ГоловнаСтаттіТекстиПерекладНовини
ТемаАкціїМистецтвоЛінкиГазетаРедакція
Презентація номера "Транс" у Києві - ПРОSTORY - український літературний журнал Презентація номера "Транс" у Києві Александр Клюге: опыт над любовью - ПРОSTORY - український літературний журнал Александр Клюге: опыт над любовью Революція і член, або Фізіологія політичного - ПРОSTORY - український літературний журнал Революція і член, або Фізіологія політичного
Друкувати

Міхаель Донгаузер: Прозові варіації

Міхаель Донгаузер - сучасний австійський поет, перекладач Рембо і Понжа, так званий поет природи. У своїй поезії у прозі він намагається "зламати безмовність рухом, що йде від живої природи". В цьому автор вбачає можливість не просто побачити природу як метафору, але й "дати їй себе вести, вести до письма", розглядає її як генератора поетичного руху. Тематичну наближеність своєї "похвали природі" до кічу Донгаузер розглядає як шлях захопити певний інтелектуальний простір, який сьогодні вважається аполітичним, а тому нерелевантним. Так, на перетині сентименталізму, кічу, алюзій до "Бурі і натиску" тощо Донгаузеру вдається створити свою субверсивну мову, яка підважує власні зашкарублі основи.

 

Щось постане цілком зримо, і той, хто гадав приховати його,

буде огорнутий ним.

Леонардо да Вінчі

Те, що було, воскресло в нас, і зникло враз, як усміх твій, постало як питання, що розгалузилось відтак, немов плоди дозрілі, й додолу впало, що було великим і прекрасним, без тіні смутку, це був шлях, був пах, що в листі струменів, як видиво, або як лють, до насолоди схожа, поглянь, край озера удвох ми в морі світла стоїмо, навкіл звисають грона, бо день нас ніжно обійняв руками осяйними, хмільні, вони спахнули знов й зів’яли, мов солодкий сон.

Лише на початку троянди схилилися, але позаяк далії стояли незрушно, то галуззя загубило своє листя, так що спахнуло барвами все те, що відчуло смак пізнього літа й на якусь хвилю було ще теплим, неймовірна м’якість розлилася у всьому, відтак налетіли птахи, мов тіні, це було колихання, прагнення залишитися тут і тихо сховатися в листі, коли воно опадає, коли наливаються рум’янцем жовті груші, і яблука, коли вони лежать у траві, хміліючи під поріділою кроною, коли майже не чутно вітру, який тільки зрідка колише їх, ледве тріпочучи листям дикого винограду, що обвиває іржавіючи огорожу.

А люди, якими ми були під деревами, позаяк тоді ми йшли крізь дощ або крізь листопад, як загублені у тривалості, як дні, що були довгими й ласкавими, що золотом голубіли поблизу озера, де тополі срібно шикувалися в ряд з берізками, листя яких вже жовто спадало додолу, пахнучи, відтак лежало, мовби огорнуте жаданням, ще мріючи про життя, де жоден поклик не залишиться запитанням, де воно було квітами, тінями, до яких ще можна доторкнутися руками, а коли наставала зима, то сонце глибше проникало своїм промінням поміж осиротілими гілками.

Запущеність також улягала порядкові, оскільки восени надходила пора листопаду, коли дерева скидали свою одіж, і сади світилися, такі зачаровані своїми роками, які лежали долі й розкладалися, позаяк зникало, забувалося понад квітуванням або ж в’януло те, що ніби ще чудесно хилилося, спадало додолу або ж кружляло, наче хоровод, коли ще жоден день не стискав його, як серце, що обіцяло нам бути таким щедрим і ніжним, а відтак лежало, холодне й забуте бажаннями, спрагле проростання, дане за безцінь в лен вечорові.

Коли також траплялося, що якийсь день нас дужче вабив або світився, коли колючки на кущі, мовби ягоди, віддзеркалювали блакить і в далині стояли хмари, наче мури, так що сяйно й по-осінньому над  пругом вигиналося небо, а галузки піднімалися хвилями й зітхаючи спліталися докупи або тихо опускалися й спадали, наче листя, а відтак хилилися, мов трави, що потім проростали, зріючи, мовби пропонуючи себе, відтак тихо відступали і з колиханням зникали, тінню впліталися у ніжне сяйво, наче холодний подих глибокої відмови.

 

Variationen in Prosa 

 Es wird etwas sichtbar werden, und der, der es zu verhüllen glaubt,

wird von ihm umhüllt werden.

Leonardo da Vinci

Und was da war, es nahm uns an, verloren ging, was streifte noch als Lächeln bald die Frage, ob, denn wo sie war, so nah verzweigt, war Früchten gleich, die reiften, fiel, was schön war, gross, was ungetrübt, es war ein Weg, ein Duft, und was durchs Laub als Luftzug fuhr, das war ein Sehen, war wie Wut, erinnert schon als Lust und schau, wie standen wir am See im Licht, da voll die Dolden, da der Tag uns gütig fast umfing, mit Armen, die wie trunken noch erblühten dann und sanken, süss und mild.

Anfänglich erst neigten sich die Rosen, da die Dahlien standen, sich entblätterten die Zweige, dass in Farben stieg, was sommerlich spät war und warm noch ein Weichen, als wäre, da zogen wie Vögel die Schatten, ein Wiegen das Bleiben und leise im Laub, wenn es sank, wenn sich füllten mit Röte, gelblich die Birnen wie Äpfel oder lagen im Gras, gärend unter der gelichteten Krone, da ein Wind hob nicht und brach kaum und einzeln nur wanken liess und lose eine Ranke, eine Wicke am rostenden Zaun.

Und die Menschen, die wir waren unter Bäumen, da im Regen oder Laubfall wir einst gingen, wie verloren an die Dauer als die Tage, die da waren lang und lieblich, golden blauend nah dem See, wo Pappeln silbern sich bald reihten mit den Birken, deren Blätter gelb schon fielen, duftend wie gestreift dann lagen vom Verlangen, noch zu träumen von dem Leben, wo kein Ruf als Frage bliebe, wo die Blumen, Schatten wären, noch zu nehmen, wenn es Winter und die Sonne ihren Schein tiefer zwischen Zweige legte.

Ordnungen gehorchte das Verwahrlosen auch, da im Herbst uns ergriff das Entblättern, und es leuchteten die Gärten, so verwunschen von den Jahren, da sie lagen und zerfielen, da bald wich, bald auch vergass ob dem Blühen oder welkte, was wie wundertätig noch sich fügte, stürzte oder sank als Reigen, wenn kein Tag als wie ein Herz noch fasste, was reich sich uns und sanft versprach, kühl und bald verlassen von den Wünschen ruhte, überwachsen und dem Abend dann für nichts anheim gegeben.

Wenn es auch war, dass wärmer ein Tag uns lockte oder schien, wenn Dornen am Gestrüpp wie Beeren spiegelten die Bläue und fern als Mauer standen die Wolken, dass hell sich wölbte und herbstlich der Himmel, dass wogten die Zweige und seufzend sich wand oder leise sinkend wie Laub bald fiel, bald wie Gräser sich beugte, was brach dann auf, reifend voll wie dargeboten auch, da still gab nach und wankend wich, da schattig mischte sich ins milde Licht ein kühler Hauch von innigem Verzagen.

 

 

Додайте Ваш коментар

Ваше ім'я (псевдонім):
Коментар:

eurozine
 


Головна  Статті  Тексти  Переклад  Новини  Тема  Акції  Мистецтво  Лінки  Газета  Редакція  


Дизайн Олександр Канарський ©2007.
При використаннi матерiалiв сайту бажаним є посилання на prostory.net.ua