ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Новий розділ ГАЗЕТА: усе про друковане видання "Проstory" - ПРОSTORY - український літературний журнал Новий розділ ГАЗЕТА: усе про друковане видання "Проstory" Мова програмування - ПРОSTORY - український літературний журнал Мова програмування Документальна література: про семінар з художнього перекладу - ПРОSTORY - український літературний журнал Документальна література: про семінар з художнього перекладу
Друкувати

Премія Інґеборґ Бахманн 2007

Одну з найпрестижніших літературних нагород Німеччини – премію ім. Інґеборґ Бахманн 2007 отримав поет і письменник Лутц Зайлер (Lutz Seiler) за збірку оповіданнь «Туркзіб» (Turksib). Зайлер (нар. 1963 р.) – професійний германіст, мав досвід будівельника, теслі та муляра, зараз живе і працює у м. Вільгельмсгорст під Берліном. Здобув славу одного з кращих німецьких ліриків 2000-х років, також пише коротку прозу та есеїстику. «Туркзіб» - дві історії громадянина Східної Німеччини, який потягом мандрує по заражених радіацією степах радянського Казахтану, реалізуючи загадковий мистецький проект «Міста посеред Ніщо». Героя супроводжують перекладачка, казахський гравець на домбрі, його дочка-співачка – «маленька мумія», та «засіб для заспокоєння мандрівників» - потративний дозиметр. Особливістю стилю Зайлера визнано пластичність його описів, підкреслену предметність і фактичність художнього світу, врівноважені ліричністю та щемким прийняттям Іншого.

Публікації:

1995 – поетична збірка «berührt/geführt» Oberbaum Verlag
2000 – поезія «pech & blende» – збірка зайняла 1 місце у списку кращих творів року за версією каналів SWR та ARD
2003 – поезія «vierzig kilometer nacht»
2004 – збірка есе «Sonntags dachte ich an Gott»
2008 – оповідання «Turksib»
Премії: Kranichsteiner Literaturpreis (1999), Dresdner Lyrikpreis (2000), Anna-Seghers-Preis (2002), Ernst Meister-Preis (2003), Bremer Literaturpreis (2004), Preis der SWR-Bestenliste (2005). Вірші перекладені 7 мовами світу.

фрагмент:

Я випив – і мене скрутило, щось чужорідне запекло всередині – Дихай! Дихай! – вигукнула перекладачка, просто треба швидко дихати, майже хекати, як при народженні, лише тоді виникне потрібний ефект. Вона особисто показала, як краще дихати: підвелася, випросталася і звела свої безстрашні брови високо вгору. Доки вона ковтала і сапала, її плечі ходили вгору і вниз, що надавало верхній частині її тіла чарівної рухливості. Я обережно погладжував свій светр, доки під рідко сплетеними нитками не стало видно, як блимає лампочка дозиметра; якусь хвилю до цього я почувався, неначе перед Різдвом, але тепер мусив іти. Одним ривком я звівся ноги, проте одразу ж упав назад на лавку – прохід був перекритий.

Чоловік у мундирі вимагав наші паспорти, інший жестом наказував витягнути плівку з камери, але перекладачка засміялась і торкнулася моєї руки: чи знаю я, що в пісні маленької мумії йшлося про любов до степів, яка перевищує будь-яку іншу казахську пристрасть. Чи відомо мені, що тут кожна смерть ще за життя пов&146;язана з піснею, бо кожен степовик має сам подбати про свою жалобу. Якщо він цього не зробить, на його похороні родичі не співатимуть, а мовчки стоятимуть у ногах, і тоді померлий не знайде спокою, а завжди лишатиметься в боргу.

Я був виснажений, проте посміхався до всіх, хоч ця посмішка й забирала багато сили; мені важко було її тримати. Вона неминуче перетворювалася на щось інше, і коли це інаше от-от мало проявитися, я вхопив – занадто рвучко – перекладачку за руку.

Ein Uniformierter verlangte unsere Pässe, ein anderer machte eine Film-aus-der-Kamera-reißen-Geste, doch die Übersetzerin lachte und berührte mich am Arm: Ob ich wüßte, daß es im Lied der kleinen Mumie um die Liebe zur Steppe gegangen sei, die jede andere kasachische Sehnsucht überträfe. Ob ich wüßte, daß hier jeder Tod schon zu Lebzeiten ein Lied nach sich zöge, denn jeder Steppenbewohner müsse Sorge tragen für sein eigenes Klagelied. Täte er es nicht, würde nichts gesungen, alle säßen nur stumm zu Füßen des Toten, aber dann könne der Tote nicht zur Ruhe kommen, dann bliebe er auf immer etwas schuldig.

Ich war erschöpft; inzwischen lächelte ich zu allem, doch dieses Lächeln kostete Kraft, und es war schwer im Zaum zu halten. Unweigerlich wurde etwas Falsches daraus, und noch ehe seine Falschheit sichtbar werden mußte, ergriff ich – viel zu hastig – die Hand der Übersetzerin.
 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua