримався добре. Хрипіння виказувало мене, я синів. Воно находило на мене надто вночі, і я не знав, маю я бути задоволений цим чи ні. Бо, якщо вночі раптові зміни кольорів мали незначущі наслідки, натомість, через тишу, що панує вночі, найтихіші незвичні звуки привертали до себе пильну увагу. Але то були тільки напади, і такі напади - дрібниця, коли порівняти їх з усім тим, що не зупи­няється ніколи, не знає ні припливів, ні відпливів на свинцевій поверхні, в пекельних глибинах. Жодного сло­ва, жодного слова проти нападів, які душили мене, скру­чували й нарешті лагідно жбурляли на землю, не виказуючи іншим людям. Я обкручував плащ навколо голо­ви, що давало змогу притлумити безсоромні звуки яду­хи, або ж намагався надати тим звукам подоби кашлю, загальновизнаного і схваленого, бо єдина незручність, яку він ризикує спровокувати, - співчуття. А тепер, ма­буть, пора звернути увагу, бо ж ніколи не пізно вчинити слушно, що, кажучи, мовляв, моя хода уповільнилася внаслідок хвороби здорової ноги, я висловив тільки без­межно малу часточку правди. Адже насправді я мав ще інші слабкі місця, то тут, то там, що, як і можна було пе­редбачити, теж ставали дедалі слабші. А от чого не можна було передбачити, так це швидкости, з якою зро­стала їхня слабкість, відколи я пішов з морського узбе­режжя. Поки я сидів на березі моря, мої немочі та неду­ги, дарма що загострювалися, чого й слід було сподіва­тися, загострювалися невідчутно. Отож я навряд чи міг би стверджувати, зосередившись, скажімо, на своєму анусі, мовляв, ти ба, йому сьогодні набагато гірше, ніж учора, годі було б казати, що це та сама діра. Вибачте, що знову повертаюся до цього сороміцького отвору, на це мене надихає моя муза. Мабуть, тут слід добачати не так порок, уже названий, як символ тих, про які я мовчу, і така честь належить йому, мабуть, унаслідок його чільного місця і тому, що він править за сполучну ланку між мною та іншим лайном. На мою думку, той неве­личкий отвір недооцінюють, називають його дірою в за­ду і вдають, ніби зневажають його. А чи не є він на­справді справжньою брамою буття, якій отой вихвалю­ваний рот править лише за службовий вхід? Туди нічого не проникає, хіба яка дрібка, не бувши одразу або трохи згодом видаленим. Майже все, що йде зовні, навіває йо­му огиду, а про те, що надходить зсередини, й поготів годі стверджувати, ніби він докладає зусиль задля ньо­го. Хіба це не значущі риси? Історія розсудить. Але я все-таки спробую? надавати йому в майбутньому трохи менше місця.

ЧАСТИНА ДРУГА

***

Північ. Дощ періщить у шибки. Я спокійний. Усе спить. Проте підводжуся і йду до свого кабінету. Мені не спиться. Лампа освітлює мене яскравим і лагідним світлом. Я підрегулював її. Тепер її вистачить аж до ран­ку. Я чую, як ухає сич. Який страшний бойовий поклик. Колись я слухав його незворушно. Мій син спить. Нехай собі спить. Настане ніч, коли й він, не мігши заснути, ся­де за робочий стіл. А мене вже забудуть.
Мій рапорт буде довгий. Мабуть, я не закінчу його. Моє ім'я - Жак Моран. Так мене називають. Я пропа­щий. Мій син теж. Він не повинен сумніватися в цьому. Мабуть, він думає, що він на порозі життя, справжнього життя. А втім, це справді так. Його звуть Жак, як і мене. Але сплутати нас важко.
Я пригадую день, коли дістав наказ узятися за Молоя. То було в неділю, влітку. Я сидів у своєму садку, у плетеному фотелі, з чорною згорнутою книжкою на колінах. Мабуть, було близько одинадцятої години, ще надто рано, щоб іти до церкви. Я тішився недільним відпочинком, водночас нарікаючи на важливість, якої йому надають у деяких парафіях. На мою думку, працю, ба навіть азартні ігри в неділю не конче треба засуджу­вати. Все, як на мене, залежить від душевного стану то­го, хто працює чи грає, а також від характеру праці, різновиду гри.

***

День був сонячний. Я неуважно поглядав на свої ву­лики, дививсь, як вилітають і залітають бджоли. Чув на жорстві тупіт сина, що захопився вже не знати якими фантазіями про втечі та переслідування. Крикнув йому, щоб він не замастився. Син не відповів.
Усюди тиша. Ніде жодного вітерцю. З сусідських ко­минів прямовисно здіймався синій дим. Долинали зву­ки, які чуєш у дні відпочинку: стукіт молоточків і куль, дряпання граблів по морському піску, далекий стрекіт газонокосарки, бамкання дзвонів моєї любої церкви. І звичайно, пташиний спів, передусім дроздів і співучих дроздів; птахи, переможені спекою, з жалем уривали свої рулади й покидали високе гілля, де вони вітали світанок, ховаючись у затінку кущів. Я з насолодою вди­хав пахощі своєї лимонної вербени.
Саме отак і збігали мої останні хвилини щастя і спо­кою.
До садка зайшов чоловік і енергійно рушив до мене. Я, звичайно, знав його. Хоч і воліючи не бачити нікого, я в крайньому разі все-таки міг припустити, що зайде котрийсь сусіда сказати мені добридень і привітати з неділею, якщо це йому так подобається. Але той чоловік не мій сусіда. Наші стосунки були суто ділові, й він прибув здалеку, приніс мені клопіт. Отже, я не збирався приязно вітати його, тим паче, що він дозволив собі іти прямо туди, де я сидів під яблунею. Я вкрай холод­но ставився до людей, які дозволяли собі таку свободу. Якщо хтось хоче поговорити зі мною, треба подзвонити під дверима мого будинку. Марта знала, як поводитись у таких випадках. Я гадав, ніби я захований від очей усіх, хто заходить до мене і йде коротенькою алейкою від огорожі до дверей будинку, і мабуть, мене й справді піхто не бачив. Але, почувши, як хряпнула хвіртка коло воріт, я роздратовано обернувся й побачив трохи при­криту листям довготелесу постать, що, ступивши на моріжок, пішла просто до мене. Я не підвівся й навіть не запросив свого гостя сісти. Він зупинився переді мною, і ми мовчки приглядались одне до одного. Він, в урочистому й похмурому вбранні, вирядився немов на свято, й це ще дужче роздратувало мене. Таке грубе до­тримання пристойности, тоді як душа тішиться у своєму дранті, завжди видавалося мені огидним. Я дививсь на величезні ступні, що чавили мої маргаритки. Я б залюб­ки вигнав його батогом. На жаль, на нього годилося зважати.

***

- Спробуй, - знову заговорив я, - розповісти мені трохи точніше, що ти відчуваєш.
- Мені живіт болить, - скривився син.
- Живіт! А температури нема?
- Не знаю.
- Треба зміряти. - Син видавався дедалі пригніченішим. На щастя, я досить полюбляв розставляти всі крапки над і. - Піди візьми миттєвий термометр, - сказав я, - у другій зверху шухляді в правій половині мого столу, зміряй температуру і принеси мені термометр.
Я зачекав кілька хвилин, а потім, не чекаючи запро­шень, слово в слово повільно повторив ту досить довгу і складну фразу, де було аж кілька імперативів. Коли син пішов, мабуть, зрозумівши найголовніше, я весело до­дав:
- Ти хоч знаєш, у яку дірку його пхати?
У своїх розмовах із сином я залюбки - з виховною метою - вдавався до жартів сумнівного штибу. Про жарти, сенсу яких він поки що не міг зрозуміти повною мірою, й було їх багато, він міг міркувати на дозвіллі й шукати разом зі своїми товаришами найвірогіднішої інтерпретації. Сама по собі то була чудова вправа. А водночас я спрямовував його молодий розум на найплідніший шлях, - на шлях огиди до тіла та його функцій. Але я невдало сформулював свою фразу, я мав би радше сказати «Не помилися отвором». Я з каяттям подумав про це, дедалі докладніше вивчаючи страву вівчаря. Я зняв ложкою скоринку й зазирнув усередину.
Прозондував виделкою. Гукнув Марту і сказав, що тако­го не їв би і її собака. Подумав, усміхнувшись, про свій робочий стіл, що мав лише шість шухляд, по три з кож­ного боку порожнього місця, куди я ставив ноги.
- Оскільки ваша вечеря неїстівна, - мовив я, - будьте ласкаві приготувати пакет сандвічів із тим, що ви недоїли від курки.
Повернувся син. Таки варто мати миттєвий термо­метр. Він подав його мені.
- Ти бодай витер його? - запитав я. Побачивши, що я придивляюся до ртуті, син підійшов до дверей і за­палив світло. Добре, що Юді далеко цієї миті. Інколи взимку, повернувшись, знесилений і розбитий, після цілого дня марної біганини, я бачив свої капці, що гріли­ся коло вогню, передками до полум'я. В сина була тем­пература. - В тебе нічого немає, - мовив я.
- Я можу піти до себе? - запитав він.
- Навіщо?
- Щоб лягти.
Чи не маю я тепер перед чудового прикладу дії не­здоланної сили? Безперечно, але я не наважувався ска­зати про це. Ні, я не стягну на свою голову блискавок, від яких, можливо, ніколи не оклигаю, і то тільки з тієї причини, що в мого сина кольки. Якби він тяжко захворів у дорозі, то була б зовсім інша річ. Я не марно вивчав Старий Заповіт.
- Ти срав, мій сину? - ніжно запитав я.
- Намагався, - відповів він.
- А хотів?
- Так.
- Але нічого не вийшло? - мовив я.
- Ні, - кивнув він.
- Мабуть, трохи газів? - запитав я.
- Так, - знову кивнув син. Він раптом нагадав мені про сиґару отця Амбруаза. Я запалив їй.
- Ходімо, побачимо, - сказав я підводячись. Ми піднялися нагору. Я зробив йому клізму з солоної води. Син відбивався, але недовго. Я витяг кінчик трубки. - Спробуй затримати воду в собі, не сиди на горщику, а ляж на живіт. - Ми були у ванні. Син ліг на кахлі догори своїм товстелезним задом. - Нехай вода пройде глиб­ше, - радив я. - Що за день. Я дивився на попіл від сиґари. Він був твердий і синій. Я сів на край ванни. Порцеляна, дзеркала, хром навівали мені великий спокій. Принаймні я гадаю, що вони. А втім, той спокій був не дуже глибокий. Я підвівся, поклав сиґару й почистив зуб­ною щіткою різці. Ясна в глибині почистив теж. Я приди­вився до себе, відкопиливши губи, що під час сну запада­ли мені в рот. «На кого я схожий?» - запитав я себе. Мої вуса, як і завжди, дратували мене. Їм бракувало довершености. Вуса личили мені, без них мене було б годі уявити. Але вони мали б личити мені краще. Вистачило б тільки трохи змінити їхній фасон. Але як? Може, вони задовгі, чи, може, закороткі? - А тепер, - сказав я, й далі роз­глядаючи себе, - сідай на горщик і дуйся. - А може, вся річ у кольорі? Шум випорожнення повернув мене до менш піднесених турбот. Син підвівся, тремтячи всім тілом. Ми разом нахилились над горщиком, роздивля­лися досить довго, а потім я взяв горщик за ручку й по­хитав з боку в бік. У жовтуватій рідині плавало кілька жилкуватих грудочок. - Як ти хочеш срати, - здивував­ся я, - якщо в тебе в животі нічого немає? - Син заува­жив, що обідав. - Ти ж ні до чого не доторкнувся, - дорікнув я. Син мовчав. Отже, я вгадав. - Ти не забув, що за годину або дві ми вирушаємо? - нагадав я.
- Я не зможу, - протягнув син.
- І в такому разі, - провадив я далі, - тобі треба поїсти.
І тут раптом гострий біль пронизав мені коліно. - Батьку, що з тобою? - здивувався син.
Я впав на стільчик, задер холошу, подививсь на коліно, кілька разів зігнув і розігнув ногу.
- Мерщій принеси йод! - крикнув я.
- Ти сидиш на ньому.
Я підвівся, і холоша знов опустилася до щиколотки. Саме ця інертність речей доводить буквально до бо­жевілля. Я застогнав, і той стогін чули, напевне, й сест­ри Ельснер. Вони припинили читати, підняли голови, перезирнулися, прислухались. Більше нічого. Просто ще один крик серед ночі. Дві старі, жилаві, унизані персня­ми руки знайшли і стисли одна одну. Я знову підняв хо­лошу, люто підкотив її на стегно, підняв сидіння стільчика, дістав з ящика йод і намастив коліно.
- У коліні повно дрібненьких кісточок, що ворушать­ся. Розітри його добре, - підказав мені син. Ну, за це він заплатить мені пізніше. Скінчивши, я все поставив на місце, відкотив холошу, сів на стільчик і прислухався. Більше нічого.
- Хіба що ти хочеш спробувати якийсь справжній блювотний засіб, - сказав я, ніби нічого не сталося.
- Я хочу спати, - жалівся син.
- Іди лягай, - зласкавився я, - я принесу тобі в ліжко невеличку вечерю, яка сподобається тобі, ти тро­хи поспиш, а потім ми разом вирушимо. - Я пригорнув сина до грудей. - Ну, що ти скажеш на це? - запитав я. Син на те сказав «Добре, батьку». Цікаво, чи любив він мене тієї миті так, як я його? З таким потайним хлоп­цем ніколи нічого не знаєш. - Іди швиденько лягай, добре вкрийся, а я одразу прийду.

***

Я йшов уздовж цвинтаря. Була ніч. Можливо, північ. Вуличка піднімалася вгору, я насилу рухався. Вітерець гнав хмари по тьмяно освітленому небу. Як добре за­безпечити собі довічний притулок. Просто чудово. Та якби ж вічність була тільки такою. Я підійшов до хвіртки. Вона була замкнена. Правильно. Але я не міг відкрити замок. Ключ заходив у шпарину, але не прокру­чувався. Давно ніхто не відмикав? Новий замок? Я зла­мав його. Відступив аж до протилежного краю вулички, розігнався й навалився на хвіртку. Я повернувся додому, як і наказав мені Юді. Нарешті я підвівся. Що це пахне так гарно? Лілеї? Мабуть, примули. Я підійшов до ву­ликів. Вони стояли надворі, як я й боявся. Я підняв покришку одного вулика й поклав на землю. То був неве­личкий гостроверхий дашок, із крутими, видовженими схилами. Я засунув руку у вулик, поводив нею, вгорі нічого не було, опустив руку нижче і тільки в одному кутку намацав суху, пористу кулю. Коли я доторкнувся до неї пальцями, вона розсипалася. Бджоли збилися в купу, щоб їм було трохи тепліше, щоб спробувати засну­ти. Я набрав жменьку мертвих бджіл. Було надто тем­но, щоб бачити, я поклав їх до кишені. Вони нічого не важили. Їх на всю зиму лишили надворі, забрали їхній мед, не дали їм цукру. Атож, тепер я міг робити виснов­ки. Я не пішов до курника. Я знав, що кури теж мертві. Проте їх убили по-іншому, хіба що крім сірої. Мої бджо­ли та кури, я покинув іх. Я пішов до будинку. Ніде не світилося. Двері були замкнені. Я висадив їх. Можливо, я міг би відкрити їх котримсь своїм ключем. Я повернув вимикач. Світла немає. Я пішов на кухню, в Мартину кімнату. Нікого. Але досить дрібниць. Дім був покину­тий. Постачальники обрізали струм. Вони мали намір потім знову дати його мені. А я вже не хотів. Отаким я став. Я вийшов у сад. Уранці я роздивився ту жменьку бджіл. Порох із крилець і члеників. Унизу коло сходів у скриньці я знайшов пошту. Лист від Саворі. В мого сина все гаразд. Звичайно. Не говорімо більше про нього. Він повернувся. Він спить. Лист від Юді, до третьої особи, він вимагає рапорту. Він матиме свій рапорт. Знову літо. Рік тому я вирушив на завдання. Я повернувся. Одного разу до мене навідався Ґабер. Він хотів отримати рапорт. Ти ба, а я гадав, що зустрічам і розмовам уже кінець. «Приходьте ще», - мовив я. Якось зайшов до мене й отець Амбруаз. «Невже це справді ви?» - вигук­нув він, побачивши мене. Гадаю, він по-своєму щиро любив мене. Я сказав, щоб він уже не розраховував на мене. Отець почав промовляти. Він мав слушність. А хто не має слушности? Я покинув його. Я пішов від ньо­го. Можливо, я зустріну Молоя. З моїм коліном не ста­ло краще. Але не стало й гірше. Я тепер маю милиці. На милицях я пересуватимусь швидше. Добра буде пора. Я навчуся. Все, що було на продаж, я продав. Але я однаково мав великі борги. Я вже не витримував бути люди­ною й навіть не намагався. Я вже ніколи не запалю цю лампу. Я задую її й піду в сад. Якось я розмовляв з Анною. Вона розповіла мені про Зулу, про сестер Ельснер. Вона знала, хто я, і не боялася мене. Вона ніколи не ви­ходила надвір, не любила виходити. А розмовляла зі мною через вікно. Новини були погані, але не зовсім. Було в них і щось добре. То були гарні дні. Зима була на­прочуд сувора, всі говорили про те. Отож ми мали пра­во на розкішне літо. Не знаю, чи мали ми на нього право. Ну а моїх птахів не вбивав ніхто. Вони були дикі.

Уривки надано з видання: Бекет, Самюель. Молой./ З фр.пер. П.Таращук.- К.: Юніверс, 2006. - 256 с.

Уривок першої частини в оригіналі:

***

Quoi qu'il en soit, c'est moi qui ai sa cham¬bre. Je couche dans son lit. Je fais dans son vase. J'ai pris sa place. Je dois lui ressembler de plus en plus. Il ne me manque plus qu'un fils. J'en ai un quelque part peut-être. Mais je ne crois pas. Il serait vieux mainte¬nant, presque autant que moi. C'était une petite boniche. Ce n'était pas le vrai amour. Le vrai amour était dans une autre. Vous allez voir. Voilà que j'ai encore oublié son nom. Il me semble quelquefois que j'ai même connu mon fils, que je me suis occupé de lui. Puis je me dis que c'est impossible. Il est impossi¬ble que j'aie pu m'occuper de quelqu'un. J'ai oublié l'orthographe aussi, et la moitié des mots. Cela n'a pas d'importance, paraît-il. Je veux bien. C'est un drôle de type, celui qui vient me voir. C'est tous les dimanches qu'il vient, paraît-il. Il n'est pas libre les autres jours. Il a toujours soif. C'est lui qui m'a dit que j'avais mal commencé, qu'il fallait commencer autrement. Moi je veux bien. J'avais commencé au commencement, figurez-vous, comme un vieux con. Voici mon commencement à moi. Ils vont quand même le garder, si j'ai bien compris. Je me suis donné du mal. Le voici. Il m'a donné beaucoup de mal. C'était le commencement, vous comprenez. Tandis que c'est presque la fin, à présent. C'est mieux, ce que je fais à présent? Je ne sais pas. La question n'est pas là. Voici mon commencement à moi. Ça doit signifier quelque chose, puisqu'ils le gardent. Le voici.
Cette fois-ci, puis encore une je pense, puis c'en sera fini je pense, de ce monde-là aussi. C'est le sens de l'avant-dernier. Tout s'estompe. Un peu plus et on sera aveugle. C'est dans la tête. Elle ne marche plus, elle dit, Je ne marche plus. On devient muet aussi et les bruits s'affaiblissent. A peine le seuil fran¬chi c'est ainsi. C'est la tête qui doit en avoir assez. De sorte qu'on se dit, J'arriverai bien cette fois-ci, puis encore une autre peut-être, puis ce sera tout. C'est avec peine qu'on formule cette pensée, car c'en est une, dans un sens.' Alors on veut faire attention, considérer avec attention toutes ces choses obscures, en se disant, péniblement, que la faute en est à soi. La faute? C'est le mot qu'on a employé. Mais quelle faute? Ce n'est pas l'adieu, et quelle magie dans ces choses obscures auxquelles il sera temps, à leur pro¬chain passage, de dire adieu. Car il faut dire adieu, ce serait bête de ne pas dire adieu, au moment voulu. Si l'on pense aux contours à la lumière de jadis c'est sans regret. Mais on n'y pense guère, avec quoi y penserait-on? Je ne sais pas. Il passe des gens aussi, dont il n'est pas facile de se distinguer avec netteté. Voilà qui est décourageant. C'est ainsi que je vis A et B aller lentement l'un vers l'autre, sans se rendre compte de ce qu'ils faisaient. C'était sur une route d'une nudité frappante, je veux dire sans haies ni murs ni bordures d'aucune sorte, à la campagne, car dans d'immenses champs des vaches mâchaient, cou¬chées et debout, dans le silence du soir. J'invente peut-être un peu, j'embellis peut-être, mais dans l'ensemble c'était ainsi. Elles mâchent, puis avalent, puis après une courte pause appellent sans effort la prochaine bouchée. Un tendon du cou remue et les mâchoires recommencent à broyer. Mais c'est peut-être là des souvenirs. La route, dure et blanche, bala¬frait les tendres pâturages, montait et descendait au gré des vallonnements. La ville n'était pas loin. C'étaient deux hommes, impossible de s'y tromper, un petit et un grand. Ils étaient sortis de la ville, d'abord l'un, puis l'autre, et le premier, las ou se rap¬pelant une obligation, était revenu sur ses pas. L'air était frais, car ils avaient leur manteau. Ils se ressem¬blaient, mais pas plus que les autres. Un grand espace les séparait d'abord.

***

Mais à propos du désir d'un frère je dirai que m'étant réveillé entre onze heures et midi (j'entendis l'angélus, rappelant l'incarnation, peu de temps après) je résolus d'aller voir ma mère. Il fallait, pour me résoudre à aller voir cette femme, des raisons présentant un caractère d'urgence, et ces raisons, puisque je ne savais quoi faire, ni où aller, ce fut pour moi un jeu d'enfant, d'enfant unique, de m'en remplir l'esprit, jusqu'à ce que toute autre préoccupation en fût bannie et que je me prisse à fré¬mir à la seule idée que je pourrais en être empêché de m'y rendre, je veux dire chez ma mère, séance tenante. Je me levai par conséquent, ajustai mes béquilles et descendis sur la route, où je trouvai ma bicyclette (tiens je ne m'attendais pas à ça) à l'endroit même où j'avais dû la laisser. Cela me per¬met de remarquer que, tout estropié que j'étais, je montais à bicyclette avec un certain bonheur, à cette époque. Voici comment je m'y prenais. J'attachais mes béquilles à la barre supérieure du cadre, une de chaque côté, j'accrochais le pied de ma jambe raide (j'oublie laquelle, elles sont raides toutes les deux à présent) à la saillie de l'axe de la roue avant et je pédalais avec l'autre. C'était une bicyclette acatène, à roue libre, si cela existe. Chère bicyclette, je ne t'appellerai pas vélo, tu étais peinte en vert, comme tant de bicyclette de ta promotion, je ne sais pour¬quoi. Je la revois volontiers. J'aurais plaisir à la détailler. Elle avait une petite corne ou trompe au lieu du timbre à la mode de vos jours. Actionner cette corne était pour moi un vrai plaisir, une volupté presque. J'irai plus loin, je dirai que si je devais dres¬ser le palmarès des choses qui ne m'ont pas trop fait chier au cours de mon interminable existence, l'acte de corner y occuperait une place honorable. Et quand je dus me séparer de ma bicyclette j'en enlevai la corne et la gardai par-devers moi. Je l'ai toujours je crois, quelque part, et si je ne m'en sers plus, c'est qu'elle est devenue muette. Même les automobilistes d'aujourd'hui n'ont pas de cornes, dans le sens où je l'entends, ou rarement. Quand j'en repère une, dans la rue, par la vitre baissée d'une automobile en sta¬tionnement, souvent je m'arrête et l'actionne. Il fau¬drait récrire tout cela au plus-que-parfait. Parler de bicyclettes et de cornes, quel repos. Malheureuse¬ment ce n'est pas de cela qu'il s'agit mais de celle qui me donna le jour, par le trou de son cul si j'ai bonne mémoire. Premier emmerdement. J'ajouterai donc seulement que tous les cent mètres à peu près je m'arrêtais pour me reposer les jambes, non seule¬ment les jambes. Je ne descendais pas à proprement dire de selle, je restai à califourchon, les deux pieds par terre, les bras sur le guidon, la tête sur les bras, et j'attendais de me sentir mieux. Mais avant de quitter ces sites enchanteurs, suspendus entre la montagne et la mer, abrités de certains vents et ouverts à tout ce que le midi apporte, dans ce pays damné, de par¬fums et de tiédeurs, je m'en voudrais de taire le terri¬ble cri des râles qui courent la nuit dans les blés, dans les prairies, pendant la belle saison, en agitant leur crécelle. Cela me permet, par surcroît, de savoir quand débuta cet irréel voyage, pénultième d'une forme pâlissante entre formes pâlissantes, et que je déclare sans autre forme de procès avoir débuté dans la deuxième ou troisième semaine de juin, au moment c'est-à-dire pénible entre tous où sur ce qu'on appelle notre hémisphère l'acharnement du soleil atteint son maximum et que la clarté arctique vient pisser sur nos minuits. C'est alors que les râles se font entendre. Ma mère me voyait volontiers, c'est-à-dire qu'elle me recevait volontiers, car il y avait belle lurette qu'elle ne voyait plus rien. Je m'efforcerai d'en parler avec calme. Nous étions si vieux, elle et moi, elle m'avait eu si jeune, que cela faisait comme un couple de vieux compères, sans sexe, sans parenté, avec les mêmes souvenirs, les mêmes rancunes, la même expectative. Elle ne m'appe¬lait jamais fils, d'ailleurs je ne l'aurais pas sup¬porté, mais Dan, je ne sais pourquoi, je ne m'appelle pas Dan. Dan était peut-être le nom de mon père, oui, elle me prenait peut-être pour mon père. Moi je la prenais pour ma mère et elle elle me prenait pour mon père. Dan, tu te rappelles le jour où j'ai sauvé l'hirondelle. Dan, tu te rappelles le jour où tu as enterré la bague. Voilà de quelle façon elle me parlait. Je me rappelais, je me rappelais, je veux dire que je savais à peu près de quoi elle parlait, et si je n'avais pas toujours participé personnellement aux incidents qu'elle évoquait, c'était tout comme. Moi je l'appelais Mag, quand je devais lui donner un nom. Et si je l'appelais Mag c'était qu'à mon idée, sans que j'eusse su dire pourquoi, la lettre G abolis¬sait la syllabe ma, et pour ainsi dire crachait dessus, mieux que toute autre lettre ne l'aurait fait. Et en même temps je satisfaisais un besoin profond et sans doute inavoué, celui d'avoir une ma, c'est-à-dire une maman, et de l'annoncer, à haute voix. Car avant de dire mag on dit ma, c'est forcé. Et da, dans ma région, veut dire papa. D'ailleurs pour moi la ques¬tion ne se posait pas, à l'époque où je suis en train de me faufiler, je veux dire la question de l'appeler ma, Mag ou la comtesse Caca, car il y avait une éternité qu'elle était sourde comme un pot. Je crois qu'elle faisait sous elle, et sa grande et sa petite commission, mais une sorte de pudeur nous faisait éviter ce sujet, au cours de nos entretiens, et je ne pus jamais en acquérir la certitude. Du reste cela devait être bien peu de chose, quelques crottes de bique parcimo-nieusement arrosées tous les deux ou trois jours. La chambre sentait l'ammoniaque, oh pas que l'ammo¬niaque, mais l'ammoniaque, l'ammoniaque. Elle savait que c'était moi, à mon odeur. Son visage par¬cheminé et poilu s'allumait, elle était contente de me sentir. Elle articulait mal, dans un fracas de râtelier, et la plupart du temps ne se rendait pas compte de ce qu'elle disait. Tout autre que moi se serait perdu dans ce babil cliquetant, qui ne devait s'arrêter que pendant ses courts instants d'inconscience. D'ailleurs je ne venais pas pour l'écouter. Je me mettais en communication avec elle en lui tapotant le crâne. Un coup signifiait oui, deux non, trois je ne sais pas, qua¬tre argent, cinq adieu. J'avais eu du mal à dresser à ce code son entendement ruiné et délirant, mais j'y étais arrivé. Qu'elle confondît oui, non, je ne sais pas et adieu, cela m'était indifférent, je les confondais moi-même. Mais qu'elle associât les quatre coups avec autre chose qu'avec l'argent, voilà ce à quoi il fallait obvier à tout prix. Pendant la période de dres¬sage donc, en même temps que je lui frappais les quatre coups sur le crâne, je lui fourrais un billet de banque sous le nez ou dans la bouche. Petit naïf que j'étais! Car elle semblait avoir perdu, sinon la notion de la mensuration absolument, tout au moins la faculté de compter au-delà de deux. Il y avait trop loin pour elle, comprenez-vous, de un à quatre. Arri¬vée au quatrième coup elle se croyait seulement au deuxième, les deux premiers s'étant effacés de sa mémoire aussi complètement que s'ils n'avaient jamais été ressentis, quoique je ne voie pas très bien comment une chose jamais ressentie peut s'effacer de la mémoire, et cependant cela arrive couramment. Elle devait croire que je lui disais tout le temps non, alors que rien n'était plus loin de mes intentions. Éclairé par ces raisonnements je cherchai, et finis par trouver, un moyen plus efficace pour insérer dans son esprit l'idée d'argent. Il consistait à substituer aux quatre coups de mon index un ou plusieurs (selon mes besoins) coups de poing, sur son crâne. Ça, elle le comprenait. D'ailleurs je ne venais pas pour l'argent. Je lui en prenais, mais je ne venais pas pour cela. Je ne lui en veux pas trop, à ma mère. Je sais qu'elle fit tout pour ne pas m'avoir, sauf évidem¬ment le principal, et si elle ne réussit jamais à me décrocher, c'est que le destin me réservait à une autre fosse que celle d'aisance. Mais l'intention était bonne et cela me suffit. Non, cela ne me suffit pas, mais je lui en tiens compte, à ma mère, des efforts qu'elle fit pour moi. Et je lui pardonne de m'avoir un peu secoué dans les premiers mois et d'avoir gâté la seule période à peu près potable de mon énorme his¬toire. Et je lui tiens compte également de ne pas avoir recommencé, instruite par mon exemple, ou de s'être arrêtée à temps. Et si je dois chercher un jour un sens à ma vie, on ne sait jamais, c'est de ce côté que je gratterai d'abord, du côté de cette pauvre putain unipare et de moi dernier de mon engeance, je me demande laquelle. J'ajoute, avant d'en venir aux faits, car on dirait vraiment des faits, de ce dis¬tant après-midi d'été, qu'avec cette vieille femme sourde, aveugle, impotente et folle, qui m'appelait Dan et que j'appelais Mag, et avec elle seule, je - non, je ne peux pas le dire. C'est-à-dire que je pour¬rais le dire mais je ne le dirai pas, oui, il me serait facile de le dire, car ce ne serait pas vrai. Que voyais-je d'elle? Une tête toujours, quelquefois les mains, rarement les bras. Une tête toujours. Voilée de poils, de rides, de saleté, de bave. Une tête qui obscurcis¬sait l'air. Non pas qu'il importe de voir, mais c'est un petit commencement. C'est moi qui prenais la clef sous l'oreiller, qui prenais l'argent dans le tiroir, qui remettais la clef sous l'oreiller. Mais je ne venais pas pour l'argent. Je crois qu'il y avait une femme qui venait chaque semaine. Une fois j'y posai mes lèvres, vaguement, précipitamment, sur cette petite poire grisâtre et ratatinée. Pouah. Cela lui fit-il plaisir? Je ne sais pas. Son caquetage s'arrêta un instant, puis reprit. Elle dut se demander ce qui lui arrivait. Elle se dit peut-être pouah. Je sentis une odeur terrible. Cela devait venir des intestins. Parfum d'antiquité. Oh je ne la critique pas, moi non plus je ne fleure pas l'Arabie. Décrirai-je la chambre? Non. J'en aurai l'occasion peut-être plus tard. Quand j'y chercherai asile, à bout d'expédients, toute honte bue, la queue dans le rectum, qui sait. Bon. Maintenant qu'on sait où l'on va, allons-y. Il est si bon de savoir où l'on va, dans les premiers temps. Ça vous enlève presque l'envie d'y aller. J'étais distrait, moi qui le suis si peu, car de quoi le serais-je, et quant à mes mouvements encore plus incertains qu'à l'ordinaire. La nuit avait dû me fatiguer, enfin m'affaiblir, et le soleil, se his¬sant de plus en plus à l'est, m'avait empoisonné, pen¬dant que je dormais. Entre lui et moi, avant de fer¬mer les yeux, j'aurais dû mettre la masse du rocher. Je confonds est et ouest, les pôles aussi, je les inter¬vertis volontiers. Je n'étais pas dans mon assiette. Elle est profonde, mon assiette, une assiette à soupe, et il est rare que je n'y sois pas. C'est pourquoi je le signale. Je fis néanmoins quelques milles sans accroc et arrivai ainsi sous les remparts. Là je descendis de selle, conformément au règlement. Oui, pour entrer dans la ville et pour en sortir la police exige que les cyclistes descendent de selle, que les automobiles se mettent en première vitesse, que les hippomobiles n'avancent qu'au pas. La raison de cette ordonnance est je crois la suivante, que les voies d'accès, et bien entendu de sortie, de cette ville sont étroites et obscurcies par d'immenses voûtes, sans exception. C'est une bonne règle et j'y obtempère avec soin, malgré le mal que j'ai à avancer en me servant de mes béquilles et en poussant ma bicyclette en même temps. Je m'arrangeais. Il fallait -y penser. Ainsi nous franchî¬mes cette passe difficile, ma bicyclette et moi, en même temps. Mais un peu plus loin je m'entendis interpeller. Je levai la tête et vis un agent de police. C'est là une façon elliptique de parler, car ce ne fut que plus tard, par voie d'induction, ou de déduction, je ne sais plus, que je sus ce que c'était. Que faites-vous là? dit-il. J'ai l'habitude de cette question, je la compris aussitôt. Je me repose, dis-je. Vous vous reposez, dit-il. Je me repose, dis-je. Voulez-vous répondre à ma question? s'écria-t-il. Voilà ce qui m'arrive régulièrement quand je suis acculé à la confabulation, je crois sincèrement avoir répondu aux questions qu'on me pose et en réalité il n'en est rien. Je ne rétablirai pas cette conversation dans tous ses méandres. Je finis par comprendre que ma façon de me reposer, mon attitude pendant le repos, à cali¬fourchon sur ma bicyclette, les bras sur le guidon, la tête sur les bras, attentait à je ne sais plus quoi, à l'ordre, à la pudeur. J'indiquai modestement mes béquilles et hasardai quelques bruits sur mon infir¬mité, qui m'obligeait â me reposer comme je le pou¬vais, plutôt que comme je le devais. Je crus compren¬dre alors qu'il n'y avait pas deux lois, l'une pour les bien portants et l'autre pour les invalides, mais une seule, à laquelle devaient se plier riches et pauvres, jeunes et vieux, heureux et tristes. C'était un beau parleur. Je fis remarquer que je n'étais pas triste. Qu'est-ce que j'avais dit là! Vos papiers, dit-il, je le sus un instant plus tard. Mais non, dis-je, mais non. Vos papiers! s'écria-t-il. Ah mes papiers. Or les seuls papiers que je porte sur moi, c'est un peu de papier journal, pour m'essuyer, vous comprenez, quand je vais à la garde-robe. Oh je ne dis pas que je m'essuie chaque fois que je vais à la garde-robe, non, mais j'aime être en mesure de le faire, le cas échéant. Cela est naturel, il me semble. Affolé je sortis ce papier de ma poche et le lui mis sous le nez. Le temps était au beau. Nous prîmes par des petites rues ensoleillées, peu passantes, moi sautillant entre mes béquilles, lui poussant délicatement ma bicyclette, de sa main gan¬tée de blanc. Je ne - je ne me sentais pas malheu¬reux. Je m'arrêtai un instant, je pris cela sur moi, levai la main et touchai le dôme de mon chapeau. Il était brûlant. Je sentais se retourner sur notre pas¬sage des visages gais et calmes, visages d'hommes, de femmes, d'enfants. Il me sembla entendre, à un moment donné, une musique lointaine. Je m'arrêtai, pour mieux l'écouter. Avancez, dit-il. Écoutez, dis-je. Avancez, dit-il. On ne me permettait pas d'écou¬ter de la musique. Cela aurait pu provoquer un attroupement. Il me donna une bourrade dans le dos. On m'avait touché, oh pas la peau, mais quand même, ma peau l'avait senti, ce dur poing d'homme, à travers ses couvertures. Tout en avançant de mon pas le meilleur je me donnais à cet instant doré, comme si j'avais été un autre. C'était l'heure du repos, entre le travail du matin et celui de l'après-midi. Les plus sages peut-être, allongés dans les squares ou assis devant leur porte, en savouraient les langueurs finissantes, oublieux des soucis récents, indifférents aux proches. D'autres au contraire en profitaient pour tirer des plans, la tête dans les mains. Y en avait-il un seul pour se mettre à ma place, pour sentir combien j'étais peu, à cette heure, celui dont j'avais l'air, et dans ce peu quelle puis¬sance il y avait, d'amarres tendues à péter. C'est pos¬sible. Oui, je tirais vers ce faux profond, aux fausses allures de gravité et de paix, je m'y élançais de tous mes vieux poisons, en sachant que je ne risquais rien. Sous le ciel bleu, sous l'œil du gardien. Oublieux de ma mère, libéré des actes, fondu dans l'heure des autres, me disant répit, répit. Arrivé au poste, je fus introduit auprès d'un fonctionnaire étonnant. Vêtu en civil, en bras de chemise, il était vautré dans un fauteuil, ics pieds sur son bureau, un chapeau de paille sur la tête et sortant de la bouche un objet mince et flexible que je n'arrivai pas à identifier. Ces détails, j'eus le temps de les enregistrer, avant qu'il me congédiât. Il écouta le rapport de son subor¬donné, puis se mit à m'interroger sur un ton qui, au point de vue de la correction, laissait de plus en plus à désirer, à mon idée. Entre ses questions et mes réponses, je parle de celles méritant qu'on les prît en considération, il y avait des intervalles plus ou moins longs et bruyants. J'ai si peu l'habitude qu'on me demande quelque chose que lorsqu'on me demande quelque chose je mets du temps à savoir quoi. Et le tort que j'ai, c'est qu'au lieu de réfléchir tranquille¬ment à ce que je viens d'entendre, et que j'entends parfaitement bien, ayant l'ouïe assez fine, malgré sa vétusté, je me dépêche de répondre n'importe quoi, de crainte probablement que mon silence ne porte à son comble la colère de mon interlocuteur. Je suis un craintif, toute ma vie j'ai vécu dans la crainte, celle d'être battu. Les insultes, les invectives, je les sup¬porte facilement, mais aux coups je n'ai jamais pu m'habituer. C'est drôle. Même les crachats me font encore de la peine. Mais qu'on soit un peu doux avec moi, je veux dire qu'on se retienne de me brutaliser, et il est rare que je n'arrive pas à donner satisfaction, en fin de compte. Or le commissaire se contentait de me menacer d'une règle cylindrique, de sorte qu'il eut l'avantage d'apprendre, peu à peu, que je n'avais pas de papiers dans le sens où ce mot avait un sens pour lui, ni occupation, ni domicile, que mon nom de famille m'échappait pour le moment et que je me rendais chez ma mère, aux crochets de qui j'agoni¬sais. Pour ce qui était de l'adresse de cette dernière, je l'ignorais, mais savais très bien m'y rendre, même dans l'obscurité. Le quartier? Celui des abattoirs, mon prince, car de la chambre de ma mère, à travers les fenêtres fermées, plus fort que son babil, j'avais entendu le rugissement des bovins, ce mugissement violent, rauque et tremblé qui n'est pas celui des pâturages, mais celui des villes, des abattoirs et mar¬chés aux bestiaux. Oui, réflexion faite je m'étais peut-être un peu avancé en disant que ma mère habi¬tait près des abattoirs, car cela pouvait aussi bien être le marché aux bestiaux, près duquel elle habitait. Tranquillisez-vous, dit le commissaire, c'est le même quartier. Le silence qui suivit ces aimables paroles, je l'employai à me tourner vers la fenêtre, sans rien voir vraiment, car j'avais fermé les yeux, offrant seule¬ment à cette douceur de bleu et d'or le visage et la gorge, et l'esprit vide aussi, ou presque, car je devais me demander si je n'avais pas envie de m'asseoir, après un si long temps debout, et me rappeler ce que j'avais appris à ce sujet, savoir que la position assise n'était plus pour moi, à cause de ma jambe courte et raide, qu'il n'y avait que deux positions pour moi, la verticale, affalé entre mes béquilles, couché debout, et l'horizontale, par terre. Et pourtant l'envie de m'asseoir me venait de temps en temps, me revenait d'un monde disparu. Et je n'y résistais pas toujours, tout averti que j'étais. Oui, ce sédiment mon esprit le sentait sûrement, bougeant on ne sait comment comme de petits graviers au fond d'une flaque, pen¬dant que parmi mes traits et sur ma grande pomme d'Adam pesaient le ciel superbe et l'air d'été. Et tout d'un coup je me rappelai mon nom, Molloy. Je m'appelle Molloy, m'écriai-je, tout à trac, Molloy, ça me revient à l'instant. Rien ne m'obligeait à fournir ce renseignement, mais je le fournis, espérant sans doute faire plaisir. On me laissait garder mon cha¬peau, je me demande pourquoi. C'est le nom de votre maman, dit le commissaire, ça devait être un commissaire. Molloy, dis-je, je m'appelle Molloy. Est-ce là le nom de votre maman? dit le commissaire. Comment? dis-je. Vous vous appelez Molloy, dit le commissaire. Oui, diмs-je, ça me revient à l'instant. Et votre maman? dit le commissaire. Je ne saisissais pas. S'appelle-t-elle Molloy aussi? dit le commis¬saire. S'appelle-t-elle Molloy? dis-je. Oui, dit le commissaire. Je réfléchis. Vous vous appelez Molloy, dit le commissaire.

 
Коментарі (4)
1 Неділя, 12 Квітня 2009
Спасибо! встреча была очень интересной. мне кажется, что многие важные темы не были затронуты, понимаю: время ограниченно. но тем не менее, я даже не успел собраться с мыслями, как встреча завершилась. всё равно спасибо организаторам.
2 Неділя, 12 Квітня 2009
У меня такое ощущение, что нужно было показать отрывки из спектакля, больше читать моллоя и обсуждать, чтобы простые описания сюжета навсегда отделились от дискуссии. Может я не ясно выразилась. в целом было очень интересно. присоединяюсь к благодарности
3 Понеділок, 13 Квітня 2009
Разногласия в мнениях, особенно в видении сюжета романа присутствующими переводчиком и режиссером - яркое доказательство того, что каждый, так или иначе, находит в литературе что-то свое, разворачивает сюжет произведения и его восприятие с подходящей для себя стороны, читает между строк именно то, что ближе его индивидуальному восприятию. И тот факт, что, например, для одного кажется немыслимым садизмом, для другого - всего лишь повседневные бытовые отношения, стирает границы какого-либо единого толкования авторского замысла. Это и дает возможность преодоления первого, возможно, негативного впечатления и небрежного отношения к подобного рода прозе...
Спасибо за вечер! Ждем с нетерпением еще подобных встречь.
4 Четвер, 23 Квітня 2009
Необходимо лучше продумывать организацию, создавать дискуссионное поле. потому что роман так и остался непрочтенным. хотя было весьма интересно. но если вы хотите задействовать других, а не просто провести междусобой, то нужно подумать над вопросами организации.

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua