ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Славой Жижек: Моя приватна власна Австрія - ПРОSTORY - український літературний журнал Славой Жижек: Моя приватна власна Австрія Філіп Солерс: Письменник і життя - ПРОSTORY - український літературний журнал Філіп Солерс: Письменник і життя Аміран Свімонішвілі: Вірші - ПРОSTORY - український літературний журнал Аміран Свімонішвілі: Вірші
Друкувати

Олег Лишега: Генрі. Добірка зі щоденників Генрі Девіда Торо

17 грудня 2014 року несподівано пішов із життя Олег Лишега – поет, перекладач, неймовірно світла і ясна людина. У наступному числі «Просторів» ми збиралися надрукувати його переклад зі щоденників Генрі Девіда Торо – американського поета-відлюдника, раннього романтика, аскета, якого пан Олег дуже цінував і підготував цілу його книжку, що так і «зависла» у видавництві. Здавалося, його переклад – це позачасове місце, простір, де зустрілися двоє поетів у танці захвату і дивних віддзеркалень. Двоє індивідуалістів, яким не потрібні норми, бо правда – у відчутті, в поезії. Таким для нас завжди залишиться Олег Лишега – чуйним, незламним і прекрасним.

Колектив «Просторів»

 

Генрі

Генрі Дейвід Торо, американський письменник, філософ, поет, ботанік, народився 1817 року в містечку Конкорд біля Бостона, де й прожив усе своє життя. У Гарварді до 1837 року студіював класичну філологію. За життя видав дві книжки: «Тиждень на річках Конкорд та Мерімак» (1849), «Волден, або життя в лісі» (1854). Збудував хатину на березі озера Волден і прожив там два роки на відлюдді, випробовуючи на собі можливості справді вільного життя в природі. Відчуття, думки нотував з 1837 року до кінця життя в своєму «Журналі» – чи не найоб’ємнішому щоденнику усіх часів, літописі дихання Неба і Землі середини ХІХ ст. Належав до кола Трансценденталістів, де чільною постаттю вважався Ральф Волдо Емерсон, його старший за віком сусід у Конкорді. Близькими до цього кола були Волт Вітмен та Натаніель Готорн. Помер від сухот в 1862 році. Слава прийшла по смерті.

(У Конкорді, на горбистім некрополі у затінку і твій спочинок: під сосною усипана глицею земля, з неї ледь визирає плаский камінь, і на нім висічено: «Генрі». Пластина якогось дуже простого каменю, не більша за дві долоні, складені докупи, аби попити води. На землі ти – лише Генрі і більше ніхто…) А за життя його вважали просто диваком. Ось як він зачинає «Волден»: «Я не збираюсь тут складати оду випорожненню, а хочу прокукурікати, загонисто, як півень уранці зі свого сідала – хоча б для того аби збудити своїх сусідів». (Бо його поважний сусід пан Ральф Волдо Емерсон у своїм щоденнику нарікає: «Після тридцяти літ чоловік прокидається понурим і то кожного ранку, за винятком може п’яти-шести разів, і так аж до самої смерті…» А в іншому місці визнає: «Екстраваганція є доброю прикметою. В Екстраваганції живе надія, в Рутині – жодної». Або: «Речі сидять у сідлі і поганяють людством».) Молодий Генрі хоче доказати щось і помогти самому Емерсонові: приходить нарубати йому дров, копає грядки, доглядає за домом, коли той у від’їзді, фліртує з міс Мері, його молоденькою дружиною. Ось його баланс витрат на будову хатки над Волденом:

«… 1 тисяча старої цегли - $ 4.00
2 вікна б/у зі шклом - $ 2.43
2 бочівки вапна - $ 2.40 Задорого
цвяхи - $ 3.90
транспорт - $ 1.40 Переважно на собі
_____________________________________________
Всього - $ 28.12 ½»

Ну а пісок і камінь знайшлись на місці: «На фундамент 2 тачки каміння випхав до горба, а діставав голими руками з озера».
Окрім дивацтва, Генрі – поет, виплеканий античною мудрістю. А це значить відчувати різницю між пошуком вченого-ботаніка – і місією поета: бо можна й схибити, захопившись: «Останнім часом зауважую, що „вчений“ у мені переважає „поета“. А це недобре. Поет завжди має бути попереду». Якась темна квітка в нічному лісі біля Волдена не лише годиться на «зразок» для його гербарію: її прихований навіть від місячного сяйва колір – вже образ, відлуння з «Метаморфоз» Овідія. От тільки Генрі хоче знов назавтра пересвідчитись: о тій саме порі, але вже при місяці – чи промовить йому луна вчорашнього відлуння?

В Убогому театрі Єжи Гротовського між актором і глядачем мав бути мінімальний простір: лише він і Бідність (Смерть) на подіюмі, актор має перемогти її своєю смертю… Але ніхто цього гладіаторського поєдинку не годен витримати: вже від вистави «Аpocalypsis cum figuris» Убогий театр невпинно сповзав з подіюму у потойбіч Театру – у Простір. Це ж ніби Шекспір сказав, що весь світ – театр. А Генрі вибрав собі світ плутаних лісових стежок довкола озера: віддалення і наближення. «Поезія – це віддаль». Так написав мені на згадку один новітній китайський поет у Кракові на ювілеї Чеслава Мілоша (гадаю, і давні китайські поети так думали). А вже американський новітній відлюдник Робінзон Джеферс один свій вірш так і закінчує: «Відстань очищує». (Бо й справді: довкола «Яструбиної вежі», вимурованої ним самим з валунів – безмежний Тихий океан…) То чи такий вже цей світ – театр? Поезія – це віддаль... віддалення і наближення. Але заблизько не підходити!.. Тут страшно… тут справді кровожерливий театр:

«…як багрянцем горить Зоряниця,
Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
«Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,
Як ти роздягнену бачив мене». Не додавши ні слова,
Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,
Шию видовжує, над головою загостює вуха,
Кисть у копито тверде перемінює, руки ж – у довгі
Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Пси ж – його вірні пси! – йому в тіло зуби встромивши,
Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!»[1]


[1] Переклад Андрія Содомори

То що таке «Бідність»: це «Смерть»? чи це «Грація»? (як гарно в «Лаокооні» про неї сказав Лессінг : «Грація – це краса в русі»)… тобто, це Олень?..

Коли б хтось нарешті таки вирахував центр світу (може, десь в Індії – або на дні океану?) – то вже зовсім легко було б і накреслити координати наших можливостей: горизонталь – це Олень... мабуть, усе те, що чекає нашої уваги (і все те, що з усіх сил намагається втекти від наших очей). А вертикаль – справді, дотепний винахід, може, й не Шекспіра – але чисто людський: Театр. То що вибираєте – подіюм чи ложу? А Генрі також собі щось вибрав... Отак, тиняючись без діла, знічев’я – раптом щось інше підглянув на вечірнім небі... ніби зазирнув крізь заслону між сонцем і місяцем:

«то була стара і нова династії різко протиставлені – і грань поміж ними котру час не міг ухопити. – Тоді ніч стається коли денне світло відступає перед нічним. Це грань відстань не визнана історією народи раюють у цьому просвітку»

Генрі обходить нічними росяними стежками усі луки, западини і горби довкола озера. Та що там озеро – одразу довкола всієї Землі: чи не надто роз’ятрилась її шкіра від денної спеки?.. Пролетіла його тінь понад нею аж до краю, до самого Геракліта і брамінів – в один бік і в другий одночасно – повз тінь самого Мартіна Гайдеґґера, коли той вертається з прогулянки лісовою стежкою до своєї хатини в Шварцвальді. А про що той думає? Про прамову? Що саме поезія є тою прамовою? Про Слово як благо, дароване лише поетові?.. Про укоріненість буття?.. Щоденна турбота про тут-буття проявляється у забіганні поперед себе, «sich-vorweg-schon-sein». Чи не належить Слово теж до вертикального, глибинного Театру?.. А затінена лісова стежка вночі – куди вона забігає?.. І хіба відчує саме Слово – краще, ніж скупане в росі Тіло самого Генрі?..

Все у нього відбувалося просто: ранком записувалось те, що бачилося напередодні. А потім, у другій половині дня вирушалося знов у мандри, часом аж до ранку. І так день у день, двадцять чотири роки. При собі міг мати довідник з ботаніки і блокнот. Якісь враження поривчасто занотовував тут же, на коліні. Бо як інакше утримати в пам’яті мерехтіння тіней від хмар при повному місяці – як ідеш лісовою стежкою – оглянувся, а вони вже зовсім інакші, коли сам зайшов у глибоку тінь. Через те особливий синтаксис, одночасно небесно-земний. Інтонація схвильована, стрімка, слова випадають, губляться на в’юнкій стежці, тіні дерев набігають на сторінку блокнота, речення починається, ніби збудившись зі сну – з малої літери, а всередині речення раптом виростає якесь слово вище за все на світі: де-не-де крапка, і майже ніяких ком: літери зриваються і летять через сторінки – побільшені тире – це щоб перевести подих, коли Генрі приклякав чи сідав, і всі слова розлогі і злиті – ніколи ця музика не урветься – ніколи, ніколи…
На ранок він вже спокійніший: однак на ще не висохлих від роси сторінках нічого не викреслює, не пригладжує свій нічний розкуйовджений політ. Бо вчора в темряві бачив вологу шкіру землі: у темряві він ніколи не падав, лише легко торкався шкіри землі. Яка вона? Роздряпана до крові? Ніхто її не сміє побачити зблизька. «Як ти роздягнену бачив мене»… Але Генрі там був. І він про все те написав. Про її шкіру у мерехтінні тіней.

Через сто років таку повну довіру до свого Буття мала Катерина Білокур. То теж був суцільний щоденник надуважного розглядання шкіри. Шкіри квітів. Її рисунки простим олівцем на пожовклім від часу папері: безліч делікатних доторків – як ледь видимі волосинки на тілі… пульсують прожилки на пронизаних внутрішнім сяйвом пелюстках. Те, що в Гайдеґґера називалося щоденною турботою про тут-буття, що проявляється в забіганні поперед себе, «sich-vorweg-schon-sein» – у неї квіти, вони тут і одночасно там, квіти у потойбіччі і позачассі: фаюмський портрет квітів… погляд вологих ясних очей... з іншого світу…

Через сто п’ятдесят років я довідався, що десь збереглася дерев’яна скриня, її Генрі змайстрував своїми руками, і що там лежать ті рукописи (два мільйони слів), і деякі дуже важко, неможливо розібрати. Темні досі слова, трохи вибляклим чорним чорнилом писані пером, може, дикої гуски. Кажуть, збереглася і колекція індіянських кам’яних вістрів стріл. Він їх знаходив по берегах річки Маскетаквід, розгрібав попіл давно погаслих вогнищ, і там вони лежать, чекають свого часу. І ще я хотів побачити знов озеро Волден і скупатися там знов…

То була вже пізня осінь. Ось і його дім в Конкорді. «Ви хочете почути голос Генрі? – мене зустріла жінка з явними слідами індіянської вроди. – Але за поріг прошу не заходити… Вони зараз у вітальні… балакають з паном Емерсоном». За стіною, здається, пили чай. Дзенькнула склянка. з-за одвірка визирнула виглянцювана, десь завтовшки як рука, бамбукова флейта. Вона лежала осторонь на столі… На ній любив грати вечорами на порозі своєї хатини над озером Генрі.
Нічого не мати. Жити одним. І мати все…

***

Четвер 25-го груд.

Крізь Ялинові мочари на Конантумі до самого горба і назад через річку та дубові чагарі у долині до Скель. Вітер здуває недавній сніжок у замети – особливо з вітряного а саме південного боку стін – обриси за­метів відтворюють тріщини у мурі і завихрення вітру. Сніг невидимо мчить переважно в чистім полі попри саму землю (хіба що трапиться височинка) аж доки не сягне стрічної загорожі та її осипле і дмухне вгору – дмухає наче пара проти сонця. А просочується крізь шпарки та не навпростець а лише вигинається вишука­но вгору фантастичними з’явами – наче хвилі коли ті вигинаючись затихають при березі – Тобто, отак, наче єдине тіло снігу просочилося у щілини стримуване хіба тертям зісподу. Подібний до сідел до мушель до чого хоч – Вибудовує фантастичну алебастрову стіну позаду першої – сніжний кряж. Неймовірно шпичасті башточки зводить зводить – і.е. нагромадженням – не вичовгуванням – хоча кривизна шпилів наче носи ан­тичних суден здається гостро вирізьблена – або ж наче оплавлена паяльною трубкою. Тож усе видмухане у повітря поволі осідає на дорогу чи поле і творить схил хребта – Неймовірно гострі і тонкі карнизи вибудовує цей сипкий сніг – де стіна чи схил не має найменшої зачіпки – жодної аби муляр міг наростити ще цеглину. Це архітектура снігу.
На високих горбах відкрита вітрові і сонцю зви­вається наче та пара з мокрого даху вранці. І таких гост­ро виразних форм набуває наче у самім осерді палах­котіло газове полум’я.

Йду далі побачити захід сонця. Хто знає як воно ся­де – навіть за пів години наперед? Сідатиме в хмарах чи в ясному небі? Відчуваю пізню пору бо гори на півночі і північному заході перестали відбивати сонце. Тінь не скупчена а розсіяна
Зимового дня сонце майже все у всьому.

Я засвідчую красу у формах чи забарвленні хмар і вона безпосередньо вражає мою уяву – Ви ж про неї звітуєте науково моєму розуму – але не звітуєте таким чином моїй уяві. Це навіяне нею і це символ – ось що мені важливо – і якщо котроюсь науковою витівкою позбавити її своєї символічності – нічого це мені не дасть і не пояснить нічого.
Стою десь за двадцять миль бачу малинову хмару на обрії – Ви кажете скупчення пари поглинає усі про­мені, а червоний відбиває – але ж це не суттєво – бо це червоне видиво збуджує мене, хвилює мою кров – зрушує мої думки – і з’являються в мені нові найвигадливіші видива і ви й близько не зачепили таємниці та­кого впливу. Не буде чогось таємничого у вашому пояс­ненні – чогось незбагненного – якоїсь частки таємниці, то все намарне. Коли ніщо там не промовляє моїй уяві – то яка з того користь. Що то за наука – збагачує розуміння а обкрадає: уяву. Не просто краде у Петра аби заплатити Павлові – а забирає від Петра більше ніж будь-колись дасть Павлові.
Ось так вона промовляє розуму і це є набутком розу­му – але хіба ж це промовляє до Уяви і це не може бу­ти звітом Уяви. Так само безглуздим звичайному ме­ханікові здається поетів звіт про паровий двигун.
Якщо б дізнавались про все так механічно лише – то чи знали б щось насправді.
Було б неабиякою наукою для письменника узяти найменший уривок думки з мерехтливого сутінку свого розуму за тему – в якій він нічого не тямить (отак його ідеї навчаться народжуватись) найменші порухи – найтемніші сховки – оприлюдь їх – з особливим старан­ням і уважністю надай хоча б дві точки зору на одне явище – збагати трохи свій запас знань – розчисть но­ву ділянку замість угноювати стару – Замість виголо­шувати лекції про очевидне – набридле усім мудрим головам – Ми надто квапимося поєднати відчуття душі з досвідом руки – застосувати найтонші істини – вия­вити їхню причетність до нашого побуту (краще б вияв­ляли їхню віддаленість від нашого побуту) поріднити їх з чавильним пресом для яблучного сидру і з банківсь­кою установою. Як прагнеться чистої душі – прозорої думки. Щоб я не гнався за універсальним законом, щоб я виразніше відчув окремий випадок. До ліпших тем лину я – де не знайде розради нікчемний розум – жод­ного речення для них – Можливо це переконає таких що існують деякі інші речі в небі і на землі ніж висно­вує їхня філософія. Розсій одну туманність – і таким чином зруйнуєш усю систему туманностей і припу­щень. Не шукай виразів – шукай думок аби виразити. Потрудившись матимеш два погляди на одну рідкісну істину.
Відомий тобі спосіб бачення – найменш зумисний – найменш завчений – бери те бачення – тримайся його – утверджуй – сприймай усе саме отак – Невже дозво­лиш своїм одкровенням недостукатись у твої двері? Ото твій текст. Не промовляй від когось – Промовляй від себе. Вони демонструють перед тобою усі царства світу цього – і всіх світів укупі – аніж дивитись ляль­кову виставу радше вглядайся всередину. І хай би про­мовляли єдиній спорідненій душі на всі часи – хоч вам і не обов’язково говорити навіть єдиній душі – лише висловити вголос усе що може найповніше втілитись і жити в ідеї сенсу вашого життя – щоб могли вивищува­ти себе до рівня ваших понять щоб могли пам’ятати свого творця – і потверди його шляхи до людини – щоб не став кінець життя забавою – Промовляй навіть як твоя думка передбачає відсутність слухачів, думки що переростають життя і смерть, хоча смертним вухам не дано почути абсолютну істину. – Думки що затьма­рюють землю найліпше зачинаються вночі коли темря­ва цілком заслонила її.
Згори сподіваємося наснаги.

26-го грудня

Бачив нині пообіді коли Едмунд Росмер вернувся перетягавши додому колоди і розпряг своїх биків – во­ни заходилися потягатися і чухатися рогами до стовпів – і вилизувати себе у тих місцях що весь день були під ярмом – Людський спосіб такої поведінки аж розчулив мене. Занадто вони були поважні радіти з того що ден­на праця вже позаду – на те в них не ставало духу. Отак міг виглядати втомлений дроворуб. Ця риса робочого вола вперше відкрилася мені. Важко уявити як деколи вони надриваються. Виявляється навіть вола втомлює важкий труд.

субота 27 грудня

Захід сонця з горба на Тихому Плесі. Цього вечора багато хмар на заході і в них сідає сонце так що маємо доступним його в червонім вечоровім небі цілих 15 хви­лин до справжнього заходу. Треба на горбах бути зазда­легідь десь принаймні пів на п’яту щоб застати такий захід. Тоді всі доли до самого обрію повні рожевої мряки – що ніби заслоняє далекі гори – і вікна бозна-чиїх ферм – сяють наче рання свічка чи вогнище – ІЦойно сонце сховалось за хмару звідкись береться ціла купа хмар довкола і на якусь мить його сяйво у бурштиновім небі здається навіть яскравішим і чистішим аніж удень.
Гадаю ніколи не побачиш такої сліпучості у небесах за дня як не раз у небі на заході саме перед тим як сон­цю поринути в хмари, наче екстаз те сяйво кажуть схо­дить на лик умираючої людини – спокій чи успіння ве­чора – наче кінець дня. Аж тоді крізь усю гущу скупче­ну у повітрі за день – проглядає латка ясного неба ліпша аніж опівдні бо обрамлена темним – та й навіть гуща дня золотіє і прозориться наче бурштин у при­західнім сонці ніби гріхи дня прощено їй. Благословен кому щодня дано зріти щось таке чисте і невинне як не­бо на заході коли сідає сонце – в той час як революції розбурхують світ.
Не конче зима стоїть у небі хоч і сніг огорнув землю. Небо завжди відгукнеться нашим настроям – Ми можемо побачити там літо і взимку. Сніг чи замети на землі – хутко сходять з небес і знову ясні вони. Небеса незмінні що літо що зима.
І цікаво що сонце рідко без хмарки коли сідає.
Венера – гадаю це вона – зараз у вечірньому небі – і дуже яскрава з’являється одразу ж лиш сонце зайде у ранніх сутінках.

Вівторок 30-го грудня

NB. Йду до Глибокого Яру. Мухи виповзають зі щілин геть запорошені, сподіваються літа – безживні аби хоч почистити свої крила
Нині опівдні опинившись на горбі побіля Тихого Плеса вчув звук пили – і невдовзі зі скелі побачив у до­лині двох що пиляли могутню сосну десь за 40 родів від мене. Вирішив почекати поки не впаде – остання з де­сятка чи й більше що зосталися відколи спиляли ліс і цілих 15 літ гойдалася в самотній величності понад підліском. Я бачив їх що мов ті бобри чи комахи вгриза­лися в стовбур цього шляхетного дерева, манекенники з поперечною пилою що заледве її охоплювала. Вона здіймалася на сто футів як пізніше заміряв – одна з найвищих можливо на сьогодні в окрузі і прямісінька як стріла, хіба злегка похила до горба. – Її верхівка виднілась проти замерзлої річки і пагорбів Конантума. Дивлюсь пильно як почне подаватись. Ось пилярі зупи­нились і сокирою надрубали з того боку куди хилить­ся може швидше зламається. Ось знову заходила пила – Тепер напевно подалася – похилена на чверть квад­ранта, і спинивши подих чекаю оглушливого падіння – Та ж ні я помилився не зрушилась ані на дюйм, стоїть собі як і була. І Це цілих 15 хвилин до падіння. І досі віти її гойдаються у вітрі наче дано їм стояти ще сто літ, і вітер зітхає у її глиці як і в давнину; це лісове дерево – найвеличніше понад Маскетаком. – Сріблясте ме­рехтіння сонця відбивається у її глиці – і досі пропонує недосяжну розсоху для білчиного гнізда – ані мох ще не відцурався її щогли – її похилої щогли – горб як ко­рабельний корпус. Ось вона та мить – манекени внизу кинулись навтікача подалі від гріха – кинули і спільницю пилку і сокиру. Як поволі і велично подається вона – так наче лиш літній подув гойднув її і знов безшелес­но займе своє місце у повітрі – а вже вона обвіяла своїм падінням увесь схил і укладається додолу в ложе звідки ніколи не підведеться, тихо наче пір’їна, підминаючи свою зелену накидку наче воїн – наче втомившись сто­яти обіймає землю з тихою радістю. – повертаючи знов свою плоть у прах – та стривай! це ти лиш бачив – а не чув – Аж тепер долинає сюди на скелі той оглушливий тріск – сповістивши що навіть дерево не вмирає без стогону. Воно поринає в обійми землі, і зливається з прахом. І знов все завмерло і назавжди для ока і вуха.
Я зійшов у долину і заміряв її. Десь 4 фути діаметром де її зрізали – десь 100 футів уздовж. Поки дійшов до неї – дроворуби вже наполовину обчімхали її гілля. її у ошатна крона посіклася вщент і розсипалася на друзки по схилу наче була зі шкла – а тендітні цьогорічні шиш­ки па верхівці намарно і надто пізно волали до серця дроворуба. Уже встиг він відміряти її сокирою – і поз­начив скільки вийде колод па лісопильні. І те місце у височині порожнє без неї найближчі 2 століття. Це де­ревина Він спустошив повітря. 1 коли орлан весною знов навідається на береги Маскетаку, то кружлятиме намарне виглядаючи своє звичне сідало. – і яструб оплакуватиме горішній сховок свого потомства. Рослина що їй довелось століття плекати повільне вростання в небеса – сьогодні пообіді перестала існувати. Крона її пагона розпустилась назустріч цій січневій відлизі май­бутнього літа. Чомусь мовчить у селі жалобний дзвін.
Не чутно мені подзвону – ані не видно жалобного по­ходу на вулицях – чи лісових хутірцях – Білка плигну­ла на інше дерево – яструб поплив собі далі – й обрав собі нині новий обрій та дроворуб замахнувся сокирою уже й на те.

31-го груд.

Третій день тепла, зараз хмарно і почалась мжичка.
Ллє це як найясніша година – хоч сонце певно що не збирається виходити. Туман особливо світиться – так наче в повітрі більше напруги аніж завжди. Це теплі затуманені дні взимку що так зворушують нас
Ця густа по – весняному погода нагадує мені, що за­мало я цінував і придивлявся до ясної прозорості і сліпучості зимових небес – Чим би могли зимові захо­ди сонця відрізнятись од літніх. Чи зміг би я колись якогось літнього вечора узріти таке райське плесо бла­китного неба на бурштиновому тлі як довелось мені оце кілька днів тому Денне світло на цій широті узимку за виразністю не поступається нічному небу де зорі ся­ють і блимають напрочуд яскраво. Мабуть запізно роз­дивлятись піщане листя у яру – ліпше було вибратися сюди позавчора – зараз надто мокро і грузько.
Але подекуди воно досконале. Бачу кілька довершених леопардових лап.
Ці речі наводять на думку – що у землі відбувається такий самий рух що й на поверхні; вона живе і росте. її зігріває і впливає на неї сонце – зовсім як мої думки на мою кров. Здається бачу якесь життя що у весняній бруньці розвивається чи квітує аж у безпосередній близькості до свого джерела – вигадливі начерки і шкіци маляра. Це простіша і примітивніша рос­линність. Так наче віками пісок і глина отак стікали у форми листя – ще до того як рослини появились аби вкрити землю. Земля що топчусь по ній не мертва інертна маса. Це тіло – має душу – органічне – і подат­ливе до дії своєї душі – і кожної часточки того духа що і в мені. Вона не мертва лише спить. Це зворушливіше аніж родючість і розкіш виноградників – це фундамен­тальна родючість поряд з самого суттю росту. По правді сказати воно нагадує фекалії чи виділення. – Отак і по­ет відчуває свою мить коли приморозком скує навесні – а не як з деякими легкодоступними поетами – якщо погода надто тепла і дощова а ще як затягнеться надовго то починається справжній пронос – болото і глина попливли. Поет не повинен пропускати щось лише крізь самий кишечник – тоді то дамська поезія. – Тре­ба щоб він те щось пропустив через свій мозок і серце та й через кишечник також, можливо, крізь усе разом. – отак і аж тоді висловитися – Нема кінця й краю оцим прекрасним нутрощам що ось тут красуються – купи печінки – легені – і нутрощі. А що у вас нема нут­рощів? А у Природи вони є. і знов вона матір людства. Конкорд краще місце для проживання – земна куля ліпше місце для оцих створінь Це дрімотне життя – що може прокинутись. Навіть тверда куля підлягає зако­нам життя. Це найживіша істота з усіх живих. Без сумніву всі істоти сущі на її поверхні є лише паразита­ми. Бачив пообіді стару ірландку в лісовій хатині – сиділа надворі на схилі горбка простоволоса під дощем на крижаній хоч і відталій землі – плела Вона з’яв­ляється наче бурундук при найменших знаках по­тепління. Не треба буде далеко ходити аби поховати її – так близенько до землі живе вона. – А на мені таки і пальто і під парасолею – Отакі ірландці пристосову­ються тут бурхливо – і можуть врешті витіснити Янкі як оті зробили з індіянцями. Процес акліматизації у них бурхливий вони уміють глибоко дихати у кімнаті для хворого. Яка ж може бути філософія життя у цієї жінки – готової зсунутись зі схилу разом з сипучим піском! Ох якби ж то знати що вона гадає собі. Вона розмовляє без викрутасів. Та боюсь що навіть і вона могла вже навчитись брехати

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua